Главная | Обратная связь

ІV.З. Історична думка українців литовсько-польської доби

Незважаючи на розпад Київської Русі на окремі князівства, занепад Галицько-волинської держави, монголо-татарське панування, поступову колонізацію українських зе­мель з боку Польщі, Угорщини, Литви, Туреччини, розвиток історичних знань на цих теренах не переривався, хоча й зазнав певного застою, деформацій. Численні літописні та інші того­часні пам'ятки були понищені загарбниками. З 30-х рр. XIV ст. ослаблена міжусобицями та золотоординським ігом більшість українських земель опинилася в полі зору Литовського кня­зівства. Литовська присутність в українських удільних кня­зівствах на перших порах сприяла їх звільненню від монголо-татар, пожвавленню господарського і культурного розвитку, але зрештою призвела до включення більшості українських земель до складу Великого князівства Литовського. Це доко­рінно змінило його характер і статус, перетворило, за оцінкою багатьох істориків, у Литовсько-Руську державу, в якій русь­кий (український і білоруський) елемент відігравав домінуючу роль. Ця роль зумовлювалась не тільки більшою територіаль­но-етнічною присутністю, а й вищим рівнем культури, освіти, релігії, організації суспільного життя, історичних знань. Ук­раїнська і білоруська мови мали державний статус, застосову­вались у службовому діловодстві, ними писались літературні та історичні твори. Тут ще тривалий час діяли норми звичаєво­го і писаного українського права. М. Грушевський переконли­во довів, що Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московське царство. На думку М. Антоновича, епоха Гедиміновичів (династія литовсь­ких князів) була для України продовженням князівського періоду державності, але без відповідного національного за­барвлення.

Важливо наголосити, що весь попередній розвиток історич­ної думки в Київській і Галицько-волинській Русі служив в умовах Литовсько-Руської держави моральною підвалиною

збереження і дальшого поглиблення етнічної ідентичності українців південно-західних князівств: Київського, Переяс­лавського, Чернігівського і Волинського.

Було б помилкою думати, що литовські часи - це втрачена доба для українців з огляду духовної культури, освіти, істо­ричних знань. Звичайно, з цього періоду до нас дійшло вкрай мало літописних творів, літературних праць. Частина літо­писів розглядається як спільне надбання українців, білорусів і литовців. Добре відоме ім'я одного з київських літописців Скиргайла, оскільки він приклав руку до літописів Великого князівства Литовського.

Серед удільних українських князівств, які опинилися під Литвою, найширшу автономію у ХІV-ХV ст. мала Волинь, залишаючи за собою традицію української державності, збереження національної культури. Волинські князі чинили помітний спротив як пануванню татар, так і литовсько-поль­ському зближенню, насторожено поставились до Кревської унії (1385), особливо у тій частині, де йшлося про прилучення руських земель до Корони та їх латинізацію. Сама ж унія озна­чала початок ліквідації Великого князівства Литовського як окремої держави, і тільки тверда позиція Вітовта дозволила зберегти князівство, перетворити його на сильну державу з системою централізованої влади.

У політичному і духовному житті, яке найбільше підтриму­вало і живило історичну свідомість, провідну роль зберігали Київ, Чернігів, Києво-Печерський, Михайлівський Золотовер­хий та Унівський монастирі, церкви Переяслава, Луцька та Володимира-Волинського. Поступово відновлювалися школи, в яких переважно дяки навчали читати і писати, давали деякі відомості з історії релігії, літератури. Паралельно зростала роль Латинської церкви, особливо в розвитку освіти, розпов­сюдження книжних знань, поширювалося протестантство.

Середньовічне сприйняття історії на українських землях мало чим відрізнялося від західноєвропейського і залишалося на досить посередньому рівні. Час вимірювався змінами пір року, дня і ночі, відзначенням церковних свят. Фіксовані годи­ни і календарі розглядалися як священні привілеї церкви. Переважна більшість людей жила в психологічній атмосфері страху, невпевненості, безпорадності перед силами природи, кровопролиттям воєн, масових епідемій. Все це створювало підґрунтя для ще більшого поширення релігії, ідеї величі Бога і слабкості людини. Історичні твори, представлені здебільшого

літописцями та хроністами і створені ченцями, не виходили за межі церковних схем і обмежувалися фіксацією, в кращому випадку описуванням подій, а не їх поясненням. За еталон оцінки подій бралися їх релігійна інтерпретація або погляди того чи іншого володаря.

У Києві, зокрема в Печорському монастирі, поширювались ідеї ісихазму - офіційної доктрини візантійської православної церкви з елементами містичного вчення і закликом до аске­тизму. Один із речників ісихазму митрополит Григорій Цамблан у своїх проповідях часто звертався до історії минувшини, шукаючи в ній аргументи.

Автономія українських земель у Великому князівстві Ли­товському була досить короткочасною. В 1474 р. припинило своє існування останнє з українських князівств - Київське, діставши статус одного з воєводств. В умовах польсько-ли­товського зближення Київ дедалі частіше сприймався в образі південно-східних «воріт» держави, що поступово народжува­лася. Однак уявлення про нього літописців мало виходили за межі сформованих поглядів у ХІ-ХІІІ ст. Суспільна свідомість не сприймала падіння політичного і духовного престижу Києва, масштабів руйнувань завойовників, утверджувала віру

в його відродження.

Для розвитку української історичної думки важливе зна­чення мало часткове збереження місцевої літописної традиції, шкільництва, налагодження тісніших контактів із західно­європейським світом. Особливість місцевих літописів цієї доби у тому, що вони створювалися переважно у монастирях, а їх творці не обмежувалися фіксацією найважливіших церковних і світських подій, очевидцями яких були, але й зверталися до попередніх подій на підставі існуючих переказів і описів через призму свого бачення. Західноруські літописи і літописи Ве­ликого князівства Литовського пов'язані з давньоукраїнською літописною традицією і містять важливі відомості з історії України, Білорусі. Свідченням цього є ціла низка літописних пам'яток історичної думки, зокрема Супрасльський літопис, що дістав назву від однойменного монастиря біля Бєлостока. До нього входить «Короткий Київський літопис», який був створений в Україні. Цей літопис розвивав київську літописну традицію, поєднуючи фіксацію подій з літературно-мистець­ким їх описуванням. Він включає записи попередніх років, компілятивне викладає старий літописний матеріал, а також через призму очевидців подає відомості про події рубежу

ХІV-ХV ст., похвальні висловлювання на адресу литовських князів. Близьким за стилем є Баркулабівський літопис, хоч створення його почалося наприкінці XVI ст., але він містить оповідання про більш ранні події, насамперед у релігійному житті, засвідчує гостроту протистояння між західною і східною гілками християнства, їх заполітизованість. Така ува­га до конфесійних проблем зумовлювалась тим, що його авто­ром був священик Баркулабівської церкви Федір Филипович, відомий захисник православ'я. Водночас автор подав унікаль­ні відомості про побут білорусів і українців, обряди, звичаї, про зародження шляхти.

Цінні відомості про господарське життя, політичні відноси­ни на українських і білоруських землях містить «Літописець великих князів Литовських». У ньому в стилі київських і галицько-волинських літописів висвітлені історичні події останньої чверті XIV ст., в т. ч. і про утвердження Любарта Гедиміновича на Волині, боротьбу литовців з татарами. У про­тистоянні Ягайла і Вітовта після Кревської унії літописець був на боці останнього. Для автора литовські князі, які збирали і охороняли українські землі, видаються за продовжувачів справи Ярослава Мудрого. Про вищий рівень описування подій свідчать так звані білорусько-литовські літописи широкої ре­дакції, що містять важливі відомості про литовське освоєння українських земель. Водночас для них характерна певна тен­денційність, особливо щодо доведення історичних прав Литви на землі Волині, Київщини та Сіверщини. До створення цих літописів була причетна родина Гольшанських, чия історія пе­репліталась з Києвом, оскільки з кінця XIV ст. тут князював Іван Ольгимонтович Гольшанський, а після нього правили його сини Андрій та Михайло. Засвоєння давньоукраїнської літописної традиції білорусько-литовськими літописцями дає підстави говорити про засвоєння ними української історичної думки, хоч і в дещо спотвореному вигляді.

Серед літературних творів XV ст. елементами історизму відзначались «Похвала Вітовту», «Сказання про перемогу Кос­тянтина Острозького під Оршею» та ін. На думку дослідників, у XIV-XV ст. українські землі зазнали культурного впливу вихідців із Сербії та Болгарії, які емігрували під тиском турець­ких загарбників і привезли з собою немало писемних пам'яток.

З кінця XV ст. вирізняється воєнно-ідеологічне протистоян­ня Московської і Литовської держав, у епіцентрі якої опини­лися українські землі. Не слід вважати випадковим ініційова-

не Іваном III пограбування Києва татарами (1482), що від­кривало шлях Москві після захоплення Новгородської землі . (1478) на Україну, зокрема Сіверщину та Чернігівщину, а також новий титул царя як «государя й великого князя всея Руси», що уособлював претензії на всі «русские» землі як «от-чини» московських володарів.

Лейтмотивом великодержавної ідеології Москви, яка згодом стане наріжним каменем імперського мислення, послужило «Послання про Мономахів вінець», яке лягло в основу «Ска­зання про князів володимирських». У ньому обґрунтовувалися «історичні права» Івана IV на статус володаря «всей земли русской». Цілком зрозуміло, що нав'язування суспільній свідо­мості великодержавницької ідеї Москви, використання з цією метою потужних можливостей московської православної церк­ви вносило деструктивні впливи на розвиток історичних знань.

На розвитку історичної свідомості, духовної культури, книжної і бібліотечної справи в Києві, Чернігові, Володимирі-Волинську та інших княжих містах негативно відбилися не тільки монголо-татарська руйнація, але й перенесення митро­поличого осередку до Володимира-на-Клязьмі, а згодом до Москви. Поширилась варварська практика вивезення з Києва та інших українських міст рукописних книг, ікон, творів жи­вопису, інших цінностей, а також освічених людей.

Отже, навіть ці обмежені відомості про історичну думку в умовах Литовсько-Руської держави дозволяють зробити висно­вок, що після розпаду Київської Русі, занепаду Галицько-Во-линського князівства, незважаючи на золотоординське пану­вання, литовську колонізацію, геополітичні плани Москви і Польщі, вона продовжувала збагачуватися. До найвагоміших здобутків цієї доби можна віднести збереження літописної традиції, відображення у творах героїки боротьби українсько­го народу проти поневолювачів, за незалежність своєї землі. У Литовсько-Руській державі з центром у Вільному «україн­ськими» вважалися не тільки Київ, Чернігів, Переяслав, але й Полоцьк та Вітебськ, а їх населення називали «українниками». За твердженням Г. Боряка, з XVI ст. назва «Україна» пошири­лась із традиційних «українських» Київського і Брацлавського воєводств на інші українські землі. У постанові сейму 1580 р. згадується «Україна Руська (тобто Галицька), Київська, Во­линська, Подільська, Брацлавська». Однак вже починалася нова доба української історичної думки, пов'язана з Річчю Посполитою.

Загальні висновки

Розглянувши історичні погляди мислителів Київської Русі, розвиток історичних знань у Галицько-волинській і Литовсько-Руській державах, можна зробити такі висновки:

а) основною формою історичної творчості і вираження поглядів на події, факти і явища у княжу добу були літописи, які створюва­ли світські та церковні діячі. Найвидатнішими пам'ятками літо­писної історії України є Київський і Галицько-волинський літопи­си, «Повість минулих літ» та ін.;

б) поряд з літописами носіями історичної думки виступали релігійно-проповідні, правничі та літературно-художні твори, більшість з яких, насичені конкретно-історичним матеріалом, ви­користовували історичні факти для аргументації ідей єдності і не­залежності Русі, захисту її цілісності, високих моральних якостей;

в) важливе місце у розвитку і поширенні історичних знань належало церкві та системі шкільництва. Християнська схема історичного процесу, просторово-часове трактування минулого, концепція провіденціалізму, якою було проникнуте і шкільницт­во, відіграли помітну роль у становленні історичної свідомості, розвитку історичної культури;

г) у княжу добу української історії у співвідношенні міфоло­гічного, релігійного та філософського осягнення історії на перший план поряд із релігійним виходить спроба філософського осмис­лення історичних подій і фактів, ролі особи в історичному про­цесі, що закладало підвалини для розвитку наукових знань¹.

Запитання для самоконтролю

1. Перелічіть основні літописні твори Київської Русі, розкрийте їх спільні та специфічні риси.

2. Яке значення біблійно-християнських творів для розвитку та поширення історичних знань?

3. У чому особливості та відмінності історичного змісту «Слова о полку Ігоревім» від літописів?

4. Чому Галицько-волинський літопис вважають спадкоємцем київської літописної традиції?

5. Назвіть основні твори з української історії литовсько-польської доби. Доведіть їх взаємозв'язок з попе­редньою літописною традицією.

¹ Див. докладніше: Бойченко І. В. Філософія історії: Підручник. -К..2000.

 

ЛЕКЦІЯ V