VIII.2. «Історія Русів» - нове явище української історіографії
Поворотним рубежем розвитку української історичної думки, принципово новим явищем в утвердженні національної історіографії стало створення «Історії Русів» — найвизначнішого історично-літературного твору кінця XVIII -початку XIX ст. Досі історіографам не вдалося встановити його автора і дату створення. Існує багато припущень і гіпотез щодо цього. Називаються прізвища Г. Кониського1, Г. Полетики, О. Безбородька, М. Рєпніна, А. Худорби та інших, тобто найбільш відомих осіб, причетних до створення творів з історії України з національним забарвленням. «Історії Русів» судилося стати найпопулярнішим твором з української історії на ціле століття, справити найглибший вплив на формування історичної свідомості українського суспільства, виховання кількох поколінь професійних істориків. Кілька десятиріч твір поширювався в рукописних варіантах, один з його списків під назвою «История Русов, или Малой России» був виявлений у 1828 р. при інвентаризації бібліотеки в м. Гриневі на Стародубщині і активно став копіюватися та розповсюджуватися. Завдяки старанням А. Ханенка та видавцеві О. Бодянському в 1846 р. «Історія 1 На виданій у Москві 1846 р. «Истории Русов, или Малой России» зазначалося, що це твір Георгія Кониського - архієпископа Білоруського. Цю приписку про авторство зробив О. Бодянський як видавець. Русів» була опублікована в «Чтениях Общества истории й древностей российских», а згодом вийшла окремою книгою1. Переважна більшість історіографів трактують цей твір як проміжний між історико-політичним трактатом і літературно-науковим твором. Книга структурована лише логікою і хронологією викладу подій. За хронологією її можна поділити умовно на два періоди: до татарської навали і післяординська доба, в якій, у свою чергу, простежуються етапи литовського панування і козацько-гетьманського розвитку. Праця відкривається короткою передмовою, а далі йде суцільний текст «Історії Русів, або Малої Росії». Відсутнє і підсумкове її завершення. Автор відсилає читача до початку 1769 р., коли почалася справжня війна з Туреччиною, і завершує фразою, що тільки Бог відає, чим вона скінчиться. Не вдаючись до розкриття змісту твору, зупинимось на його основних ідеях і нових підходах до вузлових проблем української історії. Червоною ниткою проходить у ньому ідея безперервного процесу розвитку русів, тобто українців, історичного, природно-морального і культурного права кожного народу, в т. ч. й українського на окремішний державно-політичний і національний розвиток. Ця ідея виводиться з конкретно-історичного матеріалу України від найдавніших часів до 1769 р. При цьому наголошується на автономності русів (українців). Назву руси (роси) автор виводить від імені князя Роса-Афетового внука. Тут він використав одну з літописних легенд про походження слов'янського народу від племені Афета, названого слов'янами князем Словеном. В «Історії Русів» не акцентується увага на полеміці з норманістами, але однозначно обстоюється думка, що слов'янські племена з найдавніших часів проживали на своїх землях від Дунаю до Західної Двіни і від Чорного моря до рік Стирі, Случі, Дінця. Всю руську землю автор розглядав як велике Київське князівство, до складу якого входили Галицька, Переяславська, Чернігівська, Сіверська, Древлянська області. З другої половини XII ст. почався його поділ. Спочатку на Галицьке і Володимирське-на-Клязьмі князівства, а пізніше 1 У 1991 р. «Історія Русів» вийшла у перекладі І. Драча з передмовою В. Шевчука. Цитати подаються за цим виданням. До цього, в 1956 р. твір був виданий у перекладі Б. Давиденка в Нью-Йорку з вступною статтею О. Оглоблина. виділилось Московське князівство, яке Іван IV (Грозний) перейменував у царство, або Велику Русь. Початок самостійної української держави ототожнюється з княжою державою в Києві. Автор наголошує, що Русь - це Україна1, а не Росія. Втрату Україною своєї державності він пояснює як внутрішніми чварами, так і татарською навалою. Входження до Литви і Польщі зумовлювалось, на його думку, необхідністю спільними силами боротися з татарами, однак Польща вдалася до насилля, відібрала права та вольності українського народу, замахнулася на православну церкву, що й викликало могутній спротив і війну. В уніях Литви з Польщею автор «Історії Русів» вважав кінець вільних прав України і початок руху за автономію і відокремлення, провідну роль у якому відводиться козацтву. Саме зародження козацтва і зростання його ролі подається як відповідь на зазіхання на Україну з боку Туреччини, Криму і Польщі. Під знаком героїчних подвигів козацтва в дусі українського історичного епосу і фольклору викладаються події ХVІ-ХVІІ ст., змальовуються козацькі ватажки повстанського руху: Косинський, Наливайко, Трясило, Гуня, Остряниця та ін. З теплотою і симпатією подано образ гетьмана Петра Сагайдачного, підкреслено його видатну роль у боротьбі з Кримом і Туреччиною. У творі як головна подія XVII ст. виділена Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Вона оцінюється як справедлива і всенародна, як національно-визвольна, що мала за мету захистити буття, свободу і відновити вольності українського народу. Центральною постаттю всенародної війни виступає «муж великого розуму і мистецтва» Богдан Хмельницький, якого автор називає досконалим політиком. В одну з промов гетьмана, звернутій до козаків, вкладено такі слова: «Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність...» Нагадавши про героїчні подвиги предків та їх 1 У самому творі фігурують назви «Малоросія», «Русь». Автор під цими поняттями однозначно розумів Україну, а під русами - українців - споконвічних жителів українських земель. Він вважав, що назва «Русь» була вкрадена Московією, яка накинула назву «Мала Русь». Очевидно, він не знав, що назва «Україна» вживалася у Київському літописі. У творі помилково стверджується, ніби назву «Україна» придумали поляки, ототожнюючи її з окраїною Польщі. страждання, він наголосив, що вони вимагають від потомків «відомщення і викликають вас на оборону самих себе і отчизни своєї»1. З сторінок твору постає героїчна картина реальних битв на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявцями, Збаражем і Зборовим. Саме в Зборові, вважав автор, було закладено камінь для звільнення українського народу від польського ярма і відновлення незалежності. Наводячи текст Зборівського трактату 1649 р., автор акцентує увагу на статті про те, що народ руський «має бути ні від кого, крім себе самого і уряду свого, незалежним, а уряд той вибирається і встановлюється загальною радою, добровільно од усіх станів, і присудом старшини і товариства, за стародавніми правами і звичаями Руськими...»2. Ідеї усамостійнення України від Польщі розвиваються в оповіданнях про прийняття Б. Хмельницьким у Чигирині посланників від іноземних держав, про Сейм у козацькій столиці. У творі досить рельєфно проглядається республіканська та антикріпосницька концепція його автора, неприйняття спадковості гетьманської влади, а сам Б. Хмельницький оцінюється як видатний політик і дипломат, який повернув Україні незалежність. У висвітленні конкретних подій періоду Визвольної війни, як і деяких інших, автору не вдалося уникнути багатьох помилок і неточностей, вільного поводження з фактами і джерелами, часткового вигадування текстів промов та універсалів, ідеалізації дійсності. Продовжуючи традицію козацьких літописів, зокрема Самовидця і Григорія Граб'янки, «Історія Русів», на відміну від них, містить нове трактування Переяславської ради і угоди 1654 р. Вони оцінюються як пошук протекції, реальної допомоги і захисту, як рівноправний союз двох близьких за походженням і вірою народів, а його мета зумовлюється необхідністю забезпечити безпеку обох держав від агресії Туреччини та Польщі. При цьому наголошується на суперечливому ставленні українського суспільства до союзу з Москвою. Старі козаки хотіли протекції від народу одновірного, а молоді і частина духовенства заперечували, вважали, що «з'єднатися з таким неключимим народом все одно, що кинутися з вогню у полум'я». Автор вважає, що московські самодержці згодом по- 1 Історія Русів. - К., 1991. - С. 104-105. 2 Там само. - С. 138. рушили укладені статті, використали договір для експансії і поглинання українських земель Московською державою. Він розглядає події, започатковані 1654 р., як небезпечне порушення системи міждержавної рівноваги в Європі, оскільки внаслідок приєднання України надмірно зміцніло абсолютне російське самодержавство. До винуватців заколотів в Україні, братовбивчого протистояння він відносить московських воєводів, військові залоги і запроваджувані нові порядки. З уст гетьманів козацької держави читач дізнавався, що їхній сотенно-полковий устрій і демократичний лад не вписувався в монархічну систему імперії, що й послужило однією з причин наступу на автономію Гетьманщини. Нові акценти простежуються і в оцінках інших гетьманів. При цьому допускаються деякі неточності, зокрема Ю. Хмельницькому приписується ідея «неутральства» (самостійності), хоч насправді цю ідею сповідував П. Дорошенко. Велику увагу приділено постаті Івана Мазепи. Автор стриманий в характеристиці гетьмана, але з поміж рядків проглядаються симпатії до його діяльності та політики. Тут без коментарів подано текст промови І. Мазепи, в якій зазначалося, що «ми не повинні воювати зі Шведами, ані з Поляками, ані з Велико-росіянами, а повинні, зібравшись з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і боронити власну Отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною... При майбутньому замиренні всіх воюючих держав вирішено поставити країну нашу в той стан держав, у якому вона була перед володінням Польським, зі своїми природними Князями та з усіма колишніми правами і привілеями, що вільну націю визначають...»1. В уста І. Мазепи вкладена і така фраза: «Відомо ж бо, що колись були ми те, що тепер московці: уряд, первинність і сама назва од нас до них перейшло»2. На фоні образу Петра І і, особливо, Меншикова, звірств московських військ у знищенні Батурина, мордування мазепинців у Лебедині та Ромні, каторжних робіт на каналах північної столиці постать І. Мазепи постає досить привабливою. Як український патріот змальований Павло Полуботок. Автор навів його славнозвісну промову на оборону автономії України, в якій козацький гуманізм, готовність до самопожертви борців за незалежність України протиставляється насильству і 1 Історія Русів... – С. 259. 2 Там само. свавіллю російського самодержавного деспотизму. Устами гетьмана автор промовляє: «Поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справа Азіатського тирана, а не Християнського монарха, який мусить славитися і назавжди бути верховним батьком народу »1. Як «громовий удар» розцінив автор указ Петра І про заснування Малоросійської колегії, на яку покладався контроль за діяльністю гетьмана і українського народу. Протиставленням Петру І служить характеристика його наступників. Період Петра II оцінюється як «блаженство Малоросії після довголітніх гонінь», царювання Єлизавети Петрівни - як час великих добродійностей. На думку автора, «імператриця Єлизавета закінчила собою знатний вік для Малоросії», оскільки Катерина II знищила гетьманство, запровадила нову Малоросійську колегію. «Історія Русів» відбивала зародження ліберально-демократичних настроїв прогресивної частини молодого українського дворянства, яке ставало в опозицію до тиранії, насильства, кріпацтва і деспотизму, будь-яких зловживань чиновників. Доречним буде згадати тут декабристський рух, який знайшов багатьох прибічників в Україні, діяльність Товариства з'єднаних слов'ян та інших громадянських об'єднань. Автор міг бути знайомий з їх поглядами, він щиро співчуває долі свого пригнобленого народу, виступає як оборонець прав людини, різко критикує покріпачення селян. Словами Івана Богуна він засуджує кріпацтво і тиранію в Московській імперії. Антикріпосницька та антимонархічна спрямованість твору простежується і в тих місцях, в яких викривається політика Петра І і його придворних щодо України, описуються «двірцеві перевороти» в Росії XVIII ст. Елементи науковості твору простежуються не тільки в широкій джерельній базі, в залученні деяких архівних документів XVIII ст., а й у критичному ставленні до джерел. Водночас тогочасні цензурні умови змушували автора приховувати свої справжні погляди, прикриватися фразами з легендарних промов, листів, роздумів. Звичайно, у творі було чимало фактичних помилок і неточностей, інколи інспірованих свідомо. Частину фактологічних виправлень здійснив у 1830 р. Д. Бантиш-Каменський, коли рукопис готувався до друку. В уже згадуваній «Історії Малої 1 Історія Русів... - С. 287-288. Росії» він близько 100 разів посилається в тексті або примітках на «Історію Русів». Надалі до неї звертатимуться М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов, О. Лазаревський, В. Антонович, М. Грушевський та інші історики і етнографи. Вона відіграла колосальну роль у формуванні поглядів Тараса Шевченка на українську історію. Отже, «Історія Русів» - одна з найвидатніших пам'яток української історіографії, духовної спадщини українських просвітителів кінця XVIII -початку XIX ст. Поряд з «Енеїдою» І. Котляревського вона справила значний вплив на українське відродження, на ріст національної свідомості. Це принципово нове явище в українській історичній думці, яке відіграло рубіжну роль у переході від висвітлення окремих питань української історії до створення узагальнюючої праці з історії України. І хоч твір не є в класичному розумінні історичним (він радше літературно-історичний), йому судилося започаткувати новий підхід до розуміння української історії з позицій національної окремішності, розгляду її в контексті європейської історії. Він, за образним порівнянням Валерія Шевчука, прорубував вікно українцям у їх темниці, відкрив очі, аби побачити світло правди, відчути себе нацією. VIII.3. Особливості розвитку історичних знань на західноукраїнських землях Поділи Польщі, припинення її державного існування змінили статус західноукраїнських земель, більшість яких відійшли до Австрійської монархії. Вони утворили на цій території Королівство Галичини і Людомерії, яке складалося з двох частин: української і польської. Під владою Габсбургів опинилися також Північна Буковина з центром у Чернівцях та Закарпаття. Багатовікова роз'єднаність цих земель, відірваність від Наддніпрянської України та Лівобережжя, національний гніт, полонізація, румунізація та мадяризація українців стали серйозним гальмом не тільки економічного, а й духовного розвитку українців, негативно відбилися на поступі історичної думки. Розглядаючи західноукраїнські землі як джерело поповнення державної казни та війська, австрійські правителі були змушені хоч трохи подбати про розвиток культури і освіти, урівняти громадян у правах. Австрійська імператриця Марія-173 Тереза та її син Йосиф II були прихильниками політики просвітництва, розглядаючи його як засіб зміцнення імперії. Аграрна, церковна та освітня реформи 70-80-х рр. XVIII ст. відбивали ідеологію «освіченого абсолютизму», зрівнювали в правах католицьку, протестантську і греко-католицьку церкви, відкривали можливості їх віруючим для вступу до університетів і державної служби, заборонялося вживати термін «уніат» як образливий. На базі єзуїтської колегії у 1784 р. відкривається Львівський університет1 західноєвропейського зразка, при якому з 1787 р. по 1809 р. діяв Руський (український) інститут, де на філософському та богословському факультетах навчалися русини-українці. Запроваджувалося навчання рідною мовою у початкових школах, розширювалася мережа середніх шкіл, а також греко-католицьких семінарій для підготовки українського духовенства. Все це на деякий час послабило соціальну і національну напругу в суспільстві і дало поштовх національному відродженню, примноженню історичних знань. Львівський університет був провідним осередком розвитку історичних знань, йому в 1817 р. присвоєно ім'я імператора Франца І, а в 1848 р. тут відкрилася кафедра української мови і літератури, яку очолив Я. Головацький. На факультетах університету викладалися історія античності та Європи, деякі професори торкалися й історії Польщі та Галичини. Значення університету для історичної науки зумовлювалося тим, що багато його вихованців прилучалися до народознавчих дискурсів, впливали на формування історичної свідомості західноукраїнського суспільства. Цьому сприяла діяльність газет і часописів, які в другій половині XVIII ст. стають популярними. Питання історії та краєзнавства знаходили відображення на сторінках преси. З 1776 р. по 1787 р. у Львові виходила французькою мовою перша в Україні газета «Gazette de Leopol» («Львівська газета»)2. У цьому інформаційному органі подавалися вісті з усієї Європи, існувала окрема рубрика про місцеві події у Львові та на Східній Україні. Перша українська газета «Зоря Галицька» була започаткована 1848 р. 1 Статус академії Львівська колегія одержала в 1661 р., який вважають роком заснування університету. 2 Інколи за першу газету видають «Кицег Ь^о^зЬі» (1749), однак встановлено, що це не було періодичне видання, а одноденка. Доречно зазначити, що в західному регіоні України та на Закарпатті порівняно добре була поставлена архівна справа. У приватних, монастирських та державних архівах зберігався великий пласт різноманітних документів, які очікували на дослідників. Наростання інтересу до історії, поява наукових історичних праць у західноєвропейських країнах, в університетах, де навчалося чимало вихідців з Галичини, Буковини і Закарпаття, позитивно впливало на розвиток тут української історичної думки. Ідеї романтизму знайшли сприятливий ґрунт для проростання в польському та українському середовищі на Галичині. Частина представників польської творчої інтелігенції стала захоплюватися українським життям, місцевою історією і етнографією. В історичних розвідках Михайла Грабовського, Едуарда Дуліковського, Юрія Отецького та інших висвітлювалися важливі аспекти історії, побуту і обрядів українців. Праці історичного характеру в Галичині почали з'являтися ще з середини XVIII ст. В числі авторів переважали польсько-шляхетські історики, які здебільшого негативно ставилися до українського руху. Серед них Ян Юзефович - львівський римо-католицький канонік, автор літопису, в якому головна увага була привернута до подій Визвольної війни середини XVII ст., селянських та козацьких повстань. Його ідейна заан-гажованість виявилася у негативній характеристиці Богдана Хмельницького та інших ватажків народних рухів. Подібні погляди обстоювали й інші польські історики. Водночас стали створюватися праці українських авторів, насамперед служителів Української греко-католицької церкви, зокрема луцького єпископа С. Рудницького. Започатковується так званий монастирський напрям історіографії, представлений численними розвідками з історії монастирів. Джерельну вартість мали літописні нариси Варлаама Компанієвича (1777-1858) про історію Святогорського та Онуфріївського монастирів. Ряд дискурсів з історії Галицької митрополії, церковного і світського життя краю підготував Михайло Герасевич (1763-1836). На чільне місце він ставив завдання впорядкувати справи львівських єпископів і на джерельній основі довести законність відновлення Галицької митрополії. Провідним істориком, етнографом та архівістом Галичини початку XIX ст. був Денис Зубрицький (1777-1862). Здобувши гімназійну освіту у Львові, він працював у Перемишлі секрета- рем повітового управління, а згодом судовим перекладачем. З 1829 р. став директором друкарні Ставропігійського інституту, навколо якого групувалася українська інтелігенція греко-католицького обряду. Тут друкувалися не тільки релігійна література, а й світська: підручники для народних і середніх шкіл, праці українських істориків. До речі, в ній з 1837 р. став використовуватись громадянський шрифт. Пізніше Д. Зубрицький став віце-сеньйором інституту, завідував бібліотекою і архівом. У 1838 р. був запрошений на роботу в архів Львова, що дозволяло йому не тільки впорядковувати його фонди, а й використати їхні документи для своїх наукових вислідів. Він був обраний членом-кореспондентом Петербурзької академії наук, почесним членом Київської археографічної комісії. Московського товариства історії і старожитностей. Д. Зубрицький спочатку заявив про себе як дослідник пісень галицького народу, історії русько-слов'янських друкарень, літописів Львівського Ставропігійського братства, а в 1840-1850-хрр. він створює «Хроніку міста Львова», «Історію древнього Галицько-Руського князівства», «Кордони між польським і українським народом у Галичині» та ін. Найбільшу цінність, з точки зору джерелознавства, має «Хроніка міста Львова»1. Справа в тому, що вчений, виявивши унікальні документи, критично підійшов до їх аналізу, до здобуття джерельної інформації, що дозволило значно збагатити відомості про заснування міста і його розвиток у контексті історії Галичини і Волині. До узагальнюючих праць Д. Зубрицького, що мають водночас підсумковий характер всієї його творчості, відносять «Історію древнього Галицько-Руського князівства», яка була опублікована 1852 р. і присвячувалась так званому тисячоліттю Русі. Праця складалася з чотирьох книг. Перші дві книги присвячувалися формуванню Русі Північної та Південної. Виходячи з ідеї «единства русского народа», автор дотримувався теорії, за якою засновниками Київської Русі були нормани («північні люди»), а київських князів виводив із роду Рюриковичів. У третій книзі висвітлювалась здебільшого політична історія 1 У 2002 р. у Львові опубліковано український переклад «Хроніки міста Львова» з науковим апаратом і коментарями, що має велике джерельне та історіографічне значення. Галицько-волинського князівства. До четвертої книги увійшли в російському перекладі уривки з різних джерел, що охоплювали період 1337-1387 рр., які стосувалися переважно історії Галичини і Волині. Ця книга мала посвяту російському імператору Миколі І, який помер 1855 р. Праці Д. Зубрицького спростовували інсинуації польської історіографії щодо польськості Галичини. У них переконливо доводилось, що Галицька і Волинська земля з найдавніших часів була невід'ємною частиною давньої Русі, яка, на його думку, ділилася на Південну, Північну та Західну. Погляди історика приваблювали москвофілів, оскільки в них були відсутні самі поняття Україна та український народ як окрема нація. Варто зазначити, що в працях, які виходили німецькою мовою, домінували проавстрійські настрої, а в російськомовних - проросійські. Спільним було те, що в тих та інших Д. Зубрицький поставав як прибічник монархізму, при цьому більше симпатій виявляв до російської монархії, до її ідейних засад: православ'я, самодержавства і офіційної народності. Його приваблювали панславістські ідеї зовнішньої політики Росії. Історик був прихильником москвофільства на Галичині, підтримував творчі зв'язки з московським істориком М. Погодіним, поділяв його схему давньоруської історії. Він на замовлення свого кумира скуповував і пересилав у Росію документи, стародруки, давньоцерковні пам'ятки. Водночас слід зазначити, що це не заважало Д. Зубрицькому налагодити добрі стосунки з І. Срезнєвським, М. Максимовичем, О. Бодянським, П. Лу-кашевичем та ін. Під час революції 1848-1849 рр. він став членом Головної Української Ради у Львові. Заслуговує уваги археографічна діяльність Д. Зубрицького. Він підтримував і надсилав до Археографічної комісії Петербурзької академії наук копії низки унікальних документів для публікації у збірниках «Актьі Западной России», «Памятники, издаваемне временной Комиссией для разбора древних актов». У «Памятниках Киевской временной комиссии для разбора древних актов» учений опублікував Акти Львівського Ставропігійського братства. На загал, ім'я Д. Зубрицького в украинськой історіографії ув'язується, насамперед, з критичним опрацюванням джерел, підготовкою їх до друку, публікацією, з створенням наукових праць регіонального значення. На рубежі ХУШ-ХІХ ст. у Галичині, за образним висловлюванням Івана Франка, формується перше покоління будителів, яке головним чином було представлене греко-католиць-ким духовенством. Центром першої хвилі їхньої діяльності в ім'я відродження став Перемишль. Тут навколо єпископа Михайла Левицького (1774-1858) - професора Львівського університету, а згодом першого кардинала Української греко-католицької церкви, згуртувався осередок національно-свідомої інтелігенції, серед яких провідну просвітницьку роль відігравали І. Могильницький, Й. Левицький, Й. Лозинський, А. Добрянський, І. Лаврінський, І. Снігурський та ін. На першому місці їх культурно-подвижницької діяльності були питання української історії, розвитку шкільництва, мови і усної творчості свого народу, написання і видання підручників. Зразком подвижницької діяльності щодо захисту української мови, дослідження її історії як мови окремого народу можна розглядати Івана Могильницького (1777-1831) - ученого-філолога, історика, духовного будителя західних українців. Вихованець богословського факультету Львівського університету, парафіяльний священик, діяч Перемишльської греко-католицької єпархії, в т.ч. інспектор шкільництва, він заснував велику кількість народних (парафіяльних) шкіл, дяковчительський інститут, підготував низку підручників, активно впроваджував українську мову і дбав про національне виховання українців. У його науковій праці «Відомість про руськім язиці» (1829) обґрунтовувалась окремішність українського народу, спростовувались поширювані фальшиві твердження, буцімто українська мова - діалект польської або російської мови, доводилось, що це мова окремого, реально існуючого східнослов'янського народу. Як вершину руху будителів у Галичині у першій третині XIX ст. розглядають заснування та діяльність «Руської трійці» - громадсько-культурного угруповання діячів української інтелігенції національно-демократичного спрямування та студентської молоді Львівського університету. Його очолили Маркіян Шашкевич (1811-1843), Іван Вагилевич (1811-1866) та Яків Головацький (1814-1888). Збираючи і досліджуючи багатющу старовинну усну і пісенну творчість свого народу, оцінюючи її з позицій західноєвропейського просвітництва та романтизму, діячі «Руської трійці» брали за приклад ідеологів слов'янського відродження Наддніпрянської України, прагнули шляхом піднесення освітнього рівня, історичної та національної свідомості західних українців підготувати їх до входження в коло вільних та культурних націй Європи. З діяльністю «Руської трійці» пов'язані такі напрями досліджень, як історичне народознавство та етнографія. Праці Я. Головацького «Велика Хорватія, або Галицько-карпатська Русь», «Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі», статті І. Вагилевича про гуцулів, бойків та лемків розширили історичні уявлення українського народу про свою розмаїтість. Досліджуючи його історичне минуле, вони особливу увагу звертали на княжі традиції, на організацію політичного життя в Київській та Галицько-волинській державах, на козацько-гетьманські часи. Їхні твори проникнуті гордістю за державну могутність і славу Київської Русі, пам'ятки її культури. Вони залучили багато унікальних джерел, зокрема статути Володимира Великого та Ярослава Мудрого, грамоти, листи, здійснили переклад польською мовою «Літопису Нестора», україномовне видання «Слова о полку Ігоревім». У середині 50-х рр. XIX ст. Я. Головацький опублікував «Хрестоматію церковнослов'янську і давньоруську»(1854). Найбільший інтерес діячі «Руської трійці» виявили до Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. М. Шашкевич підготував для альманаху «Зоря» життєпис гетьмана, а Я. Головацький опрацював «Львівський літопис» як важливе джерело до історії козацько-гетьманської доби. Ряд творів на історико-етнографічну тематику був оприлюднений в альманахах «Русалка Дністрова» та «Вінок русинам на обжинки». В опорі на історичну минувшину українського народу провідники «Руської трійці» виробили програмні засади українського національного руху з врахуванням революційних подій в Європі 40-х рр. XIX ст. Особливий інтерес з цієї точки зору представляє стаття Я. Головацького «Становище русинів у Галичині» (1846). Велику історико-етнографічну цінність має його праця «Народні пісні Галицької і Угорської Русі» у чотирьох книгах, яку він завершив у Вільно, де працював у Археографічній комісії1. 1 Під впливом М. Погодіна Я. Головацький перейшов на москвофільські позиції, що й зумовило його виїзд зі Львова. Загалом з «Руською трійцею», діячі якої підтримували особисті і творчі контакти з подвижниками української історичної науки О. Бодянським, М. Максимовичем, І. Срезнєвським, з російськими, чеськими, словацькими, сербськими, хорватськими, польськими ученими, пов'язаний важливий етап розвитку історичної думки не тільки в Галичині, айв Україні в цілому. Її діяльність високо цінували М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, Б. Лепкий, М. Грушевський та ін. Таким чином, розвиток української думки на західноукраїнських землях наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. відбивав загальні тенденції посилення в ній наукових засад, романтично-патріотичного спрямування. Вона зазнавала помітних впливів, насамперед культурно-просвітницької діяльності і слов'янської орієнтації побратимів - наддніпрянців, а також західноєвропейських та російських учених і діячів культури. Однією з особливостей західноукраїнської історичної думки було те, що її провідниками були здебільшого діячі Української греко-католицької церкви, які, виходячи з конкретно-історичних умов, взяли на себе місію не тільки духовних пасторів, а й будителів національного руху, захисників української мови і культурної самобутності. Зрослий інтерес до історико-народознавчих та етнографічних досліджень яскраво продемонструвала діяльність «Руської трійці», її літературно-публіцистичні та наукові альманахи. Варто підкреслити, що в історичних дискурсах галичан поряд з домінуванням місцевої проблематики широке відображення діставали загальноукраїнські теми: Київська Русь і козацько-гетьманська доба. Загальні висновки Процес трансформації історичних знань в українську історичну науку набув окреслених контурів на рубежі ХVIII-ХІХ ст., коли українська історична думка виокремлюється та унезалежнюється від російської і польської історіографій. Особливість цього періоду української історіографії зумовлювалася, з одного боку, потужним зростанням ролі історичної науки в суспільному житті країн Західної Європи і Російської імперії, а з другого боку — українським пробудженням, початком національного відродження. У відповідь на ліквідацію Гетьманщини, зруйнування Запорозької Січі, скасування сотенно-полкового устрою на Лівобережжі, накидання російської політичної і адміністративної системи розгорнувся рух українського спротиву, що в свою чергу стимулювало інтерес до минувшини, розвиток історичних знань. Інтелектуально-старшинська верства українського суспільства шукала в історичному минулому підтримку в своїх домаганнях відновити Гетьманщину, автономні права і козацькі вольності. Під впливом українського відродження, ідеології романтизму і козацького автономізму посилився процес визрівання національних засад української історичної думки. Праці Якова та Олександра Маркевичів, Дмитра Бантиша-Каменського та інших з історії України розвивали ідею тяглості української історії, за якою козацько-гетьманська доба розглядалася як спадкоємиця традицій княжого Києва. Ставши на шлях критичного ставлення до джерел і творів попередників, вони започаткували в українській історіографії напрям критичної історії, що був провідним у цей час у західноєвропейській історіографії. Історичні твори дедалі ширше залучають статистичні, етнографічні, природничо-географічні, антропологічні матеріали, що закладало основи народознавчих та українознавчих досліджень. Принципово новим, рубіжним явищем у розвитку української історичної думки, утвердження її наукових засад та національного забарвлення, у формуванні суспільної історичної свідомості стало створення, поширення та публікація «Історії Русів». У цьому творі доводилася ідея безперервного процесу розвитку русів-українців від княжих часів до 80-х рр. XVIII ст., обстоювалося їхнє природне право на окремішній суспільно-політичний і національно-культурний розвиток, на відновлення автономної Гетьманщини. Поряд з підросійською Україною історична думка збагачувалася на теренах західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії. Провідну роль у її розвитку відігравало українське греко-католицьке духовенство, навколо якого гуртувалися світські інтелектуали, що виявляли інтерес пересічно до місцевої, регіональної історії. Вагомий внесок у примноження історичних знань, заснування національної течії в західноукраїнській історичній думці внесли праці Дениса Зубрицького, Івана Могильницького та діячів «Руської трійці» — Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Якова Головацького. Поряд з домінуванням регіональної проблематики утверджувалась загальноукраїнська тема органічної єдності історії Київської і Галицько-волинської Русі та козацько-гетьманської доби. Запитання для самоконтролю 1. Розкрийте діалектику процесу українського відродження і визрівання національних засад української історичної думки. 2. Якою мірою простежується ідея українського автономізму у працях Якова та Олександра Марковичів? Порівняйте їхню схему історії України. 3. Висвітліть значення історико-етнографічних досліджень для збагачення історичної думки і становлення українознавства. 4. Дайте характеристику історіографічного значення «Історії Малої Росії» Дмитра Бантиша-Каменського. 5. Чому появу «Історії Русів» вважають рубіжним явищем української історіографії? 6. Зробіть порівняльний аналіз поглядів автора «Історії Русів» на історію України та авторів попередніх творів з української історії. 7. Якими факторами визначалися особливості розвитку історичних знань на західноукраїнських землях? 8. Охарактеризуйте історичні погляди Дениса Зубрицького і розкрийте значення його праць для української історичної науки.
ЛЕКЦІЯ ІХ ©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|