IX.2. Діяльність Київської археографічної комісії та історичних товариств
Важливим чинником розвитку української історичної науки стала археографічна діяльність: пошук, виявлення, збирання, опрацювання та публікація джерел з історії України. На перших порах пошук пам'яток, колекціонування старожитностей провадилися на аматорському рівні, а з середини XIX ст. почали створюватися для цих цілей спеціальні археографічні інституції. Ідея створення такої інституції в Києві належала М. Максимовичу, але після його усунення з посади ректора Університету Св. Володимира, її реалізація зволікалася. Тільки у 1843 р. була заснована «Тимчасова комісія для розбору давніх актів при Київському, Волинському і Подільському генерал-губернаторові». Офіційний С.-Петербург ставив завдання зібрати документальні свідчення «російськості» українських земель, названих Південно-Західною Росією, довести їх «споконвічну» приналежність Росії. Першим головою Комісії був управитель канцелярії генерал-губернатора Н. Писарєв, а згодом новгород-сіверський поміщик, щирий прихильник української старовини М. Судієнко (до 1857). Пізніше Комісію очолив М. Юзефович (до 1889), якого підозрюють у підготовці проекту зловісного Емського указу. Серед членів комісії і її співробітників були М. Максимович, П. Павлов, В. Домбровський, М. Іванишев, П. Куліш, Н. Рігельман, Т. Шевченко, В. Іконников, В. Антонович (секретар комісії), М. Володимирський-Буданов, О. Левицький, пізніше І. Каманін, А. Стороженко, М. Довнар-Запольський, М. Грушевський та ін. Комісія мала головний друкований орган «Архів Південно-Західної Росії», який видавався серійно: акти з історії церкви; акти з історії шляхти; історія козаччини і гайдамаччини; походження шляхетських родів та ін. Крім того, комісія видавала літописи, збірники з історичної топографії, картографії, палеографії тощо. Завдяки діяльності комісії було опрацьовано принципи публікації різних видів джерел, які лягли в основу української археографії, побачили світ десятки томів архівних джерел, козацькі літописи, писемні джерела, виявлені в державних канцеляріях, монастирських архівах, у бібліотечних, музейних і приватних колекціях Правобережжя, Волині і Східної Галичини. Концентрованим підсумком діяльності комісії стали 15 томів «Актов, относящихся к истории Западной России, собранньіе й изданнме Археографической комиссией» (1846-1853). До цієї серії увійшли документи і матеріали з історії України за період з 1340-1699 рр. Видавнича діяльність комісії стимулювала наукові дослідження з історії України, створювала для них ґрунтовну джерельну базу. Окрім того, вона сприяла розширенню археологічних розкопок, розвитку спеціальних історичних дисциплін: палеографії, генеалогії, картографії, топоніміки. Навколо комісії сформувалася досить численна група дослідників, які склали ядро наукової школи істориків-документалістів на чолі з В. Антоновичем. Київська археографічна комісія справляла помітний вплив на евристичну діяльність місцевих історичних товариств, архівів, музеїв, виступала неофіційним координатором збирання і публікації джерел з історії українських регіонів. Плодотворну пошукову, публікаторську і культурно-просвітницьку діяльність у галузі історичної науки провадили 7 4-183 193 наукові товариства, створені в кількох містах України: Товариство Нестора Літописця в Києві, Одеське товариство історії та старожитностей, історичні та історико-філологічні товариства в Харкові, Чернігові, Ніжині, Полтаві. З одного боку, вони закладали джерельну базу історичних праць, утверджували документалізм місцевих досліджень, а з другого — сприяли формуванню загальної та історичної культури населення, піднесенню рівня національної свідомості українського суспільства. Історичне Товариство Нестора Літописця було засноване в Києві 1873 р. з ініціативи М. Максимовича. Серед активних його членів особливо виділялися В. Антонович, В. Іконников, М. Дашкевич, П. Житецький, О. Кістяківський та ін. Основні набутки Товариства публікувалися в «Чтениях», які засвідчують, що його члени приділяли чільну увагу теорії історичної науки, її методології, правдивому висвітленню історичних подій, дотримувалися позитивістських підходів до розуміння історичного процесу. Тематика досліджень членів Товариства охоплювала усі найважливіші періоди української історії, але домінуюче місце в ній відводилося політико-правовим питанням історії козаччини та Гетьманщини, Визвольної війни українського народу середини XVII ст., діяльності Б. Хмельницького. Водночас з 1873 р. у Києві розпочав діяльність Південно-Західний відділ Імператорського російського географічного товариства, головою якого став Григорій Ґалаґан, відомий як меценат української культури. Якщо проаналізувати науковий доробок цього відділу, діапазон наукових інтересів його членів, то можна дійти висновку, що це був один із зародків майбутньої української академії наук. Поряд з В. Антоновичем, М. Драгомановим у роботі відділу брали участь етнограф-антрополог Ф. Вовк, дослідники права П. Чубинський та О. Кістяківський, філологи П. Житецький та К. Михальчук та ін. Під керівництвом П. Чубинського на початку 1870-х рр. була проведена етнографічно-статистична експедиція по території Київщини, Волині, Поділлю і Холмщині, за результатами якої її керівник підготував статтю «Коротка характеристика українців», що доводила самобутність українського народу. Важливо зазначити, що Товариство мало свої філії в Катеринославі, Полтаві, Херсоні, Чернігові, в Криму, що дозволило значно розширити географію осередків історичних досліджень. Діячі Товариства Нестора Літописця та Відділу географічного товариства ініціювали заснування часопису «Киевская старина» (1882-1906), який, на думку М. Грушевського, став енциклопедією українознавства, регулярно публікуючи статті з української історії, археології, етнографії, географії, літератури. На сторінках журналу, який редагували Ф. Лебединцев, О. Лашкевич, Є. Кивлицький, В. Науменко, публікувалися не тільки наукові статті, бібліографічні огляди, але й документальні матеріали (законодавчі акти, гетьманські універсали, грамоти митрополитів тощо), мемуари, щоденники, листи видатних українських діячів, фольклорні та етнографічні пам'ятки. З історичними та етнографічними розвідками на сторінках часопису виступали В. Антонович, О. Лазаревський, О. Левицький, Б. Грінченко, І. Франко, О. Русов, П. Житецький та ін. Заслуговує уваги діяльність Одеського товариства історії та старожитностей, створеного в 1839 р. Вона будувалась навколо збирання і узагальнення археологічних, етнографічних, географічних та інших відомостей про Південну Україну, яку царизм розглядав як Новоросію. Влада ставила перед членами Товариства завдання довести історичну закономірність включення Півдня України і Криму до складу імперії, обґрунтувати правомірність ліквідації Запорозької Січі та козацьких вольностей. Між тим Товариство нагромадило великий джерельний матеріал з української історії, частина якого була опублікована в «Записках имп. Одесского общества истории й древностей». Пам'ятки і дискурси групувалися за трьома розділами: а) археологія, історія, статистика і географія; б) доповіді, повідомлення, наукові записки; в) питання хронології, персо-налій, джерелознавчі висліди. Серед членів Товариства були також науковці з Петербурга, Києва, Львова, Західної Європи. Товариство видало «Историю о казаках Запорожских, соч. князя Мишецкого», зібрання стародавніх грамот і договорів Молдово-Валаських господарів, сприяло заснуванню історичного музею у Феодосії. Вагомий внесок в українознавчі дослідження належить одному з активістів Одеського товариства Аполлону Скальковському (1808-1898) - уродженцю Житомира, вихованцю Віденського і Московського університетів. Завдяки йому вдалося врятувати від знищення значну кількість унікальних документів канцелярії Війська Запорозького, впорядкувати і оприлюднити частину з них. Він автор таких праць, як «Хронологічний огляд історії новоросійського краю», «Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького», «Зносини Запорожжя з Кримом в 1749 р.» та ін. Ставлячись часом негативно до козацтва, гайдамацького руху, А. Скальковський все ж визнавав його провідну роль у суспільному житті, своїми вислідами сприяв поширенню історичних знань, збагаченню і збереженню джерельної бази української історії. У другій половині XIX ст. поряд з Києвом, Харковом, Одесою сформувались осередки історичної науки на Лівобережжі, зокрема в Чернігові та Ніжині. Тут плідну дослідницьку та археографічну роботу проводив Олександр Лазаревський (1834-1902) - виходець з Конотопщини, з родини, яка підтримувала дружні відносини з Т. Шевченком, вихованець Петербурзького університету. Працюючи в судах Чернігова, Ніжина, Полтави, він зосередився водночас і на вивченні унікальних документів з фондів Гетьманської канцелярії і Малоросійської колегії, полків Лівобережжя, матеріалів місцевої казенної палати. Історик опублікував «Отрывки из нежинских магистратских книг 1657-1674 гг.», «Акты по истории землевладения в Малороссии (1630-1690 гг.)», «Отрывки из дневника гетманской канцелярии. 1722-1723 гг.», «Акти по истории монастьірского землевладения в Малороссии - 1636-1730 гг.», «Малороссийские переписнне книги 1666 г.», «Цеховые актм Левобережной Малороссии (1622-1645 гг.)» та ін. О. Лазаревський - автор більше 400 наукових праць, що охоплюють досить обширну проблематику, домінуюче місце в якій займають джерелознавчі дискурси та археографічні публікації. Ще будучи студентом, він опрацював і видав «Указатель источников для изучения малороссийского края» (1858). Велику цінність має «Обозрение Румянцевской описи» (Чернігівський, Ніжинський та Київський полки). Історик заклав наукові засади публікації архівних документів, спогадів, мемуарів, щоденників, листів. Він оприлюднив щоденники Миколи Ханенка, Якова Маркевича, Павла Апостола, листи Андріяна Чепи та ін. Найбільшу цінність має тритомник «Описание Старой Малороссии» (1888-1902), завдяки якому помітно збагатилася джерельна база української історії. З постаттю О. Лазаревського пов'язаний розвиток архівознавчих досліджень, зокрема його ґрунтовні коментарі до видання Сулимівського та Мотижинського архівів, статті в «Чтениях в Историческом обществе Нестора-Летописца». Від української історіографії невіддільна діяльність Олександри Єфименко (Ставровської) (1848-1918) визначного істо- рика, етнографа, дружини Петра Єфименка, теж історика і громадського діяча. Росіянка за походженням, вона полюбила український народ, його історію, пройнялася духом оборони і розвитку української справи. Після звільнення чоловіка із заслання подружжя поселилося спочатку в Чернігові, а потім у Харкові, де й долучилося до активної науково-дослідної праці. З ініціативи Єфименків у Харкові зорганізувався історичний гурток, учасники якого захоплювалися українською тематикою. Під впливом праць В. Антоновича О. Єфименко опрацьовує унікальні архівні документи і оприлюднює в «Киевской старине» ряд цінних досліджень з історії українського Правобережжя та Слобожанщини, зокрема «Двенадцать пунктов Вельяминова», «Турбаевская катастрофа», «Очерки по истории Правобережной Украйни» та ін. Нагромаджений і творчо осмислений джерельний матеріал ліг в основу фундаментальної за тогочасними мірками праці «История украинского народа», написаної на рубежі XIX-XX ст. Докладніше цієї книги торкнемося в наступній лекції, але принагідне зазначимо, що це була одна з перших узагальнюючих праць, у якій викладалась самобутня історія українського народу від найдавніших часів до XIX ст. Отже, друга половина XIX ст. для української історіографії характеризується утвердженням у ній документалізму, активізацією археографічної діяльності, виданням документальних збірників, створенням наукових історичних товариств, розширенням географії, осередків історичної науки. Провідну роль у розвитку історичних знань, їх документалізації поряд з університетами відігравала Київська археографічна комісія, Історичне товариство Нестора Літописця, історико-філо-логічні та історичні товариства в Харкові, Одесі, Чернігові та інших містах. ©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|