Главная | Обратная связь

І.2. Предмет і завдання української історіографії, її роль у підготовці істориків

Кожна наука має свій предмет вивчення, яким вона відрізняється від інших наук. Предметом української історіо­графії є закономірності нагромадження знань і розвитку укра­їнської історичної думки, становлення і збагачення української історичної науки. Іншими словами, предмет історіографії

складають не сам історичний процес, не конкретні факти, події, явища історії, а лише ті, що мають безпосереднє відношення до розвитку знань про ці події, факти і явища.

Українська історіографія фіксує і аналізує наступність роз­витку знань, появу нових концепцій не лише з історії України, а й внесок українських істориків у дослідження світової історії, історії зарубіжних країн, інших народів. Слід мати на увазі, що предмет історіографічного дослідження пов'язаний, але не співпадає з об'єктом пізнання, а тому дуже важливо вра­ховувати це як у дослідницькій, так і в педагогічній практиці. Дослідник завжди виступає в ролі суб'єкта пізнання, а все, що він вивчає, є, відповідно, об'єктом дослідження.

Об'єктом української історіографії виступають її творці, а точніше, результати діяльності окремих осіб або їх груп, при­четних до розвитку української історичної науки, формування історичної свідомості українського народу. Ці результати нау­кових пошуків українських істориків зматеріалізовані у вигляді літописів, наукових праць, матеріалів наукових конференцій, періодичних видань. Отже, до об'єктів історіографії відноситься діяльність українських істориків, наукових історичних установ, інститутів, кафедр, наукових товариств і видавництв як у са­мій Україні, так і за її межами. Йдеться, зокрема, про Наукове товариство імені Шевченка, Товариство Нестора Літописця, Українське історичне товариство. Історичну секцію ВУАН, очо­лювану М. Грушевським, Інститут історії України НАН Ук­раїни, археографічні комісії, історичні кафедри і факультети університетів, про часописи «Київська старовина», «Україна», «Український історичний журнал», «Український історик», «Па­м'ять століть», наукові збірники, вісники тощо. Об'єкти історіо­графії тісно ув'язані між собою, а їх системне дослідження дозво­ляє з'ясувати теоретичні, методологічні та організаційні засади розвитку історичного знання, його зміст.

Які ж завдання української історіографії як наукової галузі і навчальної дисципліни? Вони випливають з самого предмета дисципліни і включають у себе пошук аргументованих відпо­відей на наступні питання:

• Коли і як зародилася українська історична думка, де її ви­токи, які основні етапи у своєму розвитку вона пройшла і що представляє собою сьогодні?

• Хто з представників українства зробив найбільш помітний внесок у розвиток історичних знань, появу нових концепцій, хто збагатив українську історіографію новим розумінням тих чи інших епох, періодів, процесів, подій і явищ власної і за­рубіжної історії?

• Яка роль наукових осередків, товариств та видавничих інституцій у розвитку української історичної науки, в популя­ризації її надбань в Україні та в світі?

• Які провідні наукові школи, напрями, течії характеризу­ють розвиток української історичної думки і як вони взаємо­зв'язані з тенденціями світової історіографії?

• У чому полягає вплив історичної науки на розвиток су­спільної свідомості, в т. ч. історичної, і як конкретно-історичні умови впливають на розвиток історичних знань?

• Як змінювалась проблематика історичних досліджень у залежності від того чи іншого періоду історії, як збагачувались джерельна база і методи досліджень?

У пошуках відповідей на ці та інші питання криється при­значення історіографії як науки і навчальної дисципліни, ро­зуміння її місця і ролі у підготовці нової генерації професійних істориків.

За образним порівнянням М. Грушевського, історія солідаризує різні покоління людей. Вона, як естафетна палиця, пере­дає від попередніх до наступних генерацій історичний досвід, мудрість, повчальні уроки. Вивчаючи історію зародження і розвитку української історичної думки, нинішні студенти глибше усвідомлюють її витоки, національну самобутність, окремішність і нерозривний зв'язок із світовим історіографічним процесом. Майбутні історики, опановуючи професійний досвід попередників, методологічний інструментарій своїх учителів, прилучаються до їх наукових лабораторій, вчаться критично осмислювати і оцінювати здобутки істориків, виокремлювати їх персональний внесок у прирощування знань.

Колосальний вплив на формування професійних і мораль­них якостей молодих істориків має особистий приклад видат­них учителів, їх життя і творчість, духовні цінності. Неперевершені зразки чесного і самовідданого служіння Україні, історичній правді залишили нам М. Максимович, М. Костома­ров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Дорошенко, Д. Багалій, І. Крип'якевич, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, Ф. Шевченко, М. Брайчевський, О. Апанович та багато інших.

Історіографія постійно нагадує про суд історії, про особисту відповідальність історика перед своїм народом. Вона засвідчує, які погляди, концепції істориків не витримали перевірки ча­сом і були переглянуті наступниками.

У процесі вивчення української історіографії комплексно реалізуються її головні функції: пізнавальна, методологічна, конструктивно-критична, прогностична, світоглядна та ін.

Пізнавальна функція закладена в самій природі історіо­графії, що віддзеркалює процес нагромадження історичних знань, виокремлення їх в окрему наукову систему. Ця функція поєднує предмет і об'єкт історіографічного пізнання. Історіо­графія має справу не лише з практикою історичних досліджень, але й з теоретичним пізнанням, оскільки виявляє провідні тен­денції розвитку історичної думки, виводить його закономір­ності, опрацьовує критерії достовірності та істинності історич­них знань. Вона закріплює ті парадигми історичної науки, які дістали найбільше визнання, аргументацію, підтверджені історіографічною практикою.

Дедалі більше виявляється методологічна функція історіо­графії, що пов'язана з критичним осмисленням і відбором мето­дологічних принципів (правил) історичного пізнання, ефектив­них методів дослідження. Вивчення української історіографії дозволяє заглибитись у наукову лабораторію провідних істори­ків, осягнути їх методологічний інструментарій.

Історіографія не тільки підбиває підсумки досліджень, але й критично оцінює набутки різних поколінь, виявляє вузькі, недостатньо опрацьовані проблеми, окреслює теми, що потребу­ють додаткового або нового вивчення. В такий спосіб реалізується її конструктивно-критична та прогностична функції. З студе­нтських років завдяки історіографії формується творчо-аналітичне мислення історика, критично-оцінювальне ставлен­ня до історичної спадщини попередніх поколінь дослідників, їх досвіду.

З цією функцією тісно пов'язана світоглядна, або аксіологічна, функція історіографії. Українська історіографія дає колосальний морально-духовний заряд молодій генерації істо­риків, озброює їх національно-державницьким світоглядом, високими моральними якостями, формує почуття відповідаль­ності перед суспільством. Ідейний вплив історіографії поси­люється інтегративним характером її знань, оскільки вона уособлює відомості з суспільно-політичної, соціально-еко­номічної, культурно-духовної, національно-етнічної історії, розкриває взаємозв'язок історичних знань з філософією, куль­турологією, правом і т. п.

Підсумовуючи сказане, слід наголосити, що українська історіографія є окремим компонентом історичної науки, який має свій предмет та об'єкт пізнання і виконує спеціальні функції. Вона відіграє пріоритетну роль у підготовці про­фесійних істориків, справляє великий вплив на формування масової історичної свідомості, історичної культури і мислення.