І.3. Джерела української історіографії
Будь-яка наука ґрунтується на джерелах, на тих цеглинах, що містять певні відомості, аналіз і синтез яких дозволяє вибудувати систему знань з тієї чи іншої галузі знань. Має свої джерела й історіографія. Що ми розуміємо під джерелом української історіографії? Історіографічні джерела відбивають специфічні історіографічні факти, тобто ті, що містять відомості з історії історичної науки, про важливі події і явища в її розвитку, про осіб та осередки, які збагатили історичні знання. Завдяки історіографічним джерелам створюється можливість відтворити особливості суспільної свідомості, конкретно-історичні умови, в яких жив і творив історик, з'ясувати вплив самої історичної науки на життя і розвиток суспільства. Джерела з історіографії тісно пов'язані з історичними джерелами взагалі. Часом історичне джерело може виступати й історіографічним джерелом або навпаки. Візьмемо для прикладу «Літопис Самовидця». В залежності від того, яке дослідження провадиться, ця пам'ятка може бути історичним або історіографічним джерелом. Для історика, що вивчає козацько-гетьманську добу української історії, «Літопис Самовидця» є незамінним джерелом для осмислення Визвольної війни українського народу, феномену українського козацтва. Водночас цей літопис є винятково цінним джерелом для історіографа, що досліджує особливості розвитку історичних знань в Україні на рубежі ХVІІ-ХVIII ст. У даному випадку «Літопис Самовидця» виступає як унікальна пам'ятка української історичної думки. Взяті в комплексі історіографічні джерела розглядаються як джерельна база історіографії, яка дозволяє дослідити історико-науковий процес у всій його повноті, виявити провідні тенденції, вивчити певні закономірності розвитку історичної думки, з'ясувати найхарактерніші досягнення, труднощі, недоліки. Сучасна наука ще не виробила універсальної схеми класифікації, тобто наукової систематизації і групування джерел за певними спільними ознаками, оскільки для кожної епохи, для кожного історіографічного періоду розвитку історичної науки властиві деякі специфічні різновиди джерел. І все ж можна запропонувати їх умовну класифікацію за видовим принципом. З погляду хронології відомості про форми історичних уявлень, знань містить усна народна творчість: міфи, легенди, перекази, історичні думи, пісні. Цей різновид усної історії не вичерпав себе і в новітні часи, коли поряд з писемною історією, здебільшого офіційною, формувалося народне розуміння історичних подій і явищ, нерідко альтернативне до офіційної точки зору, і передавалось з уст в уста. Ця група джерел дає зріз суспільної історичної свідомості, дозволяє простежити відбиток на ній поширюваних наукових поглядів істориків і зворотний вплив суспільної свідомості на світогляд істориків. З виникненням писемності усні джерела (міфи, легенди, перекази, думи) стали фіксуватися в літописах та інших джерелах. І все ж основну, або домінуючу групу історіографічних джерел складають наукові дослідження, опубліковані та рукописні книги, брошури, статті, матеріали конференцій. Пріоритетним носієм розвитку науки виступають монографії, тобто дослідження, присвячені якійсь одній проблемі. Вони, як засвідчує практика, є головним каналом розвитку і поширення знань, закладають фундамент створення узагальнюючих праць. Свою специфіку як історіографічне джерело мають навчальні посібники, підручники, науково-популярна та довідкова література, а також публіцистичні твори істориків. Цей різновид джерел має відповідну специфіку, зумовлену своїм функціональним призначенням, науково-популярним викладом матеріалу. Підручники, навчальні посібники здебільшого синтезують найновіші здобутки наукових досліджень на час їх створення, що наближає їх до академічних праць. З точки зору впливу навчальної літератури на формування суспільної історичної свідомості їй належить пріоритетне місце. У XX ст. переважну більшість навчальних посібників з історії створювали провідні науковці. Їм відводилась визначальна роль у підготовці статей з історії до енциклопедій, зокрема історичних, енциклопедії українознавства, довідникових видань. Що стосується публіцистики, то вона нерідко дає первісне відображення й узагальнення явищ історичної науки. Своєрідним різновидом історіографічних джерел і водночас жанром історіографічних дискурсів .виступають біобібліографічні довідники, бібліографічні огляди історичної літератури, рецензії на наукові дослідження і навчальну літературу1. Книжкова палата України, Національна бібліотека ім. В. І. Вернадського. Історична та інші бібліотеки регулярно видають бібліографічні покажчики, в т. ч. історико-тематичні, що да- 1 Див.: Вчені Інституту історії: Біобібліографічний довідник. - Вип. 1. -К., 1998; Навчальна література з історії, видана в Україні в 1989-2000 роках: Бібліографічний покажчик. - Київ-Суми, 2001 та ін. ють уявлення як про кількісні параметри праць, так і про їх тематичну спрямованість. Огляди книг і рецензій містять оцінку фахівців тих чи інших праць, часто історіографічну. Важливу групу історіографічних пам'яток становлять джерела особового походження. Йдеться про автобіографії істориків, їхні спомини, мемуари, щоденники, листи, особові архівні фонди або приватні колекції. Тільки за минуле десятиріччя оприлюднені автобіографічні матеріали, щоденники, спогади, листи М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Дорошенка, О. Оглоблина та інших істориків, що містять багаті на інформацію відомості щодо розвитку історичної науки. Джерела особового походження, взяті в комплексі з критико-бібліографічною літературою, дають важливі відомості про життєвий і творчий шлях відомих істориків, їхній науковий досвід, вплив на формування нової генерації дослідників. Окремо слід зупинитися на специфіці документальних джерел в історіографії, які в конкретно-історичних дослідженнях відіграють пріоритетну роль. До історіографічних дискурсів залучаються ті документи державних, громадських, наукових, видавничих органів та установ, які безпосередньо або опосередковано мали вплив (позитивний чи негативний) на розвиток історичної науки, діяльність наукових центрів, підготовку професійних істориків, видання і поширення історичної літератури. Документальні джерела незамінні при вивченні організаційної сторони розвитку історичної науки. Історіографічне значення документальних джерел полягає в тому, що вони відбивають офіційні настанови історикам, які в умовах радянського тоталітаризму носили директивно-зобов'язувальний характер. Яскравим підтвердженням цього є документи, вміщені у збірнику «У лещатах тоталітаризму»1, які віддзеркалюють репресивно-переслідувальну політику компартійного режиму щодо колективу провідної установи історичної науки - Інституту історії України АН УРСР. До історіографічних досліджень дедалі частіше залучаються зображальні та речові джерела. Йдеться про фотографії провідних істориків, їхні особисті речі, предмети побуту, музейні колекції, дослідницькі засоби, робочі кабінети, кіно-, відеодокументи, фонозапи-си. У сучасній історіографії акцент робиться на персоніфікацію історичної науки, на особистісний підхід до її розвитку, що й висуває ці різновиди джерел на одне з чільних місць. 1 У лещатах тоталітаризму: перше двадцятиріччя Інституту історії НАН України (1936-1956 рр.) / Збірн. докум. матер. - У 2-х част. -К., 1996. Усі різновиди історіографічних джерел мають важливе пізнавальне значення, містять притаманну для них інформацію. Простежити генезу історичних знань, стан історичної науки в той чи інший період, з'ясувати її вплив на сучасне духовне життя, встановити появу нових концепцій і внесок конкретних істориків або наукових осередків у розвиток історичної думки можна лише на засадах комплексного, системного використання всіх груп історіографічних джерел, критичного підходу до них. Важливу роль у джерелознавчому опрацюванні історіографічних джерел відіграють аналітична, синтетична, логічна та фактична їх критика. Отже, українська історіографія як галузь знань і навчальна дисципліна базується на комплексі різноманітних джерел, що є носіями історіографічної інформації, викладеної у словесній, зображальній або речовій формах. Загальні висновки Українська історіографія займає важливе місце в структурі історичної науки і виконує спеціальні функції, вивчає історію зародження і розвитку української історичної думки, діяльність провідних істориків і наукових осередків, їх внесок у вітчизняну і зарубіжну історію. Предметом української історіографії виступають український історичний процес та закономірності розвитку української історичної науки. До їх основних об'єктів відносяться результати діяльності історичних інституцій і товариств, видавництв, окремих істориків. Пам'ятки, що містять відомості про ці об'єкти, служать історіографічними джерелами української історіографії. Запитання для самоконтролю 1. Що спільного і в чому різниця між поняттями «українська історіографія» та «історіографія історії України»? 2. Чому історіографію відносять до спеціальних галузей історичної науки? 3. Кому з істориків належить першість у запровадженні терміна «українська історіографія»? 4. Дайте визначення предмета української історіографії, обґрунтуйте її місце в структурі історичної науки. 5. З якими об'єктами має справу українська історіографія? 6. На яких основних групах джерел ґрунтується українська історіографія?
ЛЕКЦІЯ ІІ ©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|