V.2. Вплив українського козацтва на розвиток історичних знань
Останні десятиріччя XV ст. ознаменувалися зародженням в українському суспільстві нової сили - українського козацтва, 44-183 97 якому судилося взяти на себе визвольну місію нації і справити помітний вплив на розвиток історичної думки. Його колискою стала Південна, або Степова, Україна, що виступала як буфер між Кримським ханством та володіннями литовських і польських правителів. Степ, або Дике поле, був місцем «уходництва» ще з княжих часів, а тепер в умовах чужинської експансії став притягальним місцем для осіб, що прагнули до вільного життя, тікали від рабства, від покарань. Перед небезпекою з боку кримських татар, які здійснювали набіги і пограбування українських земель, козаки набували статусу вартових, оборонців, захисників. Це в свою чергу привнесло у козацьку стихію елементи військової організації і дисципліни, спричинило заснування Січі на острові Хортиця, до чого був причетний князь Дмитро Вишневецький (1554). Січ, як своєрідний орден, поєднала простих козаків з незаможною шляхтою, з гордими шукачами лицарської слави, оборонцями своєї землі. Участь козаків у суспільному і культурному житті активізувалася після юридичного оформлення прав залучення їх у 70-х рр. XVI ст. офіційними колами Польщі до прикордонної служби, запровадження інституту реєстрового козацтва. У козацтві знайшли собі місце і освічені люди з числа бояр-слуг Київщини та Брацлавщини, які добивалися своїх лицарських прав, водночас несли знання у козацькі маси. Завдяки освіченій верстві козацтво дедалі активніше виходило на арену соціально-політичного і культурного життя, брало на себе функції захисника нації і поборника української державності. Воно поступово переходило від стану «в собі» і «для себе» до стану «козацько-руського народу», української нації, відстоювання національних прав і вольностей. Одним із аспектів феномену українського козацтва є те, що, з одного боку, воно виникло на ґрунті зрослої історичної свідомості народу, пошуку української ідентичності, а з другого боку, поява козацтва як провідної сили українського поспільства справила потужний вплив на розвиток історичних знань. Це був по суті суспільний виклик інтелектуалам з'ясувати історичні витоки українського народу, його минувшину і на підставі осмислених фактів довести історичне право українців на свою окремішність, волю, незалежність, на власну державу. Є всі підстави вважати, що козацтво, утворення Запорозької Січі, її гетьмани і отамани справляли дедалі більший вплив на національну та історичну свідомість українців. Варто нагадати, зокрема, подвижницьку діяльність одного з перших геть- манів П. Сагайдачного, що належав до провідних культурно-просвітницьких діячів України. Він сприяв утворенню в Києві потужного культурного осередку, до якого входили І. Борецький, Є. Плетенецький, К. Сакович, М. Смотрицький та ін. Завдяки їх діяльності помітно збагатилася українська історична думка. Дбаючи про піднесення національно-освітнього руху в Україні, П. Сагайдачний разом з усім Військом Запорозьким записався до Київського Богоявленського братства, надав вагому матеріальну допомогу Київській братській школі, перед смертю заповів всі свої кошти цій та Львівській і Луцькій братським школам. Характерними ознаками духовно-культурного життя Запорозької Січі були сповідування православного християнства і освіченості. Повсюдно разом із закладанням січей будувалися храми на честь Покрови Пресвятої Богородиці і створювалися січові школи. У таких школах навчалося від ЗО до 80 школярів, які не тільки опановували письмо, читання, закон Божий, але й черпали історичну мудрість з книг. На Запорожжі створювалися історичні пісні, думи, розвивалося мистецтво кобзарського співу. Кобзарі оспівували історію визвольного руху, героїв селянських повстань, розвивали національну і протестну свідомість. Козацтво з своїм державницьким центром на Запорожжі справляло дедалі більший вплив на суспільний розвиток всієї України, на визвольний і просвітницький рух, що особливо відчувалося у Києві, Чигирині, Каневі, Переяславі, Черкасах та інших містах. Ідеї козацької вольності сягали Галичини, зокрема Львова, Луцька і т. д. Зупинимося докладніше на історичних поглядах деяких провідників київського культурного осередку, пов'язаного з козацтвом. Історичною спрямованістю відзначалися твори Єлисея Плетенецького (1554-1624) - архімандрита Києво-Печерського монастиря і засновника Лаврської друкарні. Писав він українською книжно-літературною, максимально наближеною до народної мовою, прославляв людину, яка добре дбає про самоствердження українського народу. Його вважали носієм такого самоствердження, ідеалом якого є суспільне корисна праця і друковане слово. Цікавими є історичні погляди Касіяна Саковича (1578-1647) - українського церковного діяча, ректора Київської братської школи, які він концентровано виклав у «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдач- ного, гетмана Войска... Запорозкого». Ці вірші були виголошені учнями братської школи під час церемонії поховання славетного гетьмана. Згодом їх було доповнено описом герба Запорозького Війська. Автор, прославляючи ратні подвиги запорозьких козаків, їх хоробрість у боротьбі з ворогами, звертається до героїчних сторінок минулого, до традицій Київської Русі, видатних осіб з історії церкви, світських діячів Греції, Македонії, Єгипту. Славно прислужилися українській культурі та історичній думці брати Лаврентій та Стефан Зизанії. «Граматика» Л. Зизанія, до якої були залучені власні поетичні твори, утверджувала самобутність української мови, її відмінність від церковнослов'янської. Йому ж належить «Буквар - наука для читання» та «Лексис» - тлумачний словник церковнослов'янської та української мов, які давали досить широкі відомості й з історії. Стефан Зизаній був ректором міської української братської школи у Львові, активно виступав на захист національної культури, піддавався критиці за відступ від католицьких догм. Його теологічні твори близькі до ідей західноєвропейських реформаторів - М. Лютера, Ж. Кальвіна, У. Цвінглі та ін. Окремої уваги заслуговують погляди на історію письменника-полеміста Івана Виш-енського (приблизно 1550-1621). Його трактати і послання, об'єднані в рукописну «Книжку», хоч і мали антикатолицьку спрямованість, стосувалися історії людської цивілізації. На думку мислителя, до розколу християнства людські стосунки розвивалися гармонійно, а тому треба повернутися до попереднього стану розвитку, тобто до моральної чистоти і первісної освіченості. Ідеалом він вважав суспільство, сформоване з громад, подібних до ранньохристиянських спілок. У посланні «Тобі, котрий мешкає в землі, що зветься польська...» втілені антипольські настрої, що дедалі більше поширювались у козацькому середовищі. Автор називає Польщу країною грішною, а людей лихими, лютими і закликає їх покаятися. Представляють інтерес історичні погляди нащадка українського шляхетського роду з Холмщини Й. Верещинського, який розглядав Україну та її населення як етнополітичні реалії. Його концепція базувалася на двох засадничих принципах; традинаціоналістській схемі народу старозавітних часів (зафіксованій у Святому Письмі) і давньоруського періоду Київської доби. За цією концепцією, населення України - це історично сформований етнос, який має одвічну територію, державне життя в минулому і власну традицію духовної культури. Іншими словами, спадщина давньої Київської держави адресувалася законному правонаступнику - жителям України. Й. Верещинському належить також ідея Козацької держави Задніпров'я на чолі з князем та гетьманом Війська Запорозького. Вагоме значення для історичної думки мали діяльність і твори Петра Могили (1586-1647) - церковного і культурно-освітнього діяча першої половини XVII ст., вихованця Львівської братської школи і Празького університету. Київського митрополита, засновника Лаврської школи, що об'єдналася з братською школою і дістала назву Києво-Могилянська академія. Серед вихованців академії - ціла плеяда вчених, політиків, будівничих козацької державності, зокрема І. Виговський, П. Дорошенко, І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок та ін. Подвижницька діяльність П. Могили в галузі освіти сприяла поширенню історичних знань, піднесенню національної свідомості українців. Твори П. Могили, частина яких була написана разом з богословами лаври, - «Требник», «Катехизис», «Літос», - будучи церковними, мали глибокий історичний зміст, доводили цілісність і спільність українського народу, відкривали шанс для поєднання православної України із Заходом. У «Літосі» П. Могила представив досить великий пласт українських старожитностей, а саму Україну він розглядав як спадкоємицю Давньоруської держави з столицею в Києві. Українці змальовуються як окремий народ з власною історією, мовою, звичаями, церквою. У творі проводиться ідея такої держави на землях України, яка б не підлягала ні Польщі, ні Москві. Ці акценти дуже важливі для національної історіографії, оскільки московські автори починаючи з XV ст. стали виводити родовід московських князів з київської доби, щоб довести їх право на землі, народ, культурну і духовну спадщину Київської Русі. Цілком обґрунтованою видається ухвала про те, що за заслуги перед Україною П. Могила канонізований Українською православною церквою (1996). З появою козацтва деяких змін зазнало літописання. У літописах цієї доби, в т. ч. і в монастирських, дедалі частіше згадуються історія і подвиги козаків. Наприклад, Густинський монастирський літопис містить розділ «Про початок козацтва», згадку про діяльність П. Сагайдачного. Літопис проник-нутий симпатією до козацтва як головної сили в боротьбі проти національного і релігійного пригнічення. Новим явищем в українській історіографії XVI - початку XVII ст., пов'язаним безпосередньо з козацтвом, став розвиток мемуарної творчості. Мемуари цієї доби носили приватний характер, створювались свідками подій, переважно урядовими особами Литви і Польщі, дипломатичними посланниками. Устами зарубіжних мемуаристів, як, наприклад, Е. Лясоти, часто промовляють представники козацької старшини, зокрема гетьман Запорозької Січі Б. Микошинський. Сказане стосується і мемуарного твору французького інженера Г. де Боплана «Опис України», в якому домінуюче місце займає тема українського козацтва, устрою Запорозької Січі. Зазначимо, що завдяки Боплану до нас дійшла частина складених ним географічних карт України XVII ст., зокрема Київського, Брацлавського, Чернігівського, Подільського, Волинського воєводств. Кінець XVI - початок XVII ст. - це період потужних козацьких повстань, що засвідчили зрослий вплив козацтва на суспільні процеси, визрівання його історико-державницької свідомості. Зазначимо, що в ході козацьких і селянських повстань, які дедалі частіше зливалися в єдиний визвольний рух, на історичному ґрунті княжої доби виникали проекти політичних реформ, проникнуті сепаратистськими ідеями. Северин Наливайко пропонував перенести політичний і воєнний центр українського козацтва із Запорозької Січі на землі між Північним Бугом і Дністром і автономно виділити цей регіон як військово-політичне та адміністративне утворення на чолі з гетьманом. Носіями національно-державницької ідеї не випадково були отамани козаків, які здебільшого мали ґрунтовну освіту і певний рівень історичних знань. К. Скидан універсалом від 4 листопада 1637 р. титулував себе «опікуном всієї України». Ватажок селянського повстання П. Павлюк (Бут) мав намір проголосити себе «володарем» або «королем» в Україні, зайняти Київ і всю Сіверщину. Під потужним впливом козацтва на ґрунті знань з історії вибудовувалась політична культура українського суспільства, що фіксувалось у поширені таких ключових понять, як «руський (український) народ», «Русь», «Україна», «держава», категорій «вольності», «свободи», «рівності». Українська шляхта дедалі чіткіше висловлювалась за утвердження окремого політико-правового статусу своїх етнічних земель, за рівноправність українських і польських воєводств Корони - польської частини Речі Посполитої. Зрос- тання регіонального патріотизму української шляхти та протестний рух козацтва особливо характеризувалися відстоюванням прав руської (української) мови та православної церкви. Подібним духом проникнутий літописний збірник, створений на початку XVII ст. в Києві і відомий під назвою «Літописці Волині і України». Київська тимчасова археографічна комісія при підготовці літопису до друку назвала його Київським. Цей літопис теж засвідчує новий етап історичної творчості, особливість якого у розширенні джерельної бази, що включала записи на основі давніх літописів, а також відомості, запозичені з праць польських істориків - М. Стрийковського, А. Бєльського, А. Гваньїні та ін. У центрі уваги Київського літопису події в Україні в період з 1240 р. до початку XVII ст., а точніше до часів діяльності гетьмана П. Сагайдачного. Вважають, що цю заключну частину літопису написав Б. Балика - син київського війта. У літописі фігурує поява козацтва, спротив запорожців татарам і польській шляхті. Таким чином, зародження українського козацтва, перетворення його у провідну верству українського визвольного руху, утворення Запорозької Січі мало прямий і опосередкований вплив на розвиток історичних знань, на підвищення інтересу українського поспільства до своєї історії. Поява козацтва стимулювала піднесення освіти, діяльність братств, розвиток друкарства, що супроводжувалось нарощуванням історичних знань, зростанням національної свідомості українців. В опорі на історію провідники козацтва вбачали моральну підтримку своїх змагань за волю і незалежність України. Поява на Січі освічених людей, створення січових шкіл дали поштовх веденню щоденників, складанню хронік і козацько-старшинських літописів, що є характерним для середини та другої половини XVII ст. ©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|