 |
|
Стаття 261. Галузі сфери матеріального виробництва
1. До сфери матеріального виробництва належать галузі, які визначаються видами діяльності, що створюють, відновлюють або знаходять матеріальні блага (продукцію, енергію, природні ресурси), а також продовжують виробництво у сфері обігу (реалізації) шляхом переміщення, зберігання, сортування, пакування продукції чи інших видів діяльності.
2. Усі інші види діяльності у своїй сукупності становлять сферу нематеріального виробництва (невиробничу сферу).
Коментар:
1. Група однорідних галузей народного господарства створює сферу народного господарства. Так, враховуючи специфіку виробництва, а також розподіл та перерозподіл виробничих благ, виділяють сферу матеріального та нематеріального виробництва. Відповідно до ч. 1 коментованої статті до сфери матеріального виробництва належать галузі, які визначаються видами діяльності, що створюють, відновлюють або знаходять матеріальні блага (продукцію, енергію, природні ресурси), а також продовжують виробництво у сфері обігу (реалізації) шляхом переміщення, зберігання, сортування, пакування продукції чи інших видів діяльності.
На сьогодні законодавством не виділяються види діяльності, що становлять сферу матеріального виробництва. Проте, за загальним правилом, до них можна віднести: промисловість, сільське господарство, лісове господарство, рибне господарство, транспорт, зв'язок, торгівлю, матеріально-технічне постачання тощо.
2. Як визначено ч. 2 коментованої статті, усі інші види діяльності у сукупності становлять сферу нематеріального виробництва (невиробничу сферу). Зокрема, такими видами діяльності можуть бути: побутове обслуговування населення, соціальне та пенсійне забезпечення, наукова діяльність, релігійна діяльність тощо.
Стаття 262. Продукція виробничо-технічного призначення і вироби народного споживання
1. У галузях матеріального виробництва здійснюється виробництво матеріальних благ, призначених як для використання у сфері виробництва в якості засобів виробництва (продукція виробничо-технічного призначення), так і для використання у сфері особистого споживання (вироби народного споживання).
2. У разі якщо продукти виробництва можуть використовуватися як у виробництві, так і для особистого споживання, економічна форма таких продуктів визначається залежно від цільового призначення певного продукту виробництва.
3. Обіг продукції виробничо-технічного призначення і обіг виробів народного споживання у сфері господарювання регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до нього, а в частині, не врегульованій цими актами, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.
4. Особливості правового регулювання господарської діяльності, пов'язаної з реалізацією продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання, встановлюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами, що йому не суперечать.
Коментар:
1. Як указує ст. 258 Кодексу, особливості регулювання господарських відносин залежать від економічної форми результату господарської діяльності. Так, результатом господарської діяльності в галузях матеріального виробництва може бути продукція виробничо-технічного призначення, тобто продукція, призначена для використання у сфері виробництва в якості засобів виробництва; вона включає в себе сировину, матеріали, паливо, комплектуючі, машини, інструменти, запасні частини, напівфабрикати тощо. Результатом зазначеної діяльності також можуть виступати товари народного споживання, тобто ті, що використовуються у сфері особистого споживання і не пов'язані із здійснення підприємницької діяльності. У свою чергу товари народного споживання поділяються на невиробничі товари (посуд, побутова техніка, взуття, одяг тощо) та харчові продукти (хлібобулочні вироби, молочна продукція, сільськогосподарська продукція тощо).
2. Частина 2 коментованої статті містить виняток із загального правила, що встановлене ч. 1 цієї статті. Так, у разі якщо продукти виробництва можуть використовуватися як у виробництві, так і для особистого споживання, економічна форма таких продуктів визначається залежно від цільового призначення певного продукту виробництва. Так, наприклад, цукор, який використовується як продукт харчування людини, має форму виробу народного споживання; у свою чергу цукор, що використовується як сировина для виготовлення джему, - виступає у формі продукції виробничо-технічного призначення.
3. Правове регулювання обігу продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання у сфері господарювання визначається нормами Кодексу та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до нього. Зокрема, § 1 гл. 30 Кодексу регулює питання поставки продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання.
У свою чергу для регулювання відносин, що пов'язані із обігом продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання у сфері господарювання, якщо вони не врегульовані нормами цього Кодексу або іншими спеціальними нормативно-правовими актами, застосовуються загальні положення Цивільного кодексу України.
4. Частиною 4 коментованої статті передбачається, що відносини, пов'язані з реалізацією продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання, регулюються також нормами цього Кодексу. Як виключення з правила можуть виступати інші нормативно-правові акти господарського законодавства, але за умови, якщо вони не суперечать ГК.
Стаття 263. Господарсько-торговельна діяльність
1. Господарсько-торговельною є діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання у сфері товарного обігу, спрямована на реалізацію продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання, а також допоміжна діяльність, яка забезпечує їх реалізацію шляхом надання відповідних послуг.
2. Залежно від ринку (внутрішнього чи зовнішнього), в межах якого здійснюється товарний обіг, господарсько-торговельна діяльність виступає як внутрішня торгівля або зовнішня торгівля.
3. Господарсько-торговельна діяльність може здійснюватися суб'єктами господарювання в таких формах: матеріально-технічне постачання і збут; енергопостачання; заготівля; оптова торгівля; роздрібна торгівля і громадське харчування; продаж і передача в оренду засобів виробництва; комерційне посередництво у здійсненні торговельної діяльності та інша допоміжна діяльність по забезпеченню реалізації товарів (послуг) у сфері обігу.
4. Господарсько-торговельна діяльність опосередковується господарськими договорами поставки, контрактації сільськогосподарської продукції, енергопостачання, купівлі-продажу, оренди, міни (бартеру), лізингу та іншими договорами.
Коментар:
1. Коментована стаття відкриває гл. 30 Кодексу, що присвячена особливостям правового регулювання господарсько-торговельної діяльності. Саме цією статтею вперше в законодавстві України дається легальне визначення господарсько-торговельної діяльності як діяльності, що здійснюється суб'єктами господарювання у сфері товарного обігу, спрямована на реалізацію продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання, а також як допоміжної діяльності, яка забезпечує їх реалізацію шляхом надання відповідних послуг. З цього визначення можна виділити такі основні ознаки господарсько-торговельної діяльності:
- учасниками такої діяльності є виключно суб'єкти господарювання (див. коментар до ст. 55);
- така діяльність здійснюється у сфері товарного обігу та спрямована на реалізацію продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання (див. коментар до ст. 262);
- до господарсько-торговельної діяльності входить також допоміжна діяльність, яка забезпечує реалізацію продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання шляхом надання відповідних послуг (наприклад, надання послуг по перевезенню, надання послуг по зберіганню тощо).
2. Залежно від ринку, в межах якого здійснюється товарний обіг, законодавець поділяє господарсько-торговельну діяльність на внутрішню торгівлю та зовнішню торгівлю. Такий поділ має важливе значення, адже законодавчими актами України можуть встановлюватися певні вимоги як щодо здійснення торгівлі в межах України (внутрішній ринок), так і за межами України (зовнішній ринок).
3. Частиною 3 коментованої статті встановлюються форми здійснення господарсько-торговельної діяльності. Зокрема, господарсько-торговельна діяльність може здійснюватися у формі матеріально-технічного постачання та збуту; енергопостачання; заготівлі; оптової торгівлі; роздрібної торгівлі і громадського харчування; продажу та передачі в оренду засобів виробництва; комерційного посередництва у здійсненні торговельної діяльності; іншої допоміжної діяльності по забезпеченню реалізації товарів (послуг) у сфері обігу. Особливості здійснення кожної із цих форм господарсько-торговельної діяльності встановлюється відповідними статтями даної глави.
4. Статтею 67 Кодексу (див. коментар до неї) визначається, що господарські відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями і громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів (маються на увазі господарські договори). У тому числі і господарсько-торговельна діяльність опосоредковується господарськими договорами, як визначає ч. 4 коментованої статті. Такими господарськими договорами залежно від форм здійснення господарсько-торговельної діяльності виступають договір купівлі-продажу, поставки, контрактації сільськогосподарської продукції, енергопостачання, оренди, лізингу тощо. Особливості її укладення та зміст визначаються спеціальними нормативно-правовими актами.
Стаття 264. Матеріально-технічне постачання та збут
1. Матеріально-технічне постачання та збут продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання як власного виробництва, так і придбаних у інших суб'єктів господарювання, здійснюються суб'єктами господарювання шляхом поставки, а у випадках, передбачених цим Кодексом, також на основі договорів купівлі-продажу.
2. Законодавством можуть бути передбачені особливості поставки окремих видів продукції виробничо-технічного призначення або виробів народного споживання, а також особливий порядок здійснення поставки продукції для пріоритетних державних потреб.
3. Основні вимоги щодо укладення та виконання договорів поставки встановлюються цим Кодексом, іншими законодавчими актами.
Коментар:
1. Згідно з ч. 2 ст. 263 ГК України, матеріально-технічне постачання та збут є формою здійснення господарсько-торговельної діяльності. Вказана форма є однією з найбільш поширених, оскільки завдяки матеріально-технічному постачанню забезпечується виконання статутної (основної) діяльності суб'єктів господарювання, а за допомогою збуту - реалізація товарів.
Матеріально-технічне постачання - це сукупність дій, спрямованих на забезпечення функціональної діяльності суб'єкта господарювання.
Збут - це сукупність заходів для безпосередньої реалізації товарів та послуг на споживчому ринку і просування вже готового товару від виробника до споживача.
Слід підкреслити, що, незважаючи на різну природу таких понять, як збут і матеріально-технічне постачання, Кодекс об'єднує їх в одну форму господарсько-торговельної діяльності. Вказане обумовлене тим, що ч. 1 коментованої статті визначено, що збут і матеріально-технічне постачання опосередковується, як правило, таким господарським договором як поставка, і лише в окремих випадках - договором купівлі-продажу. На це переконливо вказує і назва параграфу 1 - "Поставка" глави 30 ГК України.
Випадки, коли матеріально-технічне постачання та збут продукції здійснюються суб'єктами господарювання шляхом договорів купівлі-продажу, передбачені виключно Господарським кодексом України (див. коментар до ст. 265 ГК України).
Визначення продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання міститься в ч. 1 ст. 262 ГК України, зокрема це матеріальні блага, призначені для використання у сфері виробництва, та матеріальні блага, призначені для особистого використання відповідно. Така класифікація не є бездоганною. Наприклад, комп'ютерна техніка може використовуватися як у виробництві, так і для особистого споживання. Саме для таких випадків Кодекс містить положення, згідно з яким економічна форма подібних до наведеного продуктів визначається залежно від цільового призначення певного продукту виробництва (ч. 2 ст. 262 ГКУ) Однак позитивним моментом класифікації є той факт, що саме вона є підставою для встановлення особливостей поставки продукції різного призначення.
Як випливає з ч. 1 ст. 264 Кодексу, при матеріально-технічному постачанні та збуті продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання шляхом договорів поставки та купівлі-продажу немає значення, чи є продукція та вироби власного виробництва, чи вони придбані в інших суб'єктів господарювання.
2. Частину 2 коментованої статті слід тлумачити системно зі ст. 271 ГК України. Так, аналіз норм, які містяться в цих статтях, дозволяє зробити висновок, що правове регулювання поставки продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання складається з декількох рівнів. Насамперед це норми ГК України, які визначають загальні положення щодо здійснення поставок товарів. Далі розташовані норми Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та поставки виробів народного споживання, яке повинно бути затверджено Кабінетом Міністрів України (наразі Кабінет Міністрів України не затвердив вказаного Положення, а тому продовжують діяти Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення, Положення про поставки товарів народного споживання, затверджені поставною Ради Міністрів СРСР від 25.07.88 р. N 888). І нарешті, норми, які регулюватимуть особливості поставки окремих видів продукції виробничо-технічного призначення або виробів народного споживання. Вказані норми повинні бути відображені в Особливих умовах поставки окремих видів товарів, що повинні також затверджуватися урядом України, а також можуть міститися і в інших нормативно-правових актах. Наприклад, поставка продукції за виробничою кооперацією підприємств і галузей держав - учасниць СНД здійснюється на підставі Угоди про загальні умови поставок товарів між організаціями держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав від 20.03.92 р. та Положення про порядок поставок і митного оформлення продукції за виробничою кооперацією підприємств і галузей держав - учасниць СНД, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18.05.94 р. N 323.
Механізм віднесення операцій резидентів до таких, що здійснюються за договорами виробничої кооперації, консигнації, комплексного будівництва, тендерної поставки, гарантійного обслуговування, поставки складних технічних виробів і товарів спеціального призначення, а також умови видачі висновків щодо перевищення встановлених у статтях 1 і 2 Закону України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" строків проведення розрахунків за такими операціями встановлюється у Порядку продовження строків розрахунків за зовнішньоекономічними операціями, затвердженому постановою КМ України від 29 грудня 2007 р. N 1409.
Порядок приймання продукції за договорами поставки регулюється Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю, затвердженою постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 15.06.65 р. N П-6, та Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за якістю, затвердженою постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 25.04.66 р. N П-7.
Окремі питання узагальнення правозастосування норм, які регулюють відносини матеріально-технічного постачання та збуту продукції, можна віднайти і в актах судової влади, у першу чергу в роз'ясненнях та листах Вищого господарського (раніше арбітражного) суду України. Це, зокрема, роз'яснення Вищого арбітражного суду України: від 12.10.93 р. N 01-6/1106 "Про деякі питання практики вирішення господарських спорів, пов'язаних з прийомкою продукції і товарів за кількістю та якістю"; від 12.11.93 р. N 01-6/1205 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і товарів неналежної якості та некомплектних"; від 30.03.95 р. N 02-5/218 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки", лист Вищого арбітражного суду України від 12.03.96 р. N 01-8/110 "Про Закон України "Про поставки продукції для державних потреб".
Окремо законодавець у ч. 2 ст. 264 ГК України виділяє можливість встановлення законодавством особливого порядку здійснення поставки продукції для пріоритетних державних потреб. Зокрема, загальні правові та економічні засади формування, розміщення і виконання на договірній (контрактній) основі замовлень держави на поставку (закупівлю) товарів, для задоволення пріоритетних державних потреб суб'єктами господарської діяльності України всіх форм власності, визначені Законом України "Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб". Під пріоритетними державними потребами закон розуміє потреби України в товарах, роботах і послугах, необхідних для розв'язання найважливіших соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, для створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України.
Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для пріоритетних державних потреб окремих, спеціально визначених (специфічних) товарів (озброєння, військової техніки тощо), регулюються також іншими актами законодавства України. Так, наприклад, особливості поставки (закупівлі) військової зброї, боєприпасів, військової та спеціальної техніки, вузлів, агрегатів, запасних частин врегульовано Законом України "Про державне оборонне замовлення".
3. Остання частина коментованої статті встановлює правило, згідно з яким вимоги до укладення та виконання договору поставки встановлюються як ГК України, зокрема статтями 179 - 187, що присвячені загальним вимогам до укладення господарських договорів, статтями 193 - 201, які встановлюють загальні правила виконання господарських договорів, статтями 264 - 271, у яких безпосередньо врегульовано інститут поставки, так і іншими нормативно-правовими актами. У першу чергу це ст. 712 Цивільного кодексу України, яка спеціально присвячена правовому регулюванню договору поставки, а також загальні положення ЦК України про купівлю-продаж. Слід зауважити, що норми ЦК України про купівлю-продаж застосовується до господарських правовідносин постачання та збуту продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання в частині, що не суперечить ГК України.
Варто також наголосити, що законодавцю не варто було вживати словосполучення "основні вимоги", оскільки якщо основні вимоги можуть встановлюватися "іншими законодавчими актами", то виникає питання, а чим же визначаються спеціальні (специфічні, додаткові) вимоги щодо укладення та виконання договору. Буквальне тлумачення вказаної норми також не дає можливості визначити, а чи можуть інші нормативні акти встановлювати вимоги щодо припинення договору поставки.
Стаття 265. Договір поставки
1. За договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
2. Договір поставки укладається на розсуд сторін або відповідно до державного замовлення.
3. Сторонами договору поставки можуть бути суб'єкти господарювання, зазначені у пунктах 1, 2 частини другої статті 55 цього Кодексу.
4. Сторони для визначення умов договорів поставки мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації, правила міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо або у виключній формі цим Кодексом чи законами України.
5. Поставка товарів без укладення договору поставки може здійснюватися лише у випадках і порядку, передбачених законом.
6. Реалізація суб'єктами господарювання товарів негосподарюючим суб'єктам здійснюється за правилами про договори купівлі-продажу. До відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу.
Коментар:
Частина 1 коментованої статті дає легальне визначення договору поставки. Так, договором поставки визнається господарський договір, за яким одна сторона, яка поіменована законодавцем як постачальник, зобов'язується у визначені строки (строк) передати чи поставити товари (товар) іншій стороні - покупцеві, а останній зобов'язується прийняти товар (товари) та оплатити його.
Ще одна дефініція договору поставки міститься у ч. 1 ст. 712 ЦК України, яка визначає, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Наведені визначення з ГКУ та ЦКУ не є ідентичними.
По-перше, ЦК України обмежує коло постачальників та покупців особами, які здійснюють підприємницьку діяльність. Під останньою ст. 42 Господарського кодексу України визначає самостійну, ініціативну, систематичну, на власний ризик господарську діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Водночас ГК України визнає постачальником (покупцем) як суб'єкта підприємницької діяльності, так і не підприємницької. Зазначена відмінність може бути певним чином узгоджена при використанні ст. 86 ЦК України, яка дозволяє здійснювати підприємницьку діяльність і непідприємницьким товариствам (споживчим кооперативам, об'єднанням громадян тощо) та установам, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.
По-друге, якщо за ГК України сфера застосування договору поставки обмежена сферою господарювання, то ЦК України встановлює обмеження менш значні: договір поставки може укладатися у підприємницькій діяльності, а також може використовуватися в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням. Тобто ЦК України не містить заборон застосування договору поставки у відносинах між виробником чи торговельною організацією щодо матеріально-технічного забезпечення статутної діяльності закладів медицини, культури, релігійних та інших організацій.
По-третє, ЦК України передбачає обов'язкове передання товару у власність покупця, натомість ГК України не містить такої вказівки. А тому цілком можливою є ситуація, коли за договорами поставки товар може передаватися у повне господарське відання або оперативне управління суб'єкта господарювання. Це у першу чергу стосується державних або комунальних підприємств.
У радянський період розвитку права договір поставки розглядався як окремий самостійний договір, визнавався основною правовою формою відносин організацій щодо постачання і збуту продукції в народному господарстві. Прийняті в 2003 р. Цивільний та Господарський кодекси України визнали договір поставки як різновид договору купівлі-продажу. На це вказують ч. 2 ст. 712 ЦК України і ч. 6 ст. 265 ГК України, відповідно до яких до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж в частині, не врегульованій спеціальним законодавством. Безумовно, договір поставки має спільну з договором купівлі-продажу економічну природу (платна передача товару від одного суб'єкта до іншого), проте має і низку особливостей. Серед них можна виділити наступні. Між моментом укладення і моментом реального виконання договору поставки існує великий проміжок часу, в момент укладення договору товар у постачальника, як правило, відсутній, предметом поставки є товар, призначений для господарської діяльності, сторонами в договорі поставки є суб'єкти господарювання, між постачальником і покупцем існують довгострокові договірні зв'язки.
Договір поставки є консенсуальним, двостороннім і оплатним. Як консенсуальний договір він вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо всіх істотних умов. До згоди сторін прирівнюється і відсутність належного протягом певного строку реагування постачальника на зроблені покупцем у протоколі розбіжностей пропозиції щодо умов договору або рішення господарського чи третейського суду з переддоговірного спору у випадках, передбачених угодою сторін або законодавством. Договір поставки є двостороннім, оскільки права і обов'язки виникають для обох котрагентів. Оплатний характер цього договору полягає в тому, що одержана від постачальника продукція оплачується покупцем за погодженими цінами.
Основні ознаки договору поставки дозволяють відмежувати його від інших видів договору купівлі-продажу, що регулюються ГКУ та ЦКУ, зокрема від договору контрактації сільськогосподарської продукції та договору роздрібної купівлі-продажу.
При відмежуванні договорів поставки і контрактації потрібно враховувати професійну діяльність продавця і контрактанта, вид товарів, що підлягають передачі. Продавцем за договором контрактації є виробник сільськогосподарської продукції, а покупцем - заготівельне (закупівельне) або переробне підприємство чи організація. Товаром, що передається за договором, є визначена сільськогосподарська продукція.
У договорах поставки та роздрібної купівлі-продажу різною є мета придбання товару, оскільки, по-перше, на відміну від договору поставки, за договором роздрібної купівлі-продажу товар придбавається для цілей, що не пов'язані із здійсненням господарської діяльності. По-друге, визначаючи договір роздрібної купівлі-продажу, законодавець чітко встановлює вид підприємницької діяльності, якою займається продавець (діяльність з продажу товару). Інша ситуація спостерігається при визначенні договору поставки, оскільки у ньому не конкретизується навіть вид господарської діяльності постачальника. Відтак, можна зробити висновок, що постачальником може бути особа, яка займається будь-якою господарською діяльністю, наприклад виробництвом продукції. По-третє, за загальним правилом, товар у момент укладення договору роздрібної купівлі-продажу знаходиться у продавця. У той час коли постачальник у момент укладення договору може і не мати товару, а виготовити його через деякий час. По-четверте, на відміну від договору поставки, договір роздрібної купівлі-продажу є публічним договором. Крім того, звичайно, договір роздрібної купівлі-продажу укладається в усній формі, в той час коли договір поставки, як правило, укладається в письмовій формі.
2. Відповідно до ч. 2 коментованої статті за ознакою підстав виникнення договірних зобов'язань поставки розрізняють: регульовані (непланові) договори поставки та планові договори поставки. Регульовані (непланові) договори укладаються вільно, на розсуд учасників господарських відносин. Планові договори укладаються на підставі прийнятого державного замовлення.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб", державне замовлення - це засіб державного регулювання економіки шляхом формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів товарів, робіт і послуг, необхідних для забезпечення пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності. Державними замовниками виступають Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та інші установи - головні розпорядники коштів державного бюджету. Слід зауважити, що виконання державного замовлення може бути обов'язковим та добровільним. Зокрема, згідно з п. 8 ст. 2 Закону України "Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб", для виконавців державного замовлення, заснованих повністю або частково на державній власності (державних підприємств, установ та організацій, акціонерних товариств, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендних підприємств, заснованих на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності, визнаних монополістами на відповідному ринку продукції, державні замовлення на поставку продукції є обов'язковими, якщо виконання державного замовлення не спричиняє збитків зазначеним виконавцям державного замовлення.
3. Частина 3 коментованої статті визначає суб'єктний склад договору поставки. Як постачальником, так і покупцем договору можуть бути лише суб'єкти господарювання, а саме учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність. До них ГК України відносить: господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
Чітка вказівка коментованої частини саме на пп. 1, 2 ч. 2 ст. 55 ГК України була пов'язана з тим, що до змін до Кодексу від 04.02.2005 р. суб'єктами господарювання визнавалися також філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності. У зв'язку з виключенням п. 3 ч. 2 ст. 55 ГК України зазначене вище положення втратило своє функціональне навантаження.
4. У ч. 4 ст. 265 ГК України міститься дуже важливе положення щодо умов договору поставки: вони повинні укладатися відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів INCOTERMS.
INCOTERMS - це всесвітні стандарти договірної діяльності, що полегшують ведення міжнародної торгівлі. Вперше звід міжнародних правил тлумачення торговельних термінів було розроблено та опубліковано Міжнародною торговою палатою в 1936 р. Ці правила відомі як "Інкотермс-1936". Пізніше були внесені зміни та доповнення 1953, 1967, 1976, 1980, 1990, 2000 р. Основною причиною черги нових редакцій Інкотермс була потреба їх адаптації до сучасної комерційної практики. Так, при перегляді Інкотермс у 1990 р., у статтях, що стосувалися обов'язку продавця надати докази поставки, було дозволено замінити паперовий документообіг електронним обміном даними (EDI-повідомленнями) за умови, що сторони заздалегідь домовилися здійснювати спілкування за допомогою електронної пошти.
До прийняття ГК України спроба введення INCOTERMS в практику господарської діяльності в Україні була здійснена на підставі Указу Президента України "Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" від 04.10.94 р. N 567/94. Згідно з цим нормативно-правовим актом при укладенні суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари, повинні застосовуватися Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів, підготовлені Міжнародною торговою палатою у 1953 р. На виконання Указу Кабінет Міністрів України опублікував Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів у редакції 1990 р.
Позитивним моментом Указу від 04.10.94 р. є встановлення обов'язку для уряду забезпечувати опублікування державною мовою України наступних змін до Правил ІНКОТЕРМС. Так, Правила ІНКОТЕРМС-2000 були опубліковані у N 63 "Урядового кур'єру" від 10.04.2002 р. та почали підлягати застосуванню з 21.04.2002 р. Саме ця редакція Правил підлягає використанню наразі суб'єктами господарювання в Україні.
Указ Президента України від 04.10.94 р. N 567/94 "Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" цікавий також тим, що він зобов'язує застосовувати правила ІНКОТЕРМС і для внутрішніх договорів, хоча ІНКОТЕРМС, як правило, застосовується для міжнародної торгівлі, оскільки метою ІНКОТЕРМС є забезпечення єдиного набору міжнародних правил для тлумачення найбільш уживаних торговельних термінів у зовнішній торгівлі. Однак до введення в дію Господарського кодексу позиція державних органів та практика застосування склалася таким чином, що Правила ІНКОТЕРМС обов'язково застосовувалися лише у зовнішньоторговельних угодах, оскільки митні органи не приймали до оформлення договори, якщо базисні умови поставки не відповідали вимогам Правил ІНКОТЕРМС. Зокрема, Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України у листі від 27.01.2003 р. N 83-20/34 зазначило, що можливим є застосування Офіційних правил тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати у редакції 2000 року у договірних відносинах між суб'єктами господарювання - резидентами України з урахуванням доцільності застосування тих чи інших термінів у внутрішній торгівлі. Подібну позицію зайняв і Вищий господарський суд України, який у роз'ясненні "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій" від 31.05.2002 р. N 04-5/608 зазначив, що згідно з Указом Президента України від 04.10.94 р. N 567/94 Правила ІНКОТЕРМС можуть застосовуватися під час укладання суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари. У зв'язку з указаним суб'єкти господарювання досить рідко до внутрішніх поставок застосовували Правила ІНКОТЕРМС у своїх договорах.
З набуттям чинності ГК України ситуація щодо використання Правил ІНКОТЕРМС у внутрішніх поставках має змінитися. Наведене формулювання норми ст. 265 ГК України носить імперативний характер, не містить жодних виключень, а тому не допускає свободи вибору сторонами договору поставки щодо застосування Правил ІНКОТЕРМС. Таким чином, усі суб'єкти господарювання при укладенні договорів поставки, у тому числі і внутрішніх, повинні застосовувати Правила ІНКОТЕРМС. Видається, що така імперативність ч. 4 коментованої статті є не достатньо вмотивованою. Насамперед Правила ІНКОТЕРМС є диспозитивними за своєю природою. Суб'єкти господарювання наділені правом, а не обов'язком застосовувати Правила. На це вказує і статус розробника та видавця Правил - Міжнародної торгової палати - неурядової організації, яка об'єднує суб'єктів приватного права. Необов'язковість застосування Правил ІНКОТЕРМС також випливає із тексту редакції 2000 р. Відповідно до ст. 4 Правил їх застосування можливе у тих випадках, коли є волевиявлення сторін це робити. Окрім цього, Правила ІНКОТЕРМС не охоплюють увесь спектр можливих варіантів поставки, а отже їх обов'язкове використання суб'єктами господарювання призводитиме до обмеження свободи договору.
Правила ІНКОТЕРМС у редакції 2000 р. визначають 13 термінів торгових звичаїв, які класифікуються за чотирма категоріями. В основі кожної із категорій закладена різниця в об'ємі зобов'язань контрагентів з поставки товарів.
Перша категорія ("E") - відправлення товарів. До першої категорії входить один термін "франко-завод" (EXW). Цей термін передбачає ситуацію, коли продавець передає покупцю товар безпосередньо в місці знаходження продавця і визначає мінімальний об'єм обов'язків продавця.
Друга категорія ("F") - основний фрахт не заплачений. До другої категорії входять три терміна: "франко-перевізник" (FCA), "вільний біля борту судна" (FAS), "вільний на борту" (FOB). Ці терміни відображають умови, коли в обов'язки продавця входить доставка товару перевізнику, визначеному покупцем.
Третя категорія ("C") - основний фрахт заплачений. До цієї категорію входять чотири терміна: "вартість і фрахт" (CFR), "вартість, страхування, фрахт" (CIF), "доставка заплачена до..." (CPT), "доставка і страхування заплачені до..." (CIP). Ця категорія враховує умови, згідно з якими продавець повинен забезпечити доставку, але не зобов'язаний брати на себе ризик (а значить, і витрати) випадкової загибелі товару, його пошкодження чи інших додаткових витрат, які з'являються уже після відправлення товарів.
Четверта категорія ("D") - доставка товарів. Дана категорія охоплює п'ять термінів: "доставлено на кордон" (DAF), "доставлено з борту судна" (DES), "доставлено з пристані" (DEQ), "доставлено без оплати мита" (DDU), "доставлено з оплатою мита" (DDP). Ці терміни враховують всі витрати і ризики, які можуть появитися в процесі доставки вантажу в країну призначення і які оплачуються продавцем.
Слід зауважити, що відповідно до розд. 11 "Вступ" Офіційних правил тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати у редакції 2000 р. передбачена можливість сторін варіювати норми Правил на власний розсуд. Так, термін "поставка до кордону" (DAF) означає, що продавець виконав свої обов'язки щодо поставки, коли товар, що пройшов митне очищення для експорту, але ще не для імпорту, наданий у розпорядження покупця не розвантаженим на прибулому транспортному засобі в названому місці та пункті на кордоні, але перед митним кордоном суміжної країни. Однак якщо сторони бажають покласти на продавця обов'язки щодо розвантаження товару з прибулого транспортного засобу та всі ризики й витрати такого розвантаження, то достатньо лише чітко обумовити це шляхом включення відповідного застереження до договору купівлі-продажу.
5. Відповідно до ч. 4 ст. 263, ч. 1 ст. 265 ГК України така господарсько-торговельна діяльність, як матеріально-технічне постачання та збут продукції, опосередковується господарськими договорами поставки та купівлі-продажу. Враховуючи вказане, ч. 5 коментованої статті забороняє здійснювати поставку товарів без укладення договору поставки. Винятки із загального правила може бути встановлено лише законами України, які повинні передбачати як випадки, так і порядок здійснення поставки без укладення відповідного договору.
6. Остання частина коментованої статті містить два положення. Перше з них визнає, що негосподарюючі суб'єкти можуть придбавати товари у суб'єктів господарювання на підставі договору купівлі-продажу. Що стосується поняття "негосподарюючий суб'єкт", то воно зустрічається в декількох статтях ГК України. Наприклад, відповідно до ч. 3 ст. 3 ГК України діяльність негосподарюючих суб'єктів, що спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування і здійснюється за участі або без участі суб'єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб'єктів. А ст. 175 визначає, що суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути негосподарюючі суб'єкти - юридичні особи. Зобов'язання ж майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами - громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства. І врешті-решт, у силу ст. 179 майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.
Аналіз усіх наведених норм дозволяє зробити висновок, що договір купівлі-продажу як господарський договір опосередковує відносини щодо реалізації товарів суб'єктами господарювання лише негосподарюючим суб'єктам - юридичним особам. Такі договори спрямовані на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов функціонування зазначених негосподарюючих суб'єктів. Договір купівлі-продажу між суб'єктом господарювання та негосподарюючи суб'єктом - громадянином не є господарським, оскільки не породжує господарських зобов'язань.
Друге положення ч. 6 ст. 265 ГК України передбачає можливість субсидіарного застосування положень Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу до відносин поставки, не врегульованих ГК України. Видається, що можливим є застосування лише ст. 655 - 697 ЦК України, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 712 цього Кодексу до договору поставки застосовуються лише загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Підкреслимо, що положення ЦК України про купівлю-продаж застосовується до відносин поставки в частині, що не суперечить ГК.
Стаття 266. Предмет, кількість і асортимент поставки
1. Предметом поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути також продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками.
2. Загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх часткове співвідношення (асортимент, сортамент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами визначаються специфікацією за згодою сторін, якщо інше не передбачено законом.
Коментар:
1. Істотною умовою договору поставки, як випливає з його законодавчого визначення у ст. 265 ГК України, є його предмет. Відповідно до ч. 1 коментованої статті предметом договору поставки можуть бути продукція та вироби, визначені як родовими, так і індивідуальними ознаками. Родовими визнаються товари, що визначаються родовими ознаками, властивими усім речам такого самого роду, та вимірюються числом, вагою, мірою (цегла, пісок, зерно та ін.). Індивідуально визначеною продукцією є річ, яка відрізняються від інших за індивідуальними ознаками (виділені із загальної маси речей такого роду; єдині у своєму роді; відрізняються від інших за індивідуальними ознаками). Наприклад, з партії агрегатів виділений один.
Формулювання законодавця, який у першу чергу виділяє предметом договору поставки продукцію та вироби, визначені родовими ознаками, цілком відповідає призначенню постачання. Що ж стосується товарів, визначених індивідуальними ознаками, то зміна їх власника, як правило, опосередковується за допомогою договору купівлі-продажу.
Зазначимо, що ГК України для визначення предмета договору поставки оперує поняттями "продукція" та "вироби", а також використовує термін "товар", коли має на увазі одночасно обидва ці поняття.
Поняття "продукція" зустрічається в багатьох нормативних актах. Розгорнуте тлумачення поняття "продукція" міститься в Законі України "Про підтвердження відповідності", відповідно до ст. 1 якого продукція - це будь-який виріб, процес чи послуга, що виготовляється, здійснюється чи надається для задоволення суспільних потреб. Визначення поняття "продукція" дається і в Законі України "Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції". Згідно зі ст. 2 цього Закону продукцією вважається будь-яка продукція (товари) вітчизняного виробництва або імпортована на митну територію України, призначена для споживання та (або) виробництва іншої продукції, у тому числі напівфабрикати і сировина, а також матеріали, які використовуються у процесі її виробництва, зберігання, транспортування, реалізації, пакування та маркування.
Підпункт 15 п. 2 Положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти, затвердженого постановою КМУ від 17.10.2008 р. N 921, визначає поняття "товари" через термін "продукція" та відносить до них сировину, вироби, устаткування, технології, предмети в твердому, рідкому, газоподібному стані, включаючи електроенергію, а також послуги, пов'язані з поставкою товарів, якщо їх вартість не перевищує вартості таких товарів.
Що стосується поняття "виріб", то воно менш уживане та зустрічається переважно в підзаконних нормативних актах спеціального призначення, які визначають його як одиницю промислової продукції, кількість якої обчислюють у штуках (екземплярах).
Аналіз коментованої статті, а також положень ст. 264, 265 ГК України дає підстави стверджувати, що під поняттям "продукція" ГК України розуміє товари виробничо-технічного призначення, а під поняттям "виріб" - товари народного споживання. Таким чином, предметом договору поставки є товари виробничо-технічного призначення і народного споживання. Відповідно до своєї природи предметом поставки навряд чи можна розглядати такі об'єкти правовідносин, як цінні папери, грошові кошти та майнові права.
При цьому продукція та вироби, визначені родовими ознаками, повинні бути з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Поняття стандарту та технічних умов визначено у Законі України "Про стандартизацію". Так, відповідно до ст. 1 Закону стандарт - це документ, розроблений на основі консенсусу та затверджений уповноваженим органом, що встановлює призначені для загального і багаторазового використання правила, інструкції або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, включаючи продукцію, процеси або послуги, дотримання яких є необов'язковим. Стандарт може містити вимоги до термінології, позначок, пакування, маркування чи етикетування, які застосовуються до певної продукції, процесу чи послуги. Технічні умови - документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція, процеси чи послуги. Технічні умови можуть бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом.
Суб'єкти господарювання можуть визначати найменування товарів у договорі поставки і на підставі документації до зразків (готових товарів, які виступають як певні еталони для порівняння), прейскурантів (від нім. preis - ціна і франц. courant - поточний, теперішній, офіційних довідників цін на товари та послуги), а також товарознавчих довідників.
2. Частина 2 коментованої статті визначає право сторін узгодити між собою загальну кількість товарів, що становитимуть предмет договору поставки, їх часткове співвідношення (асортимент, сортамент, номенклатуру) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами. У той же час це право сторін законом може бути обмежено, наприклад це стосується випадків поставки на підставі державного замовлення.
Як правило, належні до поставки товари визначаються в договорі на основі замовлення покупця та погоджуються у специфікації. Законодавець, на жаль, не дає легального визначення специфікації. Етимологічно термін "специфікація", має латинське походження і складається з двох слів, а саме: "spesies" - вид, рід та "fasere" - робити. У сучасній мові під специфікацією розуміють технічний документ, що включає назву частин, вузлів і деталей будь-якого виробу, вказує їх кількість, матеріал, вагу та інші дані. У правовій літературі, присвяченій договірному праву, виділяють специфікації двох видів. По-перше, це документ, який містить детальну характеристику ознак товару. Такі випадки мають місце тоді, коли об'єм характеристик товару є значним і його неможливо розмістити у змісті договору. По-друге, це документ, який містить увесь спектр товарів, які є предметом договору. Такі випадки мають місце, коли договір передбачає поставку великої кількості різних товарів.
Таким чином, ч. 2. ст. 266 ГК України передбачає другий вид специфікації, яка, як і договір поставки, підлягає підписанню уповноваженими особами та є його невід'ємною частиною. Законодавець не забороняє сторонам узгоджувати декілька специфікацій до одного й того ж договору поставки. Таке найчастіше трапляються у випадку довгострокових поставок.
Правило про визначення кількості товарів, що підлягають поставці, у специфікації сформульовані у коментованій статті диспозитивно, оскільки сторони вправі на власний розсуд визначити, укладати їм специфікацію чи ні. Однак законодавством може бути передбачено в окремих випадках і обов'язкове складення специфікації.
У специфікації товари можуть розміщатися за асортиментом, сортиментом, номенклатурою. Під асортиментом слід розуміти розподіл товарів за окремими групами та співвідношенням. Виділяють асортимент груповий і розгорнутий. Груповий асортимент - це співвідношення більш-менш значних груп певної продукції, обумовленої в договорі. Розгорнутий (або внутрішньогруповий) асортимент - це характеристика в договорі окремих груп належної до поставки продукції більш детальними показниками (за моделями, фасонами, артикулами, розмірами тощо). Якщо йдеться про поставку продукції, замість терміна "асортимент" іноді вживають рівнозначний термін "номенклатура".
Стаття 267. Строки і порядок поставки
1. Договір поставки може бути укладений на один рік, на строк більше одного року (довгостроковий договір) або на інший строк, визначений угодою сторін. Якщо в договорі строк його дії не визначений, він вважається укладеним на один рік.
2. Строки поставки встановлюються сторонами в договорі з урахуванням необхідності ритмічного та безперебійного постачання товарів споживачам, якщо інше не передбачено законодавством.
3. Якщо в довгостроковому договорі кількість поставки визначено лише на рік або менший строк, у договорі повинен бути передбачений порядок погодження сторонами строків поставки на наступні періоди до закінчення строку дії договору. Якщо такий порядок не передбачений, договір вважається укладеним на один рік.
4. У разі якщо сторонами передбачено поставку товарів окремими партіями, строком (періодом) поставки продукції виробничо-технічного призначення є, як правило, квартал, а виробів народного споживання, як правило, - місяць. Сторони можуть погодити в договорі також графік поставки (місяць, декада, доба тощо).
5. У договорі поставки за згодою сторін може бути передбачений порядок відвантаження товарів будь-яким видом транспорту, а також вибірка товарів покупцем.
6. Договором може бути передбачено відвантаження товарів вантажовідправником (виготовлювачем), що не є постачальником, та одержання товарів вантажоодержувачем, що не є покупцем, а також оплата товарів платником, що не є покупцем.
7. Договором може бути передбачений порядок поставки недоодержаної покупцем у встановлений строк кількості товарів.
Коментар:
1. Ще однією істотною умовою договору поставки є строк. Визначення поняття строку легально закріплено в ЦК України, зокрема це певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Відповідно до ст. 180 ГК України строком дії господарського договору є час, упродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На підставі вказаного можна зробити висновок, що строком договору поставки є певні темпоральні межі, упродовж яких повинно бути здійснено постачання обумовленої у договорі продукції чи виробів.
Як правило, договори поставки укладаються на рік. На це вказує і формулювання ч. 1 коментованої статті. Відповідно до неї договір поставки може бути укладений на один рік. Більше того, однорічним вважається і договір поставки в тих випадках, коли сторони з певних причин не визначили самостійно строк його дії. Договір поставки також може бути укладений на строк понад один рік, у таких випадках він буде довгостроковим, а також на будь-який інший строк, погоджений сторонами.
Таким чином, за строком поставки договори можна поділити на разові, короткострокові (до одного року включно), довгострокові (на строк більше одного року).
Зауважимо, що, незалежно якого виду договір поставки, закінчення строку його дії не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, якщо мало місце під час дії договору. Такий висновок випливає з ч. 7 ст. 180 ГК України.
2. Відповідно до ч. 2 коментованої статті сторони наділені правом встановлювати конкретні строки поставки товарів у межах дії договору поставки з урахуванням необхідності ритмічного та безперебійного постачання товарів споживачам, якщо інше не передбачено законодавством. Це пов'язано з тим, що суб'єкт господарювання діє відповідно до певного плану роботи, має певні технологічні цикли, які потребують своєчасної, ритмічної та періодичної поставки товарів, у першу чергу це стосується продукції виробничо-технічного призначення. В окремих випадках, на підставі норм лише чинного законодавства, сторони можуть бути обмежені у праві самостійно визначати строки поставок. Строк поставки може визначатися по-різному, наприклад шляхом зазначення конкретної дати (конкретного місяця, кварталу) або шляхом зазначення періодів поставки протягом строку дії договору.
3. Частина 3 ст. 267 ГК України застосовується тоді, коли в довгостроковому договорі поставки кількість належного до поставки товару визначена не на весь строк дії договору, а лише на рік або на менш тривалий період. За таких обставин у договорі повинен бути встановлений порядок погодження сторонами строків поставки на наступні періоди до закінчення строку дії договору. Періоди поставки - це певні проміжки часу, по закінченні яких чи упродовж яких відбувається передача певних партій товару, що відрізняє договір поставки від усіх інших договорів, спрямованих на відчуження об'єктів права власності. Ці проміжки часу найчастіше встановлюються договором, хоча в певних випадках можуть визначатися і практикою відносин між суб'єктами господарювання. На практиці найчастіше застосовуються квартальні, місячні, декадні строки поставки. Зазначене вище правило щодо встановлення сторонами строків поставки сформульовано імперативно, тобто є обов'язковим при укладенні довгострокових договорів. Законодавець встановив і наслідки за порушення цієї вимоги. Зокрема, якщо в договорі не встановлений вказаний вище порядок строків поставки, договір вважається укладеним на один рік.
Зазначимо, що останнє положення коментованої статті є не зовсім коректним. Так, якщо в довгостроковому договорі поставки кількість поставки визначена на строк менший аніж на один рік, то за умови відсутності передбачених сторонами строків поставки на наступні періоди такий договір варто вважати укладеним лише на період, на який погоджено умови договору. Натомість законодавець пропонує такий договір також вважати укладеним на один рік.
4. Частина четверта коментованої статті відображає усталену практику встановлення суб'єктами господарювання строків поставки у тих випадках, коли поставка здійснюється партіями. Зокрема, для поставки продукції виробничо-технічного призначення строк поставки партії становить квартал, а виробів народного споживання - місяць. Норма ч. 4 ст. 267 ГК України є диспозитивною, сторони вправі самостійно визначати періоди поставки. Періоди поставки партій товарів можуть бути чітко визначені і нормативними актами.
Незважаючи на диспозитивність коментованого положення, видається, що строки поставки: квартал для продукції виробничо-технічного призначення, місяць для виробів народного споживання - є обов'язковими у випадку, коли сторони визначили кількість та об'єм товарів партій поставки, але не погодили в договорі строк поставки партій.
Законодавець також визначає, що сторони за бажанням, на власний розсуд можуть погодити строки поставки окремих партій товарі і шляхом оформлення окремого документа - графіка поставки. В останніх, як правило, встановлюється конкретний календарний день відвантаження чи вибірки товарів чи вказується кінцевий строк вчинення цих дій.
Найчастіше графіки поставки використовуються при централізованій поставці суб'єктом господарювання продовольчих товарів суб'єктам роздрібної торгівлі і спрямовані на забезпечення рівномірної передачі товарів, у тому числі тих, які швидко псуються, для зберігання яких потрібні ємності та ін. Графіки є додатками до договору. Якщо відповідальність за порушення графіка не визначена договором, то його порушення дає право іншій стороні пред'явити вимогу про відшкодування збитків.
5. Відповідно до ч. 5 ст. 267 ГУ України сторони договору поставки самостійно можуть визначити в договорі спосіб поставки товару - відвантаження товару або ж вибірка товару покупцем. При відвантаженні товару сторонам належить погодити вид транспорту, а при вибірці товарів покупцем враховувати порядок і строки передачі-приймання, які визначені в договорі.
6. Враховуючи розвиток ринкових відносин в Україні та правову природу постачання, при поставках товарів поширеною є ситуація, коли в ролі продавців чи покупців виступають професійні організації - оптові, торгові, комплектуючі, постачальницькі та інші комерційні організації, що здійснюють посередницьку діяльність з реалізації товарів. Відтак коментована норма встановлює, що договір поставки може містити застереження про те, що відвантаження товарів може здійснювати не сторона в договорі (постачальник), а вантажовідправник (виготовлювач), одержувати товар може не покупець, а вантажоодержувач, і на кінець оплатити товар може особа - платник, яка не є покупцем.
У випадку, коли вантажоодержувачем є не покупець, він зобов'язаний надіслати постачальнику вказівку про відвантаження (передачу) товарів третім особам (одержувачам), тобто надати відвантажувальну рознарядку. Зміст відвантажувальної рознарядки та строк її направлення покупцем постачальникові визначаються договором. Нерідко за такої ситуації сторони також погоджують, що постачальник зобов'язується надіслати покупцеві копії виданих одержувачу товарів супроводжуючих документів.
7. На практиці виконання договорів поставки нерідко виникають випадки, коли постачальник з певних об'єктивних чи суб'єктивних причин не поставляє в установлений договором поставки строк усю обумовлену сторонами кількість товарів. Недопоставка виражається або в передачі постачальником товарів у період поставки у меншій, ніж обумовлена договором, кількості, або в невиконанні обов'язку по передачі всієї кількості товарів, обумовленої договором. Недопоставка означає не лише порушення умов про кількість, але і про строк, відтак вона одночасно є і прострочкою поставки. Термін "прострочка поставки" звичайно застосовується до випадку виконання зобов'язання по кількості з порушенням строку.
Остання частина коментованої статті визначає, що суб'єкти господарювання можуть у договорі визначити порядок поставки недопоставлених товарів. Як правило, сторони визначають, що така поставка здійснюється в наступні періоди.
Стаття 268. Якість товарів, що поставляються
1. Якість товарів, що поставляються, повинна відповідати стандартам, технічним умовам, іншій технічній документації, яка встановлює вимоги до їх якості, або зразкам (еталонам), якщо сторони не визначать у договорі більш високі вимоги до якості товарів.
2. Номери та індекси стандартів, технічних умов або іншої документації про якість товарів зазначаються в договорі. Якщо вказану документацію не опубліковано у загальнодоступних виданнях, її копії повинні додаватися постачальником до примірника договору покупця на його вимогу.
3. У разі відсутності в договорі умов щодо якості товарів остання визначається відповідно до мети договору або до звичайного рівня якості для предмета договору чи загальних критеріїв якості.
4. Постачальник повинен засвідчити якість товарів, що поставляються, належним товаросупровідним документом, який надсилається разом з товаром, якщо інше не передбачено в договорі.
5. У разі поставки товарів більш низької якості, ніж вимагається стандартом, технічними умовами чи зразком (еталоном), покупець має право відмовитися від прийняття і оплати товарів, а якщо товари уже оплачені покупцем, - вимагати повернення сплаченої суми.
6. У разі якщо недоліки поставлених товарів можуть бути усунені без повернення їх постачальнику, покупець має право вимагати від постачальника усунення недоліків у місцезнаходженні товарів або усунути їх своїми засобами за рахунок постачальника.
7. Якщо поставлені товари відповідають стандартам або технічним умовам, але виявляться більш низького сорту, ніж було зумовлено, покупець має право прийняти товари з оплатою за ціною, встановленою для товарів відповідного сорту, або відмовитися від прийняття і оплати поставлених товарів.
8. У разі якщо покупець (одержувач) відмовився від прийняття товарів, які не відповідають за якістю стандартам, технічним умовам, зразкам (еталонам) або умовам договору, постачальник (виробник) зобов'язаний розпорядитися товарами у десятиденний строк, а щодо товарів, які швидко псуються, - протягом 24 годин з моменту одержання повідомлення покупця (одержувача) про відмову від товарів. Якщо постачальник (виробник) у зазначений строк не розпорядиться товарами, покупець (одержувач) має право реалізувати їх на місці або повернути виробникові. Товари, що швидко псуються, підлягають в усіх випадках реалізації на місці.
Коментар:
1. Особливу увагу ГК України приділяє якості продукції, яка є предметом договору поставки. Свідченням цього є вісім частин коментованої статті, які регламентують вимоги законодавця до якості товарів, що поставляються. Це пов'язано з тим, що лише якісна продукції дозволяє використовувати товар за цільовим призначенням та забезпечує безпечне його споживання. Якість продукції - це сукупність властивостей і характеристик, які відображають рівень новизни, надійності, довговічність, економічність продукції і зумовлюють здатність її задовольняти відповідно до свого призначення потреби споживачів.
Частина 1 коментованої статті дозволяє сторонам визначати якість продукції, що поставлятиметься. Однак така диспозитивність стосується лише встановлення більш високих вимог до якості товарів, аніж вони визначені стандартами, технічними умовам, іншою технічною документацією, яка встановлює вимоги до їх якості, або зразками (еталонами).
Стандарт відповідно до Закону України "Про стандартизацію" - це документ, розроблений на основі консенсусу та затверджений уповноваженим органом, що встановлює призначені для загального і багаторазового використання правила, інструкції або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, включаючи продукцію, процеси або послуги, дотримання яких є необов'язковим. Стандарт може містити вимоги до термінології, позначок, пакування, маркування чи етикетування, які застосовуються до певної продукції, процесу чи послуги.
Стандарти, згідно з указаним законом, поділяються на міжнародні, регіональні та національні. Міжнародний та регіональний стандарти - стандарти, прийняті відповідно міжнародним та регіональним органом стандартизації. Національні стандарти - державні стандарти України, прийняті центральним органом виконавчої влади з питань стандартизації та доступні для широкого кола користувачів.
Правові та економічні основи систем стандартизації (діяльність, що полягає в установленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступен