VIII.1. Ідеї українського відродження і визрівання національних засад української історичної думки
У другій половині, особливо наприкінці XVIII ст. започатковується українське національне відродження, під яким розуміють такий етап національного руху, коли пробуджується національна свідомість, активізується національно-духовне життя, викристалізовується національна ідея. Особливість українського відродження полягала в тому, що після ліквідації Гетьманщини, знищення Запорозької Січі, козацько-полкового устрою Лівобережжя провідна верства українського суспільства - козацька старшина, її еліта виступили за повернення до гетьманських традицій, за відновлення автономного статусу України. Саме нащадки гетьманів і полковників, українські інтелектуали, в тому числі носії і творці історичних знань, збирачі та аматори старовини, антикварії, літератори, учителі, частина духовенства очолили рух за національне відродження. Усі ці процеси потужно впливали на розвиток історичної науки, робили їй соціальний виклик, а з другого боку - історична думка стимулювала ріст національної свідомості, прискорювала українське відродження. Можна погодитися із запропонованим підходом І. Колесник до періодизації українського відродження в контексті історіографії, з виділенням початкового, або так званого реставраційного періоду, що охоплює 80-ті роки XVIII ст. - першу чверть XIX ст.1 Власне цей період помітно відбився на визріванні національних засад української історичної науки і мав за мету «реставрувати», тобто відновити автономний устрій України у межах Російської імперії, а разом з тим повернути до життя культурну спадщину. До цих прагнень провідної верстви українського суспільства приєднувалася частина української шляхти Правобережжя, яке після поділів Польщі стало адміністративною одиницею в складі Росії. Надавши дворянські привілеї більшості заможної козацької старшини і частині шляхти, царизм розглядав їх як опору своєї політики в Україні, нав'язував їм свою великодержавницьку, шовіністичну ідеологію. Боротьба за збереження козацьких традицій, намагання частини шляхти довести свою причетність до козацьких родів стимулювало пошук документальних свідчень, захоплення родинною історією. Ідея українського автономізму, що була панівною в козацькому літописанні, дістала подальший розвиток у творах історичного змісту кінця XVIII - початку XIX ст., які дедалі виразніше набувають наукового характеру і національного забарвлення. Поспіль за творами С. Мишецького, В. Рубана, О. Безбородька, О. Рігельмана, працями з географії та статистики постає необхідність створення повної історії України на наукових засадах. За реалізацію такого завдання взялися брати Яків Михайлович та Олександр Михайлович Маркевичі - онуки автора «Щоденника» Якова Андрійовича Маркевича. Старший з них - Яків (1776-1804) здобув освіту у пансіоні Московського університету, був добре обізнаний із західноєвропейською філософською та історичною літературою, з працями І. Гердера «Ідея філософії історії людства», Бюффона (Ж. Луї Леклер-ка) «Натуральна історія» та ін. У 1798 р. в Петербурзі вийшла перша частина його «Записок про Малоросію, її жителів та виробництва» (рос. мовою). Це була по суті перша спроба викласти не стільки військово-політичні події, скільки громадсько- 1 Див.: Колесник І. І. Українська історіографія... - С. 217. суспільні процеси, внутрішнє життя українського народу. Новиною було і те, що конкретно-історичний матеріал викладався не за хронологією, а за проблемно-тематичним принципом. Праця складається з шести розділів, кожен з яких присвячувався певній проблемі. Так, у першому розділі висвітлювалась найдавніша історія України1. Автор вважав Малоросію «колискою росів», а до їх предків відносив сарматів та скіфів. Події він довів до часів Ярослава, назвавши його першим, і мав намір продовжити висвітлення історії в наступній частині. Другий розділ присвячений історії суспільного устрою Малоросії - України. Київська княжа доба трактується як давній період «малоросійської історії», як часи від «Олега до Володимира» єдиної області, що називається тепер «Малоросією». В XI ст. вона була поділена на три князівства: Київське, Чернігівське та Сіверське. Назву «Мала Росія» автор ув'язував з Литовською добою, аби в такий спосіб відрізняти її від Великої Росії. У часи польського короля Казимира були утворені воєводства, повіти. Назву «Україна» він застосовував до земель на берегах Дніпра, які С. Баторій закріпив за козаками і які були українськими, прикордонними. Далі, вказує Я. Маркевич, в часи Петра І Малоросія була поділена на 10 полків і на 20 повітів, але цей устрій був скасований за Катерини II з утворенням З намісництв. Він ділить населення на дворян, міщан, козаків та мужиків і дає характеристику кожному «класу», підкреслюючи, що життя міщан регламентувалося магдебурзьким правом. Зупинившись на існуючих поглядах щодо походження козаків, автор ув'язував їх появу з початком XVI ст., з необхідністю чинити збройний опір кримським татарам. Слово «козак» він вважав татарським і перекладав його як «легкоозброєний вартовий». Українці, на його думку, походять від козаків. У третьому розділі Я. Маркевич подав географічний опис України, її клімату, землі, промислів, річок, лісів. Головним заняттям українців він вважав землеробство. Всю територію Малоросії автор поділив на три смуги: північну, південну і середню, визначив їх межі. Південну частину між Острогом, Дніпром і Ворсклою він називає Україною, або «Степ», «Поле», а її мешканців називає українцями чи степовиками. Найбільший інтерес становить четвертий розділ, що містить етнографічну характеристику українців. Виходячи з 1 В офіційному вжитку панував термін «Малоросія», а не «Україна». ідей просвітництва, з концепцій Монтеск'є, Бюффона, Гердера та інших, про вплив середовища на характер народу, посилаючись на свідчення іноземців, історик наділяє українців такими рисами і епітетами як поважність, відкритість, мужність, хоробрість, сміливість, великодушність, безкорисливість, моторність, лагідність і доброта. Навіть у мові українців він побачив прикмети душі її творців і вплив щасливого клімату. Українська мова, за його словами, - це мова любові, ніжна, приємна, сповнена патетичних висловлювань. Описавши обряди і звичаї українців, їх одяг, Я. Маркевич вперше в історико-етнографічній науці визначив основні три типи українського характеру в залежності від географічних і природно-кліматичних умов, ув'язуючи їх також з особливостями трудової діяльності. У п'ятому розділі міститься перелік річок і назв основних поселень та селищ вздовж них, а в шостому розділі вказуються мінерали, знайдені в Україні, в т. ч. самим автором. Отже, «Записки про Малоросію» - це якісно новий етап у розвитку історичних та етнографічних знань про Україну і українців. Для них, поряд з описовістю, характерний науковий підхід, виділення проблем, аргументація положень, акцент на громадянських аспектах. Праця була написана в дусі критичної історії, критичного ставлення до джерел. На «Записках...» відбився український патріотичний дух початків національного відродження, зростання національної свідомості, любові до батьківщини. Важко утриматись, аби не процитувати слова Я. Маркевича з посвяти Д. Трощинському, які свого часу навів О. Лазаревський: «Я насмілився зобразити її (Україну. - Я. К.) не пензлем історика чи фізика, а як юний син, що присвячує перший досвід своїх пізнань і почуттів матері-країні своїй»1. Залучення до історичних творів природничо-географічних, етнографічних та інших матеріалів - ознака зародження українознавства, яке інтегрувало різні галузеві знання про Україну і українців. Прикладом українознавчого підходу може служити праця Опанаса Шафонського (1740-1811) - українського лікаря та історика, уродженця Чернігівщини, вихованця університетів у Галле і Ляйпцигу, голови кримінальної палати Чернігівського намісництва, генерального судді - «Чернігів- 1 Див.: Лазаревский А. Прежние изискания малорусской старини // Киевская старина. - 1884. - № 12. - С. 362. 6 4-183 161 ського намісництва топографічний опис з коротким географічним та історичним описом Малої Росії, з частин якої це намісництво складено». Вона складається з двох частин: перша містить цінні відомості про географію та історію України, а друга - про правову систему, звичаї, побут, населення, розвиток господарства на Лівобережжі, насамперед, на Чернігівщині. Якщо не брати до уваги маловірогідну думку О. Шафонського, що ґрунтувалася на поглядах російського історика В. Татіщева про кавказьке походження українського козацтва (українські «черкеси»), то фактичний матеріал про антропологічний тип українців, побут, одяг, звичаї суттєво збагатив відомості з історії України. Протягом останнього п'ятнадцятиріччя XVIII ст. були опубліковані топографічні описання інших намісництв: Київського, Новгород-Сіверського та Харківського, цінність яких полягає у стислих нарисах історії краю, в офіційних відомостях про склад населення, продуктивні сили, ґрунти, ріки, ставки, про міста і великі поселення. Слід також згадати подвижницьку діяльність Василя Ломиковського (1778-1845) - етнографа, історика та агронома, нащадка гетьмана Д. Апостола. Після виходу з військової служби він жив на своєму хуторі Трудолюб у Миргородському повіті, колекціонував старожитності, вивчав народну творчість, уклав збірник українських дум (1806), опрацював рідкісні матеріали і факти для створення повної історії України, які наприкінці XIX ст. О. Лазаревський опублікував під назвою «Словарь малороссийской старини». Перша третина XIX ст. дала українській історичній науці ряд інших імен, серед яких заслуговують окремого розгляду принаймні три: Д. Бантиш-Каменський, Максим Берлинський та Олександр Маркевич (1790-1865) - молодший брат Якова Маркевича. Він належить до першого покоління студентів Харківського університету, був повітовим суддею в Глухові, предводителем дворянства, активним поборником скасування кріпацтва. Його проект звільнення селян з правом викупу землі був надісланий ще в 1852 р., але відхилений міністром внутрішніх справ. На думку М. Марченка, проект О. Маркевича був близьким до аграрної програми декабристів1. Свої історичні студії О. Маркевич розпочав з вивчення родинного архіву свого діда Якова - Лубенського наказного 1 Див.: Марченко М. І. Українська історіографія... - С. 133-134. полковника, генерального підскарбія. Він упорядкував і видав у двох томах «Щоденні записки генерального підскарбія Я. Маркевича»1. Основною працею О. Маркевича є «Описання Малоросії», яка, на жаль, не була завершена і неопублікована. Автор задумав її як продовження братової «Записки про Малоросію». Дотримуючись тієї ж історичної схеми, він описав географічне розташування України, її природу, шляхи, навів цікаві статистичні відомості. Багато уваги було приділено етнографічній характеристиці українського народу. Як додаток до цієї праці О. Маркевич написав історико-літературний твір «Малоросійське весілля», опублікований в «Киевской старине». Історіографи спадщини О. Маркевича цілком закономірно звертають увагу на його дослідження історії українського дворянства XVIII - початку XIX ст. Він на основі історичного та статистичного матеріалу розкрив процес закріпачення селянства і незаконне збагачення дворянства, становлення великого поміщицького землеволодіння. Ці висліди історика, очевидно, і підвели його до закономірного висновку про необхідність ліквідації кріпосництва. Другою, не менш важливою, постаттю в українській історіографії був Дмитро Бантиш-Каменський (1828-1850) -син Миколи Бантиша-Каменського. Він народився в Москві, вчився там в університеті, служив у Колегії закордонних справ. Поворотним рубежем у його становленні як дослідника української історії стала майже десятирічна праця в Києві на посаді управителя канцелярії військового губернатора князя М. Рєпніна. Як відомо, генерал-губернатор співчував українському автономістському руху, обстоював майнові інтереси козацтва. Власне, за його дорученням Д. Бантиш-Каменський приступив до створення праці з історії Малої Росії. Він зібрав і систематизував документальні та інші джерела, підготував джерельне дослідження, яке побачило світ уже після його смерті під назвою «Джерела малоросійської історії» (1858-1859). Основна його праця - «Історія Малої Росії з часів приєднання її до Російської держави за Олексія Михайловича до відміни гетьманства» вийшла 1822 р., а згодом перевидавалась у 1830 р. та 1834 р., кожне з яких було кращим від попереднього як за змістом, за джерельною базою, так і за формою. Вона складалася з 4-х частин і хронологічно була ширшою, ніж про це говорилося в її назві. У ній давався виклад україн- 1 З XIX ст. прилуцька лінія Маркевичів стала називатися Маркевичами, до якої належав історик Микола Маркевич (1804-1860). ської історії від найдавніших часів до ліквідації полково-сотенного устрою України. Правда, княжа доба висвітлювалась дуже стисло, навіть схематично. Автор зробив спробу дати періодизацію історії України, що відбилося на розподілі матеріалу за частинами (книгами). Перший період охоплює події від найдавніших часів до Переяславської ради 1654 р. Другий період доводився до обрання гетьманом І. Мазепи. Нарешті, третій період - від І. Мазепи до ліквідації Гетьманщини. Ряд дослідників спадщини Д. Бантиша-Каменського схильні вважати, що «Історія Малої Росії» була своєрідною реакцією на появу перших томів «Истории государства Российского» М. Карамзіна, адже, офіційний російський історик фактично проігнорував Україну як окремішність, її історія привласнювалась імперією. Не є випадковою компромісна формула автора, викладена у вступі першого видання, за якою первісна історія Малоросії тісно поєднана з вітчизняною, тобто російською, а потім, після відторгнення Литвою і Польщею вона існує окремо. Фактично цією формулою він визнавав автономізм української історії від XIII ст. до ліквідації Гетьманщини. Однак уже у другому виданні книги, що присвячувалась Миколі І, історія Малоросії представлялась як частина загальноросійської історії. Це свідчило про еволюцію його поглядів у бік методології монархічного абсолютизму М. Карамзіна, а сам автор стверджував, що в Малоросії завжди процвітала любов до монархії. Вірнопідданість особливо простежується у висвітленні подій після Переяславської ради, хоча її коріння він виводив з доби Рюрика, із запровадження єдиновладдя у північних слов'ян, тобто у новгородців. Д. Бантиш-Каменський пішов на пряме запозичення оцінок і трактувань подій і осіб, особливо княжої доби, що давались в «Истории государства Российского» з посиланнями на неї, а Київську Русь розглядав як спільну сторінку Великоросії та Малоросії. Суперечливими були погляди історика на українське козацтво. Провідне місце він відводив реєстровим козакам, а до запорожців ставився вороже, розглядав їх як розбійників. Визвольну війну під проводом Б. Хмельницького, героїзм повстанців автор пов'язував, насамперед, з намаганням українців звільнитися від католицького поневолення. Угоду України з Московською державою 1654 р. Д. Бантиш-Каменський оцінив як «повернення» цієї землі російській державі, якій вона, мовляв, колись належала як повернення вірнопідданих малоросів під високу руку російських монархів. Ідеєю вірнопідданства проникнуті майже всі сторінки української історії XVIII ст., навіть образ І. Мазепи подано як вірного помічника Петра І, особливо у військових справах, але різко засуджується виступ гетьмана на боці Карла XII. Автор вважав за справедливе жорстокий і кривавий погром Батурина, знищення населення Лебедина, зруйнування Запорозької Січі. Суперечливість і непослідовність поглядів Д. Бантиша-Каменського виявилась і в його оцінках після мазепинської доби. З одного боку, він виправдовував обмеження прав Гетьманщини, створення Малоросійської колегії, а з другого боку - виявляв симпатії автономістським прагненням козацької старшини, зокрема діяльності П. Полуботка. Підсумовуючи сказане про історичні погляди Д. Бантиша-Каменського, слід наголосити, що вони об'єктивно зумовлювалися суспільно-політичною атмосферою Російської імперії першої половини і середини XIX ст., віддзеркалювали ідеологію російської дворянської історіографії. Разом з тим, він був носієм завуальованих автономістських ідей української історичної думки, що особливо характерна для «Історії Русів». Заслуга історика в тому, що він виявив і систематизував чималу кількість нових історичних джерел, архівних документів, вибудував скелет цілісної історії України, хоча й в контексті російської історії. Його «Історія Малої Росії» справила помітний вплив не тільки на розвиток української історичної думки, а й на формування історичної свідомості тогочасного суспільства. Нарешті, ще одне ім'я: Максим Берлинський (1764-1848) -український археолог, історик, один з перших і безпосередніх дослідників історії Києва. Після закінчення Київської академії викладав в Учительській семінарії в Петербурзі, а з 1788 р. працював у Києві в Головному народному училищі. Молодому педагогу судилося стати піонером української археології. Він ретельно вивчав старожитності Київського дитинця (Кремля), руїни Десятинної церкви, князівських палаців, Федорівського, Дмитрівського та Андріївського монастирів. Окрім того він опрацював давньоукраїнські літописи і польські хроніки, деякі архівні документи, подав власні свідчення. Все це й послужило фундаментом його «Історії міста Києва» (1800)1, яка 1 Берлинський М. Ф. Історія міста Києва. - К., 1991. Книга вийшла на основі цензорського примірника, виявленого в 1970 р. у Бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна в Петербурзі. подається в контексті всієї української, частково польської та російської історії. Вона складається з двох частин: перша присвячена історії Києва, а друга містить археологічний опис міста. Ідеалом для М. Берлинського було козацьке самоврядування, традиції магдебурзького права, гетьманської автономії. Його погляди можна віднести до консервативно-ліберального напряму. До наукових засад «Історії міста Києва», окрім порівняно широкої джерельної бази можна віднести періодизацію історії Києва. Він виділив вісім періодів: 1) від найдавніших часів до 882 р.; 2) 882-1093 рр.; 3) 1093-1157 рр.; 4) 1157-1240 рр.; 5) 1240-1320 рр.; 6) 1320-1471 рр.; 7) 1471-1654 рр.; 8) 1654 р. — до початку XIX ст. Сьомий і восьмий періоди поділялись на «відділи» або етапи. Цінність твору М. Берлинського і в тому, що в ньому Київ постає як державницький і духовний центр України не тільки в княжу добу, а й у ХVІІ-ХVІІІ ст. Тут варто зауважити, що термін Україна у книзі використовується рідко, частіше Малоросія. Найчастіше Росія, під яким автор розуміє і Великоросію, і Україну, і Білорусь. Росія - це і Київська держава, і Україна у складі Великого князівства Литовського. Великоросів, малоросів та білорусів він називає росіянами. Для нього всі східні слов'яни - одна нація - росіяни. Додамо, що М. Берлинському належить «Короткий опис Києва», опублікований 1820 р. та підручник «История российская для употреб-ления юношеству» (1800). Започатковану М. Берлинським традицію києвознавства підтримав у першій половині XIX ст. Микола Закревський (1805-1871) - історик, фольклорист, етнограф, археолог, вихованець Київської вищої гімназії і Дерптського університету. Він автор «Нарису історії міста Києва» (1836) та «Літопису і опису м. Києва» (1858). Остання у 1868 р. була опублікована в Москві під назвою «Описание Києва», відзначена Уваровською премією. Історичні погляди М. Закревського мало чим відрізнялися від концептуальних засад тогочасної російської історіографії. Не дивлячись на ряд неточностей і фактичних помилок, зокрема щодо часу заснування Києва, оголошення його столицею Росії, твердження про «перенесення» столиці з Києва до Володимира-на-Клязьмі та ін., праці М. Берлинського та М. Закревського не втратили історіографічної та джерельної цінності. Отже, кінець XVIII - перша третина XIX ст. в історії української історичної думки характеризується дедалі виразнішим науковим підходом до висвітлення і аналізу подій та фактів. Праці Якова та Олександра Маркевичів, Опанаса Шафонського, Василя Ломиковського, Дмитра Бантиша-Каменського, Максима Берлинського та інших значно збагатили джерельну базу української історії, розширили її проблематику, викристалізували народознавчий характер досліджень, сприяли утвердженню самобутності українського народу, особливості його етнографії, заклали основи українознавства. На ідейній спрямованості історичних праць відбилися як ідеї романтизму, українського відродження, визрівання її національної забарвленості, так і потужний вплив великодержавницьких концепцій монархічної російської історіографії. І все ж дедалі виразніше заявляла про себе ідея окремішності історії українського народу, про що засвідчила «Історія Русів». ©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|