Главная | Обратная связь

ІХ.4. Західноукраїнська історична думка

Особливість розвитку української історичної думки другої половини XIX ст. полягала в тому, що відбувалося зближення поглядів на українську минувшину істориків Наддніпрянщини і західноукраїнських земель. На зміну домінуванню місцевої тематики історики Галичини дедалі частіше вдаються до загальноукраїнських проблем, пов'яза­них з княжою і козацько-гетьманською добою. З огляду на це заслуговує уваги подвижницька діяльність Олександра Барвінського (1846-1926), який після консультацій з В. Анто­новичем розгорнув видання «Руської історичної бібліотеки», у 24-х томах якої викладалась українська історія від най­давніших часів і охоплювала всі етнічні землі України. На думку укладача, історія української державності бере свій по­чаток від Київської Русі, продовжувачем якої стала Галицько-волинська держава. О. Барвінський виокремлював внесок ук­раїнського народу у розвиток Польської і Литовської держав. Він гостро критикував прояви русофільства і став одним з творців програми Нової ідеї (1890), яка передбачала співпрацю української інтелігенції з галицькими поляками та австрійця­ми, лояльне ставлення до імперії Габсбургів. Як й інші га­лицькі народовці, він підтримував ідею перетворення Галичи­ни в потужний осередок загальноукраїнського національного руху.

Слід зазначити, що західноукраїнська історична думка, роз­виваючись на порубіжжі із Західною Європою, всмоктувала в себе ідеї і впливи зарубіжних наукових та суспільно-політич­них течій. У 1888 р. польський історик К. Ліске заснував у Львові Історичне товариство, метою якого було сприяння роз­витку історичної науки, висвітленню історії Червоної Русі. І хоч Товариство об'єднувало головним чином польських істо­риків, воно сприяло проведенню досліджень з історії України, зокрема Галичини і Волині. Товариство мало друкований орган «Кwartalnik historyczny», на сторінках якого публікувались дискурси й деяких українських істориків, оприлюднювались джерельні матеріали.

Західноукраїнська історична думка другої половини XIX ст. зазнавала впливу різних громадсько-політичних течій: старорусинства - москвофільства та народовства. Прихильники першої обстоювали ідею національно-культурної, а згодом і державно-політичної єдності з Росією. На цій основі в ряді

історичних праць обстоювалась спільність української і російської історії, простежувались проросійські настрої, які всіляко заохочувались російською владою, яка надавала ма­теріальну підтримку Ставропігійському інституту, Народному дому у Львові, Галицько-Руській матиці, деяким газетно-жур­нальним виданням. В історико-етнографічних публікаціях з'явилися такі поняття, як Русь Київська, Галицька, Угор­ська, Московська, Тобольська та ін., декларувалися близькість, а то й спільність мови і звичаїв галицьких українців та росіян. Водночас слід мати на увазі, що діяльність москвофілів стри­мувала полонізацію та зугорщення українців.

Народовці, на противагу москвофілам, продовжували роз­вивати ідею національного відродження, започатковану «Руською Трійцею», Кирило-Мефодіївським братством, Київ­ською громадою, творчістю Тараса Шевченка. Діяльність гро­мад у Галичині, на Буковині та Закарпатті сприяла вивченню окремішності та самобутності історії українського народу, йо­го національно-культурної цілісності. Розвитку і поширенню історичних знань сприяла діяльність осередків «Просвіти» (1868), Літературно-наукового товариства імені Тараса Шев­ченка (1873), створеного з участю наддніпрянських громад­ських діячів та меценатів. У 1892 р. воно було трансформоване у Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ), поставивши на чільне місце завдання розвитку української науки, збиран­ня і зберігання старожитностей України-Русі. «Записки НТШ» публікували численні дискурси з української історії.

Поряд з О. Барвінським плідну працю у НТШ провадили Ю. Целевич, І. Франко, В. Гнатюк, а згодом і М. Грушевський. Юліан Целевич (1843-1892) - відомий український історик і педагог, вихованець Львівського та Віденського університетів, доктор філософії, перший голова НТШ, упорядник першого то­му Записок НТШ. Він автор ряду історичних досліджень з історії козацької доби («Історичний причинок до нашої мартирології і лицарської слави» (1880), «Облога міста Львова в році 1772» (1883), «Перехід козаків через Покуття до Молдавії в році 1739» (1885)), циклу дискурсів з історії опришківського руху на Прикарпатті («Опришки»), збирач джерельних ма­теріалів про О. Довбуша. Він плідно працював над створенням шкільного підручника з історії України, але завершити цю ро­боту не вдалося.

Потужний вплив на розвиток української історичної думки справляли діяльність і творчість Івана Франка (1856-1916) -

видатного українського письменника, вченого і громадсько-політичного діяча, вихованця Львівського, Чернівецького та Віденського університетів, доктора філософії, почесного докто­ра Харківського університету. Його історіософські погляди співпадали або й випереджали тогочасні філософські течії Західної Європи, насамперед, раціоналістичні та пози­тивістські.

Іван Франко був головним ідеологом і лідером Української радикальної партії (1890), у своїх політичних поглядах він еволюціонізував від народовства до українського самостійництва (рецензія на книгу Ю. Бачинського «ІЛсгаіпа іггесіепіа», стат­тя «Поза межами можливого»). Вершиною ідейно-філософ­ських поглядів мислителя, його політичним кредо стала поема «Мойсей» (1905). Він залишив винятково цінну і багату творчу спадщину, в якій велика питома вага історичних та історико-етнографічних досліджень. Праці «Мислі о еволюції в історії людськості», «Що таке поступ?», «Повний образ історії України-Руси», «Святослав», «Хмельниччина 1648-1649 років у сучасних віршах», «Матеріали до історії Коліївщини», «Наш погляд на польське питання», «Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині», «Нарис історії українсько-руської літера­тури до 1890 р.» та інші охоплюють широкий діапазон проблем української та європейської історії. Найбільше уваги приділе­но в них історії України. Розглядаючи етнічні землі україн­ського народу як єдине ціле від найдавніших часів до початку XX ст., а його етногенез як багатовіковий і поступальний процес, учений висвітлив сліди впливів скіфів, слов'янську природу антів, історію Полянсько-Київської держави, початок якої відносив до VII ст. Історію Галицького і Волинського князівств, їх об'єднання І. Франко розглядав у загальному контексті української державності, трактував як продовження традицій Києва, наголошуючи, що до XIV ст. українська дер­жава розвивалася самостійно.

Включення українських земель до складу Польщі і Литви оцінювалося як початок поневолення українського народу, а Люблінську унію як сигнал до національно-визвольної бороть­би, рушієм якої виступило українське козацтво, що утворило «Запорозьке братство».

В історії козацько-гетьманської доби особливо виділялась роль гетьманів П. Конашевича-Сагайдачного та Богдана Хмельницького, значення Визвольної війни для утворення козацької держави, що привнесло глибокі зміни в життя

України, оживило національну свідомість українців. Варто підкреслити, що вся українська історія постає в І. Франка на тлі культурного і духовного життя, висвітлюється на основі широ­кого використання народної творчості, насамперед пісенної.

Учений різко засуджував наступ російського царизму на Україну у XVIII ст., підкреслюючи, що ослаблення козацького елементу, закріпачення селян, обмеження автономії заверши­лось повною ліквідацією української окремішності. У праці «Причинки до оцінення поезії Тараса Шевченка» І. Франко нагадав, як Петро І засилав козаків на будівництво Петербур­га, замучив голодом Павла Полуботка, як Катерина II докона­ла свободу України, зруйнувала Запорозьку Січ і остаточно ліквідувала українську автономію.

Як новий спалах національної непокори українства розгля­дав І. Франко селянсько-гайдамацьку Коліївщину. Проаналізу­вавши причини, рушійні сили, збройний характер боротьби проти поневолювачів, він дійшов висновку, що Коліївщина брала свій початок від часів Хмельниччини і демонструвала нескореність українського народу.

Чи не найбільше наукових дискурсів І. Франка присвячено історії Галичини в умовах Речі Посполитої, Австрійської та Австро-Угорської імперій, опришківському та селянським ру­хам, реформі 1848 р. Можна без перебільшення стверджувати, що в особі І. Франка українська історіографія дістала першого дослідника економічної історії.

Оцінюючи внесок Івана Франка в розвиток української істо­ричної науки, слід наголосити, що будучи добре обізнаним з античною і європейською історіографією, особливо німецькою і польською, він створив власний стиль дослідника, творчий діапазон якого охопив не тільки українську проблематику, але й зарубіжну. Він велику увагу приділив революційним подіям 1848-1849 рр. у Європі, першим оцінив масштаби і особли­вості національно-визвольного руху в Східній Галичині.

Іван Франко стежив за розвитком української історіографії, пропагував її здобутки, в т.ч. літописи княжої і козацько-геть­манської доби, «Історію Русів», праці Д. Бантиша-Каменського, М. Максимовича, М. Маркевича, М. Костомарова, П. Куліша, М. Драгоманова, В. Антоновича, Ф. Вовка, М. Грушевського та ін. Історичну спрямованість мають і більшість літера­турно-художніх творів Великого Каменяра, які теж відіграли важливу роль у формуванні історичної свідомості українського суспільства.

Нарешті, І. Франко - не тільки дослідник історії, але й блискучий пошуковець, знавець і видавець джерел з історії України. Він один із засновників збірника «Українсько-русь­кий архів», ініціатор ряду цінних археографічних видань, створення фонду документів у бібліотеці НТШ, збирач першодруків і громадянських актів, народних пісень, казок, прислів'їв тощо.

Іван Франко - явище загальноукраїнське і світове, яскрава і неповторна сторінка вітчизняної і світової історіографії. Його дослідження засвідчили остаточний поворот західноукраїн­ських істориків до загальноукраїнських проблем. У цьому по­лягає основний висновок про особливості розвитку історичних знань у Галичині, на Буковині та Закарпатті в другій половині XIX ст. Галичина стає П'ємонтом українського національного відродження, чому сприяли діяльність осередків «Просвіти», Наукового товариства ім. Т. Шевченка, приїзд до Львова М. Грушевського, інших діячів українського руху.

Загальні висновки

У середині та другій половині XIX ст. остаточно утверджують­ся наукові засади в українській історичній думці, вкорінюються її національні традиції. Домінуючу роль у становленні і розвитку української історичної науки відіграли Львівський, Харківський, Київський, а згодом Одеський та Чернівецький університети, в яких сформувалися потужні осередки історичної думки. Наукові дослідження та педагогічна і громадська діяльність М. Максимо­вича, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова та ін. сприяли обґрунтуванню самобутності історії українського наро­ду, її тяглості, підготовці нових генерацій українських істориків, формуванню історичної і національної свідомості українського суспільства. Історичні знання ставали моральною і духовною опорою та стимулом наростання національно-визвольного руху українців.

Велику роль у створенні джерельної бази української історії, її документалізації відіграли київська Тимчасова комісія для розбору давніх актів. Архів давніх актів, Історичне товариство Нестора Літописця, історичні товариства у Харкові, Одесі, Чернігові та ін. Навколо В. Антоновича, В. Іконникова, О. Левиць-кого сформувалася наукова школа істориків-документалістів, яка утверджувала пріоритетне значення джерел в історичних дослідженнях.

Зрослий інтерес до української історії виявився і в літератур­но-художньому житті України, що особливо засвідчила творчість П. Куліша, Т. Шевченка, П. Чубинського та ін. Могутній вплив на національно-демократичну спрямованість української історіо­графії справили твори Т. Шевченка, проникнуті визвольною національною ідеєю і глибоким історизмом.

Помітних змін зазнала і західноукраїнська історична думка. Прирощуванню історичних знань сприяла діяльність осередків «Просвіти», Наукового товариства імені Т. Шевченка. Вагомий внесок у розвиток історичної науки зробив І. Франко, чия творчість засвідчила поворот західноукраїнських учених до за­гальноукраїнських проблем.

Запитання для самоконтролю

1. Поясніть, чому провідними осередками української історичної науки в середині та другій половиш XIX ст. стали університети.

2. З'ясуйте внесок істориків Київського університету Св. Володимира в розвиток української історіографії.

3. Чому Володимира Антоновича вважають фундато­ром української національної історіографії?

4. Розкрийте мотиви створення і значення Київської археографічної комісії для розвитку української історичної науки.

5. Перелічіть основні документальні видання з україн­ської історії, підготовлені Київською археографіч­ною комісією.

6. Обґрунтуйте правомірність віднесення творчості Т. Шевченка до української історичної думки.

7. Розкрийте погляди і оцінки Т. Шевченка на вузлові події, явища та особливості української історії.

8. Назвіть основні особливості західноукраїнської історичної думки другої половини XIX ст.

9. Охарактеризуйте роль НТШ у розвитку історичної науки.

10. Висвітліть внесок І. Франка в збагачення знань і джерельної бази української Історії.

 

ЛЕКЦІЯ Х