Здавалка
Главная | Обратная связь

XII. 1. Ідеологічна переорієнтація істориків в умовах утвердження



Влади більшовиків

Здійснивши збройний переворот у Росії в листопаді 1917 р., більшовики розгорнули експорт радянської влади і на Україну, переслідуючи мету знищити Українську Народну Республіку, заборонити не тільки рух за самостійність України, а й саму самостійницьку ідею. З проголошенням Харкова столицею УСРР влада всіляко протиставляла «проле­тарський Харків» «буржуазно-націоналістичному Києву». Наступ на національну ідею і самостійницький напрям й стосу­вався української історичної науки, її національної схеми, опрацьованої М. Грушевським і розвиненої іншими історика-


ми, оскільки вона науково обґрунтовувала історичне право ук­раїнського народу на власну державу. Керуючись настановами В. Леніна про партійність літератури і класовий підхід до історії, абсолютизуючи марксистські догми, більшовики вже з перших кроків узурпації влади стали нав'язувати історикам комуністичні ідеали, відповідні ідеологічні схеми і орієнтири. Шляхом спотвореного трактування вузлових проблем україн­ського історичного процесу, національно-визвольного руху, замовчування наукової спадщини української історіографії ідеологи більшовизму прагнули деформувати історичну свідомість українців.

Курс більшовиків на відлучення «старих буржуазних спеціалістів», у т. ч. й істориків, від науково-педагогічної ро­боти, їх перевірка на лояльність до радянської влади призвели до збільшення числа науковців, які були змушені емігрувати за кордон або втратили роботу взагалі. В еміграції опинилися М. Грушевський, Д. Дорошенко, І. Огієнко, В. Винниченко, В. Біднов та ін.

Були відведені кандидатури В. Базилевича, О. Гермайзе, О. Оглоблина, Б. Курца, Н. Полонської при комплектуванні науково-дослідної кафедри історії України в Київському уні­верситеті, який реформувався в Інститут народної освіти.

Національно-свідома частина української інтелігенції, у т. ч. й чимало істориків, опинилися в опозиції до утворення Союзу РСР, насильницької політики більшовиків, що послу­жило виправданням репресивно-каральних заходів влади -арештів, політичних показових судилищ. Одним з перших з них став процес над учасниками «Київської організації «Цент­ру дій» (липень 1923), по якому проходило 18 осіб, зокрема ряд членів і співробітників ВУАН: М. Василенко, П. Смирнов, Б. Язловський, Л. Чолганський та ін. Їх звинувачували у шпи­гунстві на користь Франції та Польщі, у зв'язках з еміграцією, у «буржуазній пропаганді»1.

У боротьбі проти «старої інтелігенції та інакомислячих», для переслідування істориків режим використав так звану «шахтинську справу», яка супроводжувалася масовими ареш-

1 Історика Миколу Василенка було засуджено до розстрілу, але вирок замінили на 10 років ув'язнення, а його дружину Н. Полонську-Васи­ленко звільнили з роботи у Всеукраїнському археологічному комітеті. На клопотання ВУАН в 1925 р. М. Василенка було амністовано.

тами і репресіями спеціалістів за звинуваченнями в шкід­ництві та контрреволюційній діяльності. На тлі репресій і пе­реслідувань особливо виділяється політика войовничого атеїзму, яку більшовики спрямували для зміни парадигми про місце релігії в історії людства. Уже з 1921 р. були згорнуті дослідження з історії церкви, що їх проводили Ф. Міщенко, К. Харлампович та ін. Емігрували за кордон такі провідні істо­рики церкви, як В. Біднов, О. Лотоцький та ін. Натомість всіляко заохочувалися публікації антирелігійного спрямування.

І все ж під натиском антибільшовицького повстанського руху, опору української інтелігенції Москва була змушена змінити тактику в царині національної політики, вдатися до «українізації», що була різновидом курсу на «коренізацію» (1923). Вона офіційно декларувалася як сприяння розвиткові культури і мов корінних національностей, залучення їх до будівництва соціалізму. Насправді головна мета політики «українізації» полягала в тому, щоб добитися підтримки з боку мас, особливо селянства, ослабити його спротив режиму, перехопити ініціативу національної інтелігенції. Слід під­креслити, що політику «українізації» стимулювала інерція, започаткована Українською революцією. Її підштовхували історики, які аналізували причини російщення українців, трагічні наслідки реалізації зловісних циркуляру Валуєва та Емського указу. Ця критика на перших порах була співзвуч­ною з ідеологічними гаслами більшовиків, які в деяких питан­нях намагалися дистанціюватися від національної політики царизму.

Розгортання «українізації» благотворно впливало на розви­ток історичної науки, оскільки національне відродження ство­рювало сприятливий ґрунт для дослідження української історії. Українізація сприяла виокремленню історії України як самостійної і обов'язкової навчальної дисципліни в усіх ланках загальної освіти, викладанню її українською мовою. Водночас слід мати на увазі, що більшовики прагнули, щоб ук­раїнська мова, за словами одного з соратників В. Леніна Л. Троцького, стала мовою комуністичної освіти українських трудящих мас.

Як показали наступні події, політика «українізація» була лише прикриттям для комунізації та радянізації українського суспільства. Вона супроводжувалася ідеологізацією історичної науки, зміною її орієнтирів. На чільне місце політики у сфері

історичної науки більшовики поставили вивчення історії класової боротьби і жовтневої революції. Вже в 1921 р. було утворено в Харкові Всеукраїнську комісію з історії української (читай - соціалістичної) революції і комуністичної партії (Істпарт ЦК КП(б)У). Водночас засновувалися науково-дослідні кафедри історії України, історії української куль­тури. Зокрема, при Харківському інституті народної освіти кафедру історії України очолив Д. Багалій. Вона мала 4 секції: історії України, історії Росії, історії українського права, етнології та краєзнавства. Тут працювали В. Барвінський, А. Ковалевський, В. Романовський, О. Татаринова-Багалій та ін. Подібні кафедри були створені в Ніжині, Одесі, Катерино­славі, Чернігові, Полтаві, а згодом в інших містах. Влада намагалася контролювати їх роботу, впливати на тематику досліджень.

Перед кафедрами історії України ставилося завдання дати марксистське трактування подій та явищ минулого з позиції класової боротьби. Рух за створення національної історичної освіти за умов політики «українізації» наштовхувався на спротив проросійсько-більшовицьких сил і представників офіційної влади в Харкові. Сам зміст історичних знань у про­грамах шкіл та вузів підпорядковувався союзній схемі. З 1924/25 навчального року за прикладом РСФРР почалася ліквідація предметного викладання історії як окремої дис­ципліни, натомість запроваджувалися комплексні програми марксистської освіти. За цими програмами вивчення україн­ської історії в основному зводилося до краєзнавства. Централь­ною темою була визначена «Жовтнева революція», в якій ак­цент мав бути зроблений на боротьбу з Денікіним, Петлюрою та Польщею. До цього треба додати, що насадження марксизму супроводжувалося масовими чистками учителів шкіл, викла­дачів технікумів і вузів, вилученням з їхнього складу націо­нальне свідомих професіоналів.

Водночас, у Києві продовжували діяти УАН та УНТ, але під тиском більшовицького режиму в червні 1921 р. в адміні­стративному порядку вони були об'єднані у Всеукраїнську академію наук, яка проголошувалася найвищою державною науковою установою. До неї було включено також Історичне товариство Нестора Літописця. Хоч президентом ВУАН після від'їзду В. Вернадського було обрано М. Василенка, наркомат освіти не затвердив його. У 1922 р. президентами обиралися

О. Левицький, а потім В. Липський, однак більшість учених не хотіли коритися партійному диктату. Своєю працею вони намагалися зберегти і примножити традиції української істо­ричної науки, українознавства загалом. Ці зусилля наштовху­валися на адміністративне втручання в діяльність Академії з боку функціонерів Раднаркому та ЦК КП(б)У, на групівщину в самій Академії, на запровадження цензури.

У структурі ВУАН продовжував функціонувати Історико-філологічний відділ (керівник Д. Багалій), у рамках якого стала формуватися кафедра української історії з секціями методології, філософії, історії, археології, історії давнього, литовського, козацького періодів. Гетьманщини, Нового часу, історії революції, історії Росії. До керівництва секціями пла­нувалося залучити М. Василенка, О. Покровського, О. Гілярова, М. Біляшівського, В. Пархоменка, О. Грушевського, В. Ро-мановського, О. Гермайзе, О. Оглоблина, П. Смирнова та ін. Однак зреалізувати цей план не вдалося, оскільки багатьом з цих істориків були висловлені політичне недовір'я, звинува­чення у співпраці з Центральною Радою, урядами П. Скоро­падського та Директорії.

Тактика більшовицького уряду щодо історичної науки полягала в тому, щоб розколоти істориків національно-де­мократичного спрямування, посіяти ворожнечу між ними, утвердити дуалізм організаційних структур. На противагу історичним установам ВУАН, що діяли в Києві, створювалися ідеологізовані осередки історико-партійної науки в Харкові. У 1921-1922 рр. почали функціонувати Інститут червоної професури. Український інститут марксизму-ленінізму. Кому­ністичний університет ім. Артема, став виходити «Літопис революції» як орган Істпарту. В 1928 р. тут було засноване Ук­раїнське товариства істориків-марксистів. У Статуті Товарист­ва істориків-марксистів як першочергове завдання ставилася розробка марксистської методології історії, ознайомлення мас з досягненнями марксистів у галузі історії. Історик розглядав­ся як ідеологічний «боєць партії», «пропагандист її політики», марксизм закладався в основу професійної підготовки нау­ковців. Усі ці інституції, їхні кадри мали стати ідеологічним знаряддям партії більшовиків.

Історична наука в Україні вже в першому десятиріччі радянської влади зазнала помітного партійно-ідеологічного забарвлення. Особливо це стосується соціально-економічного

напряму, очолюваного Д. Багалієм. Його представники одни­ми з перших сприйняли ідеологію класової боротьби, маркси­стську термінологію, хоча вже на початку 1930-х рр. багато з них були піддані остракізму, включаючи й самого Д. Багалія, який посідав важливі посади: керівник Центрального архів­ного управління УСРР, директор НДІ Т. Шевченка. Йому зга­дали дорадянське минуле, «ідейні збочення». Серед найбільш вагомих праць Д. Багалія, підготовлених в 1923-1928 рр., можна виділити «Нарис української історіографії», «Ук­раїнський мандрований філософ Г. Сковорода» та «Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті». Остання була максимально наближена до марксистської методології спробою розглянути українську історію через призму класів і класової боротьби. В дослідженнях істориків соціально-економічного спрямування обстоювався формаційний підхід до історії, негативно оцінювалися всі досоціалістичні еко­номічні системи, ринкові відносини, конкуренція. Поняття «соціальний рух» трактувалося як «класова боротьба», а її вищою формою називалася «соціалістична революція». Спіль­ними для усіх напрямів і течій історичної науки були заходи щодо розвитку джерельної бази, архівної справи, видання істо­ричних пам'яток, документів. Але для кожної з них окреслю­валися свої пріоритети. Так Інститут марксизму-ленінізму при державній підтримці видавав твори В. Леніна, К. Маркса, Ф. Енгельса, частково й українською мовою. Істпарт публіку­вав документи більшовицької партії, її керівників. Тільки в 1925-1926 рр. було опубліковано 143 збірники документів з історії України періоду «соціалістичної революції». На сторінках «Літопису революції» оприлюднювалися джерельні матеріали з історії революційного руху, листівки, спогади учасників революції.

Прихильники соціально-економічного напряму розгорнули пошук і систематизацію матеріалів з історії робітничого класу, селянства, фабрик і заводів. Однак вся архівна та археогра­фічна діяльність централізувалася і підпорядковувалася політико-ідеологічним завданням режиму, ідеологічній бо­ротьбі. Сказане стосується музейної та бібліотечної справи, пам'яткознавства, організаційні структури яких були зорієнтовані на нищення національних цінностей українсько­го народу, нав'язування марксистської, а точніше сталінської схеми історичного процесу, особливо після 1929 р. Новою

течією стала історико-партійна галузь історичних знань, лідером якої було висунуто Матвія Яворського (1884-1937) -відомого українського історика, члена ВУАН (1929), вихован­ця Львівського та Віденського університетів. Він учасник Ук­раїнської революції на Наддніпрянщині та в Галичині, але після її згасання перейшов на позиції більшовиків, став на­чальником політшколи підготовки червоних старшин у Києві, а згодом перебував у Москві та Казані, вступив до партії більшовиків. Повернувшись в Україну, викладав марксизм у харківських вузах, а в 1922 р. почав працювати в Українсько­му інституті марксизму і марксознавства, очолив Українське товариство істориків-марксистів, був головою Наукового комітету Наркомату освіти.

М. Яворський - автор першої праці з історії України на ме­тодології марксизму, марксистських підручників: «Нарис історії України» (1923-1924), «Коротка історія України» (1927), «Історія України у стислому нарисі» (1928) та ін. У цих працях історик обґрунтовував так звану «марксистську схему українського історичного процесу». Доречно зазначити, що підручник «Коротка історія України», перше видання якого в 1923 р. вийшло з передмовою тодішнього голови уряду УСРР X. Раковського, був спробою штучно підігнати національну історію України під марксистську схему соціально-еко­номічних формацій, теорію класів і класової боротьби. Він написав ряд праць з суспільно-політичної історії та історії революційного руху в Україні: «История революционного движения на У крайнє» (1922), «Революція на Україні в її головніших етапах» (1923), «Нариси з історії революційної боротьби на Україні» (1927-1928).

Критерієм приналежності до української історії М. Явор­ський вважав територіальний, тобто український, і класовий принципи. Він акцентував на своєрідності історії України новітнього часу. Української революції, яку ув'язував з Цент­ральною Радою, Гетьманатом та Директорією, наголошував на її відмінностях від революції російської. Парадокс М. Явор­ського в тому, що, з одного боку, він сприйняв марксизм і розгорнув ідейну боротьбу проти «українських буржуазних істориків», насамперед проти М. Грушевського, а з іншого - став об'єктом критики російських істориків-марксистів (М. Покровський та ін.) за «націоналістичні перекручення». Йому інкримінували підміну класового підходу «формально-

націоналістичним», заперечення існування великої україн­ської буржуазії, теорію «двокорінності» КП(б)У, за що був виключений з партії (1930), а згодом репресований2.

Серед прихильників і водночас критиків М. Яворського був і Микола Попов (1891-1940) - громадський і державний діяч, історик марксистського спрямування, автор «Нарису історії ВКП(б)».

Вузлові питання історії більшовицьких організацій і рево­люційного руху на Україні досліджували М. Волін, М. Рубач, Д. Фрід та ін. Особливість їх праць полягала в тому, що в них обґрунтовувалася концепція єдиного (спільного для України і Росії) революційного процесу, цілісності більшовицького ру­ху, доводилося «історичне коріння» більшовизму в Україні. З цією метою в УСРР поширювалися праці, підготовлені в Москві та Ленінграді, союзні журнали. Помітний вплив на ідейну спрямованість частини історичних праць мали погляди ідеологів українських націонал-комуністів (О. Шумський, М. Скрипник, М. Хвильовий та ін.). Поступово історико-партійні дослідження висувалися на лідируюче місце в струк­турі історичної науки в СРСР та УСРР.

Меншою мірою вплив комуністичної ідеології торкнувся історичної школи М. Грушевського, яка значно активізувала­ся після повернення свого лідера з еміграції. Завдяки ученим національно-демократичного напряму вдалося ще на певний час зберігати традиції української історіографії, стримувати потуги більшовицьких ідеологів переписати історію України на свій лад. На цьому питанні зупинимось окремо.

Отже, з встановленням радянської влади, насадженням то­талітаризму, більшовики перетворюють історичну науку у свою ідеологічну служницю, міфологізують історію українського визвольного руху як вияв класової боротьби, а Української революції як революції соціалістичної, створюють систему нау­кових установ марксистського спрямування. Політика «україні­зації» виявилася добре спланованим маневром для протидії і ослаблення українського руху опору, хоча і справила позитив­ний вплив на продовження національного відродження, запо­чаткованого в 1917-1920 рр., на розвиток української історіо­графії. Вона супроводжувалась ідеологізацією науки, її цент­ралізацією і одержавленням, насадженням марксистської мето­дології, формуванням офіційної більшовицької історіографії.

1 М. Яворського реабілітовано радянською владою в 1989 р.







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.