 |
|
Міжнародні відносини в епоху Давнього Риму
а) пунічні війни
З самого початку воєнних дій на території Сицилії римські війська, що перебували під командою консула Аппія Клавдія, захопили в свої руки ініціативу.
До Сицилії було відправлено чотири легіони з контингентами союзників. Римляни зуміли просунутися в центральну частину острова. Почався масовий відхід картагенських і сиракузьких союзників і приєднання їх до римлян. Зрештою, і сиракузький тиран Гієрон запропонував римлянам мир і союз.
Посли Гієрона були прийняті римськими консулами. Римляни були зацікавлені в одержанні від Сіракуз продовольства для свого війська, доправляти яке з Італії за панування на морі картагенського флоту було важко. Вони згодилися на мир і союз з Гієроном (263 р.), строк дії якого був обмежений 15 роками. Після закінчення терміну його було укладено навічно. За договором Гієрон повертав військовополонених без викупу, заплатив значну суму грошей й відмовився від міст, які перейшли до римлян в ході війни.
Перехід Сіракуз на бік Риму значно погіршив становище Картагена в Сицилії, яке було й без того незадовільним. Римляни рушили на завоювання заходу острова. Проти картагенців повстав ряд міст, населених ту-більцями-елімами. Особливе значення для римлян мало взяття стратегічно важливого міста Акраганта, найважливішого з грецьких міст-союзників Картагена (262 р.).
З 260 р. римляни здійснили величезне морське будівництво: було збудовано 100 п'я-типалубних суден - пентер і 300 трієр. Кораблі римського флоту було оснащено перекидними містками з залізними гаками, які давали змогу брати картагенські кораблі на абордаж. Восени того-таки року біля Міл римський флот вступив у бій з картагенсь-ким під проводом Ганнібала й завдав йому повної поразки. Це була знаменна подія, яка засвідчила, що настав край перевазі картагенців на морі.
Після поразки картагенського флоту від римського біля сицилійського узбережжя, начальник картагенського флоту звернувся до римлян від імени картагенського уряду з мирними пропозиціями, але вони були відхилені. Римські консули без перешкод переправилися до Африки і зайнялися спустошенням країни.
Становище Картагенської держави ускладнювалося ще й тим, що проти неї повстали нумідяни, які, за повідомленням Полібія, завдавали не меншої, а то й більшої шкоди, ніж римляни. Римляни завдали жорстокої поразки картагенському війську й картагенці розпочали переговори про укладання миру. Вони відрядили до консула Регула посольство у складі трьох найзнатніших громадян на чолі з Ганоном, сином Гамількара. Однак умови миру, запропоновані римлянами, були настільки жорсткими, що картагенський сенат їх відкинув.
Протягом зими 256—255 pp. картагенці розгорнули енергійну підготовку до рішучої сутички з військами Регула. У вирішальній битві римські війська були розгромлені й майже повністю знищені, 500 воїнів разом з Регу-лом узяті в полон. Визначну роль у розгромі римського війська відіграв командир грецьких найманців лакедемонець Ксантіпп. Грецькі військові загони складали найнадійнішу частину картагенських збройних сил в роки Першої Пунічної війни.
Після поразки Регула картагенці знову відновили владу над Лівією й Нумідією (254 p.). Однак військові дії на Сицилії складалися для картагенців невдало. 252 p. римляни організували морську експедицію до Африки, вступили біля африканського узбережжя в бій з картагенським флотом і завдали йому поразки. Проте нова експедиція до Африки провалилася.
Зазнавши невдачі в Сицилії, картагенці звернулися до Птолемея з проханням надати позику в сумі 2000 талантів і бути посередником у справі укладання миру з Римом. Спроба Птолемея виступити в ролі посередника успіху не мала. Дати позику картагенцям він відмовився на тій підставі, що не може підтримувати одних друзів з метою завдати шкоди іншим друзям.
Після поразки картагенців у морському бою 10 березня 241 р. біля Егатських островів, де вони втратили 120 кораблів, римляни й картагенці, як твердить Полівій, були зовсім виснажені. Тепер картагенці не могли й мріяти про відбудову й оснащення нового флоту, який міг би протистояти римлянам. Тому їм не залишалося нічого іншого, як розпочати переговори про укладення миру. Картагенському полководцеві Гамількару Барці були дані необмежені повноваження для ведення переговорів й укладення договору.
Мирні пропозиції Гамількара, передані через послів консулу Гаю Лутацію Катулу, були з радістю ним прийняті. Вони полягали в тому, що картагенці зобов'язувалися покинути всю Сицилію, не воювати ні з сіракузяна-ми, ні з їхніми союзниками, повернути римлянам усіх полонених без викупу, виплатити римлянам протягом двадцяти років дві тисячі талантів срібла.
Але центуріатні комісії не прийняли цих умов. До Сициліїбуло виряджено комісію в складі 10 осіб, яка мала домогтися укладення вигіднішого миру. Комісія домоглася збільшення контрибуції на одну тисячу талантів, скорочення строку її сплати наполовину и передачі Риму всіх островів між Італією й Си-цилією.
Втрата Сициліїу військово-стратегічному відношенні була непоправною. Спираючись на Лілібей й інші фортеці Сицилії, які раніше захищали далекі підступи до Картагена, римляни могли тримати під своїм наглядом африканське узбережжя. Об'єктивно володіння Сицилією забезпечувало панування на морі.
Хоча Картаген поніс у війні значні втрати, він все ще залишався великою середземноморською державою, здатною відновити свою військову могутність.
Просування картагенців на північ півострова непокоїло римлян. Їх підтримували й старі суперники картагенців - грецькі міста колонії Західного Середземномор'я - Массілія (сучас- • ний Марсель) та інші. З картагенським командуванням римляни досягли домовленосте про річку Ібер як розмежувальну лінію. Але, мабуть, ще до того Рим увійшов у союзницькі відносини з греко-іберійським містом Сагун-том, розташованим на південь від Іберу. Союзи такого роду в політиці Риму відігравали специфічну роль: вони сприяли виникненню ситуацій, які давали привід для "законного" втручання. Так сталося й цього разу.
Картагенський головнокомандувач в Іспанії Ганнібал обложив і взяв Сагунт. Падіння Сагунтадало римлянам привід для оголошення війни. Але ініціатива була вже в руках Ганнібала.
Ганнібал зібрав військо, яке, за словами римського письменника Полібія, відзначалося не стільки чисельністю, скільки міцністю здоров'я, й було прекрасно випробуване в безперервних битвах в Іберії". Воно включало в себе, крім картагенського ядра, союзні й найманські підрозділи з різних племен Африки й Іспанії. З цим військом, з небаченими в Європі бойовими слонами Ганнібал рушив до Італії суходолом. Хоча шлях вважався майже нездоланним, але Ганнібал, зібравши відомості про землі, які йому передбачалося пройти, й зв'язавшись з паданськими галлами, на чию допомогу він розраховував, ішов на схід, то воюючи, то домовляючись з місцевими племенами. П'ятимісячний похід коштував Ганнібалу половини війська, але він таки вийшов у долину Пада й відкрив собі шлях до Італії. Його армія одержала підкріплення від паданських галлів. Італійців Ганнібал також прагнув настановити проти римлян.
В Італії Ганнібал здобув декілька важливих перемог при річках Тицині й Требії в Передальпійській Галлії (218р.), біля Трази-менського озера в Етрурії(217 р.), при Каннах (216р. до н. е.), де було винищено величезну римську армію. Однак, піти на Рим він не наважився, а рушив на Самній, де були живі традиції боротьби з римлянами. Ганнібалу вдалося відколоти від римлян Сіракузи. Йшла боротьба за союзників. Найімовірнішим таким союзником була Македонія.
Відмовившись іти на Рим, Ганнібал втратив ініціативу. Тим часом, за словами Тита Лівія, римляни навіть між найтяжчими поразками "не випускали з поля зору турботу про всі свої інтереси на тій землі, навіть у найвід даленіших частинах її". Вони розпочали війну в Іспанії, направили римські посольства з різними вимогами до Філіппа V Македонського, в Іллірію, до лігурів тощо.
Римський сенат, справившись з першим шоком, став вживати невідкладних заходів, формуючи боєздатне військо.
Навіть у цей найскрутніший момент римські війська не було відкликано з Іспанії, де Публій і Гней Сципіони успішно діяли проти картагенян і залучали на свій бік місцеві племена.
Військові дії в Іспанії набули особливого значення в II Пунічній війні. Тут картагенцям вдалося розбити римські війська й відкинути їх за Ібер. У Римі було вирішено послати до Іспанії додаткові сили на чолі з Публієм Сципі-оном, сином одного з загиблих римських полководців. Він виявив яскравий дар воєначальника, організувавши ефектне захоплення Нового Картагена. Крім того, він мав неабиякі адміністративні й дипломатичні здібності. Він повернув громадянам цього міста самоврядування, показавши тим самим, що пунійські колоністи можуть не боятися влади Риму. На його бік знову переходили іберійські племена, йому вдалося нав'язати зв'язки з царками нумідійців, які постачали Картагена чи не найкращу кінноту. Один із них став потім на довгі роки вірним союзником Риму. Така політика дозволила Сципіону взяти давню фінікійську колонію Гадес.
Повернувшись до Рима, Сципіон був обраний консулом. Він переніс військові дії до Африки. 202 р до н. е. Сципіон розгромив у битві при Замі відкликаного до Африки Ган-нібала.
201 р. до н. е. між Римом і Картагеном було укладено мир, за умовами якого: Карта-ген втрачав усі володіння за межами Африки, втрачав увесь флот, обкладався величезною контрибуцією на 50-річний термін.
Рим приєднав до своїх володінь Південну й Південно-Східну Іспанію. Після II Пунічної війни Рим став найбільшою політичною силою в Середземномор'ї.
б) міжнародна політика Юлія Цезаря
Основним джерелом з історії завоювання Галлії є "Записки про галльську війну" Юлія Цезаря. Дослідники вважають, що сама історія цього завоювання має бути віднесена, особливо в перші роки, швидше до сфери військово-дипломатичної, а не просто воєнної.
Після обрання 59 р. до н. е. консулом Цезар зумів примирити відомих римських політиків і полководців Помпея і Красса й укласти з ними потрійну угоду про взаємну підтримку. Сам він одержав в управління Передаль-пійську Галлію й Іллірик терміном на п'ять років, а також намісництво в Заальпійській Галлії. Цей термін з часом йому було продовжено. В Галлії Цезар з самого початку втрутився в боротьбу галльських та деяких германських племен і, використовуючи суперництво між вождями, до56р. до н. е. завоював усю Галлію до Рейну.
На середину І ст. до н. е. галли не становили етнічної єдности. Різним було й ставлення галльських племен до Риму. Так, аллоброги, що жили в прикордонній області між Провінцією й вільною Галлією, повставали проти римлян, едуї дотримувалися римської орієнтації, секвани й арверни мали тісні зв'язки з зарейнськими германськими племенами. Ці останні ворогували з едуями й на прохання секванів вождь германського племені свевів Аріовіст перейшов зі значними силами Рейн.
Історія племені свевів та їхнього вождя Аріовіста є показовою для політики Риму щодо Галлії. 72 р. до н. е. загони свевів проникли на територію Галлії. Вони виступали в союзі з галльським племенем секванів та іншими дрібними племенами, які хотіли звільнитися від влади едуїв, що перебували в дружніх відносинах з Римом. 61 р. до н. е. едуї зазнали серйозної поразки, а римляни не змогли надати їм допомоги, оскільки були зайняті придушенням повстання кельтського племені ал-лоброгів. За посередництва Цезаря сенат вирішив тимчасово примиритися з Аріовістом, давши йому титул "правителя германців" й оголосивши його другом римського народу. Однак Аріовіст нарощував сили за рахунок поповнення з боку своїх союзників секванів. Цезар у своїх "Записках про галльську війну" відзначав зростання небезпеки германського вторгнення з-за Рейну. Цією небезпекою переймалися й вожді галльських племен.
Цезар прибув намісником у Провінцію 58 р. до н. е. Становище в Галлії було досить складним. Йому довелося зіткнутися з проблемою пересування через Галлію численного племені гельветів із західної Швейцарії, які прагнули переміститися до гирла Гарум ни. Причини, що спонукали гельветів до переміщення, нині не відомі. Для нас важливим є передовсім те, як діяв Цезар у тій ситуації.
Прибувши до Галлії, Цезар відразу ж терміновим маршем рушив до міста Генави (Женеви), розташованого в сусідстві з гельвета-ми, напереріз їхнього найімовірнішого шляху пересування. З міста до їхньої країни вів міст, який Цезар відразу ж наказав зруйнувати. Дізнавшись про прибуття Цезаря, гельве-ти відрядили до нього посольство, просячи дозволу пройти через Провінцію й обіцяючи не завдавати їй ніякої шкоди. Йшлося про переміщення понад 300-тисячної маси, в складі якої було до 90 тис. осіб, здатних носити зброю. На звернення послів Цезар не відповів відмовою, але, бажаючи виграти час до приходу більших військових сил, запропонував послам з'явитися до нього знову. Сам же в цей час організував спорудження валу з ровом довжиною дев'ятнадцять миль — від Лемансько-го озера до хребта Юри.
Коли посли гельветів з'явилися до Цезаря вдруге, він відповів їм рішучою відмовою. Гельвети спробували прорвати укріплену лінію, але марно. Залишалася єдина можливість - рухатися через територію секванів. Хоча це безпосередньо не заторкувало інтересів римлян, але посилаючись на те, що гель-вети занадто войовничі й ворожі, а тому становлять серйозну загрозу Провінції, Цезар вважав за необхідне вдарити проти них. Заскочивши гельветів біля переправи через річку Арвар (Сона), Цезар розбив їхні сили по частинах і потім два тижні переслідував. У битві біля Бібранта гельветам було завдано вирішальної поразки. Тут полководець виявив і особисту мужність. Опір гельветів було зламано. Вони направили до Цезаря послів, виявивши повну покірність. Цезар зажадав насамперед заручників і видачі зброї. Гельветам було звелено повернутися у свої землі й відновити спалені ними їхні міста й села.
Перемога над гельветами справила в Галлії значне враження. До ставки Цезаря з привітаннями почали прибувати вожді всіх галльських громад. Він повів переговори так, що вожді галлів запропонували провести нараду з найважливіших питань галльського життя. На нараді вони звернулися до Цезаря з проханн^і, щоб римляни не допустили дальших вторгнень германців на чолі з Аріовістом. Цезар був зацікавлений, щоб його виступ проти Аріовіста розглядався як відгук на прохання самих галлів, як справа, яку підтримує вся Галлія. Він вибрав надзвичайно вигідну позицію -бути арбітром у галльських справах.
Вирішальна битва з Аріовістом відбулась у вересні 58 р. до н. е. Однак Аріовіст перед тим протягом тижня ухилявся від значної битви. Цезареві вдалося дізнатися через полонених, що германські жінки-провісниці не рекомендували починати битву до нового місяця. Тоді Цезар вирішив розпочати її першим. Битва була ним блискуче виграна. Римляни гнали германців п'ять миль аж до Рейну. Лише небагато їх на чолі з Аріовістом зуміли переправитися на інший берег річки, більшість була перебита римлянами. Звістка про цю перемогу змусила свевів, які мали намір переправитися до Галлії, повернути назад. По дорозі на них напали убії, й свеви зазнали значних втрат. Невдовзі убії вступили з Цезарем у дружні відносини й закріпили їх у договорі.
55 р. до н. е. Цезар здійснив походи за Рейн і до Британії. 52-51 pp. до н. е. він придушив значне повстання галльських племен під керівництвом Верцінгеторіга. Тепер уся Галлія стала римською. Частина галльських племен вважалася "союзниками", частина - "підкореними".
Пробувши в Галлії дев'ять років. Цезар здобув величезні кошти і мав численну армію. Це давало йому можливість претендувати на першу роль в державі.
За Цезаря розпочалося широкомасштабне заснування колоній у провінціях, де було розселено близько 80 тис. осіб. Різко зріс і масштаб надання громадянських прав за межами Італії. Передальпійська Галлія, місто Гадес в Іспанії, а згодом - Сицилія здобули для всього населення права римського громадянства. Цими засобами зміцнювалося панування Риму над підкореними землями.
Тим часом один з тріумвірів, Красс, що був сирійським намісником, затіяв війну з Парфією. Але в цій війні він невдовзі був розгромлений і загинув (53 р. до н.е.). Між легіонами Цезаря й Помпея розгорілася справжня війна. Розгромивши сили Помпея в Іспанії, Цезар повернувся до Риму й був проголошений дожиттєвим диктатором. Невдовзі у битві при Фарсалі в Греції він переміг Помпея (48р.). Помпей утік до Єгипту, де під час висадки на берег був убитий придворними єгипетського царя Птолемея XIV. За три дні туди прибув Цезар. Царство Птолемеїв, як і раніше, потрясалося династичними війнами та народними рухами. Питання про приєднання Єгипту неодноразово ставилося в Сенаті. 48 р. до н. е. Цезар, переслідуючи Помпея, увів до Алек-сандрії свої війська. Проте йому довелося вести восьмимісячну боротьбу з єгиптянами, перш ніж вдалося перетворити Єгипет на союзну державу. Втрутившись у династичні чвари, він відновив на престолі єгипетську царицю Клеопатру. Повертаючись до Риму, він розгромив Фарнака, сина понтійського царя Мітрідата, який захопив деякі римські володіння й союзні Риму царства. Це зміцнило позиції Риму в Причорномор'ї.
Цезар став готуватися до війни з Парфією, однак його одноосібна влада спричинила виникнення змови і 15 березня 44 р. до н. е. диктатора було вбито.
ЛІТЕРАТУРА
1. Зінченко А. Історія дипломатії : від давнини до початку нового часу. Навч. посібник. – Вінниця, Нова книга. 2002. – 564с.
2. История войн: в 3т. / Авт.-сост. Н.Н Головеова. – Ростов на Дону, 1997.
3.Дейвіс, Норман. Європа: Історія / Пер. З англ. П.Таращук, О.Коваленко. – К., Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2008. – 1464 с.
4. История Древней Греции / Ред. В.И.Кузищин - М.: Высш. шк., 1996.-398 с.
5. Яйленко В. П. Архаическая Греция и Ближний Восток. - М.: Наука. Главная редакция восточной литературы, 1990. - 271 с.
6. История дипломатии: В 5 т. / Под ред. Зорина и др. - Т. I. - М., 1959. - 806 с.