Главная | Обратная связь

V.3. Історичне підґрунтя міжконфесійної конфронтації

Включення українських земель до складу Речі По­сполитої загострило протистояння католицької та православ­ної церков. Пошук компромісів привів до укладання в 1596 р. Берестейської унії, внаслідок чого утворилася Українська греко-католицька церква. Ідея унії мала своїх прихильників і противників як у Польщі, так і в Україні. Її укладення не

поєднало церкви, не вирішило протиріч, а призвело до розши­рення міжконфесійної конфронтації, яка підігрівалась створе­ним у 1589 р. Московським патріархатом. У ході полеміки між представниками православної, католицької та греко-католицької (останню називали «уніатською»¹) церков усі сторони постійно апелювали до історії, що в свою чергу стимулювало розвиток не тільки релігійної, але й історичної думки. Кожна із сторін шукала історичного підтвердження своєї правоти.

Ось чому видається доцільним зупинитися на історичному підґрунті міжконфесійної конфронтації, яка почалася ще за­довго до Берестейської унії, була пов'язана з протестантською течією у конфесійному русі і продовжується поспіль понад чо­тири століття. До оборони православ'я було залучено частину громадсько-політичних діячів, зокрема князя К. Острозького, який на перших порах підтримував ідею унії, а згодом пере­йшов на бік її противників. На замовлення К. Острозького у відповідь на «Описаньє й оборону Собору руского Берестей­ського» вийшов «Апокрисис», який розцінив унію як зазіхання на віру руського народу. Цю точку зору активно підтримувала Московська митрополія. Натомість уніати, в свою чергу, відчу­вали деяку підтримку представників шляхти, польської влади та Риму. Конфлікт майже щороку розглядався в сеймі і сенаті Речі Посполитої. Частина української шляхти переходила на католицтво або в унію, в т. ч. й діти К. Острозького стали като­ликами. Водночас уніатська церква виступила на захист ук­раїнської нації, проти полонізації і приниження українців.

У ході полемічної боротьби дедалі чіткіше поставали національні почуття, висловлювання на захист української мови, народних традицій. Провідники українства шукали моральної підпори в національній історії, обстоювали неско­реність українського народу. Серед полемічних творів най­ближче до історичних стоять «Про єдність Божої Церкви» П. Скарги, «Ключ царства небесного» Г. Смотрицького, «Казаньє Святого Кирила...» Стефана Зизанія та ін. Після Собору 1596 р. словесна війна загострилась, розділивши Русь на уніатську і православну. Духовні батьки унії П. Скарга та І. Потій доводили канонічність і законність уніатського собо­ру, а православні оцінили собор як сходку, спровоковану «єре­тиками» - кальвіністами та аріанами.

¹ Офіційно назва «уніатська» проіснувала до 1774 р., коли вона бу­ла замінена на греко-католицьку. З 1960-х рр. Ватикан застосовує назву «Українська католицька церква східного обряду».

У 1598 р. Г. Балабан відкрито говорив про «ненависних во­рогів і супостатів наших - ляхів, які пильно стараються, щоб руський народ-унівець повернути і зовсім викорінити». Поряд з поняттями «руський» (у розумінні - український) народ у творах дедалі частіше стали вживатися слова «Вітчизна», «рідна земля». Можна погодитись з думкою Н. Яковенко, що з 20-х рр. XVII ст. представники духівництва та інтелі­генції поширювали поняття руський народ на все населення етнічної території України, а не тільки на православних Речі Посполитої.

Політично-риторична література актуалізувала і продовжу­вала нагромаджувати знання з історії Київської держави, за­провадження християнства, прищеплювала почуття причет­ності тогочасних політичних еліт українського суспільства: шляхти, князівських родів, козацької старшини до княжих традицій минулого, що мало важливе значення для утвер­дження національної ідентичності.

З огляду християнської парадигми, звернення полемістів до минувшої історії давало підстави розглядати руський народ як такий, що має Богом дане право на самостійний розвиток на своїй землі, як такий, що повинен мати рівні права з поляка­ми, литовцями і московитами, а значить неправомірним вида­валося входження українських земель до Польщі. Оригінальне трактування поняття «руського народу» належить Мелетію Смотрицькому (1572-1633), яке він ув'язував не стільки з віросповідуванням, скільки з історичною традицією, із спільні­стю мови, культури, обрядів і звичаїв, а також території ук­раїнських земель, інкорпорованих за умовами Люблінської унії.

У творах інших тогочасних авторів українські землі ототож­нювались з територією тієї держави, сакральним і політичним центром якої був Київ як етнічне ядро руського народу. Водночас дедалі активніше стало міфологізуватися українське козацтво як виразник помислів цього народу, його передова верства, продовжувач княжих традицій. Зокрема, Захарій Копистенський проводив думку про те, що руські князі за пев­ними пактами приєдналися до Королівства Польського, а зна­чить, є підстави для виокремлення українських земель. До речі, його «Книга обороньї...» на захист українських право­славних християн (1619-1622), яка була відповіддю на книгу уніатського архімандрита Л. Кревзи «Оборона церковної єдності», містить різноманітні відомості з історії церкви і

світського життя. 3. Копистенський у «Палінодії» (1621-1622) розглядає населення «Малої Росії» і «Великої Росії»¹ як окремі гілки «Яфето-Руського покоління».

У більшості полемічних творів велику питому вагу займає історичний матеріал. У них досить рельєфно стала проводити­ся ідея спадкоємності і безперервності розвитку українського народу з часів княжої Русі зі столицею в Києві. Іов Борецький - викладач, а згодом ректор Львівської братської школи, один із засновників і ректор братської школи в Києві, Київський православний митрополит намагався примирити дві укра­їнські церкви - православну і греко-католицьку. У відомій «Протестації» (1621), він наголошував, що ми боремося за те, що мали раніше, що нам наші предки залишили. Обстоюючи права козаків, він підкреслював, що вони з того племені, яке за Володимира, святого монаха руського, воювали Грецію, Маке­донію, що їх предки разом із Володимиром хрестилися. Поряд з І. Борецьким активно обстоював православ'я М. Смотрицький, який у творі «Оборона виправдання» та інших обстоював право українців і білорусів на національно-релігійну свободу. Після тривалих роздумів він дійшов висновку, що вихід з конфрон­тації православних та католиків лежить у прийнятті між­конфесійної унії. Його «Міркування про шість розходжень» містять виклад основних розбіжностей між православною і католицькою гілками християнства. Трактату І. Борецького «Апологія моєї мандрівки до країв східних» православна церква оголосила анафему, оскільки в ньому був заклик до згоди і братерської любові, тобто до визнання унії. Нарешті, «Протестація» (1628) вийшла за межі чисто релігійні і була мемуарно-епістолярним твором. І. Борецький балансував між московською і польською орієнтаціями, а П. Могила і С. Косов виявляли більше лояльності до Польщі. Промосковська налаш-тованість більшою мірою характерна для І. Копинського, що був усунутий з митрополичої кафедри П. Могилою.

Памво Беринда (1560-1632), вважаючи себе «русином», у знаменитій праці «Лексикон...» розрізняв великоросів, русинів, білорусів, болгар, вказував на різницю «словенської» (церковнослов'янської) мови від рідної - «словяноруської». Свою працю він побудував на різних джерелах, зокрема на

¹ Ці поняття мали літературно-церковне походження і були запро­ваджені до церковного словника константинопольським патріархатом у середині XIV ст. за аналогією «Мала Греція» та «Велика Греція».

«Острозькій Біблії», на працях Фукідіда, Плутарха, Арістоте-ля, Флавія та ін.

Серед полемічних творів, що мають історичне забарвлення, слід виокремити «Перспективу» К. Саковича (1642), в якому він обґрунтував свій перехід від православ'я до греко-като­ликів, а далі до римо-католиків. Автор обстоював розвиток народної освіти і культури на українських землях як найваж­ливіший чинник збереження духовності та історичної пам'яті. Як уже зазначалося, в процесі міжконфесійної полеміки зріс інтерес до історії хрещення Русі, в якому вбачалася духовна першооснова русичів. У першій половині XVII ст. викриста­лізувалось виділення ряду етапів християнізації Русі: у творі Л. Кревзи «Оборона церковної єдності» (1617) виділялись три етапи: а) Кирила і Мефодія за часів імператора Михай­ла III; б) за часів імператора Василя І і патріарха Потія; в) за митрополита Миколи Хрисоверга.

Л. Зизаній у «Катехізисі» (1627) твердив, що перше хре­щення Русі відбулося під час відвідання апостолом Андрієм Київських пагорбів; друге - за князювання Аскольда і Діра;

третє - в часи Ольги; четверте - при Володимирі. Ідея поетап­ності хрещення України-Русі віддзеркалена і в Густинському літописі.

Міжконфесійна конфронтація відбилася також на харак­тері та змісті монастирських літописів. Показовим у цьому відношенні є Густинський літопис, виявлений в однойменному монастирі недалеко від Прилук на Полтавщині. Його створен­ня відносять до 20-х рр. XVII ст. Існують припущення, що автором літопису міг бути історик церкви Захарій Копистен­ський (1585-1627) - письменник-полеміст, громадсько-куль­турний і церковний діяч. Той список Густинського літопису, який зберігся, переписаний 1670 р. ієромонахом монастиря Михайлом Лосицьким. Він має назву «Кройніка» і включає в себе уривки з давніх руських та польських писемних творів, охоплюючи період від Київської Русі до Берестейської унії включно. Автор літопису торкається здебільшого зовнішньої політики Київської та Галицько-волинської Русі, її відносин з Литвою, Польщею, Кримським ханством, Туреччиною. Окре­мо виділені оповідання «Про початок козацтва», «Про застосу­вання нового календаря». Нарешті, літописець подав своє бачен­ня унії, описав, як вона творилася і що вона означала для руської землі. Автор негативно оцінював унію та її наслідки для Ук­раїни, а самому твору надав антикатолицького спрямування.

Для Густинського літопису, збірки «Літописці Волині й України», Острозького літопису характерне при збереженні княжої літописної традиції поширення прагматичного спря­мування і тематичного висвітлення подій. Проглядаються спроби авторів виявити внутрішні причини подій, докумен-талізувати виклад. Наводилися повні тексти документів, або витяги з них, зароджувалась практика посилань. До складу літописного збірника «Літописці Волині й України» увійшла перша редакція «Кроніки Руської», створеної на початку XVII ст., в якій давалась хронологічна схема історії давньої і «нової» Русі.

Стиль тогочасного історичного мислення - це подієво-констатаційний і подієво-описовий підхід до історичного процесу з елементами примітивної аналітики. Авторам не вдавалося уникнути фрагментарності викладу, неузгодженості з попе­редніми подіями. Помітним ставав і ретроспективний підхід, тобто екскурси у минуле аж до античних часів.

Як уже зазначалось, під впливом польських істориків у ряді творів XVII ст., зокрема у Густинському літописі, вмотивову­вався сарматський корінь походження слов'ян, а термін «Русь» вживався як спільна назва слов'янських племен, що за­селяли «Європейську Сарматію». Автор літопису відмежував «Україну», «козаків» від населення Московського царства, ув'язавши походження козацтва від руського, тобто україн­ського народу.

Не дивлячись на міжконфесійну конфронтацію, протягом багатьох десятиріч після Берестейської унії налагоджувались контакти як православних, так і греко-католицьких церков­них служителів з культурно-освітніми діячами, з проводом українського козацтва, що сприяло зростанню духовної і загальної культури, підвищенню історичної свідомості, але стримувало утвердження української ідентичності. У 1620 р. було відновлено православну ієрархію на Правобережжі, яка, хоч і не була визнана польським урядом, позитивно впливала на духовне і суспільне життя. Тільки у 1633 р. «Статті успокоєння руського народу» легалізували православну ієрархію.

Поділ Київської митрополії на православну та унійну по-різному оцінювався українським поспільством, але єдність обряду, спільність старокиївської церковної традиції, христи­янського календаря вберегли український народ, його культу­ру від розколу і повної денаціоналізації.

Підсумовуючи сказане про історичне підґрунтя міжкон­фесійної конфронтації в Україні в контексті Берестейської унії, слід ще раз наголосити, що кожна полемізуюча сторона шукала аргументи своєї правоти в історичній минувшині і в та­кий спосіб сприяла пошуку нових фактів з історії. Завдяки по­лемічним працям на рубежі ХVІ-ХVІІ ст. дедалі ширше стала вживатися назва «Україна», хоча в церковній лексиці ще міцню тримався термін «Русь». Правда, польська література під поняттям «Україна» трактувала так звані «східні креси Речі Посполитої», а термін «Русь» найчастіше вживався сто­совно Галичини. Полемічна література збагачувала не тільки філософську, але й філософсько-історичну думку, і вона сама по собі служила добрим стимулом логічного мислення, що ма­ло важливе значення для формування історичної свідомості, розвитку філософії історії.

Загальні висновки

У період XVI — початку XVII ст. українська історична думка продовжувала збагачуватись, хоча її розвиток наштовхнувся на ряд об'єктивних труднощів, що стримували його. Включення ук­раїнських земель до складу Речі Посполитої означало, з одного боку, прилучення України до польської і західноєвропейського історіографічного процесу, а з другого боку, політика полонізації та насильницької католизації українського населення, що її про­водили польські власті, вела до нищення його національної само­бутності, історичної пам'яті. Порятунком від денаціоналізації українців стало зародження українського козацтва, перетворен­ня його у провідну верству українського поспільства, утворення Запорозької Січі, наростання під впливом козацтва національно-визвольного руху і спротиву Речі Посполитій, кримським і ту­рецьким набігам.

Під впливом козацтва підвищувалась національна свідомість українців, їх потреба глибше пізнати свою історію, зростав інте­рес до освіти. Нарощуванню історичних знань сприяла діяльність братств, заснування братських шкіл, Острозької академії та Київського колегіуму. Важливе значення для тиражування цер­ковної і світської літератури, шкільних підручників мали заро­дження і розвиток книгодрукування. Релігійна полеміка навколо Берестейської унії, подвижницька діяльність і творчість І. Бо­рецького, Є. Плетенецького, К. Саковича, М. Смотрицького, П. Могили та інших помітно збагатила знання про окремішність українського народу, його історії, культури, мови, релігії, сприяла усвідомленню необхідності боротьби за національне визволення.

 

Запитання для самоконтролю

1. Як позначилися на розвитку української історичної думки Люблінська унія і включення України до складу Речі Посполитої?

2. У чому виявився вплив на розвиток історичних знань зародження українського козацтва і утворення Запорозької Січі?

3. Розкрийте значення книгодрукування для поши­рення знань і формування історичної свідомості ук­раїнського поспільства.

4. Як проявилася роль братських шкіл та Острозької академії в розвитку історичних знань?

5. Назвіть імена церковних і громадсько-культурних діячів, чия творчість і подвижницька діяльність при­служилися українській історичній думці.

6. Чому в процесі міжконфесійної конфронтації на тлі Берестейської унії конфліктуючі сторони вдавалися до історії і який вплив мала полеміка на розвиток історичної думки?

 

ЛЕКЦІЯ VI