Здавалка
Главная | Обратная связь

VIII.1. Ідеї українського відродження і визрівання національних засад української історичної думки



У другій половині, особливо наприкінці XVIII ст. започатковується українське національне відродження, під яким розуміють такий етап національного руху, коли пробу­джується національна свідомість, активізується національно-духовне життя, викристалізовується національна ідея. Особ­ливість українського відродження полягала в тому, що після ліквідації Гетьманщини, знищення Запорозької Січі, козацько-полкового устрою Лівобережжя провідна верства українського суспільства - козацька старшина, її еліта виступили за повер­нення до гетьманських традицій, за відновлення автономного статусу України. Саме нащадки гетьманів і полковників, ук­раїнські інтелектуали, в тому числі носії і творці історичних знань, збирачі та аматори старовини, антикварії, літератори, учителі, частина духовенства очолили рух за національне відродження. Усі ці процеси потужно впливали на розвиток

історичної науки, робили їй соціальний виклик, а з другого боку - історична думка стимулювала ріст національної свідо­мості, прискорювала українське відродження.

Можна погодитися із запропонованим підходом І. Колесник до періодизації українського відродження в контексті історіо­графії, з виділенням початкового, або так званого рестав­раційного періоду, що охоплює 80-ті роки XVIII ст. - першу чверть XIX ст.1 Власне цей період помітно відбився на визріванні національних засад української історичної науки і мав за мету «реставрувати», тобто відновити автономний устрій України у межах Російської імперії, а разом з тим по­вернути до життя культурну спадщину. До цих прагнень провідної верстви українського суспільства приєднувалася частина української шляхти Правобережжя, яке після поділів Польщі стало адміністративною одиницею в складі Росії. На­давши дворянські привілеї більшості заможної козацької стар­шини і частині шляхти, царизм розглядав їх як опору своєї політики в Україні, нав'язував їм свою великодержавницьку, шовіністичну ідеологію. Боротьба за збереження козацьких традицій, намагання частини шляхти довести свою причет­ність до козацьких родів стимулювало пошук документальних свідчень, захоплення родинною історією.

Ідея українського автономізму, що була панівною в козацько­му літописанні, дістала подальший розвиток у творах історично­го змісту кінця XVIII - початку XIX ст., які дедалі виразніше набувають наукового характеру і національного забарвлення.

Поспіль за творами С. Мишецького, В. Рубана, О. Безбородька, О. Рігельмана, працями з географії та статистики постає необхідність створення повної історії України на наукових засадах. За реалізацію такого завдання взялися брати Яків Михайлович та Олександр Михайлович Маркевичі - онуки ав­тора «Щоденника» Якова Андрійовича Маркевича. Старший з них - Яків (1776-1804) здобув освіту у пансіоні Московського університету, був добре обізнаний із західноєвропейською філософською та історичною літературою, з працями І. Гердера «Ідея філософії історії людства», Бюффона (Ж. Луї Леклер-ка) «Натуральна історія» та ін. У 1798 р. в Петербурзі вийшла перша частина його «Записок про Малоросію, її жителів та ви­робництва» (рос. мовою). Це була по суті перша спроба виклас­ти не стільки військово-політичні події, скільки громадсько-

1 Див.: Колесник І. І. Українська історіографія... - С. 217.

суспільні процеси, внутрішнє життя українського народу. Но­виною було і те, що конкретно-історичний матеріал викладав­ся не за хронологією, а за проблемно-тематичним принципом. Праця складається з шести розділів, кожен з яких присвячу­вався певній проблемі. Так, у першому розділі висвітлювалась найдавніша історія України1. Автор вважав Малоросію «ко­лискою росів», а до їх предків відносив сарматів та скіфів. Події він довів до часів Ярослава, назвавши його першим, і мав намір продовжити висвітлення історії в наступній частині. Другий розділ присвячений історії суспільного устрою Мало­росії - України. Київська княжа доба трактується як давній період «малоросійської історії», як часи від «Олега до Володими­ра» єдиної області, що називається тепер «Малоросією». В XI ст. вона була поділена на три князівства: Київське, Чернігівське та Сіверське. Назву «Мала Росія» автор ув'язував з Литов­ською добою, аби в такий спосіб відрізняти її від Великої Росії. У часи польського короля Казимира були утворені воєводства, повіти. Назву «Україна» він застосовував до земель на берегах Дніпра, які С. Баторій закріпив за козаками і які були ук­раїнськими, прикордонними. Далі, вказує Я. Маркевич, в ча­си Петра І Малоросія була поділена на 10 полків і на 20 повітів, але цей устрій був скасований за Катерини II з утворенням З намісництв. Він ділить населення на дворян, міщан, козаків та мужиків і дає характеристику кожному «класу», підкрес­люючи, що життя міщан регламентувалося магдебурзьким правом. Зупинившись на існуючих поглядах щодо походжен­ня козаків, автор ув'язував їх появу з початком XVI ст., з не­обхідністю чинити збройний опір кримським татарам. Слово «козак» він вважав татарським і перекладав його як «легко­озброєний вартовий». Українці, на його думку, походять від козаків.

У третьому розділі Я. Маркевич подав географічний опис України, її клімату, землі, промислів, річок, лісів. Головним заняттям українців він вважав землеробство. Всю територію Малоросії автор поділив на три смуги: північну, південну і се­редню, визначив їх межі. Південну частину між Острогом, Дніпром і Ворсклою він називає Україною, або «Степ», «По­ле», а її мешканців називає українцями чи степовиками.

Найбільший інтерес становить четвертий розділ, що містить етнографічну характеристику українців. Виходячи з

1 В офіційному вжитку панував термін «Малоросія», а не «Україна».

ідей просвітництва, з концепцій Монтеск'є, Бюффона, Гердера та інших, про вплив середовища на характер народу, посилаю­чись на свідчення іноземців, історик наділяє українців такими рисами і епітетами як поважність, відкритість, мужність, хо­робрість, сміливість, великодушність, безкорисливість, мотор­ність, лагідність і доброта. Навіть у мові українців він побачив прикмети душі її творців і вплив щасливого клімату. Україн­ська мова, за його словами, - це мова любові, ніжна, приємна, сповнена патетичних висловлювань.

Описавши обряди і звичаї українців, їх одяг, Я. Маркевич вперше в історико-етнографічній науці визначив основні три типи українського характеру в залежності від географічних і природно-кліматичних умов, ув'язуючи їх також з особливо­стями трудової діяльності.

У п'ятому розділі міститься перелік річок і назв основних поселень та селищ вздовж них, а в шостому розділі вказують­ся мінерали, знайдені в Україні, в т. ч. самим автором.

Отже, «Записки про Малоросію» - це якісно новий етап у розвитку історичних та етнографічних знань про Україну і ук­раїнців. Для них, поряд з описовістю, характерний науковий підхід, виділення проблем, аргументація положень, акцент на громадянських аспектах. Праця була написана в дусі критич­ної історії, критичного ставлення до джерел. На «Записках...» відбився український патріотичний дух початків національно­го відродження, зростання національної свідомості, любові до батьківщини. Важко утриматись, аби не процитувати слова Я. Маркевича з посвяти Д. Трощинському, які свого часу навів О. Лазаревський: «Я насмілився зобразити її (Україну. - Я. К.) не пензлем історика чи фізика, а як юний син, що при­свячує перший досвід своїх пізнань і почуттів матері-країні своїй»1.

Залучення до історичних творів природничо-географічних, етнографічних та інших матеріалів - ознака зародження україно­знавства, яке інтегрувало різні галузеві знання про Україну і українців. Прикладом українознавчого підходу може служити праця Опанаса Шафонського (1740-1811) - українського лікаря та історика, уродженця Чернігівщини, вихованця універси­тетів у Галле і Ляйпцигу, голови кримінальної палати Чернігівського намісництва, генерального судді - «Чернігів-

1 Див.: Лазаревский А. Прежние изискания малорусской старини // Киевская старина. - 1884. - № 12. - С. 362.

6 4-183 161

ського намісництва топографічний опис з коротким геогра­фічним та історичним описом Малої Росії, з частин якої це намісництво складено». Вона складається з двох частин: пер­ша містить цінні відомості про географію та історію України, а друга - про правову систему, звичаї, побут, населення, розви­ток господарства на Лівобережжі, насамперед, на Чернігів­щині. Якщо не брати до уваги маловірогідну думку О. Шафонського, що ґрунтувалася на поглядах російського історика В. Татіщева про кавказьке походження українського козацтва (українські «черкеси»), то фактичний матеріал про антропо­логічний тип українців, побут, одяг, звичаї суттєво збагатив відомості з історії України.

Протягом останнього п'ятнадцятиріччя XVIII ст. були опубліковані топографічні описання інших намісництв: Київського, Новгород-Сіверського та Харківського, цінність яких полягає у стислих нарисах історії краю, в офіційних відо­мостях про склад населення, продуктивні сили, ґрунти, ріки, ставки, про міста і великі поселення.

Слід також згадати подвижницьку діяльність Василя Ломиковського (1778-1845) - етнографа, історика та агронома, нащадка гетьмана Д. Апостола. Після виходу з військової служби він жив на своєму хуторі Трудолюб у Миргородському повіті, колекціонував старожитності, вивчав народну творчість, уклав збірник українських дум (1806), опрацював рідкісні матеріали і факти для створення повної історії Ук­раїни, які наприкінці XIX ст. О. Лазаревський опублікував під назвою «Словарь малороссийской старини».

Перша третина XIX ст. дала українській історичній науці ряд інших імен, серед яких заслуговують окремого розгляду принаймні три: Д. Бантиш-Каменський, Максим Берлинський та Олександр Маркевич (1790-1865) - молодший брат Якова Маркевича. Він належить до першого покоління студентів Харківського університету, був повітовим суддею в Глухові, предводителем дворянства, активним поборником скасування кріпацтва. Його проект звільнення селян з правом викупу землі був надісланий ще в 1852 р., але відхилений міністром внутрішніх справ. На думку М. Марченка, проект О. Маркеви­ча був близьким до аграрної програми декабристів1.

Свої історичні студії О. Маркевич розпочав з вивчення родинного архіву свого діда Якова - Лубенського наказного

1 Див.: Марченко М. І. Українська історіографія... - С. 133-134.

полковника, генерального підскарбія. Він упорядкував і видав у двох томах «Щоденні записки генерального підскарбія Я. Мар­кевича»1. Основною працею О. Маркевича є «Описання Мало­росії», яка, на жаль, не була завершена і неопублікована. Автор задумав її як продовження братової «Записки про Малоросію». Дотримуючись тієї ж історичної схеми, він описав географічне розташування України, її природу, шляхи, навів цікаві стати­стичні відомості. Багато уваги було приділено етнографічній характеристиці українського народу. Як додаток до цієї праці О. Маркевич написав історико-літературний твір «Малоросій­ське весілля», опублікований в «Киевской старине».

Історіографи спадщини О. Маркевича цілком закономірно звертають увагу на його дослідження історії українського дво­рянства XVIII - початку XIX ст. Він на основі історичного та статистичного матеріалу розкрив процес закріпачення селян­ства і незаконне збагачення дворянства, становлення великого поміщицького землеволодіння. Ці висліди історика, очевидно, і підвели його до закономірного висновку про необхідність ліквідації кріпосництва.

Другою, не менш важливою, постаттю в українській історіографії був Дмитро Бантиш-Каменський (1828-1850) -син Миколи Бантиша-Каменського. Він народився в Москві, вчився там в університеті, служив у Колегії закордонних справ. Поворотним рубежем у його становленні як дослідника української історії стала майже десятирічна праця в Києві на посаді управителя канцелярії військового губернатора князя М. Рєпніна. Як відомо, генерал-губернатор співчував ук­раїнському автономістському руху, обстоював майнові інтере­си козацтва. Власне, за його дорученням Д. Бантиш-Камен­ський приступив до створення праці з історії Малої Росії. Він зібрав і систематизував документальні та інші джерела, підго­тував джерельне дослідження, яке побачило світ уже після його смерті під назвою «Джерела малоросійської історії» (1858-1859). Основна його праця - «Історія Малої Росії з часів приєднання її до Російської держави за Олексія Михайловича до відміни гетьманства» вийшла 1822 р., а згодом перевидава­лась у 1830 р. та 1834 р., кожне з яких було кращим від попе­реднього як за змістом, за джерельною базою, так і за формою. Вона складалася з 4-х частин і хронологічно була ширшою, ніж про це говорилося в її назві. У ній давався виклад україн-

1 З XIX ст. прилуцька лінія Маркевичів стала називатися Маркеви­чами, до якої належав історик Микола Маркевич (1804-1860).

ської історії від найдавніших часів до ліквідації полково-сотенного устрою України. Правда, княжа доба висвітлюва­лась дуже стисло, навіть схематично.

Автор зробив спробу дати періодизацію історії України, що відбилося на розподілі матеріалу за частинами (книгами). Пер­ший період охоплює події від найдавніших часів до Переяс­лавської ради 1654 р. Другий період доводився до обрання гетьманом І. Мазепи. Нарешті, третій період - від І. Мазепи до ліквідації Гетьманщини.

Ряд дослідників спадщини Д. Бантиша-Каменського схиль­ні вважати, що «Історія Малої Росії» була своєрідною реакцією на появу перших томів «Истории государства Российского» М. Карамзіна, адже, офіційний російський історик фактично проігнорував Україну як окремішність, її історія привласню­валась імперією. Не є випадковою компромісна формула авто­ра, викладена у вступі першого видання, за якою первісна історія Малоросії тісно поєднана з вітчизняною, тобто російсь­кою, а потім, після відторгнення Литвою і Польщею вона існує окремо. Фактично цією формулою він визнавав автономізм української історії від XIII ст. до ліквідації Гетьманщини. Однак уже у другому виданні книги, що присвячувалась Миколі І, історія Малоросії представлялась як частина загальноросійської історії. Це свідчило про еволюцію його поглядів у бік ме­тодології монархічного абсолютизму М. Карамзіна, а сам автор стверджував, що в Малоросії завжди процвітала любов до мо­нархії. Вірнопідданість особливо простежується у висвітленні подій після Переяславської ради, хоча її коріння він виводив з доби Рюрика, із запровадження єдиновладдя у північних слов'ян, тобто у новгородців. Д. Бантиш-Каменський пішов на пряме запозичення оцінок і трактувань подій і осіб, особливо княжої доби, що давались в «Истории государства Российско­го» з посиланнями на неї, а Київську Русь розглядав як спіль­ну сторінку Великоросії та Малоросії.

Суперечливими були погляди історика на українське коза­цтво. Провідне місце він відводив реєстровим козакам, а до запорожців ставився вороже, розглядав їх як розбійників. Визвольну війну під проводом Б. Хмельницького, героїзм повстанців автор пов'язував, насамперед, з намаганням українців звільнитися від католицького поневолення. Угоду України з Московською державою 1654 р. Д. Бантиш-Каменський оцінив як «повернення» цієї землі російській державі, якій вона, мовляв, колись належала як повернення

вірнопідданих малоросів під високу руку російських монархів. Ідеєю вірнопідданства проникнуті майже всі сторінки ук­раїнської історії XVIII ст., навіть образ І. Мазепи подано як вірного помічника Петра І, особливо у військових справах, але різко засуджується виступ гетьмана на боці Карла XII. Автор вважав за справедливе жорстокий і кривавий погром Батурина, знищення населення Лебедина, зруйнування Запорозької Січі. Суперечливість і непослідовність поглядів Д. Бантиша-Каменського виявилась і в його оцінках після мазепинської доби. З одного боку, він виправдовував обмеження прав Геть­манщини, створення Малоросійської колегії, а з другого боку - виявляв симпатії автономістським прагненням козацької стар­шини, зокрема діяльності П. Полуботка.

Підсумовуючи сказане про історичні погляди Д. Бантиша-Каменського, слід наголосити, що вони об'єктивно зумовлюва­лися суспільно-політичною атмосферою Російської імперії першої половини і середини XIX ст., віддзеркалювали ідеологію російської дворянської історіографії. Разом з тим, він був носієм завуальованих автономістських ідей української історичної думки, що особливо характерна для «Історії Русів». Заслуга історика в тому, що він виявив і систематизував чималу кількість нових історичних джерел, архівних документів, вибу­дував скелет цілісної історії України, хоча й в контексті російсь­кої історії. Його «Історія Малої Росії» справила помітний вплив не тільки на розвиток української історичної думки, а й на фор­мування історичної свідомості тогочасного суспільства.

Нарешті, ще одне ім'я: Максим Берлинський (1764-1848) -український археолог, історик, один з перших і безпосередніх дослідників історії Києва. Після закінчення Київської академії викладав в Учительській семінарії в Петербурзі, а з 1788 р. працював у Києві в Головному народному училищі. Молодому педагогу судилося стати піонером української археології. Він ретельно вивчав старожитності Київського дитинця (Кремля), руїни Десятинної церкви, князівських палаців, Федорівського, Дмитрівського та Андріївського монастирів. Окрім того він опрацював давньоукраїнські літописи і польські хроніки, деякі архівні документи, подав власні свідчення. Все це й по­служило фундаментом його «Історії міста Києва» (1800)1, яка

1 Берлинський М. Ф. Історія міста Києва. - К., 1991. Книга ви­йшла на основі цензорського примірника, виявленого в 1970 р. у Бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна в Петербурзі.

подається в контексті всієї української, частково польської та російської історії. Вона складається з двох частин: перша при­свячена історії Києва, а друга містить археологічний опис міста. Ідеалом для М. Берлинського було козацьке самоврядування, традиції магдебурзького права, гетьманської автономії. Його погляди можна віднести до консервативно-ліберального напряму.

До наукових засад «Історії міста Києва», окрім порівняно широкої джерельної бази можна віднести періодизацію історії Києва. Він виділив вісім періодів: 1) від найдавніших часів до 882 р.; 2) 882-1093 рр.; 3) 1093-1157 рр.; 4) 1157-1240 рр.; 5) 1240-1320 рр.; 6) 1320-1471 рр.; 7) 1471-1654 рр.; 8) 1654 р. — до початку XIX ст. Сьомий і восьмий періоди поділялись на «відділи» або етапи.

Цінність твору М. Берлинського і в тому, що в ньому Київ постає як державницький і духовний центр України не тільки в княжу добу, а й у ХVІІ-ХVІІІ ст. Тут варто зауважити, що термін Україна у книзі використовується рідко, частіше Малоросія. Найчастіше Росія, під яким автор розуміє і Великоросію, і Україну, і Білорусь. Росія - це і Київська держава, і Україна у складі Великого князівства Литовського. Вели­коросів, малоросів та білорусів він називає росіянами. Для нього всі східні слов'яни - одна нація - росіяни. Додамо, що М. Берлинському належить «Короткий опис Києва», опубліко­ваний 1820 р. та підручник «История российская для употреб-ления юношеству» (1800).

Започатковану М. Берлинським традицію києвознавства підтримав у першій половині XIX ст. Микола Закревський (1805-1871) - історик, фольклорист, етнограф, археолог, ви­хованець Київської вищої гімназії і Дерптського університету. Він автор «Нарису історії міста Києва» (1836) та «Літопису і опису м. Києва» (1858). Остання у 1868 р. була опублікована в Москві під назвою «Описание Києва», відзначена Уваровською премією. Історичні погляди М. Закревського мало чим відрізнялися від концептуальних засад тогочасної російської історіографії.

Не дивлячись на ряд неточностей і фактичних помилок, зокрема щодо часу заснування Києва, оголошення його столи­цею Росії, твердження про «перенесення» столиці з Києва до Володимира-на-Клязьмі та ін., праці М. Берлинського та М. Зак­ревського не втратили історіографічної та джерельної цінності.

Отже, кінець XVIII - перша третина XIX ст. в історії україн­ської історичної думки характеризується дедалі виразнішим

науковим підходом до висвітлення і аналізу подій та фактів. Праці Якова та Олександра Маркевичів, Опанаса Шафонського, Василя Ломиковського, Дмитра Бантиша-Каменського, Максима Берлинського та інших значно збагатили джерельну базу української історії, розширили її проблематику, викристалізували народознавчий характер досліджень, сприяли утвер­дженню самобутності українського народу, особливості його етнографії, заклали основи українознавства. На ідейній спря­мованості історичних праць відбилися як ідеї романтизму, ук­раїнського відродження, визрівання її національної забарвле­ності, так і потужний вплив великодержавницьких концепцій монархічної російської історіографії. І все ж дедалі виразніше заявляла про себе ідея окремішності історії українського народу, про що засвідчила «Історія Русів».







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.