Главная | Обратная связь

Документалізації української історії

Антикварна діяльність як усвідомлене збирання старожитностей, сімейних реліквій, рукописних і друкованих книг, документів, творів образотворчого і прикладного мисте­цтва, записування усної народної творчості, обрядів була предтечею археографічної діяльності. Під археографічною діяльністю розуміють вивчення документальних та інших пам'яток з метою їх залучення до наукового і культурного обігу. Вона включає пошук, наукове опрацювання і публі­кацію документальних джерел. Початок археографічної діяль­ності в Україні, перші спроби видання джерел української історії відносять до середини і другої половини XVIII ст. Од­нак, за великим рахунком, осмислене створення писемних джерел в українській історіографії як передумова їх оприлюд­нення має значно давнішу історичну традицію. Достатньо нагадати про написання споминів, діаріушів, мемуарів ще в княжі часи. Створення такого роду джерел набуло якісно ново­го рівня в козацько-гетьманську добу і безпосередньо стиму­лювало їх публікацію. Збиральницька робота виступала і як

захисна реакція на процес поглинання української старовини з боку Речі Посполитої та Росії.

Сам розвиток історичних знань, написання історичних творів спонукали їх авторів до пошуку джерел, до їх вивчення, встановлення достовірності¹. Цей об'єктивний процес підтвер­джують роздуми С. Величка, Г. Граб'янки, інших авторів літописно-історичних праць щодо значення джерел, необхід­ності їх виявлення, вивчення і залучення до творів. Виникла потреба виокремити цей комплекс творчої діяльності в умовно самостійну сферу. Власне це і стало одним із чинників станов­лення історичної науки.

Ряд історіографів та джерелознавців до піонерів української археографії відносять С. Лукомського, який ще у 1738 р. опублікував перекладений ним з польської мови щоденник С. Окольського «О Остряниновой войн'ь зь ляхами», що мав важливе значення для вивчення історії Визвольної війни ук­раїнського народу.

Джерельні матеріали з історії України лягли в основу пер­ших археографічних публікацій. Мова йде про видання «Краткой літописи Мальїя Россіи с'ь 1506 по 1776 г.», яке здійснив В. Рубан при підтримці О. Безбородька в 1777 р. Це був скла­дений у 30-х рр. список з «Короткого описання Малоросії», у якому козацько-гетьманська доба і давньокиївський період розглядалися як єдине ціле надбання руського народу, що фігурує у творі як український.

Забігаючи наперед, треба виокремити внесок у закладання фундаменту української археографії Миколи Бантиш-Каменського (1737-1814) - українського і російського історика та археографа. Уродженець м. Ніжина, він здобував освіту у Київській і Московській академіях, Московському універси­теті, тривалий час працював у Московському архіві Колегії закордонних справ і в такий спосіб прилучився до археогра­фічної роботи. Йому належить відбір, опрацювання і підготов­ка до публікації цілої низки документальних збірників з історії України, які побачили світ у першій половині XIX ст. Йдеться, насамперед, про «Історичні повідомлення про виник-

¹ Зростання інтересу до пошуку і виявлення документальних дже­рел нерідко зумовлювалось особистими потребами козацької старши­ни і шляхти, представники яких намагалися довести право на дворян­ство або привілеї. Цей прагматичний процес позитивно впливав на зростання у суспільній свідомості розуміння значення родинних (фамільних) архівів.

лу в Польщі унію», «Листування між Росією і Польщею по 1700 р....» та ін.

Інтерес в Україні до джерел, своєрідна «документалізація» історичного знання віддзеркалювали західноєвропейські тен­денції розвитку історичної науки, зародження критичної історії, прихильники якої, спираючись на історичні пам'ятки, закликали критично ставитись до творів попередників, пере­глянути існуючі погляди, розвивати історичну критику, насам­перед писемних джерел. Шлях до наукової історії передбачав перехід від збирання джерел, колекціонування антикваріїв до їх критичного вивчення та аналізу, а також до теоретичного осмислення подій і фактів.

Документалізм у російській і українській історіографії певною мірою пов'язаний з діяльністю Герхарда Фрідріха Міллера (1705-1783), який прибув у Росію з Німеччини в 1725 р. і зібрав колекцію копій документів з російської та ук­раїнської історії. У 1762 р. він запросив до співпраці німецько­го історика Августа Людвіга Шльоцера (1735-1809) - автора ґрунтовних джерелознавчих досліджень. Їх діяльність у Росії сприяла поверненню істориків обличчям до документів, поєднанню в їх творчості дослідження джерел і наукового осмислення історії. Ця тенденція безпосередньо торкнулася України, оскільки найважливіші джерела з української історії привернули увагу російських істориків, які силкувались роз­глядати їх як російські.

На думку М. Грушевського, в українознавстві на межі ХVIII-ХІХ ст. поширився антикварний напрям, створення «історико-антикварної літератури», збиральницька діяльність. Справді, з другої половини XVIII ст. під впливом просвітницт­ва набуває популярності приватне колекціонування пам'яток старовини, збирання рукописів і стародруків, формуються гуртки антикварів, що мало важливе значення для архео­графічної практики в майбутньому. Принагідне варто нагадати про діяльність Андріяна Чепи (приблизно 1760-1822) - одного з перших колекціонерів писемних старожитностей України. Використовуючи службу в канцелярії малоросійського гене­рал-губернатора П. Румянцева, він зібрав і систематизував винятково важливі рукописні матеріали і документи з історії України, насамперед доби Гетьманщини. Про захоплення цією діяльністю свідчить його листування з провідними на той час дослідниками української старовини - В. Полетикою, О. Рігельманом, Я. Маркевичем, М. Берлинським та ін. На жаль,

унікальні колекції старожитностей були втрачені під час по­жежі у маєтку Я. Маркевича, якому А. Чепа передав їх для написання історії України. У «Записках про Малоросію» Я. Маркевич використав давньоукраїнські літописи княжої доби, «Синопсис», «Давню російську історію» М. Ломоносова, рукопис І. Єлагіна «Спроба повіствування про Росію», твори О. Манкієва «Ядро російської історії» (про Київську Русь), А. Лизлова «Скіфська історія», «Церковний словник» Алексєєва, «Географічний словник» Полуніна та Г. Міллера, «Словник Російської академії», журнали «Академические известия», «Зеркалосвета» таін. У його «Записках» згадують­ся античні історики Геродот і Плутарх, польські хроністи М. Стрийковський, В. Коховський, а також французькі, німецькі та голландські автори. Причому в передмові до «За­писок» викладено критичне ставлення до джерел, зазначено, що автор самотужки провадив власні записи в журналі про найважливіші події, зіставляв свої міркування з думками інших авторів з того чи іншого питання. Не випадково ряд дослідників вважає, що праця Я. Маркевича започаткувала в українській історіографії ідею критичної історії.

Зародження і розвиток антикварної та археографічної діяльності, колекціонування старожитностей і писемних пам'яток справляли помітний вплив на розвиток історичних знань і, в першу чергу, на їх документалізацію, на збагачення джерельної бази історичних праць. Порівняльний аналіз літо­писних та історичних творів XVIII ст. дає підстави говорити про тенденцію не тільки до розширення в них джерельних ма­теріалів, їх урізноманітнення, але й збільшення питомої ваги достовірних джерел. Отже, є підстави стверджувати про поча­ток документалізації української історії. Сказане можна проілюструвати не тільки вже згадуваними працями С. Лу-комського, П. Симоновського, В. Рубана, Я. Маркевича, а й іншими творами останньої третини XVIII ст.

Візьмімо, для прикладу, праці Олександра Рігельмана (1720-1789) - історика німецького походження, військового інженера російської армії, який служив в Україні, провадив топографічні роботи на Запорожжі, а після відставки посе­лився у маєтку своєї дружини в с. Андріївці на Чернігівщині і зайнявся написанням історичних творів, у т. ч. «Літописного повіствування про Малу Росію» у чотирьох частинах. Праця відкривається передмовою, в якій міститься стисла характе­ристика залучених джерел. Тут згадуються стародавні літопи-

си про княжі часи історії руського народу, вказується на відо­мості, здобуті з «Четьї-Мінеї», «Синопсиса», з польських літо­писів. У ній широко використані матеріали козацьких літо­писів, книги С. Мишецького «Історія про козаків запорозьких», власні спостереження. Варто зазначити, що «документалізм» праці супроводжувався також ілюстраціями з зображеннями представників різних станів українського суспільства, почина­ючи від гетьмана Богдана Хмельницького, полковників, сот­ників, козаків, шляхтичів і закінчуючи простими селянками. У додатках було вміщено дві карти: а) роздрібненість Русі; б) карта України і сусідніх земель на кінець XVIII ст.

Принагідне зазначимо, що, на відміну від творів поперед­ників, автор приділив багато уваги побуту і звичаям україн­ського народу, запорозьких козаків. Старосвітський побут ук­раїнського поспільства віддзеркалювався у родинних записках, щоденниках, в описах зарубіжних мандрівників, у мемуарах.

Особливість української мемуаристики XVIII ст., за визна­ченням І. Колесник, у тому, що вона набула антикварного ха­рактеру. Її представників поєднували спільність козацького походження, приналежність до козацької еліти, військова та державна служба, прагнення осягнути різні сторони громад­ського та родинного життя, політичні події, суспільні настрої, взаємини між різними верствами українського суспільства¹.

Серед піонерів української мемуаристики козацько-геть­манської доби можна виділити авторів щоденників, журналів-діаріушів М. Ханенка, Я. Маркевича, П. Апостола таін. Вели­ку інформаційно-пізнавальну цінність має щоденник Миколи Ханенка (1691-1760) - вихідця з родини гетьмана Михайла Ханенка, вихованця Київської академії, старшого канцеля­риста Генеральної канцелярії. З 1719 р. він вів щоденник, фіксуючи в ньому не лише родинні та господарські справи, але й суспільні військові і цивільні події, козацьку службу, наст­рої козаків та старшини. У 1884 р. О. Левицький опублікував цей щоденник і його відомості стали надбанням історичних знань.

У щоденнику Якова Марковича, який відкривається «Кроничкою» 1492-1715 рр., укладеною його тестем П. Полубот­ком, зафіксовані події 1717-1767 рр. Цей щоденник опубліку­вав його онук Олександр Маркович у 1859 р. в Москві, а на­прикінці 90-х рр. він вийшов друком у Києві завдяки старанням

¹ Див.: Колесник І. І. Українська історіографія.» - С. 188.

О. Лазаревського. До речі, О. Лазаревський оприлюднив у 1895 р. в «Киевской старине» переклад з французької щоден­ника Петра Апостола (р. н. невідомий - 1758) - лубенського полковника. Він охоплює короткий період: з травня 1725 до травня 1727 р., але насичений надзвичайно цінною інфор­мацією.

З середини XVIII ст. започатковуються висліди з етнографії України. Йдеться про описи українських весіль, інших обрядів, записування українських пісень, народних дум, вірувань.

Завершуючи розгляд питання про початок антикварної та археографічної діяльності в галузі української історії, доціль­но ще раз повернутися до видавничої справи. Важливість ви­дання історичних пам'яток, козацьких літописів, рукописних документів зумовлювалась тим, що дослідники користувалися часом випадковими, неперевіреними списками, без встанов­лення авторів. Вихідці з України О. Безбородько, В. Рубан, Д. Трощинський, Ф. Туманський та ін., опинившись у Петер­бурзі на державній службі чи на науковій роботі, здійснили ряд практичних кроків щодо видання документів і матеріалів з української історії, що мало велике значення для збереження історичної пам'яті і для збагачення джерельної бази історичної науки. За ініціативою В. Рубана в 1771 р. видавався часопис «Трудолюбивьій муравей», в 1772-1773 рр. виходив збірник «Старина й новизна», які публікували деякі джерельні ма­теріали і розвідки з історії України.

Активну видавничу діяльність провадив Федір Туманський (бл. 1750-1810) - виходець з козацько-старшинського роду, член-кореспондент Петербурзької академії наук, автор програ­ми всебічного опису Малоросії, що передбачала роздільне ви­вчення міст і сіл. У 1792-1793 рр. він опублікував у журналі «Российский магазин», що видавався в Петербурзі, ряд доку­ментів, серед яких особливий інтерес представляв Білоцерків­ський маніфест Б. Хмельницького, «Л'ЬтописеїгьМальїяРоссіи», «Літопис Г. Граб'янки» без вказування авторства та ін. Видав­нича справа виокремлювалась в окрему сферу історичної науки, оскільки створювала їй археографічну та джерельну базу.

Загалом, започаткування антикварної та археографічної діяльності стало важливим чинником розвитку української історичної думки, її документалізації. Однак зосередження видавничої справи в Петербурзі закладало такий підхід до дже­рел з історії України, за яким вони трактувались як джерельна база так званої загальноросійської історії. І хоч більшість ук-

раїнських «антикварів», колекціонерів старовини, їх видавців вирізнялися місцевим патріотизмом, любов'ю до рідного краю, гордістю за його минуле, вони були поставлені в умови, за яких написання творів і видавнича справа провадилися російською мовою і супроводжувалися ідеологією лояльності. Незважаючи на це, видавнича діяльність сприяла нагромадженню докумен­тально-джерельних матеріалів і поширенню знань з україн­ської історії.

Загальні висновки

XVIII ст. — рубіжний етап у розвитку української історичної думки, найголовнішими ознаками якого були: а) поява нових філософських та політичних ідей і течій; б) поступова трансфор­мація хронікально-описового козацького літописання в історич­не літописання з певними рисами наукового осмислення причин подій, їх характеру і наслідків; в) створення перших праць істо­ричного характеру, підготовлених дослідниками, які кваліфіку­ються як історичні; г) зародження антикварної та археографічної діяльності в галузі української історії, початок колекціонування і видання окремих видів джерел, їх комплектування, докумен-талізація історичних знань.

Визначальною тенденцією нового етапу розвитку української історичної думки стало утвердження в ній етико-гуманістичного напряму, що значною мірою було пов'язане зі стилем бароко, з просвітництвом, яке дало потужний поштовх збагаченню знань взагалі та історичних зокрема. Суспільний ідеал, обстоюваний українськими просвітниками Г. Сковородою, Г. Кониським, В. Рубаном, Г. Полетикою та ін., - це возвеличування освіченої людини і любові до мудрості, благородство серця, реалізація здібностей шляхом освіти і самопізнання.

Потужним центром просвітництва залишалася Києво-Могилянська академія, яка продукувала інтелектуальні сили не тіль­ки для України, а й для Росії та деяких слов'янських країн.

На розвиток історичних знань суттєво вплинуло наростання національно-визвольного руху як на Правобережжі, так і на Лівобережжі, поширення автономістських настроїв у добу І. Ма­зепи і після його виступу на боці Карла XII. Боротьба за збере­ження гетьманського устрою України, за її цілісність і соборність стає лейтмотивом історико-літописних творів Г. Граб'янки, С. Величка, В. Рубана, праць С. Лукомського, П. Симоновського та ін. Автономістська спрямованість української історичної думки наштовхувалась на рішучий спротив великодержавної ідеології

російської історіографії, яка офіційно підтримувалась політикою Російської імперії. У процесі національно-визвольного руху на Правобережжі, гайдамацьких повстань і Коліївщини посилюва­лись антипольські настрої в суспільній свідомості, приходило ро­зуміння того, що ні Росія, ні Річ Посполита не можуть виражати національні інтереси України.

Козацькі історичні літописи та інші твори першої половини і середини XVIII ст. сприяли утвердженню у свідомості українсько­го суспільства та науковому вжитку таких понять, як «Україна», «український народ», причому ці поняття застосовувались до всієї етнічної території України, до всього українського народу. В такий спосіб історична думка відгукувалася на об'єктивні по­треби суспільного розвитку, на тенденції української соборності та незалежності.

Важливим чинником посилення науковості української істо­ричної думки стало збирання старожитностей, книг, родинних реліквій, документів, зародження антикварної та археографічної діяльності, початок публікації документальних пам'яток, їх ко­ментування, документалізація історичних знань про Україну і український народ. Особливою прикметою української історіо­графії XVIII ст. було те, що історіописання і антикварна діяльність поступово зливаються в органічне ціле, носіями якого виступають історики, знавці української історії. Підвищується роль особистості історика, збирачів антикваріату, усвідомлення ними суспільної значимості своєї діяльності і почуття відпові­дальності перед майбутніми поколіннями.

______Запитання для самоконтролю

1. Що розуміють під просвітництвом та який його вплив на розвиток історичних знань?

2. Обґрунтуйте місце і роль філософії Григорія Сково­роди в українській суспільній та історичній думці.

3. Якою мірою автономістська та державницька діяльність Івана Мазепи впливала на історичну свідомість українського суспільства?

4. Порівняйте літописи Г. Граб'янки та С. Величка з погляду історіографії.

5. Розкрийте значення творів С. Лукомського та П. Симоновського для становлення української історич­ної науки.

6. Що таке антикварна та археографічна діяльність і яка їх роль у «документалізації» історичних знань?

 

 

ЛЕКЦІЯ VIІІ