Главная | Обратная связь

Життя, смерть та безсмертя людини.

Становлення людини у всій її багатоякісності відбувається насамперед шляхом засвоєння нею всіх цінностей, вироблених людством упродовж своєї історії. Це і мова, і різні способи діяльності, і вміння користуватися різноманітними знаряддями тощо. Тому лише живучи у суспільстві, спілкуючись і взаємодіючи з іншими людьми, навчаючись у них, дитина може стати справжньою людиною. Ні Камала, і Амала, які провели своє життя в дитинстві з-поміж вовків, ні чотирирічний Джон, знайдений серед мавп в Африці, як і інші (біля сорока – так званих “мауглі” – не змогли навчитися навіть розмовлять людською мовою.
Соціальна обумовленість людини – факт, який не потребує доведення, але його не можна трактувати спрощено. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявного суспільства. У такому розумінні людина – істота соціально-обмежена, вона обумовлена “зовні”, виступає своєрідною “маріонеткою” соціальних сил і суспільного середовища. Адже її поведінка, свідомість тощо обумовлені всіма можливими помилками, ідеологічними та іншими стереотипами, інтересами та цінностями конкретного суспільства.
З іншого боку – людина є результатом, своєрідним відбитком і втіленням всієї попередньої історії людства та його культури. Саме як культурно-історична, тобто надсоціальна, істота людина поєднує у собі якості універсальності й унікальності, стає здатною до самовизначення, до вільної і творчої діяльності, тобто отримує духовний вимір.
Разом з тим абсолютизація лише соціальності людини приводить до так званого соціологізаторства, тобто зведення людини до функції її соціального способу життя. Особливістю соціологізаторства (теж наслідок метафізичного мислення) полягає в ігноруванні природно-біологічних чинників людського життя, яким відводиться роль лише передумови соціального життя, котрі не мають впливу на особливості поведінки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтації людини. Такий підхід притаманний марксистській філософії: у процесі революційних перетворень, зміни суспільного ладу має відбуватися і формування нової людини – “особистості нового типу”. Від такого підходу ми не звільнилися ще й сьогодні...
Духовне в людині є самоцінним і саме воно лежить в основі людського “Я”, адже саме як духовна істота людина виявляє себе свободним і творчо-активним діячем. Якщо в свідомості людини знаходити тільки відображення найелементарніших потреб, задоволення яких необхідне тільки для підтримки фізичного існування, якщо емоції і почуття примітивні, а поняття нерозвинуті, то це свідчить про її бездуховність, внутрішню убогість. Саме про таких людей говорять, що вони злиденні духом.
Духовно розвинена (або духовно багата) людина та, яка багато знає і ще більше розуміє, яка спирається у своїй діяльності на почуття і поняття істини, добра і краси, у якої переважають духовні потреби; людина, якій притаманні безкорисливі почуття любові і милосердя, здатність відчувати свою причетність до людства, співчувати кожній, навіть незнайомій, людині.
Духовність людини – це також уміння мріяти, фантазувати, творчо усвідомлювати світ, прагнучи зробити його кращим. Уміти створити свій внутрішній світ, не схожий на оточуючу дійсність, – це один із найважливіших проявів духовності.
Отже, духовно розвинена людина – така, яка усвідомлює саму себе і може свідомо керувати своїми вчинками, підпорядковуючи їх нормам моралі та права, спрямовуючи їх на досягнення суспільно значущих цілей. Це людина, внутрішнім регулятором поведінки якої є совість (за висловом І.Канта, – закон, який живе у нас самих; на думку французького філософа П.Гольбаха, – це наш “внутрішній суддя”).
Духовне в людині – це також безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі, віри та самосвідомості тощо.
Таким чином, людина є ціліснісною єдністю біологічного, психічного (або душевного) та соціального (соціокультурного), які сформувалися з двох чинників – природного та соціального. Адже людина – не арифметична сума біологічного, психічного та соціального, вона є інтегральною єдністю цих властивостей.
Будь-який феномен може бути осмислений двояко – або через його порівняння з іншими сутностями чи явищами, або через розкриття його власної унікальної природи. Феномен людини не є винятком. Тому сутність людини може розкриватися “збоку”, через осмислення відносин людини з природою (космосом), суспільством, Богом і самою собою. Проникнення в таємницю людини “зсередини” передбачає осягнення її тілесного, емоційного, морального, соціального та духовного буття.
Релігія, як відомо, розглядає Бога як вищу цінність. Тому таємниця людини тут виявляється або принципово недосяжною, або ж віднесеною до сутності божественного. Людина є суперечливою єдністю духу (душі) і природи (тіла), якісно протилежних одне одному як величне і низьке. Так, Августин Блаженний уявляв душу як незалежну від тіла і ототожнював її з людиною, а Фома Аквінський розглядав людину як єдність тіла і душі, як істоту проміжну між твариною і ангелами.
Тут простежується прагнення людини не лише пізнати власну сутність, а передусім прилучитися до вищої сутності – Бога. Тобто сутність людини зводиться до пізнання Бога і служіння йому, що афористично можна сформулювати так: людина – раба божа.
Філософи натуралістичної орієнтації, про що частково вже йшла мова, виходять з культу природи, космосу (адже “натура” латиною природа). Тому людина вважається лише природною істотою, вона нічим особливим не відрізняється від тварин. Сутність людини представники натуралізму бачили лише в якихось незмінних біологічних чи психологічних властивостях. Так, З.Фрейд, відомий австрійський психіатр і філософ, вважав, що сутність людини може бути зведена до її підсвідомих інстинктів – еросу і танатосу (тобто кохання і смерті), які визначають всю життєдіяльність людей і навіть їх історію.
Але людина – не Бог, не злочинець, не грішний ангел. Як продукт біологічного і соціального розвитку (тобто антропосоціогенезу) людина містить у собі не лише надбання, а й тваринні начала (а в цьому аспекті не можна, мабуть, не погодитися, що “найстрашніші дияволи – це грішні ангели” та зі старокитайською мудрістю “не все людське є в звірові, але все звіряче є в людині”...).
Далі. Необхідно зупинитися також і на соціоцентризмі, або антропологічному релятивізмі (від антропос – людина, релятивізм – відносність), згідно з яким людська природа сприйнятлива до безкінечних змін, її внутрішнє стійке ядро може бути зруйноване, первинна природа перетворена відповідно до тієї чи іншої соціальної програми.
Соціоцентричний підхід ґрунтується на ідеї абсолютного пріоритету культури, суспільних форм життя над природними передумовами людського буття. Звідси робиться висновок, що людина є вираженням формуючих її культурних умов, і якщо треба проникнути у її таємницю, то слід вивчити ті чи інші структури культури.
Ці філософські підходи ми розглядаємо в загальних рисах. Адже теоцентризм (культ Бога), як правило, поєднується з вказівкою на передвизначення людини. Антропоцентризм (культ людини) включає в себе тему верховної істоти, а звеличення Бога набирає власне антропоцентричних форм. Природоцентризм і пов’язаний з ним принцип натуралізму оцінює людину як порошинку у Всесвіті і водночас віддає належне своєрідності мислячої матерії.
Філософи-ідеалісти вважають, що головне в людини – її сутність, тобто людська свідомість, розум, і саме цією властивістю людина відрізняється від решти живих істот (як тут не згадати відомий афоризм Р.Декарта: “Я мислю, значить я існую”). Оскільки ж свідомість людини не залишається незмінною, може удосконалюватися шляхом освіти і виховання, то, впливаючи на свідомість, можна змінити і саму людину. У цьому суть просвітництва, характерного для різних філософських напрямів, у тому числі і для української філософії.
Насправді ж сутність людини як об’єкта філософського аналізу не є чимось сталим, встановленим раз і назавжди. На кожному етапі розвитку людської історії вона набуває нових форм і міри глибини, що свідчить про суперечливий рух пізнання від сутності першого порядку до сутності другого, третього та наступних порядків. Тому можливим є такий варіант розгляду феномену людини, її сутності:
– по-перше, людина є жива істота, але їй притаманний особливий тип тілесної організації – зокрема, прямоходіння тощо – тобто природна сутність людини є сутністю першого порядку;
– по-друге, людина є там, де є її діяльність. Це – сутність наступного, другого порядку; сутність людської діяльності буде розглянуто в розділі про суспільне життя людини);
– людська діяльність здійснюється у системі суспільних відносин – це сутність третього порядку, тобто мова йде про суспільність людини;
– по-четверте, людська діяльність – праця – є усвідомленим процесом перетворення природи, суспільства і самої людини (сутність наступного порядку);
– по-п’яте, людина є істотою духовною, їй притаманна душа, про що йшла мова раніше і – на рівні суспільства – відбудеться повернення до духовного життя людини і суспільства. Отже, це сутність найглибшого у даному випадку порядку.
Безпосередній зв’язок того чи іншого розуміння сутності людини з сенсом людського життя очевидний, адже сенс (значення) людського життя теж має історичний характер, розуміється по-різному. В свою чергу, сенс життя пов’язаний з розумінням мети життя як уявного чи очікуваного результату нашої діяльності та з вибором життєвого шляху (легкого чи важкого, чесного чи безчесного життя або життя за принципом “як усі”). Останній нерозривно пов’язаний з життєвою позицією та способом життя (варто запам’ятати основне правило мудрого життя: “не бажай і не чекай від життя неможливого”, тобто – надто багато).
Життєва позиція виражається у практичних діях – в оцінках, прагненнях тощо. Людина, яка має чітку життєву позицію, завжди є послідовною і цілеспрямованою, за будь-яких життєвих обставин залишається сама собою. Головною характеристикою життєвої позиції людини є рівень її активності. Але остання не повинна зводитися лише до активності на словах, вона передбачає єдність дій людини та її переконань.
Важливе значення має спрямованість життєвої позиції людини – на досягнення лише власного добробуту чи на прагненні добра для інших людей. Вона може бути оптимістичною чи песимістичною.
Найповніше життєва позиція людини реалізується у її способі життя, в тому, заради чого (чи для чого) людина живе і як вона живе: як діє, які має стосунки з іншими людьми, з суспільством в цілому тощо (як тут не згадати філософський твір австрійського мислителя Е.Фрома “Бути чи мати”...).
Особистість як соціально-культурна форма буття людини. Все сказане дає змогу знову повернутися до визначення таких понять, як “людина”, “індивід”, “індивідуальність” та “особистість”. Людина – біосоціальна істота (запам’ятаємо: саме біосоціальна, а не біологічна і соціальна). Тобто до основних ознак людини можна віднести: особливий тип тілесної організації, наявність душі, свідомість, суспільність, діяльність. Отже, це – родове поняття, яке відображає загальні риси, притаманні людському роду – як природні, психічні, так і загальносоціальні. Людина є фактично результатом п’яти біографій. По-перше, щоб бути людиною, вона повинна повторити філогенез, тобто історію розвитку та існування виду гомо сапієнс, простіше – мати людську будову тіла. По-друге, їй потрібно здійснити свою власну фізіологічну біографію – вирости. По-третє, вона повинна вміти говорити, тобто спілкуватися з іншими людьми і не бути відірваною від культури людської цивілізації, або хоча б свого племені, нації. По-четверте, їй потрібно здійснити свою соціальну біографію – чогось навчитися і брати участь у процесі суспільного життя. Нарешті, по-п’яте, людина не існує без душі – того, що “здатне самочинно починати певний стан”.
Поняття “індивід” (пізньолатинський переклад старогрецького поняття “атом”) означає одиничне на відміну від сукупності, маси, тобто це окрема людина на відміну від колективу, соціальної групи, спільноти, суспільства в цілому.
З цим поняттям нерозривно пов’язане інше – “індивідуальність”, що визначає зміст особистого, неповторного світу людини, її найвищі цінності та авторитети. Її можна визначити як сукупність властивостей та здібностей, які відрізняють даного індивіда від інших. Індивідуальність, таким чином, є, з одного боку, наслідком біологічної своєрідності людського організму, а з другого – наслідком специфічних особливостей розвитку певного індивіда, неповторності його життєвого шляху, який завжди є оригінальним.
В літературі часто вживається похідне від індивідуальності – поняття “індивідуалізм” – тип світогляду, суттю якого є в кінцевому результаті абсолютизація позиції окремого індивіда з протиставленням суспільству, і не якомусь певному соціуму, а суспільству взагалі. Індивідуалізм виявляється як у реальній життєвій позиції – у вчинках, так і в різних концепціях – етичних, філософських, ідеологічних, політичних тощо.
Варто нагадати, що надмірний акцент на індивідуальному може обернутися, в залежності від прийнятих цінностей асоціальністю, самітністю, мрійністю, фанатизмом, аскетизмом тощо.
Духовна нерозвиненість, розмитість моральних цінностей при наявності соціальної активності здатні породити людину-робота, кар’єриста, руйнівника, губителя природи тощо. На рівні індивіда це може привести до примітивного гедонізму, нестримної хтивості, ненажерливості та інших явищ.
Поняття “особистість” фіксує соціальне в людині. У нього є два значення: перше – вихідне, ще з минулого ХІХ століття: особистість – це людина зі своїм обличчям, несхожа на останніх (порівняємо з латинським персона, що означає театральну маску, та з російським “личина”). Друге значення, яке з’явилося у сучасній філософії та соціології, – це своєрідність людини як учасника суспільного життя, виконавця соціальних ролей. В цьому плані ми розглядаємо особистість працівника, власника, споживача, громадянина, сім’янина тощо.
Поняття “особистість” охоплює також всі суспільні відносини, найважливішими з яких є ставлення до суспільного обов’язку, моральних норм. Це не просто носій конкретних історичних суспільних відносин, а людина, яка активно впливає на ці відносини відповідно до своїх індивідуальних здібностей і нахилів, свідомості та організованості, трудової та суспільно-політичної активності.
Формування особистості відбувається в процесі соціалізації. Соціалізацію (від лат. соціаліс – суспільний) можна визначити як процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм та цінностей, які дозволяють функціонувати йому як повноправному члену. Вплив соціального середовища на індивіда є багатошаровим – до таких “шарів” або “пластів” відносяться:
– мегасередовище – величезний соціальний світ навколо нас, який дає могутні імпульси, що торкаються інтересів всього людства і визначають в умовах глобалізації інформаційного простору духовну, соціально-психологічну атмосферу епохи;
– макросередовище – велике суспільство, країна, до якої ми належимо за народженням, місцем помешкання, вихованням;
– мікросередовище, тобто наше безпосереднє соціальне оточення у вигляді трьох основних груп: сім’ї, первинного колективу (навчального, трудового, армійського тощо), приятелів та друзів.
Найважливішою формою соціалізації є традиції (від латин. традітіон – передавання) – елементи соціальної і культурної спадщини, які передаються наступним поколінням і зберігаються протягом тривалого часу в суспільстві в цілому чи в окремих соціальних (чи етносоціальних) групах і, маючи відносну самостійність, суттєво – позитивно чи негативно – впливають на формування особистості. Традиції проявляються у вигляді усталених, стереотипізованих норм поведінки, обрядів, свят, суспільних ідей, морально-етичних норм тощо.
Особливу роль у структурі традицій відіграють звичаї як засоби соціального регулювання діяльності, що відтворюються у суспільстві і є звичними для її членів. Звичаями можуть бути прийоми в праці, форми взаємовідносин у сімейно-побутовій сфері та інші дії, що повторюються і безпосередньо включені в практичну діяльність людей. Звичаї характеризують не спосіб дотримання суспільної дисципліни, тобто не моральні норми, а зміст поведінки людей, притаманної даному суспільству чи соціальній спільноті. Вони мають більш описовий характер, фіксують ті норми поведінки, які мають місце лише в даному суспільстві, спільноті; вони неофіційно “узаконені” громадською думкою. Звичаї, які підтримуються моральними відносинами, називають нравами.
Від народження до смерті людина живе у світі звичаїв. У цьому відношенні суспільство – це світ звичаїв, які регулюють мораль, форми спілкування, самовиразу тощо. Звичай виник в архаїчному суспільстві, але і сьогодні він зберігає свої можливості соціалізації людини, в значний мірі визначає ціннісні орієнтації особистості.
Іншою важливою формою соціалізації людини, яка виникла пізніше, у класовому суспільстві, є державно-правові норми, які на відміну від звичаю завжди осмислені і законодавчо оформлені.
І, насамкінець, ще однією, настільки ж універсальною формою соціалізації є мова як особлива інфраструктура суспільства, про що говорилося раніше, при розгляді взаємозв’язку свідомості й мови.
Через посередництво перелічених основних форм соціалізації здійснюються виховання, навчання та трудова діяльність людини. Підсумком соціалізації треба вважати не просто людину, а людину-громадянина.
Соціалізація включає в себе як соціально-контрольовані процеси цілеспрямованого впливу на особистість, тобто виховання, так і стихійні, спонтанні процеси, які впливають на її формування.
Стосовно формування особистості можна звернутися й до такої схеми послідовності соціалізації:
– “Я – Я” як умова формування самосвідомості, внутрішнього світу людини;
– “Я – ТИ” – сфера формування морального почуття, почуття любові, дружби, ненависті тощо;
– “Я – МИ” – формування групових, кастових, класових, національних, державницьких почуттів, звичаїв, традицій, переконань;
– “Я – ЛЮДСТВО” – родова самосвідомість, приналежність до гомо сапієнс;
– “Я – СУСПІЛЬСТВО” – ставлення до світу створених речей та інших людей;
– “Я – ПРИРОДА” – формування екологічної свідомості та ставлення до навколишнього середовища;
– “Я – УНІВЕРСУМ” – витоки світогляду, релігійних та філософських ідей, роздуми про сенс життя та смерть.