Главная | Обратная связь

Х.1. Історична школа М. Грушевського у Львові. Наукова схема історії України

Рубіжний етап у розвитку української історичної науки, утвердженні її національного обличчя пов'язаний з життям і науковою діяльністю Михайла Грушевського (1866-1934) - видатного українського історика, археолога, соціолога, літературознавця, організатора української науки, громад­сько-політичного і державного діяча, засновника Української Народної Республіки, академіка ВУАН та академіка АН СРСР. Вихованець Університету Св. Володимира, учень В. Антонови­ча він ще із студентських років розгорнув дослідницьку роботу в царині української історії («История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XVI века»). Його магістерська ди­сертація, присвячена Барському староству, була побудована на великому і оригінальному джерельному матеріалі.

У 1894 р. М. Грушевський переїхав до Львова, де був при­значений професором кафедри всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи. Тут історик розгорнув велику науково-організаційну і громадську діяльність, насам­перед у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, яке він очолю­вав з 1897 по 1913 рік, редагував його Записки, спрямовував діяльність історико-філологічної секції. Він доклав багато зусиль для поступової трансформації НТШ в академічну уста­нову європейського рівня.

На час приїзду М. Грушевського до Львова тут під впливом ліберального просвітництва і романтизму західноєвропей­ських історіософських течій, насамперед позитивізму, при ак­тивній участі духівництва склалася принципово нова ситуація в історико-філологічних дослідженнях, провідною ознакою якої був поворот до національних проблем. Прихильники ро­мантизму вбачали суспільні ідеали у самобутності національ­ної історії, минувшини кожного народу, утверджували на­родність історії, розвивали інтерес до народної творчості. Праці галицьких істориків А. Петрушевича, С. Шараневича, Ю. Целевича, творчість І. Франка, М. Павлика, О. Барвінського та ін. були присвячені вузловим питанням української історії та етнографії на місцеву проблематику. Галичина пере­творювалась у всеукраїнське культурне, літературне і наукове вогнище, в потужний осередок історичної науки, у П'ємонт національного відродження. Ось чому приїзд вже знаного істо­рика з Києва був сприйнятий у Львові з великим ентузіазмом, зацікавленістю та надією. Ці сподівання співпадали з осо­бистими планами М. Грушевського, що мав за мету якомога більше зробити для української історії, синтезувати її. Уже в інавгураційній промові у Львівському університеті М. Гру­шевський сформулював своє наукове кредо дослідника, яке ґрунтувалося на традиціях київської школи істориків-документалістів В. Антоновича. «Завжди шукати і ніколи не задо­вольнятися, не сподіватися, що посів цілком усю істину», -закликав учений¹. На його думку, не можна замикатися лише на пошуку джерел, потрібна скрупульозна критична робота з ними. Нічого не приймати на віру, перевіряти факти, навіть до джерел ставитися з обережним скептицизмом, аналізувати їх, знаходити зерно правди.

Титанічна діяльність ученого у Львові включала широкий спектр наукових, культурних і громадсько-політичних проб­лем. Це розбудова Наукового товариства імені Т. Шевченка, розширення його видавничої діяльності, створення фундамен­тальної історії України на широкій документально-дже­рельній базі, підготовка і виховання нової генерації україн­ських істориків.

Насамперед, М. Грушевський взявся за підвищення ролі НТШ у розвитку історичної науки, за його реформування, на-

¹ Грушевський М. Вступний виклад з давньої історії Руси // Запис­ки НТШ. - Т. 4. - Львів, 1894. - С. 150.

магаючись надати йому справді наукового, академічного і всеукраїнського характеру. Засадничими підвалинами цього реформування стали ідеї української національно-культурної самостійності, соборності українських земель, українського демократичного просвітництва на шляхах відродження і роз­витку науки та культури як важливої передумови національ­ного визволення.

Водночас М. Грушевський на чільне місце у своїй науково-організаційній діяльності поставив підготовку з числа студент­ської молоді фахівців з української історії. Навколо нього гуртувалися патріотично налаштовані юнаки, відвідуючи ака­демічні лекції і неофіційні зібрання з участю професора, на яких жваво обговорювались гострі питання історії і майбутньо­го України. Найздібніші учасники цих зустрічей згодом стали ядром історичної школи М. Грушевського. Серед її вихованців були такі талановиті дослідники, як О. Терлецький, М. Кордуба, С. Томашівський, О. Целевич, В. Герасимчук, С. Рудницький, І. Джиджора, І. Кревецький, І. Крип'якевич та ін.

Головною об'єднуючою ідеєю цієї школи стала принципово нова схема і наукова концепція української історії, опрацьова­на М. Грушевським, яка обґрунтовувала самобутність, окре-мішність і безперервність історичного буття українського народу. Ця концепція лягла в основу фундаментальної «Історії України-Руси», про що засвідчив її перший том, оприлюдне­ний у Львові в 1898 р.

Запропонована концепція похитнула пануючу у великодер­жавницькій історіографії офіційну схему історії «загально-російської народності», висунуту М. Карамзіним, М. Пого-діним, С. Соловйовим та ін. На думку М. Грушевського, Київська держава, право, культура були творінням однієї на­родності - українсько-руської, а Владимиро-Московську дер­жаву творила інша великоруська народність. Київський період історії перейшов не у владимиро-московський, а в галицько-московський, а потім у литовсько-польський період. «Влади-миро-московська держава не була ані спадкоємицею, ані на­ступницею Київської, вона виросла на своїм корені»². Оскіль­ки в Росії концепція М. Грушевського замовчувалася, він вирішив поширити її у країнах Західної Європи. Читаючи курс історії України в Парижі (1903), він домовився про видання

¹ Грушевський М. Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства // Любомир Ви­нар. Силуети епох. - Дрогобич, 1992. - С. 168-175.

своєї схеми французькою, а пізніше - німецькою мовами. У 1904 р. М. Грушевський опублікував українською мовою на сторінках збірника Петербурзької академії наук «Статьи по словяноведению» дискурс під назвою «Звичайна схема «русь­кої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства». Оригінальність запропонованої нової моделі історичного розвитку східнослов'янських народів полягала в тому, що вона орієнтувала дослідників на вивчення історії кожного слов'янського народу окремо, на перенесення акценту з історії Російської держави на історію народів. Згодом головні ідеї цієї схеми були викладені у передмові до другого видання «Очерка истории украинского народа», а також у третьому виданні першого тому «Історії України-Руси».

Ця схема, як і концепція окремішності українського істо­ричного процесу, стала поворотним рубежем у розвитку україн­ської історіографії, сприяла утвердженню її національної самобутності. Власне на ґрунті цієї схеми формувалися новітня українська історична думка, нове покоління українських істориків, творилася і діяла наукова історична школа М. Гру­шевського у Львові.

Основним осередком історичної школи М. Грушевського у Львові були історичний семінар в університеті та історико-філософська секція НТШ. На засіданнях семінару особлива увага приділялася методології історичного дослідження, прак­тичному пошуку і опрацюванню джерел, їх порівняльному аналізу. Домінуючою історіософською течією, яку сповідували як керівник, так і більшість учнів школи, був позитивізм. Ось чому особлива увага зверталася на аналіз джерел, факторів, що впливають на історичний процес, на об'єктивність досліджен­ня. Помітний вплив на фахову підготовку молодої генерації істориків справило ознайомлення з підручником з методології історії Е. Бернгейма - професора Грейсвальдського універси­тету, оволодіння методами наукових дискусій, диспутів.

М. Грушевський навчав початкуючих істориків опрацьову­вати літературу, реферувати її бібліографію, готувати рецензії, зокрема на зарубіжні видання, прищеплював любов до історії та наукової праці, почуття національної гордості. На практич­них заняттях проводились так звані історичні вправи, що включали вибір способів історичного дослідження, аналізу джерел, використання методів дипломатики, хронології, палео­графії, сфрагістики, геральдики, іконографії, історичної гео­графії та інших дисциплін.

Чимало учнів М. Грушевського згодом стали дійсними чле­нами НТШ, що було визнанням їх наукового доробку. Біль­шість наукових дискурсів членів історико-філософської секції НТШ присвячувались вузловим проблемам історії України, Козаччини, Гетьманщини, Галичини.

Примітною рисою діяльності М. Грушевського і його історич­ної школи у Львові була особлива увага до збирання і видання історичних джерел. Учений став ініціатором утворення Ар­хеографічної комісії, разом з І. Франком та С. Томашівським очолив її діяльність, спрямовану на підготовку корпусу доку­ментів з історії України-Руси. Зусиллями членів комісії були опрацьовані джерельні матеріали в архівах Варшави, Кракова, Києва, Петербурга, Москви, Харкова, Чернігова, бібліотечні та приватні колекції історичних пам'яток. Великий пласт виявле­них і досліджених джерел за період до 1914 р. було опублікова­но в «Українсько-руському архіві» (14 томів) та у спеціальному виданні «Джерела до історії України-Руси» (11 томів).

Історична школа М. Грушевського у Львові на рубежі XIX-XX ст. стала по суті головним репрезентантом української національної історіографії. Наукові видання НТШ - «Записки», «Збірники», «Студії», «Хроніки», часописи за своїм рівнем не поступалися аналогічним виданням зарубіжних академій наук. Вони засвідчували перед науковим світом появу у Львові потужного українського академічного осередку. Завдяки діяльності цієї школи утверджувалася професіоналізація української історичної науки.

До наукового доробку учнів Михайла Грушевського будемо звертатися в наступних лекціях, тут зупинимось лише на тих його аспектах, що пов'язані з рубежем ХІХ-ХХ ст. Йдеться, насамперед, про перші дослідження Мирона Кордуби (1876-1947) - вихованця Львівського та Віденського університетів, відомого дослідника давньої і середньовічної історії України, історії слов'ян, історичної географії. Особливий інтерес учений виявляв до історії державності слов'янських народів, опри­люднивши у «Записках НТШ» розвідки «Перша держава слов'янська» (1896), «Суспільні верстви та політичні партії в Галицькому князівстві до пол. XIII ст.» (1899). Осередок пер­шої слов'янської держави він визначав у кордонах тодішньої Чехії, а історію Галицько-волинської держави розглядав за аналогією із західноєвропейським державотворчим процесом, що стало темою його докторської дисертації, захищеної у Відні (1898). На основі джерел, почерпнутих у Віденському держав-

ному архіві, М. Кордуба підготував ґрунтовний дискурс «Венецьке посольство до Хмельницького» (1907). Вивчивши звіти австрійських послів, автор дійшов висновку про плани Венеції схилити Б. Хмельницького до спільних воєнних дій проти Ту­реччини. По суті М. Кордуба став піонером серед українських істориків, що досліджували дипломатичні зносини Б. Хмель­ницького («Акти до Хмельниччини» та ін.). Він започаткував створення підручників з історії Буковини (1906), зібрав мате­ріали до молдавсько-буковинської історії, до історико-географічного словника Галичини.

Серед учнів М. Грушевського підвищеним інтересом до по­шуку і опрацювання джерел виділявся Іван Крип'якевич (1886-1967) - згодом дійсний член НТШ, видатний історик, академік АН УРСР. У 1905 р. він дебютував своїми першими науковими дослідженнями минувшини Львова, його місця у розвитку торгівлі з Заходом і Сходом, з історії Галицько-Во-линського князівства («Матеріали до історії торгівлі Львова», «Львівська Русь у першій половині XVI ст.»). Особливо плідною була праця молодого історика в діяльності Архео­графічної комісії НТШ, за дорученням якої він опрацював цінні джерельні матеріали в архівах Кракова, Варшави та Москви. Наслідком цієї евристичної праці став окремий том «Жерел до історії України-Руси», до якого увійшли 233 доку­менти з історії Козаччини. Він підготував ґрунтовну вступну статтю до цієї збірки «Матеріали до історії української козач­чини», що помітно збагатила знання про генезу українського козацтва, його вольностей. Цій проблемі була присвячена його докторська дисертація, захищена в 1911 р. Вражає широкий діапазон проблематики досліджень І. Крип'якевича, яка охоп­лює історію судочинства і права, релігійного життя, краєзнав­ства, джерелознавства, спеціальних історичних дисциплін: сфрагістики, історичної географії, топоніміки, геральдики, дипломатики тощо. Унікальність наукової творчості історика полягала в тому, що в ній, з одного боку, органічно поєднува­лися пошук, виявлення, публікація джерел і їх науковий аналіз, а з другого - реконструкція історичного процесу з по­зицій ролі державності в історії України на тлі європейської і світової історії.

Історії гетьманської України присвятив свої перші наукові розвідки ще один талановитий учень М. Грушевського - Іван Джиджора (1880-1919) - український історик, громадський діяч і публіцист. Ще будучи студентом філософського факуль­тету Львівського університету, він прилучився до діяльності

товариства «Академічна громада» і семінару М. Грушевського, до роботи Археографічної комісії. Опрацювавши унікальні до­кументи в архівах Києва, Харкова, Петербурга, Москви, у т. ч. архів Міністерства юстиції, він один з перших українських істориків проаналізував статус і устрій Гетьманщини у Росій­ській імперії, політику царизму щодо України, історію Гене­ральної Військової канцелярії, довів економічну окремішність Гетьманщини, її місце в міжнародній торгівлі, показав посту­пове обмеження і поглинання російською владою економіки України, що й призвело до втрати нею автономії («Нові при­чинки до історії відносин російського правительства до Ук­раїни в 1720-1730-х рр.» (1904), «Матеріали Московського «Архива Министерства юстиции» до історії Гетьманщини» (1908), «Економічна політика російського правительства супроти України» (1910), «Реформи Малоросійської колегії на Україні в 1722-1723 рр.» та ін.).

Варто зазначити, що І. Джиджора максимально перейняв від свого учителя інтерес до методології історичного дослі­дження, синтезу історичних знань, розуміння самобутності українського історичного та історіографічного процесів.

Соціальні проблеми і психологічні аспекти української історії, військової історії та історії Галичини середини XIX ст. плідно досліджував Іван Кревецький (1883-1940) - вихова­нець Львівського університету, учень М. Грушевського, зго­дом один з провідників державницького напряму української історіографії. Йому належать перші розвідки з історії аграр­них страйків і бойкотів, про створення загонів самооборони і національної гвардії українців у Східній Галичині, історії виборчого руху. В полі зору дослідника були і проблеми куль­турно-наукового розвитку Галичини, діяльності «Руського інституту», релігійного життя, ролі Греко-католицької церкви.

В. Кревецький піддав гострій критиці політику царського уряду щодо заборони української мови, аналізував ставлення деяких діячів російської культури до України («Не бьіло, нет й бить не может» (1904), «Дещо про панславізм» (1905), «М. Добролюбов і Україна» (1907) та ін.).

До спадщини цих та інших учнів школи М. Грушевського, зокрема В. Герасимчука, О. Терлецького, С. Рудницького, М. Чубатого та ін., ще повернемось у наступних лекціях, оскільки ця наукова школа заклала солідні підвалини розвит­ку української національної історіографії. Вона сприяла підго­товці нової генерації українських істориків, оволодінню ними

модерною методологією історичного дослідження. Не маючи реальної державної підтримки, наукова школа у Львові опира­лася на невичерпний ентузіазм її засновника, на діяльність Наукового товариства імені Шевченка, на його історико-філософську секцію, зуміла створити академічне підґрунтя для на­укового дослідження історії України, збагачення її джерельної бази, для науково-критичного переосмислення національної історіографії.

Підсумовуючи сказане про історичну школу М. Грушев­ського у Львові та його наукову схему української історії, можна дійти висновку, що це був винятково важливий етап у розвит­ку української історичної науки. Були обґрунтовані і почала реалізовуватися наукова схема і концепція безперервного істо­ричного розвитку українського народу, його самобутності та окремішності. М. Грушевський та його учні продовжили спра­ву попередніх поколінь українських істориків, започаткували науковий синтез історії України з позицій позитивізму та національної ідеї.