Здавалка
Главная | Обратная связь

І.3. Джерела української історіографії



Будь-яка наука ґрунтується на джерелах, на тих цеглинах, що містять певні відомості, аналіз і синтез яких доз­воляє вибудувати систему знань з тієї чи іншої галузі знань. Має свої джерела й історіографія. Що ми розуміємо під джере­лом української історіографії?

Історіографічні джерела відбивають специфічні історіо­графічні факти, тобто ті, що містять відомості з історії історичної науки, про важливі події і явища в її розвитку, про осіб та осередки, які збагатили історичні знання. Завдяки історіографічним джерелам створюється можливість відтворити особливості суспільної свідомості, конкретно-історичні умови, в яких жив і творив історик, з'ясувати вплив самої історичної науки на життя і розвиток суспільства.

Джерела з історіографії тісно пов'язані з історичними дже­релами взагалі. Часом історичне джерело може виступати й історіографічним джерелом або навпаки. Візьмемо для прик­ладу «Літопис Самовидця». В залежності від того, яке дослід­ження провадиться, ця пам'ятка може бути історичним або історіографічним джерелом. Для історика, що вивчає козаць­ко-гетьманську добу української історії, «Літопис Самовидця» є незамінним джерелом для осмислення Визвольної війни українського народу, феномену українського козацтва.

Водночас цей літопис є винятково цінним джерелом для історіографа, що досліджує особливості розвитку історичних знань в Україні на рубежі ХVІІ-ХVIII ст. У даному випадку «Літопис Самовидця» виступає як унікальна пам'ятка україн­ської історичної думки.

Взяті в комплексі історіографічні джерела розглядаються як джерельна база історіографії, яка дозволяє дослідити історико-науковий процес у всій його повноті, виявити провідні тенден­ції, вивчити певні закономірності розвитку історичної думки, з'ясувати найхарактерніші досягнення, труднощі, недоліки.

Сучасна наука ще не виробила універсальної схеми класи­фікації, тобто наукової систематизації і групування джерел за певними спільними ознаками, оскільки для кожної епохи, для кожного історіографічного періоду розвитку історичної науки властиві деякі специфічні різновиди джерел. І все ж можна за­пропонувати їх умовну класифікацію за видовим принципом.

З погляду хронології відомості про форми історичних уяв­лень, знань містить усна народна творчість: міфи, легенди, перекази, історичні думи, пісні. Цей різновид усної історії не

вичерпав себе і в новітні часи, коли поряд з писемною історією, здебільшого офіційною, формувалося народне розуміння історичних подій і явищ, нерідко альтернативне до офіційної точки зору, і передавалось з уст в уста. Ця група джерел дає зріз суспільної історичної свідомості, дозволяє простежити відбиток на ній поширюваних наукових поглядів істориків і зворотний вплив суспільної свідомості на світогляд істориків.

З виникненням писемності усні джерела (міфи, легенди, перекази, думи) стали фіксуватися в літописах та інших джере­лах. І все ж основну, або домінуючу групу історіографічних джерел складають наукові дослідження, опубліковані та рукописні книги, брошури, статті, матеріали конференцій. Пріоритетним носієм розвитку науки виступають монографії, тобто дослідження, присвячені якійсь одній проблемі. Вони, як засвідчує практика, є головним каналом розвитку і поширення знань, закладають фундамент створення узагальнюючих праць.

Свою специфіку як історіографічне джерело мають на­вчальні посібники, підручники, науково-популярна та довідкова література, а також публіцистичні твори істориків. Цей різновид джерел має відповідну специфіку, зумовлену своїм функціональним призначенням, науково-популярним викла­дом матеріалу. Підручники, навчальні посібники здебільшого синтезують найновіші здобутки наукових досліджень на час їх створення, що наближає їх до академічних праць. З точки зору впливу навчальної літератури на формування суспільної істо­ричної свідомості їй належить пріоритетне місце. У XX ст. пе­реважну більшість навчальних посібників з історії створювали провідні науковці. Їм відводилась визначальна роль у підго­товці статей з історії до енциклопедій, зокрема історичних, енциклопедії українознавства, довідникових видань. Що сто­сується публіцистики, то вона нерідко дає первісне відобра­ження й узагальнення явищ історичної науки.

Своєрідним різновидом історіографічних джерел і водночас жанром історіографічних дискурсів .виступають біобібліографічні довідники, бібліографічні огляди історичної літератури, рецензії на наукові дослідження і навчальну літературу1. Книжкова палата України, Національна бібліотека ім. В. І. Вернадського. Історична та інші бібліотеки регулярно видають бібліографічні покажчики, в т. ч. історико-тематичні, що да-

1 Див.: Вчені Інституту історії: Біобібліографічний довідник. - Вип. 1. -К., 1998; Навчальна література з історії, видана в Україні в 1989-2000 роках: Бібліографічний покажчик. - Київ-Суми, 2001 та ін.


ють уявлення як про кількісні параметри праць, так і про їх те­матичну спрямованість. Огляди книг і рецензій містять оцінку фахівців тих чи інших праць, часто історіографічну.

Важливу групу історіографічних пам'яток становлять дже­рела особового походження. Йдеться про автобіографії істо­риків, їхні спомини, мемуари, щоденники, листи, особові архівні фонди або приватні колекції. Тільки за минуле деся­тиріччя оприлюднені автобіографічні матеріали, щоденники, спогади, листи М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Дорошенка, О. Оглоблина та інших істориків, що містять багаті на інформацію відомості щодо розвитку історич­ної науки. Джерела особового походження, взяті в комплексі з критико-бібліографічною літературою, дають важливі відомості про життєвий і творчий шлях відомих істориків, їхній науковий досвід, вплив на формування нової генерації дослідників.

Окремо слід зупинитися на специфіці документальних дже­рел в історіографії, які в конкретно-історичних дослідженнях відіграють пріоритетну роль. До історіографічних дискурсів залучаються ті документи державних, громадських, науко­вих, видавничих органів та установ, які безпосередньо або опо­середковано мали вплив (позитивний чи негативний) на розви­ток історичної науки, діяльність наукових центрів, підготовку професійних істориків, видання і поширення історичної літератури. Документальні джерела незамінні при вивченні організаційної сторони розвитку історичної науки.

Історіографічне значення документальних джерел полягає в тому, що вони відбивають офіційні настанови історикам, які в умовах радянського тоталітаризму носили директивно-зобов'язувальний характер. Яскравим підтвердженням цього є документи, вміщені у збірнику «У лещатах тоталітаризму»1, які віддзеркалюють репресивно-переслідувальну політику ком­партійного режиму щодо колективу провідної установи істо­ричної науки - Інституту історії України АН УРСР. До історіо­графічних досліджень дедалі частіше залучаються зображальні та речові джерела. Йдеться про фотографії провідних істориків, їхні особисті речі, предмети побуту, музейні колекції, дослідни­цькі засоби, робочі кабінети, кіно-, відеодокументи, фонозапи-си. У сучасній історіографії акцент робиться на персоніфікацію історичної науки, на особистісний підхід до її розвитку, що й висуває ці різновиди джерел на одне з чільних місць.

1 У лещатах тоталітаризму: перше двадцятиріччя Інституту історії НАН України (1936-1956 рр.) / Збірн. докум. матер. - У 2-х част. -К., 1996.

Усі різновиди історіографічних джерел мають важливе пізнавальне значення, містять притаманну для них інфор­мацію. Простежити генезу історичних знань, стан історичної науки в той чи інший період, з'ясувати її вплив на сучасне ду­ховне життя, встановити появу нових концепцій і внесок кон­кретних істориків або наукових осередків у розвиток історич­ної думки можна лише на засадах комплексного, системного використання всіх груп історіографічних джерел, критичного підходу до них. Важливу роль у джерелознавчому опрацю­ванні історіографічних джерел відіграють аналітична, синте­тична, логічна та фактична їх критика.

Отже, українська історіографія як галузь знань і навчальна дисципліна базується на комплексі різноманітних джерел, що є носіями історіографічної інформації, викладеної у словесній, зображальній або речовій формах.

Загальні висновки

Українська історіографія займає важливе місце в структурі історичної науки і виконує спеціальні функції, вивчає історію за­родження і розвитку української історичної думки, діяльність провідних істориків і наукових осередків, їх внесок у вітчизняну і зарубіжну історію.

Предметом української історіографії виступають український історичний процес та закономірності розвитку української істо­ричної науки. До їх основних об'єктів відносяться результати діяльності історичних інституцій і товариств, видавництв, окремих істориків. Пам'ятки, що містять відомості про ці об'єкти, служать історіографічними джерелами української історіографії.

Запитання для самоконтролю

1. Що спільного і в чому різниця між поняттями «українська історіографія» та «історіографія історії України»?

2. Чому історіографію відносять до спеціальних галу­зей історичної науки?

3. Кому з істориків належить першість у запрова­дженні терміна «українська історіографія»?

4. Дайте визначення предмета української історіогра­фії, обґрунтуйте її місце в структурі історичної науки.

5. З якими об'єктами має справу українська історіо­графія?

6. На яких основних групах джерел ґрунтується ук­раїнська історіографія?

 


ЛЕКЦІЯ ІІ







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.