Главная | Обратная связь

Х.3. Українське наукове товариство в Києві та його внесок в утвердження національної історіографії

Початок XX ст. завдяки подвижницькій діяльності М. Грушевського та інших учених позначився подальшим роз­ширенням географії наукових осередків української історич­ної науки. Деяке послаблення реакційно-цензурного тиску ца­ризму на український рух, що стало наслідком революційних виступів 1905 р., дало змогу М. Грушевському перенести в 1906 р. видання Літературно-наукового вісника НТШ до Києва, а в 1907 р. заснувати тут Українське наукове товарист­во (УНТ) із завданнями, подібними до завдань НТШ у Львові.

Метою Українського наукового товариства був розвиток української науки, в т. ч. й історичної, пропаганда її здобутків серед найширших кіл населення. Його очолив М. Грушев­ський, а секретарем став Іван Стешенко (1873-1918) - вихова­нець історико-філологічного факультету Київського універси­тету, активний діяч Київської громади, дослідник історії ук­раїнської літератури, творчості Т. Шевченка, генеральний сек­ретар у справах освіти в добу Української Центральної Ради.

УНТ мало три секції: історичну, філологічну і математично-природничу. Його внесок у розвиток історичної науки вимі­рюється вагомим доробком таких відомих учених, як В. Анто­нович, М. Грушевський, Ф. Вовк, М. Василенко, Б. Грінченко, О. Грушевський, І. Джиджора, В. Дурдуківський, П. Житецький, І. Каманін та інших його членів. Товариство влаштовува­ло публічні засідання з актуальних проблем історичної науки, наукові доповіді, опублікувало 18 томів «Записок УНТ» (редак­тор М. Грушевський), у яких переважали праці історичного, етнографічного та філологічного спрямування.

На розгортання діяльності Українського наукового товари­ства благотворно впливав авторитет Володимира Антоновича

8 ^4-183 225

як вже добре відомого історика, обраного в 1902 р. членом-ко­респондентом Російської імператорської академії наук. Незва­жаючи на літній вік і важку хворобу, він щедро ділився своїм досвідом науково-дослідної роботи, опрацювання джерел, у т. ч. археологічних, продовжував опис археологічних пам'яток, монет і медалей, що збереглися в Нумізматичному музеї університету, оформив і оприлюднив щоденники розкопок, проведених у Чернігівській губернії, підготував до друку ав­тобіографічні записки. Однак у березні 1908 р. його життя обірвалося. Хоч поліція заборонила будь-які урочистості, учні і колеги В. Антоновича поклялися в церкві на панахиді про­довжити його благородну справу на ниві українського відрод­ження і створення наукової історії України. За визначенням М. Грушевського, наукові інтереси В. Антоновича тісно пе­репліталися з інтересами громадянськими, національними та політичними.

Подвижницьку справу В. Антоновича гідно продовжив М. Грушевський, спрямовуючи діяльність Українського нау­кового товариства на дослідження українознавчих проблем, на згуртування наукових сил Наддніпрянщини і Галичини, на підготовку наукового поповнення з числа здібної молоді, на створення організаційного фундаменту майбутньої Україн­ської академії наук. Водночас він був одним із засновників часопису «Український вісник» у Петербурзі як органу Ук­раїнської парламентської громади І Державної Думи (1906), опублікував російською мовою «Очерки истории украинского народа» (1904), збірник «Освобождение России й украинский вопрос», «Про старі часи на Україні» (1907), а згодом «Ілюстро­вану історію України» (1911).

Користуючись умовами деякої лібералізації суспільного життя в революційний період 1905-1907 рр., М. Грушевський відвідав ряд міст Лівобережжя, Слобожанщини та Півдня Ук­раїни, намагаючись налагодити якомога тісніші наукові кон­такти з науковцями і аматорами вивчення старожитностей у регіонах. З поверненням М. Грушевського до Києва не згасає його наукова школа у Львові, натомість закладаються основи майбутньої історичної школи в Києві, зміцнюються зв'язки істориків Наддніпрянщини і Галичини.

Зупинимось, принаймні коротко, на дослідженнях з історії, археології, антропології деяких членів УНТ. У 1905 р. повер­нувся з еміграції і прилучився до діяльності Наукового товари­ства Федір Вовк (1847-1918) - видатний український антропо­лог, археолог і етнограф. Ще будучи студентом Одеського, а

згодом Київського університетів, захопився археологічними розкопками, етнографічними дослідженнями. Брав участь у роботі Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, а перебуваючи в еміграції у Франції, ґрунтовно опанував теоретичні засади антропології, методику антропо­метричних досліджень, що й дозволило йому провести висо-копрофесійні дискурси з української антропології. Він автор понад 200 праць, у т. ч. таких, як «Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини й Угорщини», «Антропологические особенности украинского народа», «Студії з української етнографії та антропології» та ін. Антропологічні та етнографічні дослідження Ф. Вовка заклали основи ук­раїнської антропології, яку активно розвивали його учні І. Раковський, С. Руденко, Б. Крижановський, Л. Чикаленко та ін. Учений науково обґрунтував, що українська територія була залюднена у найдавніші часи, що людське життя тут ніколи не переривалося, що українці - автохтони на своїй землі, а за своїми антропологічними вимірами, звичаями, обрядами ста­новлять окремий тип і помітно відрізняються від інших слов'янських етносів, у т. ч. від росіян.

Світове визнання дістала праця Ф. Вовка «Шлюбний риту­ал і обряди на Україні», видана французькою і українською мовами. Він був одним з ініціаторів видання першої україн­ської енциклопедії, два томи якої вийшли у Петербурзі під на­звою «Украинский народ в его прошлом й настоящем» (1916).

Активну участь у діяльності УНТ брав Микола Василенко (1867-1935) - визначний український історик держави і пра­ва, громадський, політичний і державний діяч. Він співробіт­ничав у часописі «Киевская старина», редагував газету «Киевские отклики», був співредактором Записок УНТ. Йому належить одна з перших праць з української історіографії («До історії малоросійської історіографії і малоросійського суспільного устрою» (1894). Він досліджував політичні погля­ди М. Драгоманова, оприлюднив «Нариси з історії Західної Русі і України» (1916) та інші дослідження.

Помітним був внесок у розвиток історичних та етногра­фічних знань члена УНТ Павла Житецького (1836-1911) -визначного українського філолога, етнографа, історика, гро­мадського діяча, співробітника «Киевской старини». Він нале­жав до того покоління українознавців, яке наприкінці XIX ст. опікувалося виданням і пропагандою творів Т. Шевченка, яке активно включилося в дискусію з М. Погодіним, рішуче виступило проти його теорії про нібито російське походження

княжого Києва. П. Житецький на конкретному історичному, етнографічному і лексичному матеріалі доводив українськість Київської держави, неперервність традицій, культури, побуту і мови українського народу. Він першим дослідив Пересоп-ницьке Євангеліє, проаналізував україномовні переклади Біблії, створив нарис звукової історії української мови ХVІІ-ХVШ ст., розкрив джерельне значення українських на­родних дум. Не втратив свого значення ґрунтовний «Нарис історії української мови в XVII в.» (1914), в якому простежено розвиток і функціонування двох різновидів староукраїнської літературної мови - слов'яно-руського і княжо-українського. У монографії «Енеїда», І. Котляревського» розкрито значення народної мови для становлення української літературної мови. П. Житецький - автор кількох підручників з теорії літерату­ри, наукової розвідки «В. Гумбольдт в історії філософського мовознавства», в якій підтримав погляди німецького вченого на мову як на діяльність, а не продукт діяльності, на основні функції мови.

Помітний вплив на діяльність Українського наукового това­риства мала участь у ньому Бориса Грінченка (1863-1910) -видатного українського письменника, фольклориста, мово­знавця, педагога, видавця, громадсько-політичного діяча, ре­дактора «Нової громади», засновника і лідера київської «Просвіти», організатора і керівника Всеукраїнської учи­тельської спілки, укладача «Словаря української мови» в чо­тирьох томах (1907-1909).

Національному пробудженню і самовизначенню українців сприяли його публіцистичні та популярні історичні праці, зок­рема брошура «Нарід в неволі» (1895) про утиски українства з боку російського царизму, яка, крім української, вийшла кількома європейськими мовами, розвідки «Київська держава і татарське лихоліття», «Де ми і скільки нас», «Чого нам треба» (1906), «Братства і просвітня справа на Вкраїні за польського панування до Б. Хмельницького» (1907), у яких у науково-популярній формі викладались вузлові події самобутньої української історії. Велике джерельне значення для історико-етнографічних досліджень мали тритомне видання етногра­фічних матеріалів Чернігівської і сусідніх губерній, збірки «Думи кобзарські», «Література українського фольклора», ук­раїнських оповідань і казок. Як добрий знавець української історії і активний борець за українську справу, Б. Грінченко

виклав свої політичні погляди на перспективи українського руху в написаній ним програмі Української демократично-ра­дикальної партії, а також у вже згадуваних у попередній лекції «Листах з Наддніпрянської України» (1892-1893), які лягли в основу полеміки з М. Драгомановим.

Навіть такий стислий виклад відомостей про Українське нау­кове товариство дає підстави для висновку про те, що воно стало важливим осередком розвитку знань про Україну і українство, в тому числі й історичних. Очолюване видатним істориком М. Грушевським, воно зосередилось на дослідженні маловідо­мих сторінок української історії, культури, мови, народної творчості, науковому обґрунтуванні самобутності та ок-ремішності українського народу. Участь у Товаристві В. Анто­новича, Ф. Вовка, М. Василенка, Б. Грінченка, П. Житецького та інших авторитетних учених і громадських діячів, широка ви­давнича діяльність надавала йому характеру академічної уста­нови українознавчого спрямування, їх науковий доробок сприяв подальшому розвитку і утвердженню української національної історіографії. Товариство підготувало ґрунт для створення Ук­раїнської академії наук. Українського університету.

Загальні висновки

Кінець XIX — початок XX ст. — переломний рубіж у розвитку української національної історіографії, зумовлений головним чином науковою діяльністю М. Грушевського. Його переїзд до Львова, викладання історії України у Львівському університеті, участь у діяльності Наукового товариства імені Шевченка, ство­рення наукової історичної школи започаткували новий етап у розвитку української історичної думки, утвердженні її науковості і національного характеру.

Принципове значення мала опрацьована М. Грушевським наукова схема і нова концепція української історії як історії окремого, самобутнього народу із своєю культурою, мовою, тра­диціями. Вона була покладена в основу наукового синтезу знань про український народ, у створення фундаментальної багатотом­ної «Історії України-Руси», яка вперше дала системний виклад української історії, її безперервність і тяглість від найдавніших до новітніх часів. М. Грушевський створив «Історію України-Руси» на рівні тогочасних стандартів європейської історичної науки, на засадничих принципах позитивістської і народницької історіософії, виклав історичний процес з позицій української національної ідеї.

Важливим осередком розвитку української історичної науки стало Українське наукове товариство в Києві, створене і очолю­ване М. Грушевським. Праці його членів і видавнича діяльність збагатили українську історіографію рядом ґрунтовних дослі­джень з різних галузей історичних знань, сприяли утвердженню української національної історіографії. На рубежі XIX—XX ст. українська історіографія остаточно заявила про себе як націо­нальна.

Запитання для самоконтролю

1. Чим зумовлюється особливе місце рубежу ХІХ-ХХ ст. в українській історіографії?

2. Розкрийте значення історичної школи М. Грушевського у Львові для розвитку української історіографи.

3. Охарактеризуйте наукову схему української історії, опрацьовану М. Грушевським.

4. Чим відрізнялася наукова концепція української історії М. Грушевського від офіційної схеми росій­ської історії?

5. Чому багатотомна «Історія України-Руси» М. Гру­шевського стала першим науковим синтезом україн­ської історії?

6. Назвіть основні історіософські засади «Історії Ук­раїни-Руси».

7. Які фактори вплинули на створення Українського наукового товариства в Києві?

8. Окресліть внесок Українського наукового товариства в розвиток історичної науки.

9. Якими постатями історичної науки представлене УНТ?

10. Що розуміють під національною історіографією України і яка роль в її становленні наукових шкіл М. Грушевського?

 

 

ЛЕКЦІЯ ХІ