Здавалка
Главная | Обратная связь

ІІІ.2. Теологічні трактування історії



Передісторію української історичної думки ув'язують з міфологічно-релігійними уявленнями про історичні події, що склалися у тих слов'янських племен, які згодом утво­рили давньоукраїнську народність. Осмислення явищ приро-

ди, подій у людському суспільстві характерне для народного світогляду праукраїнців, який формувався під впливом їх життєдіяльності, суспільної організації праці і побуту. Поля­ни, деревляни, сіверяни, волиняни та інші племена сформува­ли своє світобачення, свій стиль мислення, свої орієнтири і цінності суспільного життя, свою культуру, насамперед як хлібороби. Вони розвивали унікальну, побудовану на спільно­му розумінні явищ природи, звичаїв, релігію, що фігурує в літературі як язичництво, або сонцепоклонництво. Це була природна релігія, яка обожнювала минуле і сучасне життя, доводила його вічність.

Язичництво розвивало міфологічну схему історії, яка утвер­джувала залежність людського життя від сил природи, від її циклічної змінюваності. Воно спиралося на одухотворення предметів, сил і явищ природи, наділення їх людськими озна­ками, вірою в існування душі та духів, тобто сповідувало анімізм. Обожнювання природи, поклоніння багатьом богам, які уособлювали її явища, навколишні предмети, рослини, сприяло утвердженню у суспільній свідомості ідеї природного начала всесвіту, його розвитку в часі та просторі.

Дохристиянська віра українців характеризувалася полі­теїзмом, тобто багатобожжям, ув'язувалася з поклонінням цілому пантеону язичницьких богів, більшість з яких сим­волізували явища самої природи, а через них сприймалося і минуле. Серед найголовніших богів виділялися Дажбог, або Сонце-бог, який сприймався як творець людини, ідеал правди, справедливості, світла, святості. Перун - бог грому, блискавки і дощових хмар. За ними по значимості йшов Волос - бог скоту, свійських тварин, далі Позвізд (Похвіст) - бог повітря, погоди і негоди. Ідол Ладо уособлював радість, веселість, бла­гополуччя, а Купало вважався захисником земних плодів. Був ще бог Коляда як символ свят та празників. Усі ці та інші боги наших предків «жили» разом з людьми на землі, в минулому і тепер, допомагали їм або завдавали шкоди. Всі вони мали й місцеві назви та характеристики, у певні часи різні слов'янські племена мали й власних богів. До найголовніших богів відносять не тільки Дажбога і Перуна, але й Сварога - бо­га вогню, Стрибога - бога вітрів та ін. Як божества розглядали­ся також русалки, мавки, водяники, лісовики, домовики, оповіді про яких надовго зберегла народна пам'ять. Віра у цих та інших богів засвідчувала й певні історичні уявлення про нав­колишній світ, його минулий розвиток, про людські цінності.

Отже, наші пращури були сонцепоклонниками або язични­ками. Сонячна релігія найповніше відбивала в їх світогляді єдність з природою, з рідною землею. Деякі автори називають її вірою предків, або рідною українською національною вірою, яка мала певний історичний зміст, була виявом найпростіших історичних уявлень.

Починаючи з кінця VIII - початку IX ст. на землі праук­раїнців дедалі ширше проникає християнство, яке вносило глибинні зміни у їх світогляд, у розуміння історичного про­цесу. Християнство, маючи власну історичну схему, чітко визначило історичний час, окреслило розвиток людського суспільства в просторово-часовому вимірі. Піднесенню Києва, становленню його як форпосту Києво-полянської держави сприяли численні грецькі і болгарські місіонери і проповідни­ки християнства, спорудження тут християнських церков. На місцях, де стояли ідоли язичницьких богів, поставали церкви або божниці.

Першу спробу хрещення Русі на державному рівні можна віднести до часів князювання Аскольда (християнське ім'я -Микола). При ньому появилися перші ієрархи, проповідники, але нова віра наштовхнулася на спротив широких мас при­хильників сонцепоклонництва і частини верхівки, яка й до­пустила страту Аскольда. Нове пожвавлення християнської віри почалося при Ігореві і набуло розвитку за Ольги, яка й сама прийняла обряд хрещення, але, оскільки вона не була офіційною княгинею (князем був малолітній Святослав), то її хрещення можна розглядати як приватний, але дуже впливо­вий акт. Слід мати на увазі, що окрім язичництва на Русі були знані іудаїзм та мусульманство, а отже, побутували і погляди цих релігій на історію та історичний процес. Кожна з цих релігій відкривала шлях до посилення міжнародних зв'язків з відповідними державами. Більшість дослідників ув'язують вибір Володимира з можливостями за допомогою християнства зміцнити центральну владу, сконсолідувати тогочасне суспіль­ство, забезпечити його територіальну цілісність і духовну єдність.

Поступове поширення християнства не перервало ме­ханічно культурно-історичний процес, пов'язаний з язичницт­вом, оскільки на тривалий час склалося своєрідне поєднання обох вір: язичницької та християнської, розгорнувся «діалог» їх світоглядних орієнтирів. Навіть після офіційного запрова­дження християнства як державної релігії Київської Русі ще

довгий час русичі-українці поклонялися своїм богам, дотриму­валися усталених звичаїв, обрядів, традицій. Протягом кіль­кох століть на давньоукраїнських землях органічно поєдну­валися дві релігії: сонячна і християнська. Відомо, що христи­янство було вимушене частково пристосуватися до багатьох обрядових звичаїв язичників, запозичити традиції та по­нятійний апарат їх релігій.

Веснянками та гаївками наші предки вітали прихід нового року, який співпадав з весняним рівноденням, прославляючи повернення сонця і тепла, пробудження природи. Згодом ці об­ряди дістали поширення у святкуванні християнського Різдва, Великодня, Трійці (Зелених Свят). Свято Купайла трансфор­мувалося в свято Івана Купала, яке понині супроводжується плетінням і опусканням на воду віночків, перестрибуванням через вогнище.

З огляду ретроспективи світової історії, християнство за­повнило духовний вакуум, що утворився в результаті кризи античного світобачення, розпаду Римської імперії, коли на її руїнах постали десятки нових держав з тенденцією до цент­ралізації політичної влади. Ця тенденція не обминула і Київ­ську Русь, великі князі якої в опорі на християнство нама­галися подолати міжусобиці, уникнути пограбувань з боку кочівних племен і сусідніх народів, зберегти цілісність держа­ви. Християнство дало поштовх культурному пробудженню, розвитку освіти, поєднанню двох рівнів суспільної свідомості:

усної проповіді, масової, народної, фольклорної свідомості та писемної культури, вивчення наук, у т. ч. й тих, що ґрунту­вались на історії людства. На підставі поєднання теології з логікою, з наукою, яке здійснив Тома Аквінський (XIII ст.) розгорнулося розумове пізнання віри і людського життя.

Разом з християнством на Україну-Русь прийшли твори за­рубіжних мислителів: Іоанна Дамаскіна, Піфагора, Демокріта, Діогена, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, Софокла та ін., прилучення до яких тогочасної еліти суспільства розвива­ло її інтелектуальні потуги. Шкільництво при княжих дворах, монастирях, поширюючи писемність і християнство, сприяло ознайомленню з теологічними трактатами, в основі яких ле­жала ідея історії на засадах провіденціалізму (провидіння), з зарубіжними хроніками і анналами про найважливіші події в релігійному і світському житті, з агіографічною літературою -житіями святих, мучеників і праведників. Все це робило до­сить потужний вплив на формування не тільки християнської

свідомості, а й історичних поглядів. До того ж християнство стимулювало вивчення давньогрецької та латинської мов, формування на Русі досить великої верстви освічених людей, доводило, що сенс історії в творенні, в обожненні людини, а не в нищенні.

Прийняття і поширення християнства внесло істотні зміни у формування історичної свідомості українців, у сприйняття історичних подій, ставлення до минулого. Християнство як «історична» релігія стверджувало тримірність історичного ча­су: від минулого, тобто від «створення» світу, через сьогодення до майбутнього «страшного суду», яким, за Біблією, завер­шиться історія світу і розпочнеться Царство Боже. Сама ж історія людства розділялася на дві ери: до Різдва Христового, як передісторія, і після народження Христа, тобто справжня історія. Принципове значення мала ідея смерті та воскресіння Ісуса Христа, поділ історії на час Бога-Отця і час Бога-Сина.

Домінуючу роль у формуванні історичних уявлень і знань на релігійно-побутовому рівні відігравала Біблія, переписувані твори «отців церкви». Святого Письма, церковні проповіді священиків. Без перебільшення можна стверджувати, що істо­рична схема християнства стимулювала інтерес до історії, до минувшини, закладала фундамент знань із світської історії.

Для поширення християнської візії історії важливе значен­ня мали історичні праці єпископа Кесарії Євсевії «Хроніка», «Церковна історія», «Житіє Костянтина». У них обґрунтову­валася хронологія подій, причинно-наслідкові зв'язки, вису­валася ідея провидіння історії. Принципову роль у розвитку християнського світобачення історії відіграла праця Августина Аврелія «Про град Божий», у якій проводилася думка про те, що земне життя людини є «стражданням» і «вмиранням» як наслідок гріхопадіння. Земному життю протиставлявся по­тойбічний світ - град Божий, створений Богом, як справжній сенс життя. Усі події людського життя ув'язувалися з надпри­родною силою - Богом, а сам історичний процес трактувався як Богом даний. Історія людського суспільства, у розумінні Августина, є боротьбою двох непримиренних сил: віри і безвір'я, добра і зла. Сам історичний час трактувався як вияв суб'єктивного досвіду людини, якість її душі, як рух від ство­рення світу до другого пришестя Бога і «кінця світу». Він поділив всесвітню історію на сім «віків», головним з яких вва­жав шостий «вік», що почався після пришестя Христа. Варто також підкреслити, що Августин наголошував на завданні

історії розповідати факти правдиво, а їх вивчення має бути ко­рисним для людей.

Ідеологи християнства поділяли історію на священну і гро­мадянську, кожна з яких має власну періодизацію. Якщо в священній історії виділялося «сім віків» від творення до кінця світу, то громадянська (світська) розглядалася як історія «чо­тирьох царств». Теологічний погляд на історію був сповнений оптимізму, оскільки майбутнє суспільства ув'язувалося з його моральними цінностями, з духовними орієнтирами, тобто з ідеєю «Царства Божого» в серці кожної людини.

З християнством утверджувалася нова ідея історії, за якою всі події, явища йдуть від всемогутнього Бога. Воно спонукало формування нової філософії історії, тобто осмислення її як єди­ного історичного процесу, як розвитку. Християнство сповідує возвеличування предків, і це теж споріднювало його з народни­ми традиціями. Відомо, що однією з найдавніших традицій праукраїнців-язичників було поклоніння предкам, ідеалізація їх звичаїв, традицій. За допомогою релігійних святкувань, дотримання успадкованих звичаїв, традицій виявлялося став­лення до історичного минулого. На думку багатьох етнографів, ще в дохристиянські часи на землях України зародилося писанкарство. Очевидно, сакральне (священне) ставлення до яйця базувалося на одному з міфів про створення світу з яйця. Писанки символізували вічність світу, воскресіння правди, торжество справедливості. Історичне забарвлення носили «проводи» покійників після весняних святкувань, що мало сприяти гарному врожаю на полях. Отже, християнські ідеї запроваджувалися не механічно, а трансформувалися в ук­раїнську ментальність.

У народній мові наших пращурів-язичників застосовували­ся такі поняття, як «Бог», «молитва», «рай», «пекло», «небо», «свято» та ін. Увагу до минулого і майбутнього людини при­вертали ворожбити, чарівники, знахарі, набувала поширення ідея посмертного життя у вирії - чарівному саду, що згодом християнство визначить як рай для праведників. Іншими сло­вами, у свідомості праукраїнців сформувалося міфологічно-релігійне розуміння історичного ланцюга: минуле, сучасне і майбутнє, в якому людина завжди перебувала посередині цієї тріади.

Спрощеним виглядав би підхід, ніби історичні знання після прийняття християнства в Україні-Русі розвивалися лише шляхом запозичення інтелектуальних надбань Візантії, Бол-

гарії, західноєвропейських держав. У християнському світо­гляді українців продовжували домінувати власні уявлення і погляди на «модель світу» і людське суспільство, на історич­ний процес, що ґрунтувалися на слов'янській міфології, на­родній творчості. Києворуська історична думка намагалася поєднати язичницьке тлумачення взаємин природи і людини з християнським трактуванням божественної природи світу, земного і духовного життя. Як посередники між земним і духовним світом, носії його єдності та цілісності розгляда­лися Богоматір Діва Марія, архангел Михаїл, інші янголи. Взаємодія християнського і народного світорозуміння сприяла поширенню плюралістичних поглядів на минуле людського суспільства, його взаємини з природою. При цьому проблеми людини, її моралі, її внутрішнього світу, почуттів, зв'язків з матір'ю-землею висувалися на передній план.

Таким чином, розглянуті нами теологічні, тобто релігійні трактування історії засвідчують ряд спільних ознак сонцепо­клонників та християнського розуміння походження світу, по­яснення навколишнього життя, взаємозв'язку людини і при­роди. Язичницьке і християнське осмислення історії стали важливими віхами на шляху нагромадження уявлень з історії людства, описування і трактування подій та явищ, їх розумін­ня, заклали перші камені у зародження наукових знань. І хоч теологи не виділяли історію в переліку наук, розглядаючи її як компонент християнської літератури, ув'язуючи її з ритори­кою, своїми працями і проповідями вони сприяли крис­талізації виховної функції історичних знань, утвердженню добра і справедливості, християнської моралі. Християнство до його розколу на східну (православну) і західну (католицьку) гілки відігравало важливу роль в утвердженні цілісності Євро­пи, формуванні спільної європейської історичної думки.







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.