ІІІ.2. Теологічні трактування історії
Передісторію української історичної думки ув'язують з міфологічно-релігійними уявленнями про історичні події, що склалися у тих слов'янських племен, які згодом утворили давньоукраїнську народність. Осмислення явищ приро- ди, подій у людському суспільстві характерне для народного світогляду праукраїнців, який формувався під впливом їх життєдіяльності, суспільної організації праці і побуту. Поляни, деревляни, сіверяни, волиняни та інші племена сформували своє світобачення, свій стиль мислення, свої орієнтири і цінності суспільного життя, свою культуру, насамперед як хлібороби. Вони розвивали унікальну, побудовану на спільному розумінні явищ природи, звичаїв, релігію, що фігурує в літературі як язичництво, або сонцепоклонництво. Це була природна релігія, яка обожнювала минуле і сучасне життя, доводила його вічність. Язичництво розвивало міфологічну схему історії, яка утверджувала залежність людського життя від сил природи, від її циклічної змінюваності. Воно спиралося на одухотворення предметів, сил і явищ природи, наділення їх людськими ознаками, вірою в існування душі та духів, тобто сповідувало анімізм. Обожнювання природи, поклоніння багатьом богам, які уособлювали її явища, навколишні предмети, рослини, сприяло утвердженню у суспільній свідомості ідеї природного начала всесвіту, його розвитку в часі та просторі. Дохристиянська віра українців характеризувалася політеїзмом, тобто багатобожжям, ув'язувалася з поклонінням цілому пантеону язичницьких богів, більшість з яких символізували явища самої природи, а через них сприймалося і минуле. Серед найголовніших богів виділялися Дажбог, або Сонце-бог, який сприймався як творець людини, ідеал правди, справедливості, світла, святості. Перун - бог грому, блискавки і дощових хмар. За ними по значимості йшов Волос - бог скоту, свійських тварин, далі Позвізд (Похвіст) - бог повітря, погоди і негоди. Ідол Ладо уособлював радість, веселість, благополуччя, а Купало вважався захисником земних плодів. Був ще бог Коляда як символ свят та празників. Усі ці та інші боги наших предків «жили» разом з людьми на землі, в минулому і тепер, допомагали їм або завдавали шкоди. Всі вони мали й місцеві назви та характеристики, у певні часи різні слов'янські племена мали й власних богів. До найголовніших богів відносять не тільки Дажбога і Перуна, але й Сварога - бога вогню, Стрибога - бога вітрів та ін. Як божества розглядалися також русалки, мавки, водяники, лісовики, домовики, оповіді про яких надовго зберегла народна пам'ять. Віра у цих та інших богів засвідчувала й певні історичні уявлення про навколишній світ, його минулий розвиток, про людські цінності. Отже, наші пращури були сонцепоклонниками або язичниками. Сонячна релігія найповніше відбивала в їх світогляді єдність з природою, з рідною землею. Деякі автори називають її вірою предків, або рідною українською національною вірою, яка мала певний історичний зміст, була виявом найпростіших історичних уявлень. Починаючи з кінця VIII - початку IX ст. на землі праукраїнців дедалі ширше проникає християнство, яке вносило глибинні зміни у їх світогляд, у розуміння історичного процесу. Християнство, маючи власну історичну схему, чітко визначило історичний час, окреслило розвиток людського суспільства в просторово-часовому вимірі. Піднесенню Києва, становленню його як форпосту Києво-полянської держави сприяли численні грецькі і болгарські місіонери і проповідники християнства, спорудження тут християнських церков. На місцях, де стояли ідоли язичницьких богів, поставали церкви або божниці. Першу спробу хрещення Русі на державному рівні можна віднести до часів князювання Аскольда (християнське ім'я -Микола). При ньому появилися перші ієрархи, проповідники, але нова віра наштовхнулася на спротив широких мас прихильників сонцепоклонництва і частини верхівки, яка й допустила страту Аскольда. Нове пожвавлення християнської віри почалося при Ігореві і набуло розвитку за Ольги, яка й сама прийняла обряд хрещення, але, оскільки вона не була офіційною княгинею (князем був малолітній Святослав), то її хрещення можна розглядати як приватний, але дуже впливовий акт. Слід мати на увазі, що окрім язичництва на Русі були знані іудаїзм та мусульманство, а отже, побутували і погляди цих релігій на історію та історичний процес. Кожна з цих релігій відкривала шлях до посилення міжнародних зв'язків з відповідними державами. Більшість дослідників ув'язують вибір Володимира з можливостями за допомогою християнства зміцнити центральну владу, сконсолідувати тогочасне суспільство, забезпечити його територіальну цілісність і духовну єдність. Поступове поширення християнства не перервало механічно культурно-історичний процес, пов'язаний з язичництвом, оскільки на тривалий час склалося своєрідне поєднання обох вір: язичницької та християнської, розгорнувся «діалог» їх світоглядних орієнтирів. Навіть після офіційного запровадження християнства як державної релігії Київської Русі ще довгий час русичі-українці поклонялися своїм богам, дотримувалися усталених звичаїв, обрядів, традицій. Протягом кількох століть на давньоукраїнських землях органічно поєднувалися дві релігії: сонячна і християнська. Відомо, що християнство було вимушене частково пристосуватися до багатьох обрядових звичаїв язичників, запозичити традиції та понятійний апарат їх релігій. Веснянками та гаївками наші предки вітали прихід нового року, який співпадав з весняним рівноденням, прославляючи повернення сонця і тепла, пробудження природи. Згодом ці обряди дістали поширення у святкуванні християнського Різдва, Великодня, Трійці (Зелених Свят). Свято Купайла трансформувалося в свято Івана Купала, яке понині супроводжується плетінням і опусканням на воду віночків, перестрибуванням через вогнище. З огляду ретроспективи світової історії, християнство заповнило духовний вакуум, що утворився в результаті кризи античного світобачення, розпаду Римської імперії, коли на її руїнах постали десятки нових держав з тенденцією до централізації політичної влади. Ця тенденція не обминула і Київську Русь, великі князі якої в опорі на християнство намагалися подолати міжусобиці, уникнути пограбувань з боку кочівних племен і сусідніх народів, зберегти цілісність держави. Християнство дало поштовх культурному пробудженню, розвитку освіти, поєднанню двох рівнів суспільної свідомості: усної проповіді, масової, народної, фольклорної свідомості та писемної культури, вивчення наук, у т. ч. й тих, що ґрунтувались на історії людства. На підставі поєднання теології з логікою, з наукою, яке здійснив Тома Аквінський (XIII ст.) розгорнулося розумове пізнання віри і людського життя. Разом з християнством на Україну-Русь прийшли твори зарубіжних мислителів: Іоанна Дамаскіна, Піфагора, Демокріта, Діогена, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, Софокла та ін., прилучення до яких тогочасної еліти суспільства розвивало її інтелектуальні потуги. Шкільництво при княжих дворах, монастирях, поширюючи писемність і християнство, сприяло ознайомленню з теологічними трактатами, в основі яких лежала ідея історії на засадах провіденціалізму (провидіння), з зарубіжними хроніками і анналами про найважливіші події в релігійному і світському житті, з агіографічною літературою -житіями святих, мучеників і праведників. Все це робило досить потужний вплив на формування не тільки християнської свідомості, а й історичних поглядів. До того ж християнство стимулювало вивчення давньогрецької та латинської мов, формування на Русі досить великої верстви освічених людей, доводило, що сенс історії в творенні, в обожненні людини, а не в нищенні. Прийняття і поширення християнства внесло істотні зміни у формування історичної свідомості українців, у сприйняття історичних подій, ставлення до минулого. Християнство як «історична» релігія стверджувало тримірність історичного часу: від минулого, тобто від «створення» світу, через сьогодення до майбутнього «страшного суду», яким, за Біблією, завершиться історія світу і розпочнеться Царство Боже. Сама ж історія людства розділялася на дві ери: до Різдва Христового, як передісторія, і після народження Христа, тобто справжня історія. Принципове значення мала ідея смерті та воскресіння Ісуса Христа, поділ історії на час Бога-Отця і час Бога-Сина. Домінуючу роль у формуванні історичних уявлень і знань на релігійно-побутовому рівні відігравала Біблія, переписувані твори «отців церкви». Святого Письма, церковні проповіді священиків. Без перебільшення можна стверджувати, що історична схема християнства стимулювала інтерес до історії, до минувшини, закладала фундамент знань із світської історії. Для поширення християнської візії історії важливе значення мали історичні праці єпископа Кесарії Євсевії «Хроніка», «Церковна історія», «Житіє Костянтина». У них обґрунтовувалася хронологія подій, причинно-наслідкові зв'язки, висувалася ідея провидіння історії. Принципову роль у розвитку християнського світобачення історії відіграла праця Августина Аврелія «Про град Божий», у якій проводилася думка про те, що земне життя людини є «стражданням» і «вмиранням» як наслідок гріхопадіння. Земному життю протиставлявся потойбічний світ - град Божий, створений Богом, як справжній сенс життя. Усі події людського життя ув'язувалися з надприродною силою - Богом, а сам історичний процес трактувався як Богом даний. Історія людського суспільства, у розумінні Августина, є боротьбою двох непримиренних сил: віри і безвір'я, добра і зла. Сам історичний час трактувався як вияв суб'єктивного досвіду людини, якість її душі, як рух від створення світу до другого пришестя Бога і «кінця світу». Він поділив всесвітню історію на сім «віків», головним з яких вважав шостий «вік», що почався після пришестя Христа. Варто також підкреслити, що Августин наголошував на завданні історії розповідати факти правдиво, а їх вивчення має бути корисним для людей. Ідеологи християнства поділяли історію на священну і громадянську, кожна з яких має власну періодизацію. Якщо в священній історії виділялося «сім віків» від творення до кінця світу, то громадянська (світська) розглядалася як історія «чотирьох царств». Теологічний погляд на історію був сповнений оптимізму, оскільки майбутнє суспільства ув'язувалося з його моральними цінностями, з духовними орієнтирами, тобто з ідеєю «Царства Божого» в серці кожної людини. З християнством утверджувалася нова ідея історії, за якою всі події, явища йдуть від всемогутнього Бога. Воно спонукало формування нової філософії історії, тобто осмислення її як єдиного історичного процесу, як розвитку. Християнство сповідує возвеличування предків, і це теж споріднювало його з народними традиціями. Відомо, що однією з найдавніших традицій праукраїнців-язичників було поклоніння предкам, ідеалізація їх звичаїв, традицій. За допомогою релігійних святкувань, дотримання успадкованих звичаїв, традицій виявлялося ставлення до історичного минулого. На думку багатьох етнографів, ще в дохристиянські часи на землях України зародилося писанкарство. Очевидно, сакральне (священне) ставлення до яйця базувалося на одному з міфів про створення світу з яйця. Писанки символізували вічність світу, воскресіння правди, торжество справедливості. Історичне забарвлення носили «проводи» покійників після весняних святкувань, що мало сприяти гарному врожаю на полях. Отже, християнські ідеї запроваджувалися не механічно, а трансформувалися в українську ментальність. У народній мові наших пращурів-язичників застосовувалися такі поняття, як «Бог», «молитва», «рай», «пекло», «небо», «свято» та ін. Увагу до минулого і майбутнього людини привертали ворожбити, чарівники, знахарі, набувала поширення ідея посмертного життя у вирії - чарівному саду, що згодом християнство визначить як рай для праведників. Іншими словами, у свідомості праукраїнців сформувалося міфологічно-релігійне розуміння історичного ланцюга: минуле, сучасне і майбутнє, в якому людина завжди перебувала посередині цієї тріади. Спрощеним виглядав би підхід, ніби історичні знання після прийняття християнства в Україні-Русі розвивалися лише шляхом запозичення інтелектуальних надбань Візантії, Бол- гарії, західноєвропейських держав. У християнському світогляді українців продовжували домінувати власні уявлення і погляди на «модель світу» і людське суспільство, на історичний процес, що ґрунтувалися на слов'янській міфології, народній творчості. Києворуська історична думка намагалася поєднати язичницьке тлумачення взаємин природи і людини з християнським трактуванням божественної природи світу, земного і духовного життя. Як посередники між земним і духовним світом, носії його єдності та цілісності розглядалися Богоматір Діва Марія, архангел Михаїл, інші янголи. Взаємодія християнського і народного світорозуміння сприяла поширенню плюралістичних поглядів на минуле людського суспільства, його взаємини з природою. При цьому проблеми людини, її моралі, її внутрішнього світу, почуттів, зв'язків з матір'ю-землею висувалися на передній план. Таким чином, розглянуті нами теологічні, тобто релігійні трактування історії засвідчують ряд спільних ознак сонцепоклонників та християнського розуміння походження світу, пояснення навколишнього життя, взаємозв'язку людини і природи. Язичницьке і християнське осмислення історії стали важливими віхами на шляху нагромадження уявлень з історії людства, описування і трактування подій та явищ, їх розуміння, заклали перші камені у зародження наукових знань. І хоч теологи не виділяли історію в переліку наук, розглядаючи її як компонент християнської літератури, ув'язуючи її з риторикою, своїми працями і проповідями вони сприяли кристалізації виховної функції історичних знань, утвердженню добра і справедливості, християнської моралі. Християнство до його розколу на східну (православну) і західну (католицьку) гілки відігравало важливу роль в утвердженні цілісності Європи, формуванні спільної європейської історичної думки. ©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|