Главная | Обратная связь

І.3. Джерела української історіографії

Мета:

З'ясувати, що вивчає українська історіографія, яке її місце в структурі історичної науки, що є предметом і об'єктом історіографії, на яких джерелах ґрунтується укра­їнська історіографія.

Будь-яка наука - філософія, правознавство, кібернетика чи мікробіологія - має свою історію. Власну історію має й історич­на наука. Галузь знань, яка вивчає історію історичної науки, на­зивають історіографією. Сам термін має грецьке походження: власне історія - розповідь про минуле і графо - писати. В давні та середні віки істориків називали історіографами, тобто особа­ми, що описують історію. Панували посади історіографів при дворах фараонів, імператорів, королів, князів, царів, які мали доступ до владних архівів, викладали офіційну точку зору на історичні події. У XVI ст. стали появлятися історіографи знат­них родів, династій, окремих сімей. З XVIII ст., коли історія остаточно утвердилася як наука, як система наукових знань, відбувся своєрідний її поділ на історію людського суспільства та історію самої історичної науки. Згодом виокремились до­поміжні (спеціальні) історичні дисципліни: джерелознавство, дипломатика, палеографія, хронологія, сфрагістика і т. д. Історична наука стала інтегрованою системою знань, у якій одне з чільних місць посіла історіографія. Поняття «історіогра­фія» поступово набуло сучасного змісту і стало застосовуватись у трьох основних значеннях: а) як спеціальна галузь історичної науки, що вивчає її історію, процес нагромадження і розвитку історичних знань; б) як сукупність досліджень, наукової літе­ратури, присвячених певній добі, періоду, проблемі, події, регіону чи країні; в) науковий аналіз повноти і достовірності дослідження в історичній науці тієї чи іншої проблеми, теми, події, певного періоду конкретної доби.

В Україні термін «історіографія» в його сучасному значенні дістав поширення в другій половині XIX ст., спочатку в Гали-

чині, а пізніше на Наддніпрянщині. Імператорський університет Св. Володимира був одним з піонерів серед російських універ­ситетів щодо викладання історіографії. У 1874 р. професор І. Лашнюков опублікував у Києві «Очерки русской историографии». Велику увагу історіографічним дискурсам приділяли університетські професори М. Максимович, М. Костомаров, В. Іконников, В. Антонович. Зокрема, В. Іконникову належить ґрунтовна праця «Опьіт русской историографии» у двох томах. У ній висвітлювався також розвиток знань про Україну, яку офіційно називали Південно-Західною Руссю. У вислідах В. Ан­тоновича аналізувалась історіографія литовської доби українсь­кої історії та української культури. І. Франко в 1904 р. опубліку­вав у енциклопедичному словнику Ф. Брокгауза та І. Єфрона статтю про південноруську літературу, в т. ч. й історичну, а та­кож про усну творчість, народну пісню, окресливши самобутність української етноісторії. Д. Баталій у 1911 р. опублікував виклад своїх лекцій у Харківському університеті під назвою «Русская историография». У цих лекціях велика увага приділялась пра­цям з історії України. Власне з часів В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Баталія, І. Франка, М. Драгоманова бере свій початок українська історіографія як галузь знань про історію української історичної думки або про сукупність праць з ук­раїнської історії. Сам термін «українська історіографія» одним з перших запровадив у науці професор Київського університету М. Василенко («малоруська історіографія»). І. Джеджора, М. Грушевський та О. Грушевський вживали поняття «ук­раїнська історіографія» для означення всієї наявної на той час літератури з історії України-Руси. У 1914 р. М. Грушевський оприлюднив дискурс про розвиток українських досліджень у XIX ст., яким відкривалось двотомне енциклопедичне видання «Украинский народ в его пропілом й настоящем». Він розглядав генезу української історичної думки як ідейне ядро розвитку ук­раїнознавства, а літературу козацької доби - як вихідний пункт української історіографії. Весь подальший розвиток історичних досліджень учений аналізував у контексті суспільно-політичної думки та громадсько-політичних рухів на підавстрійських та підросійських землях українців. У тому ж 1914 р. О. Грушев­ський виступив у часописі «Україна» зі статтею, в якій безпосе­редньо аналізував витоки нової української історіографії.

На розвиток досліджень з української історіографії позитив­ний вплив справила Українська революція 1917-1920 рр. В. Біднов видав у Катеринославі в 1920 р. брошуру «Що читати по історії України (Коротенька історіографія України)», яка

відкривала нову сторінку в утвердженні поняття «українська історіографія».

Найбільш повне визначення української історіографії опрацював Д. Дорошенко, виклавши його в 1922-1925 рр. в «Огляді української історіографії». Під українською історіографією він розумів історію розвитку «української історичної думки». Як зазначав згодом О. Оглоблин, «Огляд...» Д. Дорошенка він поклав в основу курсу лекцій з української історіографії в Київському університеті у 1920-х рр. У Харківському універси­теті лекції з української історіографії читав Д. Баталій і на їх базі підготував «Нарис української історіографії» (1923).

У 1929 р. київський історик О. Гермайзе підсумував розвиток української історичної науки за період з1919р.,іце була одна з останніх радянських наукових розвідок міжвоєнного періоду, в якій фігурувало поняття «українська історіографія». Воно про­довжувало застосовуватись лише у працях, що виходили у Львові (до 1939 р.) та в українській діаспорі. Тільки в часи хрущовської «відлиги» стараннями М. Марченка на короткий час термін «ук­раїнська історіографія» відновився, хоча й застосовувався з влас­тивим для радянської науки ідеологічним трактуванням.

Погоджуючись з думкою Л. Винара про те, що заслуга Д. Дорошенка полягає у розгляді української історіографії як окремої історичної дисципліни, у виявленні її залежності від польської і російської історіографій, в обґрунтуванні періоди­зації і державницької орієнтації української національної історіографії, вважаємо за можливе приєднатися до Дорошен-кового визначення історіографії, з якого концептуально ви-. будовується і пропонований курс лекцій як системний виклад у хронологічній послідовності основних етапів зародження і розвитку української історичної науки.