Главная | Обратная связь

Радянські видання (1918-1945рр.)

Уперше в літературі використано слідчі справи з архівів ГПУ-НКВД у псевдонаукових працях номенклатурних авторів початку 1930-х років. Піонерами виступили в цьому Володимир Затонський і дружина Постишева Тетяна Семенівна Постоловська.

Першому з них у його настановчих пасажах після арештів у справі УВО придались уривки з протоколів допитів Михайла Козоріса, академіка Степана Рудницького й керівника науково­го сектору Держплану Климентія Коника^. Затонський виголо­сив свій текст як доповідь та заключне слово на січневій сесії ніби реформованої, а по суті цькованої та знищеної тоді ВУАН.

Тетяна Постоловська вступила до партії 1925 року. Мала вищу освіту - закінчила Інститут права та Інститут червоної професури. З 1933 року вона працювала у ВУАМЛІН. Працю­вала доцентом Київського ІНО, потім директором Українського філіалу музею Леніна (звільнена опитом 17 лютого 1937 року) . Була делегатом XII з"їзду КП(б)У. Проте 26 серпня 1938 року Військова колегія Верховного суду СРСР ухвалила рішення її розстріляти.

27 березня 1934 року вона доповіла свою статтю у ВУАМЛІНі, сподіваючись видати її згодом у складі своєї мо­нографії "Кримінальна політика в реконструктивний період". У своїй доповіді Постоловська процитувала витяги з протоколів допитів Семена Вітика, Миколи Романюка, М. Чеховича, того самого Михайла Козоріса, Варфоломія Копача (він же Сергій Холодний), професора філософії Петра Демчука, Скрипниково-го секретаря Миколи Ерстенюка та інших.

Характерно, що ці уривки не містять жодної конкретики, яка все-таки трапляється в такому слабкому джерелі, як слідчі справи, натомість є суто демагогією - наслідок безпосередньої роботи енкаведистів з в'язнями. Наприклад, Лозинський підпи­сав в одному з протоколів таке місце, тим самим його автори зувавши: "Головною базою роботи всього контрреволюційного блоку, зокрема УВО, було село. Тут підривна робота полягала в тому, щоб перешкоджати розвиткові колгоспів, розкладати колгоспне середовище, сіяти ворожнечу між колгоспниками й одноосібниками, зривати посівні, збиральні й хлібозаготівні кампанії, викликати і зміцнювати в селі вражіння, що колгосп­на політика партії та радвлади означає все більше й більше зу­божіння і руйнацію селянства, організувати проти цієї політики опір, який, кінець-кінцем, перетворився б на збройне повстан­ня. Ця підривна робота повинна була одночасно зривати поста­чання для міст і викликати та зміцнювати в місті вражіння, що колгоспна політика означає все більше й більше утруднення для міста, зубожіння й занепад народного господарства всієї країни.

У цих ситуаціях використання слідчих справ мало не акаде­мічний характер, а було прямим продовженням оперативних заходів ягодинських структур. Про систему тоталітаризму, а саме про праці, у яких досліджується сама його атмосфера, була ще одна група видань - офіційні видання Наркомюсту й НКВД,що мають амбівалентний характер - і джерельне зна­чення, й історіографічне разом, - тим більше, що в деяких із них, зокрема у посібнику І. Н. Якімова та П. П. Михєєва "Искус­ство допроса" присутній безсумнівний дослідницький елемент -параграф "Психология некоторых категорий свидетелей и их показаний»..

Центральне місце в офіційній радянській історіогра­фії займає короткий курс історії ВКП(б), що задавав тон усій історіографії СРСР і навіть замовленим виданням аме­риканським, як- провокаційній книжці Майкла Сайєрса та Альберта Кана.. Ідеї цієї книжки протягом довгих років розпорошувались серед численних брошур, згодов вітлилась в ідеї Андрія Лихолата - згодом співробітника Інститута історії АН УРСР .

Іншою віхою історіографії суспільної свідомості пізнішого часу стала знаменита доповідь Хрущова 25 лютого 1956 року, так само тенденційна й однобічна, як й інші офі­ційні документи. Особи, що готували для Хрущова текст, теж використовували старе чекістське діловодство. Інша особли­вість цієї доповіді полягає в тому, що для населення СРСР вона лишилась таємною. її оголошували усно, причому тільки для членів партії.