Здавалка
Главная | Обратная связь

XIII. 1. Перетворення історичної науки в ідеологічне знаряддя більшовизму і засіб утвердження режиму одноособової влади



У радянській пропаганді 1929 рік називався не інакше як роком «великого перелому». Перелом звичайно був, але не в тому, що «середняк пішов у колгосп», а в тому, що Й. Сталіну вдалося зламати внутріпартійну опозицію, видво­рити за межі СРСР Л. Троцького і остаточно зосередити всю повноту влади у своїх руках. Централізація, тоталіризація та ідеологізація усіх сфер суспільного життя повною мірою торкнулися історичної науки, яка опинилася під пресом партійно-державницького контролю, розгорнулися погроми її національно-демократичного крила.

У 1929 р. за ініціативою ЦК КП(б)У почалася реорганізація структур історичних осередків ВУАН, що мала за мету підірва-

ти вплив М. Грушевського, ослабити роль керованих ним уста­нов в історичній науці. Насамперед було ліквідовано Історичну секцію, якій належало пріоритетне місце в розвитку національної історіографії. Комісія новітньої історії України була об'єднана з комісією історії революції під загальним керівництвом М. Яворського, обраного в 1929 р. академіком ВУАН. Об'єднану комісію Лівобережної та Слобідської України очолив Д. Багалій, якого влада протиставляла М. Грушевському. Діяльність установ і комісій, які ще зали­шалися, корінним чином змінювалася: вони ревізували з по­зицій сталінізму попередні праці, теми, що розроблялися, підганялися під марксистські схеми, під методологію так званого історичного матеріалізму, рішуче витіснялися старі кадри, які розглядалися як класово-ворожі, націоналістичні елементи. До середини 1930-х рр. режиму вдалося перетворити ВУАН в інструмент свого ідеологічного впливу, у філію союз­ної Академії наук.

Паралельно всіляко підтримувалися марксистські структу­ри історичної науки, яким відводилася провідна роль у про­паганді марксизму-ленінізму, творів Й. Сталіна, у боротьбі з українською національною історіографією. Згадуване у попе­редній лекції Товариство істориків-марксистів розглядалося як передовий загін для боротьби за партійність науки, по­долання буржуазної ідеології і підвищення марксистсько-ленінського теоретичного рівня кадрів істориків. Колесо ре­пресій торкнулося і тисяч учасників революційного руху, членів партії і навіть соратників Сталіна, змінилося ставлення до представників старшого покоління партійних істориків, бу­ло припинено діяльність Товариства істориків-марксистів (1933), а його чільним провідникам, включаючи М. Покровського, висувалися звинувачення у підриві радянської влади.

Повну підтримку партійно-урядових установ дістали Інсти­тут історії партії і Жовтневої революції (1929-1939), Україн­ський інститут марксизму-ленінізму (УІМЛ, 1929-1931), Ко­муністичний університет ім. Артема (1922-1938), Інститут червоної професури (1932-1937) та ін. Координацію марксист­ських установ здійснювали Всеукраїнська асоціація марксист­сько-ленінських інститутів (1931-1936), управління агітації і пропаганди ЦК КП(б)У, органи цензури. Вони розглядалися як партійно-державні інструменти ідеологічного впливу на свідомість населення, контролю за ідейною спрямованістю Досліджень з історії. Централізаторська політика більшовиків

вела до провінціалізації історичної науки в Радянській Ук­раїні, до повного перетворення її історичних установ у філії союзних, до втрати будь-якої автономії.

Домінуюча роль у одержавленні та ідеологізації історичної науки, у боротьбі проти її українських традицій відводилася Інституту історії партії і Жовтневої революції, який діяв під проводом Інституту Леніна в Москві. Він виробляв інструк­тивно-директивні документи, які мали стати орієнтиром для істориків, викладачів та учителів при написанні і викладанні історії революційного руху, більшовицьких організацій в Україні.

Формально в структурі УІМЛ існували кафедра історії Ук­раїни (1923) та Кабінет української історії (1926). Фактично вони мали задавати тон марксистського трактування історії України, здійснювати ідейно-методологічний контроль за всіма дослідженнями з української історії. У 1931 р. ЦК КП(б)У визнав за доцільне реорганізувати відділи у самостійні інститути, у т. ч. й Інститут історії, при якому створювалися п'ять секторів: історії України, історії народів СРСР, історії народів Заходу, методологічний та бібліографічний. У 1932 р. історики опублікували перший том історії України, але він був розкритикований за «методологічні помилки», оскільки його періодизація не відповідала марксистському вченню про суспільно-економічні формації, за слабкість висвітлення єдності історичного процесу в Україні та Росії. На пріоритетне місце висувалися питання соціально-економічної історії, класів і класової боротьби, історія більшовицьких організацій, боротьба з меншовиками та іншими непролетарськими партіями, революція 1905-1907 рр., жовтнева революція в Україні, громадянська війна, соціалістичне будівництво, ленінська національна політика тощо.

У 1931 р. Й. Сталін, як «теоретик і вождь, геніальний учень В. Леніна», особисто втрутився в розвиток історичної науки, опублікувавши в журналі «Пролетарская революция» (№ 6) лист «Про деякі питання історії більшовизму». Він виклав офіційні погляди на історію партії більшовиків, які мали стати аксіомою і не підлягали обговоренню. Це остаточно утверджу­вало партійний диктат щодо історичної науки і догматизм у ній. У листі було поставлено під сумнів значення історичних джерел, заявлено, що паперові документи не можуть слугува­ти встановленню історичної істини. Фактично запроваджува­лося правило відбору лише тих джерел, які не суперечили

сталінській схемі історії більшовизму, обов'язковим був партійно-класовий підхід до джерел і така ж їх інтерпретація. Варто додати, що доступ науковців до роботи в архівах зі середини 1930-х рр. було закрито, а в 1938 р. самі архіви пе­редавалися у відання Наркомату внутрішніх справ.

Серед історичних праць найбільшу питому вагу займали історико-партійні публікації, що присвячувалися вузловим питанням історії ВКП(б), одним із розділів якої розглядалася історія КП(б)У. Було піддано критиці теорію «двокорінного» та «багатокорінного» походження КП(б)У (більшовики і ліві українські соціал-демократи), висунуту М. Равичем-Черкаським в «Истории Коммунистической партии (большевиков) Украиньї» (1923) і підтриману О. Гермайзе. За помилки мето­дологічного характеру критикувалися праці В. Сухіно-Хомен-ка, М. Свідзинського, М. Яворського, М. Попова, М. Рубача, зокрема за недооцінку ролі робітничого класу в революційному русі. Критиці була піддана книга М. Воліна «История КП(б)У в сжатом очерке» (1930), в якій автор цілком слушно зазначав, що навіть після Лютневої революції більшість більшовицьких організацій РСДРП в Україні були об'єднані з меншовиками, крім Харкова, Катеринослава, Луганська та Києва.

Історія КП(б)У підганялася під схему, за якою висвітлюва­лася історія ВКП(б) (праці В. Кноріна, О. Ярославського, О. Бубнова та ін.). Остаточно акценти були розставлені в 1938 р. з появою «Истории ВКП(б). Краткий курс» під редакцією Й. Сталіна, оголошеної еталоном партійності історичної нау­ки. Тепер завдання істориків зводилося до коментування, пропаганди та до роз'яснення положень «Короткого курсу» як підручника і «найвидатнішої праці творчого марксизму-ленінізму», як ідейної зброї більшовизму. Вся ця робота супро­воджувалася возвеличуванням «геніальності» Сталіна, каноні­зацією його особи. «Історія ВКП(б). Короткий курс» оголошував­ся «енциклопедією» марксизму-ленінізму, що надовго зупини­ло творчий розвиток знань не тільки з історії більшовицької партії, а й усіх розділів історичної науки. Ряд дослідників вважає, що з виходом у світ «Короткого курсу» почалася сталінізація всієї історичної науки, а також філософії, політ­економії тощо, встановилася монополія Сталіна на «наукову істину», остаточно ліквідовувався будь-який плюралізм по­глядів істориків, уніфіковувався ідеологічний підхід до історії. На ці цілі спрямовувалася діяльність структур цензури і ка­рально-репресивних органів.

Запровадження централізованого планування науково-дослідної роботи призвело до нав'язування зверху лише тих тем, які партійно-державні структури вважали «актуальними та революційне доцільними». За межами історичних до­сліджень в УСРР 1930-х рр. опинилися такі теми, як україн­ський рух і національне відродження, Українська революція 1917-1920 рр., утворення УНР та ЗУНР, опір тоталітарній системі, голод 1921-1922 та 1932-1933 рр. та ін. Натомість всіляко заохочувалася проблематика, пов'язана з «ленінською національною політикою», «інтернаціоналізмом», «дружбою українського і російського народів», ідеєю «старшого брата» тощо. Сформувалися історики-інтерпретатори та історики-пропагандисти, які виступали відвертими апологетами радян­ської дійсності, вихваляли «нечувані темпи» індустріалізації, «успіхи» колективізації, «мудрої» політики більшовиків та її вождя.

На українського читача звалився вал марксистської літера­тури і політичної періодики, що виходили в Москві, Ленін­граді, Харкові та інших містах. За аналогією союзних журналів «Большевик», «Пролетарская революция» в Україні виходили «Більшовик України», «Літопис революції», «Вісник агітації і пропаганди», перейменований згодом у журнал «Комуністич­на революція».

Помітною подією в розвитку історичної науки стала ліквідація Української асоціації марксистсько-ленінських інститутів і утворення в системі АН УСРР1 Інституту історії України з відділами: періоду феодалізму та періоду капіта­лізму. Крім того виділялася дослідницька група історії України радянського періоду. Директором Інституту було призначено партапаратника, колишнього керівника Інституту філософії А. Сараджева2, якого невдовзі замінив С. Бєлоусов (1936-1941). Серед співробітників передвоєнних літ Інституту був ряд здібних дослідників, зокрема доктор наук М. Петровський, кандидати наук К. Гуслистий, В. Дядиченко, Ф. Лось, М. Марченко, О. Оглоблин, К. Стецюк, С. Юшков та ін.

1 У лютому 1936 р. ВУАН була перейменована в Академію наук УСРР, її підпорядкування Раднаркому республіки відбулося ще в 1934р.

2 А. Сараджев був заарештований і розстріляний як «активний учасник правотроцькістської терористичної організації». Реабіліто­ваний в 1955 р.

У 1937-1939 рр. співробітники Інституту підготували та оприлюднили декілька досліджень із серії «Нариси з історії України» за редакцією С. Бєлоусова. Зокрема Ф. Ястребов та К. Гуслистий опублікували монографію «Київська Русь і феодальні князівства ХІІ-ХIII ст.» ( 1937), К. Гуслистий під­готував дослідження «Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею» (1939). Особлива увага приділялася вивченню соціально-економічних відносин і суспільно-полі­тичних рухів у дореволюційний період (Ф. Ястребов «Україна в першій половині XIX століття» (1939) та ін.).

З ініціативи М. Петровського було розпочато складання «Хронології історії України», перший випуск якої побачив світ у 1938 р. Розгорнулася археографічна робота, пошук і ви­дання документальних матеріалів з історії України. Однак застосовування партійно-класових критеріїв до відбору доку­ментів посилило ідеологічну спрямованість збірників, нега­тивно позначилося на їх репрезентативності та достовірності. Свідченням цього став збірник документів «Червона гвардія на Україні» (1937) та перший том «Історії України в документах і матеріалах» (1939), видані з грубими порушеннями архео­графічних правил.

Під пильний контроль партійних органів було взято діяльність вузівських кафедр історії та історичних факуль­тетів. Відбувалася уніфікація навчальних планів та програм, пріоритетне місце в яких відводилося обов'язковому вивченню праць К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна та Й. Сталіна, а та­кож матеріалів партійних з'їздів і пленумів. Єдині принципи історичної освіти схвалила Всесоюзна нарада представників історичних факультетів у травні 1935 р. Змінювалася система комплектування історичних факультетів, за якою головним критерієм відбору абітурієнтів став не рівень знань, а ідейно-політичні переконання, відданість режиму та членство в партії або комсомолі. «Пролетаризація» торкнулася і аспірантури. Від кандидатів вимагалися політична надійність, робітничо-се­лянське походження. Поступово наукова робота викладачів вузів зводилася нанівець, натомість вони долучалися до пропа­ганди і популяризації серед населення творів марксизму-ленінізму, коментування партійних рішень, поточної політики.

За умов, коли українська історіографія в СРСР та УСРР ни­щилася і заборонялася, єдиними острівцями її розвитку зали­шалася Західна Україна, українська діаспора в Центральній та

10 4-183 289

Західній Європі, Канаді та США. У Львові попри всі перешко­ди з боку польських властей продовжували діяти НТШ (голова І. Раковський), його історичний сектор, комісія старої історії України, історично-джерелознавча комісія, зберігалися традиції наукової школи М. Грушевського. Головою Комісії старої історії України був І. Крип'якевич, а його соратниками Й. Пеленський, Я. Пастернак, Т. Коструба та ін. У міжвоєн­ний період при НТШ діяв семінар студентів-істориків Львів­ського університету, яким опікувався І. Крип'якевич. Він посту­пово перебирав роль лідера історичної школи М. Грушевського в нових умовах. Учасники гуртка, зокрема О. Домбровський, О. Пріцак разом з І. Крип'якевичем, Т. Кострубою та іншими, наприкінці 1934 р. пошанували пам'ять М. Грушевського у зв'язку з його смертю.

У 1935 р. у Львові Іван Тиктор видав «Велику історію Ук­раїни» за редакцією Миколи Голубця (1891-1942) - визначного українського історика, відомого письменника і мистецтвознав­ця, автора оригінальних праць з історії малярства, мистецтва і культури, укладача першого українського путівника по Львову, нарису його історії. У передмові до «Великої історії України» наголошувалося на трьох напрямах тисячолітньої історії українського народу: а) освоєння території і вихід до Чорного моря; б) самовизначення українців, ріст їх національ­ної свідомості і створення самобутньої культури; в) українці жили під своєю владою, зрозуміли ціну власної держави і по­ставили ідеал державності на першому місці у своїх змаганнях.

До речі, Іван Тиктор (1896-1982) - відомий український громадсько-політичний діяч і видавець - заснував часопис «Новий час» (1923-1939) і видавничий концерн «Українська преса», що друкував цілу низку українських пресових видань, календарів та книг, у т. ч. серію «Історична бібліотека». У цій серії, крім «Великої історії України», були оприлюднені у 1930-х рр. такі фундаментальні праці, як «Історія української культури», «Історія українського війська», «Всесвітня історія» та ін. Особливе значення мала «Історія української культури» (автори І. Крип'якевич, В. Радзикевич, М. Голубець, С. Чар-нецький та В. Барвінський), в якій у тематично-хронологічній послідовності висвітлювалися самобутність українського побуту, письменства, освіти, науки, мистецтва і архітектури від найдавніших часів до початку XX ст.

Плідно досліджував історію Закарпаття Василь Пачовський (1878-1942) - галицький письменник, публіцист, історик.

З 1920 р. він працював в Ужгороді, разом з В. Бірчаком редагу­вав часопис «Народ», учителював у Берегові. У працях «Ук­раїнці як народ» (1907), «Історія Підкарпатської Руси» (1921), «Срібна земля. Тисячоліття Карпатської України» (1937), в публіцистиці В. Пачовський переконливо обстоював ідею со­борності України, українськість Закарпаття.

Серед зарубіжних осередків української історіографії у міжвоєнний період особливо плодотворно працював Ук­раїнський науковий інститут у Берліні (директор Іван Мірчук з 1931 р.), в якому співробітничали 3. Кузеля, М. Антонович, Б. Крупницький, В. Кубійович та ін. Ряд цінних досліджень був опублікований у «Вістях Українського наукового інститу­ту у Берліні» (редактор 3. Кузеля).

З 1930 по 1939 р. у Варшаві теж діяв Український науковий інститут (директори О. Лотоцький, А. Яковлів), який дослі­джував історію українського народу, його господарське і куль­турне життя. Д. Дорошенко опублікував у 1932-1933 рр. підручник «Нарис історії України». Цінні узагальнення були зроблені в монографічних дослідженнях О. Лотоцького «Укра­їнські джерела церковного права» (1931), А. Яковліва «Укра­їнсько-московські договори в ХVІІ-ХVІІІ ст.» (1934), Б. Крупницького «Гетьман Пилип Орлик» (1938).

Продовжував підготовку істориків для дослідницької діяль­ності Український вільний університет у Празі, серед викла­дачів якого були відомі історики Д. Антонович, Д. Дорошенко, Б. Крупницький, В. Липинський, І. Мірчук, О. Лотоцький, Я. Пастернак, С. Рудницький, В. Щербаківський та ін.

Діяльність осередків історичної науки і центрів українознав­ства в Західній Україні та діаспорі забезпечувала збереження і примноження національних традицій української історіо­графії у протистоянні офіційній радянській історичній думці, з якої вихолощувалося все, що засвідчувало її самобутність, насамперед національний зміст.

Отже, встановлення в СРСР режиму одноособової влади, тотальне нищення національних істориків та їхніх праць, на­сильне насадження марксизму призвело до втрати історичною наукою свого наукового призначення, перетворення її в ідео­логічну прислужницю режиму, в знаряддя сталінізації су­спільної свідомості. Боротьба з «буржуазно-націоналістичною історіографією» обернулася на утвердження сталінської псевдо-марксистської історіографії. Кожен історик в УСРР був зобов'яза­ний твердо дотримуватися принципу партійності та історичного

матеріалізму, бути ідеологічним бійцем комуністичної партії. Опинившись у лещатах сталінізму, історичні дослідження зо­середжувалися на вивченні та пропаганді «теоретичної спадщи­ни» Сталіна. Історики, які насмілювалися не погоджуватися з таким трактуванням завдань історичної науки, піддавалися переслідуванню та репресіям.







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.