Здавалка
Главная | Обратная связь

VIII.2. «Історія Русів» - нове явище української історіографії



Поворотним рубежем розвитку української істо­ричної думки, принципово новим явищем в утвердженні національної історіографії стало створення «Історії Русів» — найвизначнішого історично-літературного твору кінця XVIII -початку XIX ст. Досі історіографам не вдалося встановити його автора і дату створення. Існує багато припущень і гіпотез щодо цього. Називаються прізвища Г. Кониського1, Г. Полетики, О. Безбородька, М. Рєпніна, А. Худорби та інших, тобто найбільш відомих осіб, причетних до створення творів з історії України з національним забарвленням.

«Історії Русів» судилося стати найпопулярнішим твором з української історії на ціле століття, справити найглибший вплив на формування історичної свідомості українського суспільства, виховання кількох поколінь професійних істо­риків. Кілька десятиріч твір поширювався в рукописних варіантах, один з його списків під назвою «История Русов, или Малой России» був виявлений у 1828 р. при інвентаризації бібліотеки в м. Гриневі на Стародубщині і активно став копіюватися та розповсюджуватися. Завдяки старанням А. Ханенка та видавцеві О. Бодянському в 1846 р. «Історія

1 На виданій у Москві 1846 р. «Истории Русов, или Малой России» зазначалося, що це твір Георгія Кониського - архієпископа Білорусь­кого. Цю приписку про авторство зробив О. Бодянський як видавець.

Русів» була опублікована в «Чтениях Общества истории й древностей российских», а згодом вийшла окремою книгою1. Переважна більшість історіографів трактують цей твір як проміжний між історико-політичним трактатом і літературно-науковим твором.

Книга структурована лише логікою і хронологією викладу подій. За хронологією її можна поділити умовно на два періоди: до татарської навали і післяординська доба, в якій, у свою чергу, простежуються етапи литовського панування і козацько-гетьманського розвитку. Праця відкривається ко­роткою передмовою, а далі йде суцільний текст «Історії Русів, або Малої Росії». Відсутнє і підсумкове її завершення. Автор відсилає читача до початку 1769 р., коли почалася справжня війна з Туреччиною, і завершує фразою, що тільки Бог відає, чим вона скінчиться.

Не вдаючись до розкриття змісту твору, зупинимось на його основних ідеях і нових підходах до вузлових проблем україн­ської історії. Червоною ниткою проходить у ньому ідея безпе­рервного процесу розвитку русів, тобто українців, історичного, природно-морального і культурного права кожного народу, в т. ч. й українського на окремішний державно-політичний і національний розвиток. Ця ідея виводиться з конкретно-істо­ричного матеріалу України від найдавніших часів до 1769 р. При цьому наголошується на автономності русів (українців). Назву руси (роси) автор виводить від імені князя Роса-Афетового внука. Тут він використав одну з літописних легенд про походження слов'янського народу від племені Афета, названо­го слов'янами князем Словеном.

В «Історії Русів» не акцентується увага на полеміці з норманістами, але однозначно обстоюється думка, що слов'янські племена з найдавніших часів проживали на своїх землях від Дунаю до Західної Двіни і від Чорного моря до рік Стирі, Случі, Дінця. Всю руську землю автор розглядав як велике Київське князівство, до складу якого входили Галицька, Пере­яславська, Чернігівська, Сіверська, Древлянська області. З другої половини XII ст. почався його поділ. Спочатку на Галицьке і Володимирське-на-Клязьмі князівства, а пізніше

1 У 1991 р. «Історія Русів» вийшла у перекладі І. Драча з передмо­вою В. Шевчука. Цитати подаються за цим виданням. До цього, в 1956 р. твір був виданий у перекладі Б. Давиденка в Нью-Йорку з вступною статтею О. Оглоблина.

виділилось Московське князівство, яке Іван IV (Грозний) пе­рейменував у царство, або Велику Русь. Початок самостійної української держави ототожнюється з княжою державою в Києві. Автор наголошує, що Русь - це Україна1, а не Росія. Втрату Україною своєї державності він пояснює як внутрішніми чварами, так і татарською навалою. Входження до Литви і Польщі зумовлювалось, на його думку, необхідністю спільни­ми силами боротися з татарами, однак Польща вдалася до на­силля, відібрала права та вольності українського народу, за­махнулася на православну церкву, що й викликало могутній спротив і війну.

В уніях Литви з Польщею автор «Історії Русів» вважав кінець вільних прав України і початок руху за автономію і відокремлення, провідну роль у якому відводиться козацтву. Саме зародження козацтва і зростання його ролі подається як відповідь на зазіхання на Україну з боку Туреччини, Криму і Польщі. Під знаком героїчних подвигів козацтва в дусі ук­раїнського історичного епосу і фольклору викладаються події ХVІ-ХVІІ ст., змальовуються козацькі ватажки повстанського руху: Косинський, Наливайко, Трясило, Гуня, Остряниця та ін. З теплотою і симпатією подано образ гетьмана Петра Сагай­дачного, підкреслено його видатну роль у боротьбі з Кримом і Туреччиною.

У творі як головна подія XVII ст. виділена Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Вона оцінюється як справедлива і всенародна, як національно-визвольна, що мала за мету захистити буття, свободу і віднови­ти вольності українського народу. Центральною постаттю все­народної війни виступає «муж великого розуму і мистецтва» Богдан Хмельницький, якого автор називає досконалим політиком. В одну з промов гетьмана, звернутій до козаків, вкладено такі слова: «Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність...» Нагадавши про героїчні подвиги предків та їх

1 У самому творі фігурують назви «Малоросія», «Русь». Автор під ци­ми поняттями однозначно розумів Україну, а під русами - українців - споконвічних жителів українських земель. Він вважав, що назва «Русь» була вкрадена Московією, яка накинула назву «Мала Русь». Очевидно, він не знав, що назва «Україна» вживалася у Київському літописі. У творі помилково стверджується, ніби назву «Україна» придумали поляки, ототожнюючи її з окраїною Польщі.

страждання, він наголосив, що вони вимагають від потомків «відомщення і викликають вас на оборону самих себе і отчизни своєї»1.

З сторінок твору постає героїчна картина реальних битв на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявцями, Збаражем і Зборовим. Саме в Зборові, вважав автор, було закладено камінь для звільнення українського народу від польського ярма і віднов­лення незалежності. Наводячи текст Зборівського трактату 1649 р., автор акцентує увагу на статті про те, що народ русь­кий «має бути ні від кого, крім себе самого і уряду свого, неза­лежним, а уряд той вибирається і встановлюється загальною радою, добровільно од усіх станів, і присудом старшини і това­риства, за стародавніми правами і звичаями Руськими...»2.

Ідеї усамостійнення України від Польщі розвиваються в оповіданнях про прийняття Б. Хмельницьким у Чигирині по­сланників від іноземних держав, про Сейм у козацькій сто­лиці. У творі досить рельєфно проглядається республіканська та антикріпосницька концепція його автора, неприйняття спадковості гетьманської влади, а сам Б. Хмельницький оцінюється як видатний політик і дипломат, який повернув Україні незалежність.

У висвітленні конкретних подій періоду Визвольної війни, як і деяких інших, автору не вдалося уникнути багатьох поми­лок і неточностей, вільного поводження з фактами і джере­лами, часткового вигадування текстів промов та універсалів, ідеалізації дійсності.

Продовжуючи традицію козацьких літописів, зокрема Са­мовидця і Григорія Граб'янки, «Історія Русів», на відміну від них, містить нове трактування Переяславської ради і угоди 1654 р. Вони оцінюються як пошук протекції, реальної до­помоги і захисту, як рівноправний союз двох близьких за походженням і вірою народів, а його мета зумовлюється не­обхідністю забезпечити безпеку обох держав від агресії Туреч­чини та Польщі. При цьому наголошується на суперечливому ставленні українського суспільства до союзу з Москвою. Старі козаки хотіли протекції від народу одновірного, а молоді і частина духовенства заперечували, вважали, що «з'єднатися з таким неключимим народом все одно, що кинутися з вогню у полум'я». Автор вважає, що московські самодержці згодом по-

1 Історія Русів. - К., 1991. - С. 104-105.

2 Там само. - С. 138.

рушили укладені статті, використали договір для експансії і поглинання українських земель Московською державою. Він розглядає події, започатковані 1654 р., як небезпечне пору­шення системи міждержавної рівноваги в Європі, оскільки внаслідок приєднання України надмірно зміцніло абсолютне російське самодержавство. До винуватців заколотів в Україні, братовбивчого протистояння він відносить московських воєводів, військові залоги і запроваджувані нові порядки. З уст геть­манів козацької держави читач дізнавався, що їхній сотенно-полковий устрій і демократичний лад не вписувався в монархічну систему імперії, що й послужило однією з причин наступу на автономію Гетьманщини.

Нові акценти простежуються і в оцінках інших гетьманів. При цьому допускаються деякі неточності, зокрема Ю. Хмель­ницькому приписується ідея «неутральства» (самостійності), хоч насправді цю ідею сповідував П. Дорошенко. Велику увагу приділено постаті Івана Мазепи. Автор стриманий в характе­ристиці гетьмана, але з поміж рядків проглядаються симпатії до його діяльності та політики. Тут без коментарів подано текст промови І. Мазепи, в якій зазначалося, що «ми не по­винні воювати зі Шведами, ані з Поляками, ані з Велико-росіянами, а повинні, зібравшись з військовими силами наши­ми, стояти в належних місцях і боронити власну Отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною... При майбутньому замиренні всіх воюючих держав вирішено поставити країну нашу в той стан держав, у якому вона була перед володінням Польським, зі своїми природними Князями та з усіма ко­лишніми правами і привілеями, що вільну націю визнача­ють...»1. В уста І. Мазепи вкладена і така фраза: «Відомо ж бо, що колись були ми те, що тепер московці: уряд, первинність і сама назва од нас до них перейшло»2.

На фоні образу Петра І і, особливо, Меншикова, звірств мос­ковських військ у знищенні Батурина, мордування мазепинців у Лебедині та Ромні, каторжних робіт на каналах північної столиці постать І. Мазепи постає досить привабливою. Як ук­раїнський патріот змальований Павло Полуботок. Автор навів його славнозвісну промову на оборону автономії України, в якій козацький гуманізм, готовність до самопожертви борців за незалежність України протиставляється насильству і

1 Історія Русів... – С. 259.

2 Там само.

свавіллю російського самодержавного деспотизму. Устами гетьмана автор промовляє: «Поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справа Азіатського тирана, а не Християнського монарха, який мусить славитися і назавжди бути верховним батьком народу »1. Як «громовий удар» розцінив автор указ Петра І про заснування Малоросійської колегії, на яку покладався контроль за діяльністю гетьмана і українського народу.

Протиставленням Петру І служить характеристика його наступників. Період Петра II оцінюється як «блаженство Ма­лоросії після довголітніх гонінь», царювання Єлизавети Петрівни - як час великих добродійностей. На думку автора, «імператриця Єлизавета закінчила собою знатний вік для Малоросії», оскільки Катерина II знищила гетьманство, за­провадила нову Малоросійську колегію.

«Історія Русів» відбивала зародження ліберально-демокра­тичних настроїв прогресивної частини молодого українського дворянства, яке ставало в опозицію до тиранії, насильства, кріпацтва і деспотизму, будь-яких зловживань чиновників. Доречним буде згадати тут декабристський рух, який знайшов багатьох прибічників в Україні, діяльність Товариства з'єдна­них слов'ян та інших громадянських об'єднань. Автор міг бу­ти знайомий з їх поглядами, він щиро співчуває долі свого пригнобленого народу, виступає як оборонець прав людини, різко критикує покріпачення селян. Словами Івана Богуна він засуджує кріпацтво і тиранію в Московській імперії. Ан­тикріпосницька та антимонархічна спрямованість твору простежується і в тих місцях, в яких викривається політика Петра І і його придворних щодо України, описуються «двірцеві перевороти» в Росії XVIII ст.

Елементи науковості твору простежуються не тільки в ши­рокій джерельній базі, в залученні деяких архівних доку­ментів XVIII ст., а й у критичному ставленні до джерел. Водно­час тогочасні цензурні умови змушували автора приховувати свої справжні погляди, прикриватися фразами з легендарних промов, листів, роздумів.

Звичайно, у творі було чимало фактичних помилок і неточ­ностей, інколи інспірованих свідомо. Частину фактологічних виправлень здійснив у 1830 р. Д. Бантиш-Каменський, коли рукопис готувався до друку. В уже згадуваній «Історії Малої

1 Історія Русів... - С. 287-288.


Росії» він близько 100 разів посилається в тексті або примітках на «Історію Русів». Надалі до неї звертатимуться М. Максимо­вич, М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов, О. Лазарев­ський, В. Антонович, М. Грушевський та інші історики і етно­графи. Вона відіграла колосальну роль у формуванні поглядів Тараса Шевченка на українську історію. Отже, «Історія Русів» - одна з найвидатніших пам'яток української історіографії, духовної спадщини українських просвітителів кінця XVIII -початку XIX ст. Поряд з «Енеїдою» І. Котляревського вона справила значний вплив на українське відродження, на ріст національної свідомості. Це принципово нове явище в ук­раїнській історичній думці, яке відіграло рубіжну роль у пере­ході від висвітлення окремих питань української історії до створення узагальнюючої праці з історії України. І хоч твір не є в класичному розумінні історичним (він радше літературно-історичний), йому судилося започаткувати новий підхід до розуміння української історії з позицій національної окремішності, розгляду її в контексті європейської історії. Він, за образним порівнянням Валерія Шевчука, прорубував вікно українцям у їх темниці, відкрив очі, аби побачити світло прав­ди, відчути себе нацією.

VIII.3. Особливості розвитку історичних знань на західноукраїнських землях

Поділи Польщі, припинення її державного існуван­ня змінили статус західноукраїнських земель, більшість яких відійшли до Австрійської монархії. Вони утворили на цій тери­торії Королівство Галичини і Людомерії, яке складалося з двох частин: української і польської. Під владою Габсбургів опини­лися також Північна Буковина з центром у Чернівцях та За­карпаття. Багатовікова роз'єднаність цих земель, відірваність від Наддніпрянської України та Лівобережжя, національний гніт, полонізація, румунізація та мадяризація українців стали серйозним гальмом не тільки економічного, а й духовного роз­витку українців, негативно відбилися на поступі історичної думки.

Розглядаючи західноукраїнські землі як джерело поповнен­ня державної казни та війська, австрійські правителі були змушені хоч трохи подбати про розвиток культури і освіти, урівняти громадян у правах. Австрійська імператриця Марія-173

Тереза та її син Йосиф II були прихильниками політики просвітництва, розглядаючи його як засіб зміцнення імперії. Аграрна, церковна та освітня реформи 70-80-х рр. XVIII ст. відбивали ідеологію «освіченого абсолютизму», зрівнювали в правах католицьку, протестантську і греко-католицьку церк­ви, відкривали можливості їх віруючим для вступу до універ­ситетів і державної служби, заборонялося вживати термін «уніат» як образливий.

На базі єзуїтської колегії у 1784 р. відкривається Львів­ський університет1 західноєвропейського зразка, при якому з 1787 р. по 1809 р. діяв Руський (український) інститут, де на філософському та богословському факультетах навчалися ру­сини-українці. Запроваджувалося навчання рідною мовою у початкових школах, розширювалася мережа середніх шкіл, а також греко-католицьких семінарій для підготовки українсь­кого духовенства. Все це на деякий час послабило соціальну і національну напругу в суспільстві і дало поштовх національ­ному відродженню, примноженню історичних знань.

Львівський університет був провідним осередком розвитку історичних знань, йому в 1817 р. присвоєно ім'я імператора Франца І, а в 1848 р. тут відкрилася кафедра української мови і літератури, яку очолив Я. Головацький. На факультетах університету викладалися історія античності та Європи, деякі професори торкалися й історії Польщі та Галичини. Значення університету для історичної науки зумовлювалося тим, що багато його вихованців прилучалися до народознавчих дис­курсів, впливали на формування історичної свідомості західноукраїнського суспільства. Цьому сприяла діяльність газет і часописів, які в другій половині XVIII ст. стають попу­лярними.

Питання історії та краєзнавства знаходили відображення на сторінках преси. З 1776 р. по 1787 р. у Львові виходила фран­цузькою мовою перша в Україні газета «Gazette de Leopol» («Львівська газета»)2. У цьому інформаційному органі подавали­ся вісті з усієї Європи, існувала окрема рубрика про місцеві події у Львові та на Східній Україні. Перша українська газета «Зоря Галицька» була започаткована 1848 р.

1 Статус академії Львівська колегія одержала в 1661 р., який вва­жають роком заснування університету.

2 Інколи за першу газету видають «Кицег Ь^о^зЬі» (1749), однак встановлено, що це не було періодичне видання, а одноденка.

Доречно зазначити, що в західному регіоні України та на Закарпатті порівняно добре була поставлена архівна справа. У приватних, монастирських та державних архівах зберігався великий пласт різноманітних документів, які очікували на дослідників. Наростання інтересу до історії, поява наукових історичних праць у західноєвропейських країнах, в універси­тетах, де навчалося чимало вихідців з Галичини, Буковини і Закарпаття, позитивно впливало на розвиток тут української історичної думки. Ідеї романтизму знайшли сприятливий ґрунт для проростання в польському та українському середо­вищі на Галичині. Частина представників польської творчої інтелігенції стала захоплюватися українським життям, місце­вою історією і етнографією. В історичних розвідках Михайла Грабовського, Едуарда Дуліковського, Юрія Отецького та інших висвітлювалися важливі аспекти історії, побуту і обрядів ук­раїнців.

Праці історичного характеру в Галичині почали з'являтися ще з середини XVIII ст. В числі авторів переважали польсько-шляхетські історики, які здебільшого негативно ставилися до українського руху. Серед них Ян Юзефович - львівський римо-католицький канонік, автор літопису, в якому головна увага була привернута до подій Визвольної війни середини XVII ст., селянських та козацьких повстань. Його ідейна заан-гажованість виявилася у негативній характеристиці Богдана Хмельницького та інших ватажків народних рухів. Подібні погляди обстоювали й інші польські історики. Водночас стали створюватися праці українських авторів, насамперед служи­телів Української греко-католицької церкви, зокрема луцько­го єпископа С. Рудницького. Започатковується так званий мо­настирський напрям історіографії, представлений численними розвідками з історії монастирів. Джерельну вартість мали літо­писні нариси Варлаама Компанієвича (1777-1858) про історію Святогорського та Онуфріївського монастирів. Ряд дискурсів з історії Галицької митрополії, церковного і світського життя краю підготував Михайло Герасевич (1763-1836). На чільне місце він ставив завдання впорядкувати справи львівських єпископів і на джерельній основі довести законність відновлен­ня Галицької митрополії.

Провідним істориком, етнографом та архівістом Галичини початку XIX ст. був Денис Зубрицький (1777-1862). Здобувши гімназійну освіту у Львові, він працював у Перемишлі секрета-

рем повітового управління, а згодом судовим перекладачем. З 1829 р. став директором друкарні Ставропігійського інституту, навколо якого групувалася українська інтелігенція греко-католицького обряду. Тут друкувалися не тільки релігійна література, а й світська: підручники для народних і середніх шкіл, праці українських істориків. До речі, в ній з 1837 р. став використовуватись громадянський шрифт. Пізніше Д. Зубрицький став віце-сеньйором інституту, завідував бібліотекою і архівом. У 1838 р. був запрошений на роботу в архів Львова, що дозволяло йому не тільки впорядковувати його фонди, а й використати їхні документи для своїх наукових вислідів. Він був обраний членом-кореспондентом Петербурзької академії наук, почесним членом Київської археографічної комісії. Мос­ковського товариства історії і старожитностей.

Д. Зубрицький спочатку заявив про себе як дослідник пісень галицького народу, історії русько-слов'янських друка­рень, літописів Львівського Ставропігійського братства, а в 1840-1850-хрр. він створює «Хроніку міста Львова», «Історію древнього Галицько-Руського князівства», «Кордони між польським і українським народом у Галичині» та ін.

Найбільшу цінність, з точки зору джерелознавства, має «Хроніка міста Львова»1. Справа в тому, що вчений, виявивши унікальні документи, критично підійшов до їх аналізу, до здо­буття джерельної інформації, що дозволило значно збагатити відомості про заснування міста і його розвиток у контексті історії Галичини і Волині.

До узагальнюючих праць Д. Зубрицького, що мають водно­час підсумковий характер всієї його творчості, відносять «Істо­рію древнього Галицько-Руського князівства», яка була опублі­кована 1852 р. і присвячувалась так званому тисячоліттю Русі. Праця складалася з чотирьох книг. Перші дві книги присвячу­валися формуванню Русі Північної та Південної. Виходячи з ідеї «единства русского народа», автор дотримувався теорії, за якою засновниками Київської Русі були нормани («північні люди»), а київських князів виводив із роду Рюриковичів. У третій книзі висвітлювалась здебільшого політична історія

1 У 2002 р. у Львові опубліковано український переклад «Хроніки міста Львова» з науковим апаратом і коментарями, що має велике джерельне та історіографічне значення.

Галицько-волинського князівства. До четвертої книги увій­шли в російському перекладі уривки з різних джерел, що охоп­лювали період 1337-1387 рр., які стосувалися переважно історії Галичини і Волині. Ця книга мала посвяту російському імператору Миколі І, який помер 1855 р.

Праці Д. Зубрицького спростовували інсинуації польської історіографії щодо польськості Галичини. У них переконливо доводилось, що Галицька і Волинська земля з найдавніших часів була невід'ємною частиною давньої Русі, яка, на його думку, ділилася на Південну, Північну та Західну. Погляди історика приваблювали москвофілів, оскільки в них були відсутні самі поняття Україна та український народ як окрема нація. Варто зазначити, що в працях, які виходили німецькою мовою, домінували проавстрійські настрої, а в російськомов­них - проросійські. Спільним було те, що в тих та інших Д. Зубрицький поставав як прибічник монархізму, при цьому більше симпатій виявляв до російської монархії, до її ідейних засад: православ'я, самодержавства і офіційної народності. Його приваблювали панславістські ідеї зовнішньої політики Росії.

Історик був прихильником москвофільства на Галичині, підтримував творчі зв'язки з московським істориком М. Погодіним, поділяв його схему давньоруської історії. Він на замов­лення свого кумира скуповував і пересилав у Росію документи, стародруки, давньоцерковні пам'ятки. Водночас слід зазначити, що це не заважало Д. Зубрицькому налагодити добрі стосунки з І. Срезнєвським, М. Максимовичем, О. Бодянським, П. Лу-кашевичем та ін. Під час революції 1848-1849 рр. він став чле­ном Головної Української Ради у Львові.

Заслуговує уваги археографічна діяльність Д. Зубрицького. Він підтримував і надсилав до Археографічної комісії Петер­бурзької академії наук копії низки унікальних документів для публікації у збірниках «Актьі Западной России», «Памятники, издаваемне временной Комиссией для разбора древних актов». У «Памятниках Киевской временной комиссии для разбора древних актов» учений опублікував Акти Львівського Ставропігійського братства.

На загал, ім'я Д. Зубрицького в украинськой історіографії ув'язується, насамперед, з критичним опрацюванням джерел, підготовкою їх до друку, публікацією, з створенням наукових праць регіонального значення.

На рубежі ХУШ-ХІХ ст. у Галичині, за образним висловлю­ванням Івана Франка, формується перше покоління будителів, яке головним чином було представлене греко-католиць-ким духовенством. Центром першої хвилі їхньої діяльності в ім'я відродження став Перемишль. Тут навколо єпископа Михайла Левицького (1774-1858) - професора Львівського університету, а згодом першого кардинала Української греко-католицької церкви, згуртувався осередок національно-свідо­мої інтелігенції, серед яких провідну просвітницьку роль відігравали І. Могильницький, Й. Левицький, Й. Лозинський, А. Добрянський, І. Лаврінський, І. Снігурський та ін. На першому місці їх культурно-подвижницької діяльності були питання української історії, розвитку шкільництва, мови і усної творчості свого народу, написання і видання підручників.

Зразком подвижницької діяльності щодо захисту україн­ської мови, дослідження її історії як мови окремого народу можна розглядати Івана Могильницького (1777-1831) - ученого-філолога, історика, духовного будителя західних українців. Вихованець богословського факультету Львівського універси­тету, парафіяльний священик, діяч Перемишльської греко-католицької єпархії, в т.ч. інспектор шкільництва, він заснував ве­лику кількість народних (парафіяльних) шкіл, дяковчительський інститут, підготував низку підручників, активно впроваджував українську мову і дбав про національне вихо­вання українців. У його науковій праці «Відомість про руськім язиці» (1829) обґрунтовувалась окремішність українського на­роду, спростовувались поширювані фальшиві твердження, буцімто українська мова - діалект польської або російської мо­ви, доводилось, що це мова окремого, реально існуючого східнослов'янського народу.

Як вершину руху будителів у Галичині у першій третині XIX ст. розглядають заснування та діяльність «Руської трійці» - громадсько-культурного угруповання діячів української інтелігенції національно-демократичного спрямування та студентської молоді Львівського університету. Його очолили Маркіян Шашкевич (1811-1843), Іван Вагилевич (1811-1866) та Яків Головацький (1814-1888). Збираючи і дослід­жуючи багатющу старовинну усну і пісенну творчість свого народу, оцінюючи її з позицій західноєвропейського просвітництва та романтизму, діячі «Руської трійці» брали за

приклад ідеологів слов'янського відродження Наддніпрянсь­кої України, прагнули шляхом піднесення освітнього рівня, історичної та національної свідомості західних українців підготувати їх до входження в коло вільних та культурних націй Європи.

З діяльністю «Руської трійці» пов'язані такі напрями досліджень, як історичне народознавство та етнографія. Праці Я. Головацького «Велика Хорватія, або Галицько-карпатська Русь», «Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі», статті І. Вагилевича про гуцулів, бойків та лемків розширили істо­ричні уявлення українського народу про свою розмаїтість. Досліджуючи його історичне минуле, вони особливу увагу звертали на княжі традиції, на організацію політичного життя в Київській та Галицько-волинській державах, на козацько-гетьманські часи. Їхні твори проникнуті гордістю за державну могутність і славу Київської Русі, пам'ятки її культури. Вони залучили багато унікальних джерел, зокрема статути Володи­мира Великого та Ярослава Мудрого, грамоти, листи, здійсни­ли переклад польською мовою «Літопису Нестора», україно­мовне видання «Слова о полку Ігоревім». У середині 50-х рр. XIX ст. Я. Головацький опублікував «Хрестоматію церковно­слов'янську і давньоруську»(1854).

Найбільший інтерес діячі «Руської трійці» виявили до Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницько­го. М. Шашкевич підготував для альманаху «Зоря» життєпис гетьмана, а Я. Головацький опрацював «Львівський літопис» як важливе джерело до історії козацько-гетьманської доби. Ряд творів на історико-етнографічну тематику був оприлюдне­ний в альманахах «Русалка Дністрова» та «Вінок русинам на обжинки». В опорі на історичну минувшину українського народу провідники «Руської трійці» виробили програмні заса­ди українського національного руху з врахуванням рево­люційних подій в Європі 40-х рр. XIX ст. Особливий інтерес з цієї точки зору представляє стаття Я. Головацького «Станови­ще русинів у Галичині» (1846). Велику історико-етнографічну цінність має його праця «Народні пісні Галицької і Угорської Русі» у чотирьох книгах, яку він завершив у Вільно, де працю­вав у Археографічній комісії1.

1 Під впливом М. Погодіна Я. Головацький перейшов на москво­фільські позиції, що й зумовило його виїзд зі Львова.

Загалом з «Руською трійцею», діячі якої підтримували осо­бисті і творчі контакти з подвижниками української історичної науки О. Бодянським, М. Максимовичем, І. Срезнєвським, з російськими, чеськими, словацькими, сербськими, хорватськи­ми, польськими ученими, пов'язаний важливий етап розвитку історичної думки не тільки в Галичині, айв Україні в цілому. Її діяльність високо цінували М. Драгоманов, І. Франко, Леся Ук­раїнка, Б. Лепкий, М. Грушевський та ін.

Таким чином, розвиток української думки на західноук­раїнських землях наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. відбивав загальні тенденції посилення в ній наукових засад, романтично-патріотичного спрямування. Вона зазнавала помітних впливів, насамперед культурно-просвітницької діяльності і слов'янської орієнтації побратимів - наддніпрянців, а також західноєвропейських та російських учених і діячів культури. Однією з особливостей західноукраїнської історичної думки було те, що її провідниками були здебільшо­го діячі Української греко-католицької церкви, які, виходячи з конкретно-історичних умов, взяли на себе місію не тільки духовних пасторів, а й будителів національного руху, захис­ників української мови і культурної самобутності. Зрослий інтерес до історико-народознавчих та етнографічних дослід­жень яскраво продемонструвала діяльність «Руської трійці», її літературно-публіцистичні та наукові альманахи. Варто підкреслити, що в історичних дискурсах галичан поряд з домінуванням місцевої проблематики широке відображення діставали загальноукраїнські теми: Київська Русь і козацько-гетьманська доба.

Загальні висновки

Процес трансформації історичних знань в українську історичну науку набув окреслених контурів на рубежі ХVIII-ХІХ ст., коли українська історична думка виокремлюється та унезалежнюється від російської і польської історіографій. Особливість цього періоду української історіографії зумовлювалася, з одного боку, потужним зростанням ролі історичної науки в суспільному житті країн Західної Європи і Російської імперії, а з другого боку — ук­раїнським пробудженням, початком національного відродження. У відповідь на ліквідацію Гетьманщини, зруйнування Запорозь­кої Січі, скасування сотенно-полкового устрою на Лівобережжі,

накидання російської політичної і адміністративної системи роз­горнувся рух українського спротиву, що в свою чергу стимулюва­ло інтерес до минувшини, розвиток історичних знань. Інтелекту­ально-старшинська верства українського суспільства шукала в історичному минулому підтримку в своїх домаганнях відновити Гетьманщину, автономні права і козацькі вольності.

Під впливом українського відродження, ідеології романтизму і козацького автономізму посилився процес визрівання національ­них засад української історичної думки. Праці Якова та Олександ­ра Маркевичів, Дмитра Бантиша-Каменського та інших з історії України розвивали ідею тяглості української історії, за якою козацько-гетьманська доба розглядалася як спадкоємиця традицій княжого Києва. Ставши на шлях критичного ставлення до джерел і творів попередників, вони започаткували в україн­ській історіографії напрям критичної історії, що був провідним у цей час у західноєвропейській історіографії. Історичні твори дедалі ширше залучають статистичні, етнографічні, природничо-географічні, антропологічні матеріали, що закладало основи народознавчих та українознавчих досліджень.

Принципово новим, рубіжним явищем у розвитку української історичної думки, утвердження її наукових засад та національно­го забарвлення, у формуванні суспільної історичної свідомості стало створення, поширення та публікація «Історії Русів». У цьо­му творі доводилася ідея безперервного процесу розвитку русів-українців від княжих часів до 80-х рр. XVIII ст., обстоювалося їхнє природне право на окремішній суспільно-політичний і на­ціонально-культурний розвиток, на відновлення автономної Гетьманщини.

Поряд з підросійською Україною історична думка збагачува­лася на теренах західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії. Провідну роль у її розвитку відігравало українське греко-католицьке духовенство, навколо якого гуртувалися світські інтелектуали, що виявляли інтерес пересічно до місцевої, регіональної історії. Вагомий внесок у примноження історичних знань, заснування національної течії в західноукраїнській істо­ричній думці внесли праці Дениса Зубрицького, Івана Могильницького та діячів «Руської трійці» — Маркіяна Шашкевича, Іва­на Вагилевича, Якова Головацького. Поряд з домінуванням регіональної проблематики утверджувалась загальноукраїнська тема органічної єдності історії Київської і Галицько-волинської Русі та козацько-гетьманської доби.

Запитання для самоконтролю

1. Розкрийте діалектику процесу українського відро­дження і визрівання національних засад української історичної думки.

2. Якою мірою простежується ідея українського автономізму у працях Якова та Олександра Маркови­чів? Порівняйте їхню схему історії України.

3. Висвітліть значення історико-етнографічних дослі­джень для збагачення історичної думки і становлен­ня українознавства.

4. Дайте характеристику історіографічного значення «Історії Малої Росії» Дмитра Бантиша-Каменського.

5. Чому появу «Історії Русів» вважають рубіжним явищем української історіографії?

6. Зробіть порівняльний аналіз поглядів автора «Істо­рії Русів» на історію України та авторів попередніх творів з української історії.

7. Якими факторами визначалися особливості розвит­ку історичних знань на західноукраїнських землях?

8. Охарактеризуйте історичні погляди Дениса Зубрицького і розкрийте значення його праць для україн­ської історичної науки.

 

 


ЛЕКЦІЯ ІХ







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.