Главная | Обратная связь

Х.2. «Історія України-Руси» М. Грушевського - науковий синтез української історії на ґрунті позитивізму і національної ідеї

Найвидатнішою подією в українському історіо­графічному процесі кінця XIX - початку XX ст. було створення і вихід у світ перших томів фундаментальної праці з україн­ської історії - «Історії України-Руси» М. Грушевського. Видава­лася вона у Львові та Києві в період 1896-1936 рр. і складається з 10 томів у 13 книгах. Багатотомник містить систематичний виклад української історії від найдавніших, доісторичних часів до середини XVII ст.

Дослідження побудоване за хронологічно-проблемним та те­матичним принципами. Перші три томи висвітлюють початок людського життя, історію епох палеоліту, неоліту, бронзи і заліза на українських землях, етногенез українського народу. Особлива увага приділена слов'янській добі, утворенню Київської держави як держави українського народу, його долю у складі Великого князівства Литовського та Польщі. У п'ято­му і шостому томах простежуються нові явища в українській історії після Люблінської унії і утворення Речі Посполитої. Сьомий та восьмий томи містять аналіз факторів, що призвели до зародження українського козацтва, утворення Запорозької

Січі, розгортання національно-визвольної боротьби україн­ського народу. У третій частині восьмого та двох частинах дев'ятого томів М. Грушевський виклав свою концепцію Виз­вольної війни українського народу середини XVII ст. Десятий том, що побачив світ уже після смерті його автора, присвяче­ний історії України 1657-1658 рр. Через відомі причини істо­рику не вдалося завершити цю фундаментальну працю. Своє бачення наступних подій української історії до початку XX ст. він частково виклав у таких працях, як «Очерк истории украинского народа», «Ілюстрована історія України» та ін.

І все ж «Історія України-Руси» була першою класичною працею узагальнюючого характеру, яка представила собою на­уковий синтез історичних знань про Україну і українство.

Що розуміється у даному випадку під синтезом історичних знань? До М. Грушевського українська історіографія вже мала у своєму активі чимало праць наукового характеру. Як відомо, спроби викласти самобутність історії українського народу ро­били Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, М. Максимович, М. Костомаров та ін. Однак майже всі їх дослідження носили фрагментарний характер: охоплювали окремі періоди історії України (княжі часи. Литовська доба, Козаччина), окремі її регіони (Наддніпрянщина, Слобожанщина, Галичина, Закар­паття, Буковина) або окремі сфери суспільного розвитку (куль­тура і етнографія, політичні та військові аспекти). Заслуга М. Грушевського в тому, що він зумів інтегрувати наявні знан­ня, значно збагатити їх новими відомостями і аналізом, дати синтез історичних знань про всю Україну, про «весь україн­ський народ», в межах його етнічної території, простежити тяглість і самобутність історичного українського процесу, охо­пити всі сфери розвитку українського суспільства: економіку, культуру, політику, релігію, побут.

Систематичний і узагальнюючий курс української історії, її синтез постав на науковому фундаменті принципово нової схе­ми, опрацьованої і обґрунтованої М. Грушевським, наріжним каменем якої були ідеї окремішності, самобутності і безперерв­ності українського історичного процесу. Нова концепція ук­раїнської історії зародилася в автора ще в студентські роки під впливом його учителя В. Антоновича, вона була апробована в процесі читання лекцій у Львівському університеті, на зібран­нях НТШ. М. Грушевський був глибоко обізнаним із західно­європейськими історичними школами та філософськими течіями, ідеями романтизму, лібералізму, прудонізму, методо­логією позитивізму та соціологічної історії, досвідом створен-

ня національних історій Австрії, Великої Британії, Німеччи­ни, Франції, Польщі, Чехії. Водночас, опинившись у Львові, він скористався сприятливими умовами Австро-Угорщини, яка, на відміну від імперської Росії, не чинила прямого спротиву розвитку українських історичних студій.

Червоною ниткою через всі томи «Історії України-Руси» проходить ідея «народ-нація» як головного рушія історичного процесу, двигуна соціального, економічного, культурного, політичного і релігійного життя суспільства. Водночас історик високо поціновував державницьке життя народу, політику київських і галицько-волинських князів, Б. Хмельницького, наголошуючи, що Київська держава була першою формою ук­раїнської державності, а її історія належить українцям. Істо­рик намагався з'ясувати, наскільки державно-політичний устрій країни відповідав потребам народу і яке значення та вплив він мав на народну масу. На думку О. Оглоблина, періо­дизація «Історії України-Руси» ґрунтувалася на поєднанні двох ідей: народності та державності.

Концептуальне значення мали положення «Історії України-Руси» про антів як безпосередніх пращурів українців, про ет­ногенез українського народу, його автохтонність, про заро­дження, піднесення, розквіт і згасання Київської держави, про Галицько-волинську державу як спадкоємицю традицій Києва, про домінуючу роль руського елемента і київських тра­дицій у Великому князівстві Литовському, про українське ко­зацтво як силу, що проросла з насіння, посіяного в княжі часи, про національний характер визвольної боротьби українського народу в XVII ст. і провідну роль козацької верстви.

Сама назва праці символізувала тяглість історії старої Русі ІХ-ХІ ст. та модерної України, успадкування і збагачення давніх звичаїв і традицій, мови і культури українського наро­ду. Авторське трактування Київської держави, критика по­глядів норманістів на її походження носять науковий характер. Велику увагу він приділив християнізації Руси-України, яку розглядав як тривалий процес, що змінив усі сторони життя давньоукраїнського суспільства, позитивно вплинув на його міжнародні зв'язки. Разом з християнством Україна прийняла від Візантії і деякі риси її державного устрою.

Фундаментальність «Історії України-Руси» забезпечува­лась її винятково багатою, широкою і різноманітною джерель­ною базою. Вона побудована на архівних документах, почерп­нутих у Варшаві, Кракові, Києві, Харкові, Львові, Петербурзі, Москві, на літописах і хроніках, на працях античних авторів,

зарубіжних і вітчизняних істориків, матеріалах археоло­гічних, лінгвістичних, етнографічних пам'яток. Важливо за­значити, що М. Грушевський критично опрацьовував джерела, встановлював достовірність джерельної інформації, осмислю­вав її у тісному зв'язку з логікою історичного процесу й на цій основі реконструйовував події і явища, їх взаємообумовленість, причинно-наслідкові зв'язки.

Синтез знань про минувшину України дав змогу вченому представити усі сфери її розвитку: соціальну, господарську, культурну, релігійну, політичну, демографічну, викласти ук­раїнську історію на тлі європейської і світової цивілізації.

Знайомлячись з «Історією України-Руси», не важко помі­тити, як з кожним новим томом зростав науковий рівень дослідника, змінювались історіософські погляди під впливом паризької соціології, методології позитивізму, теорії факторів. В основу історіософії дослідження лягли три основних чинни­ки: народ, територія і держава. Початки українського етносу історик виводив з IV ст., із згадок візантійських авторів про антів, яких він ідентифікував з предками українців. Під етно­графічною територією України М. Грушевський розумів усі її землі, на яких з найдавніших часів відбувався етногенез ук­раїнського народу. Самостійним державним життям україн­ський народ, на думку вченого, жив у княжій добі своєї історії і частково в козацько-гетьманські часи.

Ідеям позитивізму відповідав ще один компонент історіософії пізніших томів, написаних із позицій соціології історії, - «герой в історії». Вважаючи єдиним героєм історії народ, М. Грушев­ський водночас велику увагу приділяв діяльності видатних ук­раїнських політичних діячів: Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила Галицького, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького та ін., розглядаючи кожного з них як продукт конкретно-історичної епохи і тогочасного середовища. Персоніфікуючи історичний процес, історик у такий спосіб демонстрував свою відданість високим ідеалам гуманізму, возвеличував або критикував реальних учасників історичних подій, торкався їхньої психології, емоцій, інтелектуального рівня. Державні діячі і політики, представники духівництва виступають у нього як носії і спадко­ємці традицій, як виразники суспільних цінностей або особи, що їх ігнорували.

Нарешті, слід підкреслити, що «Історія України-Руси» за­початкувала модерну національну українську історіографію на

рівні стандартів європейської історичної науки. Переклад пер­шого тому німецькою мовою дав змогу західній громадськості ознайомитись з новою концепцією української історії. Чис­ленні рецензії, що з'явилися в європейській пресі, зокрема чеського історика К. Кадлеца, польських істориків А. Брюкнера, Л. Колянковського та ін., давали досить високу оцінку новаторській праці М. Грушевського.

Своїм дослідженням історик заявив про себе як провідник ук­раїнської національної ідеї, переконливо виводячи з історичної минувшини законне право українського народу стати вільним і рівним у колі цивілізованих народів Європи, унезалежнитися від імперій, об'єднати свої землі і утворити соборну державу. Очевидно не безпідставним є віднесення імені М. Грушевського до Великих Українців, до батьків нації, порівняння його постаті з Т. Шевченком, адже «Історія України-Руси», наступні праці вченого, його громадсько-політична і державобудівна діяльність невіддільні від формування української етнічної і політичної нації. Без «Історії України-Руси» світу було б важко пізнати і усвідомити українську націю не як гілку великоруського наро­ду, а як окремий і самобутній народ з власним корінням, з влас­ною історією, культурою, традиціями і ментальністю. Викладе­на у праці нова концепція української історії заклала наукові засади під національну ідею українського народу, зміцнила його моральний дух і стала інтелектуальною силою кількох поколінь борців за волю і незалежність України.

«Історія України-Руси» проникнута українською національ­ною ідеєю, яка науково простежується спочатку як само­усвідомлення етнічної окремішності українців з часів Київ­ської та Галицько-волинської держав, як вияв національної нескореності в литовсько-польську і московську добу, як по­тужна сила духовної консолідації козацько-української нації в період Хмельниччини і побудови козацько-гетьманської дер­жавності. Як неодмінну умову реалізації історичної місії ук­раїнського народу М. Грушевський розглядав ідею його єднан­ня, соборності, цілісності. Він не раз образно порівнював Східну і Західну Україну з двома крилами птаха, які тільки разом здатні надати йому сил і піднятися на висоту. Аналізуючи через призму історії регіональні, міжконфесійні, соціальні протисто­яння, різного роду чвари, усобиці, вчений наголошував, що вони роз'єднували і послаблювали українські сили, були на руку ворогам соборності і могутності України, її державності.

Своєю «Історією України-Руси», іншими працями М. Гру­шевський репрезентував себе не тільки як прихильник на-

родницького напряму української історіографії, але й як ви­разник глибокого розуміння ролі державницького чинника в історичному процесі. На його думку, не слід протиставляти історичну місію народу і держави, оскільки найдавніші дер­жавні утворення на теренах України: Антський союз. Київська Русь, Галицьке-Волинське князівство, Литовсько-Руська дер­жава - це важливі віхи закономірного і об'єктивного процесу історичного розвитку українського народу.

Державницький аспект української історії присутній і в тих томах «Історії України-Руси», які присвячені зародженню козацтва, перетворенню його в провідну верству суспільства, в основну рушійну силу Визвольної війни українського народу, утворення Запорозької Січі і козацько-гетьманської держави. З національно-державницьких позицій підійшов учений до оцінки ролі Б. Хмельницького і наслідків для України Пере­яславської ради та Березневих статей українсько-московської угоди 1654 р. Саме з іменем Б. Хмельницького М. Грушевський пов'язував початок нового українського життя, а самого гетьма­на називав «героєм української історії». Козацько-гетьманська держава оцінюється як «велике творіння» українського народу, а з 1654 р. ув'язується поява українського питання в Московській державі, оскільки царизм по-своєму трактував Березневі статті, поступово перетворюючи Україну в одну з московських провін­цій, знищуючи її автономію і русифікуючи українство.

Деякий негативізм у ставленні М. Грушевського до держа­ви зумовлювався її персоніфікацією саме з централістично-бюрократичною абсолютистською Російською імперією, до якої він ставився однозначно негативно. На відміну від автономізму М. Драгоманова, що базувався на ідеях історично-економічно­го регіоналізму і федералізму, автономія, за М. Грушевським, опиралася на етнічний принцип.

Забігаючи наперед, доцільно підкреслити, що державни­цька спрямованість наукової творчості та громадсько-політич­ної діяльності М. Грушевського динамічно посилювалась з кожним роком його наукової і громадсько-політичної роботи. Сам він кваліфікував себе як історика, що є сторожем «наших державних, національних і соціальних традицій»¹.

Отже, «Історія України-Руси» - перше фундаментальне дослідження в українській історіографії, створене М. Гру-

¹ Грушевський М. На порозі нової України. Статті і джерельні ма­теріали. - Нью-Йорк - Львів - Київ - Торонто - Мюнхен. - 1992. -С.153.

шевським на основі наукового синтезу і узагальнення історич­них знань. Історія українського народу викладена у цій підсумковій праці системно, з позицій позитивізму, на базі принципово нової схеми і авторської концепції, обґрунтованої періодизації. Вона проникнута національною ідеєю, народ­ністю, справила величезний вплив на розвиток української історичної думки, на формування історичної свідомості, на піднесення національно-визвольного руху.