 |
|
Венеричні захворювання
План
І. Вступ
ІІ. Характеристика соціальних хвороб
1. Туберкульоз
2. Венеричні захворювання
3. СНІД (синдром набутого імунодефіциту)
ІІІ. Висновок
ІV. Список використаної літератури
І. Вступ
Соціальні хвороби - це захворювання людини, виникнення і розповсюдження яких пов'язане переважно з несприятливими соціально-економічними умовами (венеричні захворювання, туберкульоз та ін.).
У Декларації Тисячоліття Організації Об'єднаних Націй визначені Цілі Розвитку Тисячоліття, які 189 країн (включаючи Україну) зобов'язалися виконати до 2015 р.
Блок програмних завдань Декларації з питань соціальної політики, зокрема у галузі охорони здоров'я, для України включає досягнення наступних цілей:
- поліпшення здоров'я матерів та зменшення дитячої смертності;
- обмеження поширення ВІЛ-інфекції/СНІДу та туберкульозу і започаткування тенденції до скорочення їх масштабів.
На початку третього тисячоліття такі соціально небезпечні інфекційні хвороби як ВІЛ/СНІД і туберкульоз викликають найбільшу стурбованість Організації Об'єднаних Націй та світового співтовариства через те, що масштаби та швидкість їх поширення в соціальному середовищі загрожують як безпосередньо, так і опосередковано через спричинені ними наслідки, позитивному людському розвитку та національній безпеці кожної країни, яка завізувала Декларацію. Вже сьогодні виклики зазначених хвороб розглядаються як глобальна проблема, а отже і відповідь на них як окремої держави, так і співдружності країн повинна бути глобальною за своїм масштабом та ефективною за результатом.
ІІ. Характеристика соціальних хвороб
Туберкульоз
Туберкульоз - одна з найдавніших хвороб, яка може уражати всі органи і системи.
З 1965 по 1990 в Україні захворюваність туберкульозом була мала, а з 1990 р. стався переломний момент у епідеміологічній ситуації з туберкульозом, розпочалося його зростання.
Туберкульозний процес підпорядковується загальним законам епідеміологічного процесу і підтримується тільки за умови взаємопов'язаних 3 основних ланок:
- дія збудника інфекції;
- механізму передачі;
- сприйнятливість до туберкульозу організму.
Загалом в Україні реєструється щодня 82 нових випадки захворювання, 30 хворих - помирає. За рік помирає приблизно 10 тисяч українців.
Таким чином, проблема боротьби з туберкульозом у світі, зокрема і в Україні надто актуальна і для її вирішення необхідні значні зусилля, перш за все, на рівні держави, громадськості та медичної служби.
Відкриття збудника туберкульозу належить Роберту Коху (1882 р.). Він же розробив основні питання патогенезу й імунітету захворювання, одержав туберкулін.
Тепер збудник називають мікобактерією туберкульозу. Мікобактерії туберкульозу - тоненькі, прямі або трохи зігнуті палички. Є такі типи мікобактерій: людський, бичачий, пташиний. Вини відрізняються за ступенем вірулентності, патогенності, стійкості і впливом на характер перебігу захворювання. Джерелом інфекції є хворі люди і тварини з відкритою формою туберкульозу, які виділяють збудник. У зовнішньому середовищі туберкульозні бактерії досить резистентні й можуть довго зберігатись живими. У висушеному мокротинні вони виживають до 10 місяців. Однак під впливом прямих сонячних променів гинуть через 2-5 хв, а розсіяного сонячного світла - через 5-10 днів. На різних предметах вжитку в оточенні хворого мікобактерії туберкульозу виживають більше трьох місяців, у грунті - до півроку, у воді - більше року. Довго зберігаються в молоці та молочних продуктах. Кип'ятіння вбиває їх швидко. До дезинфікуючих розчинів вони також стійкіші, ніж інші бактерії. Так, 5 % р-н карболової кислоти викликає їх загибель лише через 6 год. Більш чутливі вони до дії хлораміну і хлорного вапна.
Основні шляхи проникнення мікобактерій туберкульозу в організм людини такі: аерогенний, або інгаляційний, краплинний, або пилковий, аліментарний, контактний і внутрішньоутробний.
Аерогенний шлях зараження. Спостерігається у 90-95 % випадків. При аерогенному шляху інфікування мікобактерії потрапляють у дихальні шляхи з краплинами слизу, харкотиння або пилом. Туберкульоз органів дихання може розвинутися і при проникненні збудника з мигдаликів, лімфовузлів, з черевної порожнини.
Аліментарний шлях зараження пов'язаний із вживанням харчових продуктів від тварин, хворих на туберкульоз, використанням інфікованої їжі, посуду, через молоко хворої матері.
Контактний шляхпроникнення мікобактерій можливий у людей, які доглядають хворих тварин або працюють із зараженим матеріалом від хворих, коли збудник захворювання проникає безпосередньо через пошкоджену шкіру або кон'юнктиву. Рідко вхідними воротами туберкульозу можуть бути мигдалики, слизова оболонка очей та статевих органів.
Внутрішньоутробне зараження туберкульозом зустрічається при генералізованих формах захворювання та пошкодженні плаценти під час пологів при аспірації новонароджених навколоплідних вод.
Зараження людей туберкульозом найчастіше відбувається повітряно-краплинним і повітряно-пиловим способом. Можливе також інфікування через молоко і молочні продукти, через шкіру і слизові оболонки. У місці проникнення збудника виникає запалення, яке супроводжується утворенням специфічної гранулеми або туберкульозного бугорка (tuberculum). Звідси походить назва захворювання - туберкульоз або бугорчатка. У центрі бугорка знаходяться гігантські клітини Пирогова-Ланганса, всередині яких можуть розміщуватись туберкульозні палички. Гігантські клітини оточені епітеліоїдними та лімфоїдними елементами, які й складають основну масу гранулеми. При доброякісному перебігу хвороби бугорок оточується сполучною тканиною, проростає колагеновими волокнами, просочується солями кальцію, після чого подальше поширення збудника припиняється. У первинній гранульомі туберкульозні бактерії можуть зберігатись роками, інколи все життя. Такі люди є носіями прихованої інфекції. З одного боку вони мають відносний імунітет, а з другого - замасковану форму туберкульозу, яка при несприятливих умовах може активізуватися. Тоді бугорок розпадається, а мікобактерії поширюються в інші ділянки. При розпаді декількох гранульом у легеневій тканині може утворитись порожнина. Якщо вона сполучається з бронхом, збудник разом із мокротинням виділяється назовні - виникає відкрита форма туберкульозу. Якщо збудник з мокротинням не виділяється - говорять про закриту форму.
При пониженій опірності організму (тяжкі умови праці й побуту, фізичні й психічні травми тощо) первинний туберкульозний процес може генералізуватися. Розсіювання мікобактерій призводить до утворення в різних органах туберкульозних вогнищ, схильних до розпаду. Інтоксикація організму зумовлює тяжкий перебіг хвороби. Генералізація може супроводжуватись ураженням сечостатевих органів, кісток, суглобів, оболонок мозку, очей.
У багатьох людей є природна резистентність до туберкульозу. З усіх інфікованих хворіє не більше 10 %. Однак у окремих осіб є схильність до захворювання. Основну роль в імунітеті до туберкульозу відіграють клітинні фактори. Ці клітини утворюють лімфокіни, накопичуються медіатори клітинного імунітету, що має основне значення у формуванні резистентності до туберкульозу. У крові хворих виявляють також різноманітні антитіла, хоча вони не свідчать про напруженість імунітету.
Туберкульоз органів дихання визначають за локалізацією і поширеністю процесу, фазою його перебігу і бактеріовиділенням.
Серед низки ймовірних проявів загальної туберкульозної інтоксикації найчастіше спостерігається загальна слабкість, нездужання, зниження працездатності, пітливість, зниження апетиту, схуднення, порушення сну, підвищується температура тіла. Найчастіше у хворих на туберкульоз температура тіла - субфебрильна.
При зовнішньому огляді на початкових формах туберкульозу у хворих відсутні видимі відхилення від норми. Проте у більшості пацієнтів на більш пізніх стадіях захворювання видно: блиск очей, рум'янець на фоні блідої шкіри обличчя, збільшення периферичних лімфовузлів, деформація грудної клітки, а у хворих на туберкульоз легень проявляються такі симптоми, як тривалий кашель з виділенням харкотиння, кровохаркання, біль в грудній клітці, задишка.
Ускладнення, які найчастіше зустрічаються і пов'язані з особливостями і тяжкістю перебігу легеневого і позалегеневого туберкульозу, а також ті, що є наслідком хірургічних операцій з приводу легеневого, сечостатевого, кістково-суглобового та інших форм туберкульозу
Ускладненнями є: легенева кровотеча, ателектаз, легенево-серцева недостатність (легеневе серце, спонтанний пневмоторакс, амілоїдоз, бронхіальні, торакальні фістули та ін.).
Основним методом установлення діагнозу туберкульозу є бактеріоскопічний. Він включає пряму бактеріоскопію мазків із патологічного матеріалу: харкотиння, плеврального ексудату, спинномозкової рідини, сечі, гною, калу та ін.
Наявність мікобактерій туберкульозу в сечі свідчить про туберкульоз нирок. У спинномозковій рідині мікобактерії визначаються при туберкуломі мозку.
Туберкулінодіагностика використовується для раннього виявлення туберкульозу у дітей, диференціального діагнозу і для профілактики туберкульозного захворювання. Залежно від способу введення розрізняють:
1.Внутрішньошкірну пробу Пірке;
2.Підшкірну пробу Коха;
3.Внутрішньошкірну пробу Манту.
Тепер застосовують єдину внутрішньошкірну туберкулінову пробу Манту. Вона призначається для відбору контингентів дітей, які підлягають ревакцинації проти туберкульозу, визначення інфікованості або стану чутливості до туберкульозу, для ранньої діагностики туберкульозу. Пробу Манту робить спеціально навчена медична сестра. Результати проби оцінює лікар через 48 і 72 години. Прозорою пластмасовою лінійкою вимірюють поперечний (відносно осі руки) діаметр папули; розмір гіперемії до уваги не беруть.
Реакція вважається негативною, якщо немає інфільтрату або він становить до 2 мм у діаметрі, сумнівною -- при інфільтраті, який менший за 5 мм; позитивною -- при вираженому інфільтраті (понад 5 мм у діаметрі).
З метою раннього виявлення туберкульозу пробу Манту роблять дітям при досягненні ними 1 року і далі щороку (краще восени) незалежно від результату попереднього дослідження. Дітей до 12 міс обстежують на туберкульоз за показаннями (наявність контакту або підозра на туберкульоз).
Протипоказаннями для проведення реакції Манту є захворювання шкіри, гострі і хронічні інфекційні захворювання в періоді загострення, включаючи період реконвалесценції (не менш як 2 міс після зникнення клінічних симптомів), алергічний стан (бронхіальна астма, ідіосинкразія з вираженим шкірним проявом), епілепсія, ревматизм в активній фазі.
Не допускається проведення проби Манту в дитячих колективах під час карантину при інфекційних захворюваннях. Проба Манту передує ревакцинації проти різних інфекцій.
Рентгенологічне дослідження - це один із основних методів діагностики туберкульозу легень та неспецифічних захворювань органів дихання. Застосовують такі методи рентгенологічного дослідження: рентгеноскопію, рентгенографію, томографію, томофлюорографію, прицільну рентгенографію, фістулографію, бронхографію, кімографію і полі рентгенографію.
При ренгеноскопії головними морфологічними проявами туберкульозу легень є вогнища інфільтратів, каверн, фіброзів. Вони найчастіше локалізуються у верхніх відділах легень. Ці зміни помітні на тлі незмінених легень. А при різних видах легеневого туберкульозу є дрібні вогнища 1-2 мм. - це декілька злитих горбиків, середні -5 мм, великі до 1 см. Дрібновогнищеве затемнення характерне для міліаторного туберкульозу легень, а середньо- і великовогнищеве спостерігається при фіброзно-кавернозному туберкульозі легень.
Профілактика туберкульозу складається з комплексу різних заходів. Розрізняють соціальну, санітарну, специфічну (щеплення та ревакцинація) та хіміопрофілактику. Серед заходів загальної профілактики туберкульозу мають значення рання діагностика і лікування хворих, знезараження молока й інших харчових продуктів і широке проведення соціальних заходів (покращання житлових умов, підвищення матеріального забезпечення, хороші умови праці).
Лікування хворих на туберкульоз є основною складовою частиною заходів боротьби з цією недугою, бо завдяки виліковуванню хворих ліквідуються джерела інфекції та поліпшується епідеміологічна ситуація з туберкульозом. В сучасних умовах важливе місце займає комплексне, дидеренційоване лікування. Воно починається з моменту встановлення діагнозу і до досягнення клінічного видужання.
Лікування туберкульозу проводиться в спеціальних лікувальних протитуберкульозних закладах. Воно складається з 2-х етапів:
1) основний курс хіміотерапевтичних препаратів;
2) курс реабілітації.
Основний курс хіміотерапевтичних препаратів - це тривале і безперервне комбіноване лікування антимікобактеріальними препаратами.За ефективністю антимікобактеріальні препарати поділяються на 3 групи.
До І групи (найефективніші) відносять ізоніазид, рифампіцин.
До ІІ групи (середньої ефективності) відносять стрептоміцин, канаміцин, етіонамід, циклосерін.
До ІІІ групи (менш ефективні) належать ПАСКі тріоцетазон.
Крім хіміотерапевтичних препаратів лікувати туберкульоз можна за допомогою методів і засобів народної медицини.
Венеричні захворювання
Венеричні захворювання - це особлива група інфекційних хвороб, які передаються переважно статевим шляхом; на них хворіють однаковою мірою як чоловіки, так і жінки. На відміну від звичайних інфекційних захворювань венеричні хвороби не залишають після себе імунітету, і при повторному зараженні хвороба розвивається знову. При венеричних хворобах видужання не настає само по собі: без медичної допомоги людина не може позбутися такої хвороби і хворіє на неї все життя.
Термін “венеричні хвороби” запропонував у 1527 р. французький учений Жан де Бетанкур.
Кожне венеричне захворювання спричиняється певним видом мікроорганізму: сифіліс - блідою спірохетою, гонорея (трипер) - гонококом.
Для венеричних хвороб характерне зараження тільки за умов такого тісного контакту, яким є статевий, а також контакту побутового (спільне використання одними й тими самими предметами вжитку: рушник, посуд, мило, зубна щітка тощо). Отож, заразиться людина венеричною хворобою чи ні - прямо залежить від її поведінки, а за умови правильної поведінки ймовірність захворювання дорівнює нулю. Велику роль відіграє в боротьбі з цими хворобами виховання: щоб не заразитися треба знати як і чому ці хвороби виникають і поширюються.
Сифіліс.На слизовій оболонці статевих органів збудник сифілісу - бліда спірохета - посилено розмножується й поширюється на найближчі ділянки тіла. Від 4 до 5 тижнів після зараження триває інкубаційний період, ознаки захворювання при цьому не виявляються. Потім на місці оселення спірохети з'являється виразка або садно округлої форми з блискучою поверхнею та затвердінням в основі. Через кілька днів після появи виразки різко збільшуються найближчі лімфатичні вузли. Це - первісний період сифілісу. Він триває приблизно місяць, та оскільки сифілітична виразка і збільшення лімфатичних вузлів не супроводжуються болем, хворий на сифіліс може не помічати ознак хвороби і не звернутися вчасно за медичною допомогою.
Спірохети, інтенсивно розмножуючись, поширюються в організмі. Вони з'являються в усіх його органах і тканинах, у крові й лімфі. У цей вторинний період сифілісу спостерігаються явища інтоксикації (отруєння) організму трутою спірохет. При цьому немає якихось характерних ознак, за якими можна було б безпомилково визначити захворювання на сифіліс; звичайні загальна слабкість, головна біль, нездужання, біль у м'язах, суглобах і кістках, невелике підвищення температури. Часом усе це хворий розцінює як грип. Єдина характерна ознака вторинного періоду сифілісу - рожево-червоні плями по всьому тілу; вони не завжди легко виявляються, а якщо хворий їх і помічає, то, як правило, вважає, що це алергія на якусь їжу. У вторинний період сифілісу хворий дуже заразний для навколишніх.
У третинному періоді сифілісу в місцях скупчення спірохет дуже уражаються тканини: спочатку тканина сильно набрякає, а потім мертвіє і розпадається, на її місці утворюється глибокий рубець, характерний тільки для сифілісу. Такі ураження тканини (гуми) можуть з'явитись на будь-якій ділянці тіла. Поява гуми на ділянці твердого піднебіння спричиняє руйнування кістки в цьому місці й виникнення характерної для сифілісу гугнявості. Гума на ділянці спинки носа руйнує кістки носа, призводить до його “провалювання”. Ушкодження різних частин тіла спотворюють людину і роблять її інвалідом.
При сифілісі дуже уражаються судини, особливо аорта, стінка якої втрачає свою високу міцність, еластичність і під тиском крові поступово розтягується й може розірватись. Розривання аорти спричиняється до майже миттєвої смерті. Сифілітичні ураження судин і тканин спинного мозку спричиняють появу тяжких неврологічних ускладнень, при яких порушується чутливість різних ділянок тіла, виникають постійні або періодичні сильні свердлячі або “стріляючі” болі. В результаті сифілітичного ураження нервової системи порушується координація рухів, хода стає нестійкою, втрачається рівновага, людина похитується; типовими є порушення мови, випадіння пам'яті, розлад лічби, писання, читання, поступовий розвиток слабоумства. Хворі стають надзвичайно дратівливими, запальними або, навпаки, млявими й апатичними.
Гонорея.На слизовій оболонці статевих органів збудник гонореї - гонокок - посилено розмножується, спричиняє її запалення, яке супроводжується набряком і сильним виділенням гною. Ушкоджені місця слизової оболонки починають дуже різати і пекти, на них виникають ерозії. Хвороба ускладнюється порушенням відтікання сечі. У крові гонокок швидко гине, тому на відміну від сифілісу, гонорейна інфекція звичайно має місцевий характер. В ослаблених людей із зниженим імунітетом гонокок може поширюватись по всьому організму, уражаючи суглоби, серцевий м'яз, навколосерцеву сумку. Гонокок виділяє отруту, і через це, крім місцевих уражень, у хворого спостерігається слабкість, втрата апетиту, головний біль.
Визначити гонорею можна за інтенсивним виділенням гною із сечовивідного каналу, сильною різзю і печінням при сечовиділенні, болісними позивами на сечовиділення, пов'язаними з поширенням інфекції на сечовий міхур. Ці ознаки хвороби з'являються через 1-3 дні після зараження й досягають найбільшої інтенсивності через 2-8 днів. Через кілька тижнів вони стихають, і хвороба переходить у хронічну форму, яка протікає майже безболісно. Хвороба може загостритись при вживанні алкоголю, при ослаблені організму, в жінок під час менструації і після пологів.
Хронічна гонорея поступово ускладнюється враженням чоловічих статевих залоз (яєчок) і передміхурової залози; при цьому нерідко розвивається безплідність. У жінок безплідність може спричинитися гонорейним ураженням матки і маткових труб. Хронічна гонорея загострюється під час пологів. Оскільки в післяпологовому періоді слизова оболонка статевих органів особливо сприятлива до інфекцій, хвороботворний процес дуже поширюється на всі статеві органи і ушкоджує їх.
Боротьба з венеричними захворюваннями.В нашій країні створено всі необхідні умови для успішної боротьби з венеричними захворюваннями. Проводяться заходи, що запобігають поширенню цих хвороб; хворим подається безплатна медична допомога, усіх хворих обов'язково ставлять на облік у спеціальні медичні заклади - шкірно-венерологічні диспансери.
Працівники шкірно-венерологічних диспансерів лікують хворих і обов'язково знаходять джерело зараження, незалежно від того, звертається цей носій хвороби в диспансер чи ні. Обстежують також усіх, хто був у контакті з хворим. З профілактичною метою регулярно обстежують працівників сфери обслуговування, харчових підприємств, дитячих закладів - дитячих садків, ясел, шкіл-інтернатів та ін., оскільки їх захворювання може завдати навколишнім особливо великої шкоди.
Лікують хворих на венеричні захворювання як в умовах диспансеру, так і в стаціонарі. У стаціонар направляють хворих в заразному періоді сифілісу, а також хворих з будь-яким венеричним захворюванням, якщо вони лікуються нерегулярно, порушують строки відвідування лікаря для контролю за лікуванням, що проводиться в диспансері.
Державна система боротьби з венеричними захворюваннями працює ефективно, медичні працівники мають сучасні методи і засоби діагностики й лікування венеричних захворювань. Проте хворі часом намагаються ввести в оману медичних працівників. Вони приховують захворювання, перекручують відомості про джерело та обставини захворювання, багато чого замовчують. Це ускладнює боротьбу з венеричними хворобами.
Заходи боротьби із венеричними хворобами:
1. Уникати випадкових статевих зв'язків та алкоголю.
2. Звертатися вчасно за медичною допомогою.
3. Зараження може статися у будь-якому віці. Заразитися людина може й нестатевим шляхом - якщо користуватися чужою губною помадою, посудом хворого, докурювати чужу сигарету, на пляжах тощо.