Главная | Обратная связь

І.1. Поняття «українська історіографія»

Українська історіографія - спеціальна галузь істо­ричної науки, яка вивчає тенденції розвитку історичних знань, української історичної думки, діяльність наукових осередків та центрів історичної науки, внесок визначних українських істориків у збагачення історичних знань не лише з історії Ук­раїни, але й світової історії. З такого обширного визначення логічно випливає висновок про нетотожність понять «україн­ська історіографія» та «історіографія України», оскільки остання досліджує розвиток, повноту і достовірність знань ли­ше з історії України, її окремих періодів або конкретних подій

української історії. Не слід також ототожнювати поняття «ук­раїнська історіографія» та «історіографія в Україні», адже на теренах України у різні періоди історії працювали історики, наукові осередки, що представляли собою польську, російську, австрійську, угорську, німецьку, румунську, кримськотатар­ську та інші національні історіографії. Водночас українську історіографію розвивали і збагачували історики не лише мате­рикової України, а й ті, що емігрували в інші країни.

У структурі історіографії виділяють загальну, предметну, галузеву, проблемну. Українська історіографія - це різновид загальної історіографії, оскільки вона має за мету з'ясувати у контексті світової історичної науки зародження, збагачення і здобутки української історичної думки. Усі інші структурні компоненти більшою мірою пов'язані з історіографією України. Вони віддзеркалюють процес нагромадження знань, їх повноту або з певної галузі (культура, військова справа, господарське життя), або з конкретної проблеми (козацько-гетьманська держава, українська революція, рух опору і т. д.).

У вже згадуваному «Огляді української історіографії» Д. До­рошенко аналізував такі компоненти історіографії, як форму­вання загальної культури та історичної свідомості українського суспільства, внесок провідних істориків і мислителів, наукових осередків і центрів як на материковій Україні, так і за її межа­ми, видання і поширення історичних праць.

До зачинателів української історіографії як навчальної дисципліни правомірно відносять І. Крип'якевича, одного з найобдарованіших учнів М. Грушевського. Ще на початку 20-х рр. XX ст. він прочитав у Таємному українському університеті у Львові лекційний курс з української історіографії, виділивши у ньому три основних розділи: церковну історію, політичну історію і «загальну компіляцію», під якою розумів спробу нау­кового синтезу всієї української історії.

У добу сталінського тоталітаризму на термін «українська історіографія» було накладено табу, а провідних українських істориків спіткала доля репресованих або розстріляних в'язнів. Лише після XX з'їзду КПРС у добу хрущовської «відлиги» на якийсь час було «реабілітовано» поняття «ук­раїнська історіографія», хоча й з спотвореним, так званим партійно-класовим трактуванням. Як виклик тоталітарній сис­темі і вияв громадянської мужності можна розглядати появу в 1959 р. навчального посібника під назвою «Українська історіо­графія» професора М. Марченка. Влада і партократія не могли простити вченому його твердження про те, що національні особ-

ливості країни, своєрідність історичного життя народу позна­чаються на її історіографії, що «українська історіографія своєрідна особливостями в такій мірі, в якій був своєрідним історичний процес розвитку української нації і держави».

Реанімація сталінізму в часи Брежнєва супроводжувалась посиленою атакою на будь-які вияви національної само­бутності України. З наукового вжитку знову вилучили термін «українська історіографія», його не було включено навіть до словника «Радянської енциклопедії історії України», а видання міжвідомчого наукового збірника «Історіографічні досліджен­ня в УРСР» було заборонене. Українська радянська історіо­графія розглядалася як невід'ємна, хоча й периферійна, части­на радянської історичної науки. Книги, що присвячувались історіографії з історії УРСР, були віднесені до історіографії СРСР і, за оцінкою Л. Винара, не мали «нічого спільного зі справжньою українською історичною наукою», були служан­кою російсько-радянського режиму.

Водночас не слід перекреслювати історіографічні публікації 1960-1980-х рр. в УРСР, оскільки, попри всю їх ідеологічну заангажованість, вони давали загальне, хоч і далеке від істини і об'єктивності, уявлення про тенденції суперечливого, часом спотвореного, розвитку історичних знань, висвітлювали діяльність конкретних істориків, наукових установ, зокрема інститутів історії, археології, суспільних наук АН УРСР, вузівських кафедр, інших осередків історичних досліджень.

Для утвердження наукового розуміння української історіо­графії важливе значення мали праці провідних істориків української діаспори. В умовах ідеологічного протистояння СРСР і західних держав, «холодної війни» вони зберігали і примножували національні традиції української історіографії, відстоювали самобутність і окремішність наукової схеми історії українського народу, опрацьованої М. Грушевським і модернізованої О. Оглоблиним, створили наукову школу ук­раїнської історіографії в діаспорі. Українське історичне това­риство, заснували часопис «Український історик».

Особливо плодотворно працює в царині теоретико-методологічних проблем української історіографії Любомир Винар.) Розглядаючи історіографію як спеціальну історичну дисцип­ліну, що вивчає історію розвитку історичної науки, він водночас ув'язує її з історіософією, яка дає філософську інтерпретацію не тільки історичного, але й історіографічного процесу¹.

¹ Винар Л. Михайло Грушевський в українській і світовій історії. - Нью-Йорк-Торонто-Київ-Париж, 1993. - С. 14-15.

Відновлення суверенітету, а згодом державної незалежності України заклало надійні підвалини для відродження націо­нальних ознак української історіографії, для повернення істо­ричній науці в Україні її природних функцій, очищення від ідео­логічних догм і більшовицьких стереотипів, для соборності ук­раїнських істориків. У 90-х рр. XX ст., на початку нинішнього XXI ст. відбувся ряд наукових конференцій, вийшла в світ низ­ка досліджень, що дозволило значно просунутись уперед щодо розуміння і трактування поняття «українська історіографія», її витоків і основних етапів розвитку.

До найбільш продуктивних здобутків у царині з'ясування сутності української історіографії як наукової і навчальної дисципліни можна віднести посібник професора Дніпропет­ровського національного університету Ірини Колесник «Ук­раїнська історіографія (XVIII - початок XX століття)», перша частина якого присвячена питанням теорії, методології та історії української історіографії¹. Важливі узагальнення щодо розвитку знань з історії України від найдавніших часів до посттоталітарного суспільства здійснили В. КоцуртаА. Коцур у курсі лекцій з історіографії історії України², а також у серії статей та монографії професора Володимира Потульницького³.

Отже, сучасне розуміння української історіографії зводить­ся до її трактування як спеціальної галузі української історич­ної науки, що вивчає історію і тенденції розвитку української історичної думки, діяльність українських істориків та історич­них установ, наукових шкіл, товариств, їх творчу спадщину, внесок у світову і українську науку, у формування суспільної історичної свідомості.

Як галузь науки українська історіографія склалася на ру­бежі ХІХ-ХХ ст. Це було зумовлено, з одного боку, розвитком самої історичної науки в Україні, постійною потребою підсумо­вувати її здобутки, визначати стан дослідження тих чи інших епох, проблем, подій, явищ і окреслювати перспективи по­дальшого нарощування історичних знань. З другого боку, сти­мулом розвитку української історіографії були ріст національ-

¹ Див.: Колесник І. Українська історіографія (XVIII - початок XX століття). - К., 2000.

² Див.: Коцур В. П., Коцур А. П. Історіографія історії України: Курс лекцій. - Чернівці, 1999.

³ Потульницький В. А. Українська та світова історична наука // Укр.іст. журнал.-2000.-№1, 2, 3, 4; Його ж. Україна і всесвітня історія. Історіософія світової та української історії ХVІІІ-ХХ століть. -К.. 2002.

ної свідомості, наростання національно-визвольного руху. Ук­раїнська революція і відновлення національної державності України в 1917-1920 рр.

Складання української історіографії як галузі науки стиму­лювалось також потребами її вивчення, становлення її як нав­чальної дисципліни. Відкриття українських університетів у Києві та Кам'янці-Подільському, діяльність Таємного україн­ського університету у Львові, часткова українізація Харківського, Одеського університетів, створення інших вузів супроводжува­лись запровадженням до навчальних планів курсів історіо­графічної проблематики. Стимулом до виокремлення україн­ської історіографії як навчальної дисципліни в Україні було повернення в 1924 р. М. Грушевського до Києва, створення під його керівництвом низки історичних установ у структурі ВУАН, зокрема кафедри історії України, а також подібних кафедр у Харкові, Катеринославі, Полтаві, Ніжині, Одесі та інших містах. Приклад вивчення української історіографії як навчаль­ної дисципліни подали українські історики в еміграції, зокрема Д. Дорошенко, який був піонером її викладів у Празі, де перебу­вав у 1920-х рр. Український вільний університет, а згодом і в Українському науковому інституті в Берліні.

Згортання політики українізації в УСРР супроводжувалось ліквідацією у вузах курсу української історіографії, а його ли­цемірне відновлення в добу хрущовської «відлиги» було корот­кочасним тактичним маневром. Тільки в умовах незалежної України у навчальних планах історичних факультетів виділе­но українську історіографію як окрему дисципліну. Нині ця дисципліна є синтезом наукових знань з історії української історичної думки, її теоретико-методологічних засад, досвіду науково-дослідної роботи українських істориків.

Таким чином, українська історіографія як сцеціальна га­лузь історичної науки і навчальна дисципліна є підсистемою історичних знань, що досліджує історію національної історич­ної думки.