Главная | Обратная связь

ІІІ.3. Зародження писемності -поворотний етап розвитку історичних знань на українських землях

Сучасне покоління, яке живе в умовах глобалізації, інформаційного вибуху, черпає найрізноманітніші знання з книг, Інтернету, комп'ютерних дисків, рідко задумується над тим, як фіксувалися історичні події до появи письма, книго­друкування, часом неспроможне оцінити значення писемності

для розвитку людства, для історичної науки. Появі упоряд­кованої писемності передувала так звана піктографія, що скла­далася з невеликої кількості знаків, які означали або окремі слова, або їх частини. Піктографію успадкували китайці у вигляді ієрогліфів. Різноманітні позначки і зображення на глиняних виробах зрубної культури, знаки сарматської доби засвідчують існування писемних способів фіксації інформації. Найдавніші писемні пам'ятки ґрунтувалися на усній народній творчості. Знакова фіксація фактів на землях України зароди­лася в добу Трипільської культури, а також паралельно у Шумері, Вавилоні, Єгипті, Месопотамії, Китаї. З появою пи­семності виникла унікальна можливість створювати хроніки історичного процесу, фіксувати найважливіші події, роки правління державних діячів тощо.

Найбільший внесок у розвиток давньої історії і створення писемних історичних творів внесли історики Греції та Риму Геродот, Фукідід, Лівій, Тацит та ін. Сучасна наука дійшла висновку про потужний вплив античної історичної думки на населення, що проживало на теренах сучасної України, насам­перед Північного Причорномор'я, Криму, Середнього і Нижньо­го Подніпров'я, Придністров'я. Форпостом еллінської культу­ри виступали грецькі міста-колонії, засновані у УТІ-УІ ст. до Різдва Христового. Про давню появу писемності на Русі засвідчує літописне повідомлення про знахідку Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних «руськи­ми письменами».

На зміну протокириличному письму прийшла глаголиця, очевидно на базі якої просвітителі Кирило і Мефодій створили алфавіт із 43 букв, який називають церковнослов'янським, або кирилицею. У літературі з історії писемності фігурує та­кож так звана «софійська» абетка, виявлена на стінах вівтаря Софійського собору в Києві. Ця абетка складалася з 27 букв, з яких 23 грецьких і 4 руських. Очевидно, це той алфавіт, яким користувалися при Аскольді та Дірі.

Як пам'ятку давньоукраїнської писемності дохристиянсь­кої доби ряд дослідників розглядає «Велесову книгу», написа­ну «велесовицею», тобто буквами, близькими до кирилиці, і в якій викладені важливі події нашої історії від 640 до 870-х рр., однак автентичність цього твору не доведена.

Про поширення писемності свідчать численні берестяні гра­моти, виявлені у Звенигороді і Львові, написані на пряслицях, глечиках, кістках, на стінах культових споруд. Найбільше їх у

Софійському соборі в Києві, більшість з яких несуть історико-хронологічні відомості: про народження в 1032 р. у Ярослава сина Володимира, про смерть у 1054 р. Ярослава Мудрого, про учасників укладення миру на Желяні під Києвом та ін. Цер­ковні графіті засвідчують, що їх виконавцями були не тільки професійні писці і ченці, а й княжі люди, купці.

Отже, писемність на теренах України-Русі існувала задовго до офіційного прийняття християнства. Вже у часи Аскольда і Діра були домашні вчителі, з'явилися перші приватні школи, які дістали дальше поширення при Ользі, Святославі, а Воло­димир надав школам державного статусу. Книжне навчання, стимулюючи переписування і написання книг, сприяло вихо­ванню освічених людей, державних і військових діячів, здат­них управляти державою і підтримувати зв'язки з іншими країнами. Варто зазначити, що при Андріївському монастирі в Києві в 1086 р. було засновано школу для дівчат, а в Софій­ському соборі існувала школа, учні якої залишили численні графіті. Тут була і найбільша бібліотека, заснована 1037 р. з ініціативи Ярослава Мудрого. Поряд з Києвом існували книго-писні майстерні у Чернігові, Переяславі, Володимирі-Волинському та ін. Братчики монастирів не тільки читали книги, але й переписували їх. Згодом при Києво-Печерському монастирі була заснована школа вищого типу, в якій поряд з богослов'ям вивчалися філософія, граматика, риторика. В межах останньої висвітлювалися й історичні писання античних авторів. Кожна людина, яка прилучалася до навчання, набувала певного обсягу відомостей з історії і культури. Засобом самоосвіти служили книгозбірні, на базі яких утворювалися бібліотеки. Звичайно, більшість книг, які зберігалися в бібліотеках, мали церковне призначення, оскільки вважалося, що той, хто читає книги - бесідує з Богом і одержує велику насолоду для душі.

Запровадження християнства в Україні-Русі дало могутній поштовх розвитку освіти і писемності. У канцеляріях княжих дворів, при монастирях розгорнулося створення рукописних книг, перекладання і переписування творів зарубіжних авто­рів, насамперед візантійських. Поряд з церковними книгами перекладалися твори, що мали відомості з історії, географії, астрономії, філософії, права. Серед них: «Хроніка Георгія Амартола», «Хроніка Георгія Сінкелла», «Історія іудейської війни» Йосифа Флавія, «Джерело знання» Іоанна Дамаскіна. Все це засвідчує про широкі інтелектуальні зв'язки Київської Русі з країнами Сходу і Заходу. З розвитком писемності, освіти

і культури збагачуються і поширюються історичні знання, створюються давньокиївські історичні твори. Зазначимо, що виникнення писемності не знищило усну історію, а стало засо­бом її фіксації. На доказ реальності «руських письмен» вказу­ють договори київських князів з греками, один з примірників яких складався руською мовою. З договору 911 р. видно, що існував звичай писати духовні заповіти в разі смерті. Виявлена археологами в одному з гньоздовських курганів корчага з запи­сом теж свідчить про писемну практику.

Серед зразків давньоукраїнської рукописної книги особливий інтерес становлять «Остромирове Євангеліє» (1056-1057), написа­не дияконом Григорієм у Києві для новгородського посадника Остромира, а також «Ізборник» князя Святослава як книга для домашнього читання і навчання.

До найдавніших пам'яток писемності, що мали характер історичних творів, відносяться літописи. Їх творці розповіда­ли на письмі про найважливіші події за роками в певній хроно­логічній послідовності. Давньоукраїнські літописи за своєю формою та змістом нагадували західноєвропейські аннали і хроніки, але мали свій самобутній вигляд. Як припускали Б. Рибаков, М. Брайчевський, літописання на Русі було відоме ще в IX ст. в часи Аскольда і Діра, зокрема «Літопис Асколь­да», сліди якого збереглися в Никонівському зводі XVI ст. і в якому вперше викладалася історія походження Русі. Очевид­но, цей твір використали літописці Х-ХІ ст. Никон та Іоанн, кон'юнктурне відредагувавши його на догоду наступним кня­зям. У княжий період сформувалося кілька центрів створення літописів.

Важливим осередком укладання давніх літописів була Де­сятинна церква, в якій 996 р. Анастас Корсуняник зробив спробу історично узагальнити історію Русі майже за 200 років і довів висвітлення подій до Володимира Святославича.

З побудовою Софійського собору він перебирає на себе роль літописного центру, де, як вважають історики, в 1039 р. був створений найдавніший літописний звід. З кінця XI ст. центр українського літописання переноситься до Києво-Печерського монастиря, в якому в 1078 р. ігумен Никон створив само­стійний літописний звід за період з 1039 по 1078 р. Печорський ігумен Іоанн в період 1074-1093 рр. уклав ряд статей, що ви­кладають історію Русі впродовж XI ст. Так поступово склалася давньоукраїнська літописна традиція, оскільки нові літописи створювалися як зведення і продовження попередніх літопис­них записів.

Для розуміння поворотного значення писемності у розвитку історичних знань коротко зупинимось на характеристиці давньоукраїнських літописних пам'яток як носіїв знань з історії. Сучасна історіографія розглядає літописання не тільки як писемну хронологізацію історичних подій, але й як якісно вищу форму розвитку знань, формування історичної свідо­мості грамотної верстви суспільства, не кажучи вже про дже­рельне значення літописних пам'яток.

Літописні пам'ятки ХІ-ХІІ ст. дійшли до нас не в первісно­му вигляді, не в тогочасних оригіналах, а в переписаних і відредагованих у ХУ-ХУІ ст. літописних списках, які осу­часнювались і суттєво змінювались відповідно до потреб Мос­ковської держави.

Давньоукраїнські літописи найповніше представлені в Лаврентіївському, Радзивіллівському та Іпатіївському зводах. Лаврентіївський звід зберігся в єдиному списку, укладеному ченцем Лаврентієм у 1377 р., і закінчується подіями 1305 р. До нього увійшли «Повість минулих літ» у редакції початку XII ст., «Повчання» Володимира Мономаха, його послання до Олега Святославича.

Українське, а точніше галицько-волинське, походження має Радзивіллівський звід з мініатюрами, який належить до XV ст., але ґрунтується на більш ранніх місцевих літописах. Іпатіївський звід (близько 1425) складається із пізнішої редакції «Повісті минулих літ» та Галицько-волинського літопису XIII ст.

З'ясовуючи значення писемності та літописання для роз­витку історичних знань, слід зосередитись докладніше на од­ному з найдавніших писемних творів літописного характеру «Повісті минулих літ», укладеному на початку XII ст. Вона віддзеркалює генезу давньоукраїнського літописання, оскіль­ки побудована на писемних джерелах, що сягають IX ст. Авто­ром однієї з її редакцій був печорський чернець Нестор, якого відносять до числа давньоукраїнських послідовників Геродота. Вчені давно довели, що Нестор (1055-1113) був не просто переписувачем книг і укладачем літопису, а й винятково ерудованою людиною, з історичним складом мислення, письмен­ником. Йому належать й інші твори, зокрема «Сказання про Бориса і Гліба», «Житіє Феодосія, ігумена Печорського». «Повість...» редагувалася і записувалася іншими літописцями, серед яких найбільш відомим був ігумен Михайлівського Видубицького монастиря Сильвестр. Він не обмежився новою

редакцією «Повісті...», але й переробив її, дописав заключні статті, що стосувались правління Володимира Мономаха. Осо­бу наступного після Сильвестра літописця «Повісті...» досі не встановлено.

«Повість минулих літ» містить зріз поглядів тогочасних київських істориків на походження Києва, на розселення слов'ян, на заснування Київської держави, прийняття хри­стиянства, на діяльність київських князів Олега та Ігоря, Святослава і Володимира, Ярослава і Володимира Мономаха, на розвиток міжнародних зв'язків і культури. Це по суті пер­ша літературна історія стародавньої України.

З «Повісті...» видно, що київські літописці були добре обізнані з історією зарубіжних країн, прагнули подати розвиток Русі Київської на тлі подій світової історії. Вже на початку тво­ру говориться про царювання імператора Михайла у Візантії. Автори не просто описують події, але й намагаються порівняти їх з іншими, проникнути в їх причини, показують наслідки.

Важливо підкреслити, що «Повість...» ґрунтується на до­сить різноманітних джерелах. Це і розповіді київського боя­рина Василя, твори Володимира Мономаха, ряд документів, зокрема договорів з Візантією, а також оповідних джерел. До однієї з редакцій «Повісті...» було внесено патріотичну промо­ву Володимира Мономаха, його «Повчання» дітям. Літописці залучили до твору поширювані в народі легенди про заснов­ників Києва, про закликання варягів, про поєдинок Ко­жум'яки з печенігом-велетнем під час походу Володимира на печенігів, про облогу печенігами Білгорода та ін.

Розглянуті тут літописи, а також «Повість минулих літ» -це своєрідний місток від з'ясування рубіжного значення пи­семності в зародженні давньоукраїнської історичної думки до аналізу її розвитку мислителями княжої України.

Отже, появу писемності можна прирівняти до своєрідної революції, якісного стрибка в людській цивілізації, а отже, і в роз­витку історичних знань. Писемність відкрила можливість опи­сувати і фіксувати події за хронологією і в такий спосіб розмежу­вати їх у часі та просторі, відокремити минуле від сучасності.

Загальні висновки

Витоки історичних уявлень і знань в Україні сягають у глибо­ку давнину і пов'язані з міфологічною свідомістю людей, з роз­витком усної народної творчості. Свою систему поглядів на нав-

колишній світ, на минуле і сучасне виробило давньоукраїнське язичництво. Винятково велике значення для розвитку історич­них знань, суспільної історичної свідомості відіграло поширення християнства як офіційної релігії України-Русі. Християнство утвердило принципово нову ідею історії, в основі якої лежав провіденціалізм, розвинуло нове розуміння історичного часу. По­воротним етапом розвитку історичних знань, засобом фіксації подій і явищ історії, її дійових осіб стало зародження писемності, літописання. З давньоукраїнських літописів Київської держави, з «Повісті минулих літ» почався новий рубіж у розвитку україн­ської історичної думки, в нагромадженні знань про Україну-Русь і зарубіжні країни.

Запитання для самоконтролю

1. Що означає «міфологічна історія» і яке її місце у ви­токах давньоукраїнської історичної думки?

2. Назвіть основні жанри усної народної творчості та вкажіть, яка їх роль у розвитку історичних уявлень і знань.

3. У чому полягає язичницьке розуміння історії?

4. Яке значення християнства для української історіо­графії?

5. Чому зародження писемності стало поворотним етапом у розвитку історичних знань?

6. З'ясуйте значення «Повісті минулих літ» для ук­раїнської літописної традиції і розвитку знань про княжу Україну.

ЛЕКЦІЯ IV