Главная | Обратная связь

IX. 1. Формування університетських осередків української історичної науки ХІІ-ХІІІ ст. В. Антонович

Від появи перших університетів (ХІІ-ХІІІ ст.) в Італії, Іспанії, Франції, Англії започатковується їхня унікальна роль у розвитку історичних знань як центрів науки і культури. Піонерами університетської освіти в Україні були вже зга­дувані Острозька та Києво-Могилянська академії. Першим класичним університетом на українських землях став Львів­ський університет (1661), створений на базі колегії, в якому викладалися всі університетські предмети, включаючи філо­софію й історію, присуджувались ступені бакалавра, магістра і доктора. У попередній лекції зазначалося, що після входжен­ня західноукраїнських земель до Австрійської імперії була відновлена діяльність Львівського університету (1784), підви­щено його статус, а в 1817 р. йому присвоїли ім'я імператора Франца І. З 1848 р. в університеті допускалося викладання українською мовою і створювалася кафедра української мови та літератури. Найбільше уваги розвитку і поширенню істо­ричних знань приділялося на філософському і юридичному факультетах, де сформувався ряд українських істориків.

У 1870 р. в університеті утворилося українське студентське товариство «Академічна бесіда», учасники якого виявляли щире зацікавлення історією України. Спадкоємець товариства

«Академічний гурток» започаткував видання журналу «Друг». У ньому співпрацювали І. Франко, М. Павлик, публі­кувалися листи М. Драгоманова, в яких обстоювалася ідея цілісності українського руху, його єдності у межах Галичини та Наддніпрянщини.

На підросійських землях України перший університет було засновано в Харкові (1805) з ініціативи відомого українського вченого і громадського діяча В. Каразіна, якого сучасники на­зивають «українським Ломоносовим». У складі університету поряд з іншими функціонував історико-філологічний факуль­тет, з яким пов'язані імена багатьох істориків, зокрема А. Беке-това, Л. Боровиковського, П. Гулака-Артемовського, М. Косто­марова, І. Срезневського, М. Луніна, Д. Багалія, М. Дринова, А. Ковалевського та ін.

Визначна роль у розвитку історичної думки та її поширенні належала історико-філологічному гуртку, який утворився на початку 30-х рр. XIX ст. навколо професора Ізмаїла Срезнев­ського (1812-1880). Росіянин за походженням, він сформував­ся в культурному середовищі Слобідської України, щиро за­хоплювався історією і побутом українського народу, коза­цтва, збираючи унікальні етнографічні матеріали на Харків­щині, Катеринославщині, Полтавщині, спілкуючись з ученими-славістами, з істориками Галичини і Закарпаття Я. Головацьким, І. Вагилевичем, О. Духновичем та ін. Гуртківці сповідува­ли ідеї романтизму, свідченням чого стало видання «Украинского альманаха», на сторінках якого публікувалися історичні та етнографічні розвідки, народні пісні, історичні думи.

Особливу роль у публікації джерельних матеріалів та аналітичних оглядів з історії українського козацтва відіграв історико-літературний збірник «Запорожская старина*, який видавав І. Срезневський. На сторінках 6 випусків збірки (1833-1838) вперше побачили світ наукові розвідки про героїчне минуле українського народу, уривки з козацьких літописів, з «Історії Русів», твори про гетьманів, повстання Косинського, Наливайка, Остряниці та ін.

І. Срезневському належить цінне дослідження з історії Слобожанщини від її заселення до перетворення у Харківську губернію. Однак після переїзду до Петербурга, де він очолив університетську кафедру славістики, його інтерес до україн­ської історії згас.

Історики Харківського університету оприлюднили ряд важ­ливих наукових дискурсів з історії України на сторінках

періодики - «Харьковского еженедельника», «Украинского вестника», «Украинского журнала» та ін.

Особливу роль у розвитку української історичної науки су­дилося відіграти Київському (Імператорському) університе­ту Св. Володимира, заснованому 1834 р. Символічно, що його першим ректором був Михайло Максимович (1804-1873) -визначний український учений, історик, фольклорист і етно­граф. Уродженець Золотоніщини, вихованець Новгород-Сіверської гімназії і Московського університету, він унікальне поєднав у своїй творчості природо-, мово- і українознавство. Незважаючи на те, що за українофільські погляди царизм всіляко усував його від академічно-наукової діяльності, він ба­гато зробив на ниві української історіографії. Як прихильник романтизму і народницького напряму в історичній науці, М. Максимович чільне місце надавав проблемам формування українського народу, його самобутності. Він відкинув твер­дження М. Погодіна про «великоруське населення» Києва, пе­реконливо довів, що суспільно-політичне і духовне життя Київщини не припинялося і в часи монголо-татарського панування, вказав на спадкоємність княжої і козацько-геть­манської доби в українській історії. Праці М. Максимовича «Нарис Києва», «Листи про Б. Хмельницького», «Досліджен­ня про гетьмана Конашевича-Сагайдачного», «Розповідь про Коліївщину» та інші відіграли важливу роль у розвитку істо­ричних знань, у становленні української національної історіо­графії. Вченому належить ряд археологічних досліджень: «Ук­раїнські стріли найдавніших часів», «Археологічні записи про Київ та околиці», унікальних дискурсів з української фольк­лористики. Велика заслуга М. Максимовича в започаткуванні української археографії, як видавця «Руської правди», «Повісті минулих літ», багатьох інших унікальних історичних пам'яток: грамот, універсалів, актових документів. Він автор першого віршованого перекладу «Слова о полку Ігоревім» ук­раїнською і російською мовами, засновник літературно-публіцистичних альманахів «Денниця», «Киевлянин», «Украинец». Своїм інтелектом і творчістю М. Максимович справив колосальний вплив на виховання кількох поколінь україн­ських істориків, на започаткування історичної науки в Київ­ському університеті та в Україні взагалі.

У 1840-х рр. в університеті працював видатний український історик Микола Костомаров (1817-1885) - вихованець Харківського університету, один із засновників Кирило-Ме-

фодіївського братства, автор знаменитої «Книги буття ук­раїнського народу». У 1864 р. вчена рада Київського універси­тету присвоїла йому ступінь доктора російської історії, а в 1876 р. він став членом-кореспондентом Російської академії наук. Монографічні дослідження М. Костомарова «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Мазепинці», наукові розвідки про гетьманів І. Виговського, Ю. Хмельницького, тритомник «Русская история в жизнеописаниях ее важнейших деятелей» - це великий і вагомий масив знань з україн­ської та російської історій, побудований на фундаменті доку­ментальних джерел.

Заслуга М. Костомарова насамперед у тому, що досліджен­ня української історії він намагався поставити на тверду нау­кову основу, обґрунтувати ідею окремішності української нації, її права на власну державу, самобутності українського історичного процесу. Будучи представником романтичного напряму історіографії, вчений під впливом репресій супроти українського руху поступово відходив від ідеї українського автономізму до ідеї слов'янської єдності, слов'янського феде­ралізму, а після повернення із заслання став відверто сповіду­вати лояльність до політики царизму щодо України, залишаю­чись противником монархії.

І все ж в українській історіографії постать М. Костомарова знакова, вона невіддільна від становлення українознавства. Його перу належить понад 200 праць з історії України і Росії. Історизмом проникнута більшість художніх і публіцистичних творів історика.

У Київському університеті працював ряд інших визначних істориків, серед яких особливо рельєфно вирізняється постать професора Володимира Антоновича (1830-1908) - вихованця історико-філологічного факультету Університету Св. Володи­мира, видатного вченого і громадського діяча. До його особи і творчості ще не раз будемо звертатися, оскільки саме В. Анто­новичу судилося стати фундатором української національної історіографії, одним з творців наукової школи істориків-документалістів. Київську громаду, одним із засновників і провідників якої був В. Антонович, справедливо називають двигуном народницького руху, що суттєво впливав на розвиток історичної науки, українознавство взагалі, на утвердження народницького напряму в українській історіографії, на фор­мування історичної і національної свідомості українського суспільства. В. Антонович був головним редактором Київської

Тимчасової комісії для розбору давніх актів, очолював Істо­ричне товариство Нестора Літописця, заснував архів і ряд му­зеїв університету, започаткував лекційний курс з історичного джерелознавства в Київському університеті. Його докторська дисертація була присвячена історії Великого князівства Ли­товського та місцю в ньому України.

У мозаїці праць видатного історика домінуюче місце займа­ють дослідження з української історії. Серед них: «Про поход­ження козацтва», «Про гайдамацтво», «Уманський сотник Іван Гонта», «Київ та його доля і значення з XIV до XVI ст.», «Археологічна карта Київської губернії» та багато інших. Червоною ниткою через праці історика проходить ідея само­бутності українського народу, її споконвічності. Він був у числі перших, хто науково застосував поняття «Україна-Русь», порушив питання про українськість Київської Русі, виклав своє бачення історії українсько-польських та україн­сько-російських взаємин. В. Антонович у своїй знаменитій «Сповіді», в наукових працях виклав концепцію української історії як історії народних мас, простих людей. Ця концепція чітко простежується в лекційному курсі з історії українського козацтва, який він читав неофіційно.

Вагомий сегмент творчої спадщини В. Антоновича станов­лять джерелознавчі праці, зокрема «Исследования о козачестве по актам с 1500 по 1648 год», «Последние Бремена казачества на правой стороне Днепра: по актам с 1679 по 1716 год», «Исследования о городах Юго-Западной России по актам 1432-1798 гг.», «Исследования о крестьянах в Юго-Западной России по актам 1700-1798 гг.», «Археологические находки й раскопки в Києве й Киевской губернии в течение 1876 г.» та ін. Особлива заслуга В. Антоновича в збиранні, дослідженні і ви­данні документів з української історії. Він видавець 8 тт. «Архіву Південно-Західної Росії», «Сборникалетописей, отно-сящихся к истории Юго-Западной России», «Сборника материалов для исторической топографии Києва й его окрестностей», «Мемуаров, относящихся к истории Южной Руси».

Наукова школа В. Антоновича дала українській історіо­графії цілу плеяду відомих істориків: М. Грушевського, Д. Багалія, О. Левицького, П. Голубовського, І. Линниченка, Д. Дашкевича, О. Оглоблина та ін.

З В. Антоновичем у Київському університеті деякий час співпрацював його випускник Михайло Драгоманов (1841-1895) - визначний український громадський діяч, історик,

етнограф, філософ. Виходець з козацького роду з Полтавщини, він з молодих років захоплювався історією, народною творчістю, після закінчення історико-філологічного факуль­тету залишився працювати на кафедрі античної історії Уні­верситету Св. Володимира. Брав активну участь у діяльності Південно-Західного відділення Російського географічного то­вариства, у громадівському русі. За свої демократичні погля­ди, симпатії до українофілів у 1875 р. був звільнений з роботи в університеті і емігрував за кордон, де заснував часопис «Гро­мада» і гурток соціал-демократичного спрямування. Разом з В. Антоновичем він опублікував «Исторические песни мало-русского народа» (тт. 1-2, 1874-1875) від княжих часів до Б. Хмельницького.

Перу М. Драгоманова належить ряд ґрунтовних праць, прямо або опосередковано присвячених історії та етнографії України і українській літературі, які сприяли європеїзації ук­раїнської історіографії. Застосовуючи порівняльно-історичний метод дослідження, вчений обґрунтував місце національно-естетичних і культурних цінностей українського народу в контексті європейської цивілізації («Чудацькі думки про ук­раїнську національну справу»), його право на самостійний суспільно-політичний і культурний розвиток («Про україн­ських козаків, татар та турок», «Пропащий час: українці під Московським царатом», «Що таке українофільство?», «Шев­ченко, українофіли і соціалізм» та ін.). Історію українського національного руху М. Драгоманов ув'язував з російським національним рухом, протиставляв український націоналізм західноєвропейському лібералізму.

Винятково важливі роздуми про окремішність українського народу, самобутність його історії і культури містить полеміка М. Драгоманова з Б. Грінченком¹ у вигляді «Листів на Наддніпрянську Україну». Визнаючи ідею політичної та національної автономії України, він водночас не підтримував українського державного сепаратизму, звертався до прикладів так званого позитиву в українсько-російських взаєминах.

Повчальною для українських істориків була наукова лабо­раторія М. Драгоманова як прихильника позитивізму О. Конта. Його пильна увага до усіх різновидів історичних джерел, до фольклору як безсмертного носія історичної пам'яті народу,

¹ Див. докладніше: Грінченко Б. - Драгоманов М. Діалоги про ук­раїнську національну справу. - К., 1994.

орієнтація на багатофакторність історичного процесу, на істо­ричний прогрес - все це віддзеркалювало тісний зв'язок мето­дології вченого з західноєвропейською історіософією.

Важливим осередком історичної науки на Півдні України став Новоросійський (Одеський) університет, відкритий у 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. В його складі був історико-філологічний факультет, учені якого співпрацювали з місь­ким музеєм старожитностей, досліджуючи історію Північного Причорномор'я, античні міста, скіфсько-сарматську добу, розселення слов'ян в умовах Київської Русі. Нагромаджений спільними зусиллями фактичний і джерельний матеріал слу­гував базою для вивчення історії Південної України. Незважа­ючи на сильні проросійські і монархічні настрої, що насаджу­вались у стінах Одеського університету, тут формувалося нове покоління істориків, археологів, краєзнавців, яке ув'язувало своє покликання з українською історією, підтримувало тісні зв'язки з ученими Києва, Харкова, Львова.

Таким чином, заснування поряд з Львівським університетів у Харкові, Києві, Одесі, а згодом і у Чернівцях справило помітний вплив на розвиток усіх галузей науки, в тому числі й історичної. Вони стали провідними центрами наукового, куль­турного і духовного життя, відіграли важливу роль у підго­товці професійних істориків, у формуванні суспільної історич­ної свідомості.