Главная | Обратная связь

VII.3. Початок антикварної і археографічної діяльності та перші спроби документалізації української історії

 

 

Мета:

З'ясувати зародження нових ідей і явищ в україн­ській історичній думці під впливом просвітництва та раціо­налізму, розкрити посилення автономістських настроїв після виступу І. Мазепи, показати зародження антикварної та археографічної діяльності і її значення для української історії та її документалізації.

XVIII ст., зокрема його перша половина і середина, - дуже важливий період на шляху становлення української історич­ної науки. З одного боку - це гостра боротьба за збереження Гетьманщини - автономного державного утворення України у складі Московської імперії, початок його руйнування, розви­ток Слобідської України, посилення русифікації і полонізації українського народу, піднесення національно-визвольного руху на Наддніпрянщині і в західноукраїнських землях. З другого боку - це остаточне виокремлення історичної науки з літературно-наукової творчості в країнах Західної Європи, потужний розвиток просвітництва, зародження раціоналізму в історіософії, що прямо або опосередковано впливало на українську історичну думку. Вона збагатилася рядом нових літописно-історичних творів, які, продовжуючи княжо-ко­зацьку літописну традицію, започаткували новий рубіж істо­ричної творчості - перші кроки щодо застосування принципів науки до осмислення історичних подій і явищ. Помітними стають спроби документалізації історичних праць. Поспіль за літописами С. Величка, Г. Граб'янки з'являються твори Істориків С. Лукомського, П. Симоновського, А. Чепи, В. Руба­на, Я. Маркевича та інших, виникають нові культурно-освітні центри, розгортається збирання старожитностей, джерел, зо­середжується археографічна діяльність, зростає національна та історична свідомість українців. Під впливом просвітництва, діяльності Г. Сковороди та інших просвітників започатко-

вується етико-гуманістичний напрям української історико-філософської думки, поєднаний з автономізмом, як протестна орієнтація національного руху, розвитку історичних знань.

VII. 1. Українська історіографія в контексті ідей просвітництва та раціоналізму

Перша половина XVIII ст. пов'язана із зародженням ідеології просвітництва як синтезу ідей гуманізму та рефор­мації, прихильники якої вважали, що рушієм суспільного прогресу виступають освіта, освічені особистості. На відміну від просвітителів, просвітники виступали прихильниками освіченого абсолютизму, ідеї цінності людини, її вдосконален­ня, вивільнення науки з-під опіки теології. Осередком просвіт­ництва була Західна Європа, зокрема Франція, де з середини XVIII ст. історія стала самостійною навчальною дисципліною, була оприлюднена 30-томна історія Франції.

У Великій Британії активізувалась діяльність товариства антикварів, публікації старовини, в університетах Оксфорда і Кембриджа були відкриті кафедри нової історії, розгорнулись наукові дискурси. З просвітництвом тісно пов'язана концепція раціоналізму, за якою основою історичного розвитку є розум, а людина здатна за допомогою розуму осягнути закони природи і суспільства, встановити справедливі відносини, побудувати суспільство загального добробуту. Засобом до цього розглядав­ся прогрес науки і освіти.

Ідеї просвітництва, раціоналізму не обминули Україну. Во­ни торкнулися усіх українських земель, як тих, що були у складі Речі Посполитої, так і Гетьманщини, і Слобідської України, що були під Росією. Коли королем Польщі став Станіслав Понятовський, проблеми світської освіти і науки ви­сунулися на перший план його державницької діяльності. Лібералізм польського керівництва наштовхнувся на спротив реакційної політики Росії, Пруссії та Австрії.

Польща стала своєрідним резервуаром, через який поширю­вались в Україні прогресивні західноєвропейські просвіт­ницькі ідеї. Провідниками просвітництва були Станіслав Ста-шец, Гучо Коллонтай, історик Адам Нарушевич та ін. Чимало вихідців з України навчалися в Кракові та Варшаві, не кажучи вже про Львівський університет, заснований 1661 р. з правом викладання всіх тогочасних дисциплін та присудження вче­них ступенів бакалавра, ліценціата, магістра і доктора.

Розвитку просвітництва в Росії сприяли деякі реформи Петра І, діяльність М. Ломоносова, Д. Фонвізіна, М. Новікова та ін., а також сотні українців - вихованців Києво-Могилянської академії, діячів української церкви. Українська Геть­манщина продукувала і постачала високоосвічені кадри для Московщини. Ще при Петрі І майже всі єпископські кафедри в московських парафіях займали українці, а з часів Єлизавети вони призначалися канцлерами, магістрами, професорами університету, директорами шкіл тощо. Відплив інтелектуаль­них сил з України був втратою для неї, але за умов імперії для багатьох освічених українців це був чи не єдиний спосіб реалізувати свій талант.

Українське просвітництво ґрунтувалося як на власних традиціях гуманістів-просвітителів Київської Русі, так і на запозичених ідеях західноєвропейських енциклопедистів Вольтера, Дідро, Монтеск'є, Віко та ін. Національні традиції просвітництва були закладені діячами братств і Києво-Могилянської академії. Її випускники справили помітний вплив на розвиток просвітництва в Росії в цілому. Зокрема Р. Козицький (1725-1775), будучи професором університету у Петербурзі, очолив тут гурток «Зібрання», який опікувався перекладом на російську мову «Енциклопедії» Дідро, творів інших західних просвітників, виданням журналів. Плодотвор­ну просвітницьку діяльність провадив інший вихованець Київської академії і Петербурзького університету, член мало­російської колегії Яків Козельський (1727-1793) - енциклопе­дист, філософ та цінитель старовини. Професійно займаючись математикою і фізикою, він перекладав і коментував філо­софські та історичні твори Гольберга, Верто, Шофіна та ін. Його праця «Філософські рішення», роздуми про людське пізнання, ідеї лібералізму і соціальної справедливості справляли помітний вплив на формування молодої генерації російських і українських просвітників.

Суспільний ідеал просвітники ув'язували з ідеями свободи особи, рівності, справедливості. За Я. Козельським, суспіль­ство має сповідувати розумний егоїзм, доброчесність, орієнту­ватися на загальну вигоду. Просвітницький рух в Україні визначали, насамперед, представники української шляхти та вищої козацької старшини. Провідники просвітництва не могли не зважати на нову фазу наростання національно-ви­звольної боротьби проти політики Польщі, Московщини, Ту­реччини, Кримського ханства. Вже в першій половині XVIII ст.

на українському Правобережжі розгорнувся гайдамацький рух, який поповнювався і очолювався вихідцями із запорозького козацтва. Згодом він переріс у велике визвольне повстання під назвою Коліївщина, для придушення якого об'єдналися польська шляхта і російський царизм. На Галичині активно діяли загони опришків. Вихід з тяжкого економічного і соціального становища, національне визволення України просвітники вбачали в піднесенні освітнього рівня населення, у відродженні національних традицій, розвитку шкільництва і науки. За таких умов на чільне місце висувалась потреба подальшого розвитку знань з історії українського народу, ук­раїнського козацтва. Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького і української державності.

Під впливом просвітництва змінювались характер, зміст і функції історичної думки, яка переглянула акценти щодо пріоритетів дослідження, висунувши на перший план особи­стість, проблеми духовності, побуту, звичаїв.

Особливість українського просвітництва зумовлювалась тим, що ні на Правобережжі, ні на Лівобережжі у XVIII ст. ще не існувало потужного середнього класу як основного носія ліберально-демократичних ідей просвітництва в Західній Європі. Тому цю функцію брала на себе освічена частина ко­зацької старшини, яка вірила в силу освіти і розум, виступала на оборону національних традицій і окремішності українсько­го народу, його культури, звичаїв, обрядів. Називаючи себе шляхетством, представники української козацької старшини у своїх маєтках створювали освітні гуртки, підтримували шкільництво при церквах, стимулювали розвиток і поширен­ня історичних знань.

У середині XVIII ст. створюється ряд проектів щодо відкриття українського університету, зокрема за наказом К. Розумовського в 1760 р. було спроектовано заснування світського університету в Батурині з історико-філологічними, юридичними, медичними та природничо-математичними ка­федрами. Обговорювались пропозиції про університети у Києві, Чернігові, Лубнах.

Однак усі ці проекти не знаходили підтримки царизму, який боявся, що ріст освіти українців посилить дух мазепинства і сепаратистські настрої Гетьманщини. Як живий струмок історичної пам'яті українців, розвивалася усна історична творчість, самобутня пісенна і побутова культура, релігійна і світська обрядовість. Пошанування предків, знання родоводу,

виховання любові до батьків, до рідного краю супроводжува­лось нагромадженням родинних реліквій, документів, ко­лекціонуванням старовини. Інтерес до історії свого роду, свого села, краю переростав у зацікавленість історією всього народу, України в цілому, її минулого і сучасності.

З високими ідеалами просвітництва співзвучні ідеї бароко як стилю не тільки мистецтва, але й мислення та поведінки людей перехідної епохи, епохи наукових відкриттів. Його за­родження в Україні пов'язане з добою І. Мазепи, з утверджен­ням національно-гуманістичних цінностей. Провідною рисою українського бароко стало звертання до національних тра­дицій не тільки в літературі, мистецтві, архітектурі, але й у суспільній свідомості, в історичній думці. Осередком барокової культури, барокового філософського та історичного мислення була Києво-Могилянська академія, яка, на жаль, потрапивши під контроль царської влади, дедалі більше русифікувалася і відповідно впливала на українське суспільство. Тим не менше гуманістичні, просвітницькі ідеї, що продукувались в Ака­демії, і самі носії цих ідей відігравали домінуючу роль у суспільному житті України.

З просвітництвом пов'язане зародження нових історико-філософських течій, зокрема раціоналізму, який досягнув помітного розвитку в середині XVIII ст. Прихильники цієї течії вважали розум основою будь-якого пізнання, в т. ч. й історичного. Для козацько-старшинських літописів, ряду інших історичних творів характерним стало возвеличування провідників національно-визвольного руху, українських геть­манів, полководців як людей освічених і наділених великою мудрістю. Елементи такого трактування історії простежува­лись і в давньоукраїнських літописах княжої доби.

Феномен барокового мислення українського просвітництва, його гуманістичної сутності найбільш яскраво відтворює просвітницька діяльність і творча спадщина Григорія Сковоро­ди (1722-1794) - вихованця Київської академії, видатного філософа, талановитого поета і перекладача. Українська історіографія завдячує Г. Сковороді за возвеличування лю­дини, за аргументацію її здатності пізнати світ, його минуле і сучасне, за переклади творів Цицерона, Плутарха, Горація, Овідія та ін. Філософія для Г. Сковороди - це любов до муд­рості, яка скеровує людину до тієї мети, щоб дати життя духу, благородство серцю, світлість думкам. Якщо суспільство не створює людям умов для виявлення і розвитку їхніх природних

здібностей, для опанування мудрістю, то воно є нерозумним і спотвореним. Як просвітник філософ вважав, що ідеальним може бути тільки таке суспільство, яке забезпечує людині реалізацію творчих здібностей, насамперед шляхом освіти і самопізнання. Найвищою і пріоритетною (за словами Г. Сково­роди, «верховною» наукою) він вважав науку про людину. У цій науці відводилось важливе місце і знанням з історії людства, людських цивілізацій, суспільного устрою. Історія - шлях до мудрості. Філософ оспівує образ римської богині мудрості Мінерви, визнає універсальність людського розуму. Вся його система поглядів, ґрунтуючись на теорії «трьох світів» та 4 двох натур», проникнута раціоналістичними засадами, ідеєю всесвітнього розуму, вбачала в ньому духовне підґрунтя науки і освіти, рушія людського життя. Людина може пізнати всесвітній розум, на його думку, тільки на шляху опанування Біблії як носія закону Божого, що є категорією вічності. Всі людські перекази, в т. ч. й історичні, є лише «тінь» відобра­ження закону Божого, тобто «Премудрості». Головне філо­софське питання, яке він осмислював, це не тільки відношення Буття і Свідомості, але й проблема походження людини, її сутності, шляху до щастя. Орієнтація на філософію «серця», яке розглядалося джерелом добра, життя, істини і свободи, вирізняло погляди Г. Сковороди від багатьох його сучасників. У творах філософа прославляються високі морально-етичні ідеали, зокрема «отець вольності» Б. Хмельницький, розкри­вається значення історії для формування духовності особи.

Філософські погляди Г. Сковороди справляли помітний вплив на суспільну свідомість, на розвиток української істо­ричної думки, оскільки він творив і навчав українців, був не­розривно зв'язаний з Україною та її історією, залишився взірцем служіння своєму народові. З іменем Г. Сковороди та його послідовників співвідноситься етико-гуманістичний напрям української історико-філософської думки, що ґрунту­вався на усвідомленні передовою верствою українського суспільства необхідності автономного розвитку України, її відлучення від Польщі та Росії як неодмінної умови збережен­ня національної самобутності українців. У такому руслі про­дуктивним міг бути і розвиток української національної історіографії.

Окремо слід зупинитися на історичних поглядах Георгія (Григорія) Кониського (1717-1795) - теж вихованця, ви­кладача і ректора Київської академії (1751), активного

просвітницького діяча, автора низки церковних, філософ­ських, історичних і літературних творів. На його лекціях і творах помітно позначились тогочасні західноєвропейські філософські вчення гуманістичного і просвітницького спряму­вання. Універсальним проявом історичного процесу він вва­жав рух, першорушієм якого є Бог. Важливу роль в осмисленні історії вчений відводив філософії, значенню людини як творчо­му началу пізнання.

У своїх історичних працях «Записка... о том, что в России до конца XVI века не бьіло унии с Римской церковью» (1747), «Prawa i wolnosci obywatelow Krony Polskiey i w ks. Litewskitgo» (1776) та інших виступав за повернення уніатів до пра­вослав'я, обстоював національні і релігійні права українців та білорусів, що проживали у складі Речі Посполитої, засуджу­вав суспільні вади. З іменем Г. Кониського деякі дослідники пов'язують написання «Історії русів», однак це науково не підтверджено.

Активну просвітницьку діяльність провадив учень Г. Ко­ниського Василь Рубан (1742-1795) - вихованець Київської академії та Московського університету, історик, перекладач, поет, видавець журналу в Петербурзі «Ни то, ни се», збірника «Старовина та новина». Він видав подорожні записки В. Гри-горовича-Барського - українського мандрівника і письменни­ка про Угорщину, Австрію, Грецію, Італію та інші країни. За участю вихованця Київської академії, особистого секретаря Катерини II О. Безбородька опублікував «Короткі географічні, політичні та історичні відомості про Малу Росію» (1777), «Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 рік» (1777). До їх розгляду ще повернемось, однак без цих відомостей про В. Рубана була б збіднена загальна картина українського просвітництва.

З просвітницькою діяльністю пов'язано чимало українсько-козацьких родин. Прикладом тут можуть бути Полетики:

Андрій Павлович, Григорій та Іван Андрійовичі, Григорій Іванович, Василь Григорович та ін. Ряд істориків (О. Лазарев­ський, І. Борщак) серед можливих авторів «Історії русів» на­зивають Григорія Полетику (1725-1784) та його сина Василя. Григорій Андрійович після закінчення Київської академії пра­цював перекладачем у Петербурзькій академії наук, головним інспектором шляхетського корпусу, був депутатом комісії зі складання «Нового уложения». Він активно обстоював авто­номний устрій Лівобережжя, написав ряд історико-правничих

праць, зокрема «Сборник прав й привилегий малороссийского шляхетства», «Записка, как Малая Россия во время владения польского разделена бьіла й о образе ее управлення» та ін. Г. Полетика укладач унікального словника: «Словарь на шести язьїках: на российском, греческом, латинском, французском, немецком й английском» (1763).

Ці та інші приклади переконливо засвідчують, що в умовах імперської політики Росії та Речі Посполитої чимало освічених українців були приречені служити інтересам інших держав, але їх просвітницька діяльність опосередковано мала важливе значення і для української справи, і для національної історич­ної думки.

Отже, українська історична думка першої половини і сере­дини XVIII ст. розвивалася в руслі європейського циві-лізаційного процесу, під потужним впливом ідей просвітницт­ва, раціоналізму, барокового стилю мислення. Українське історичне письменство звернулося до національних традицій, утверджувало етико-гуманістичні цінності, любов до мудрості, високу духовність. З просвітництвом ув'язується початок трансформації історичних знань у наукову систему.