Здавалка
Главная | Обратная связь

Особливості повоєнного розвитку української історіографії



XIV. 1. Відновлення діяльності історичних установ в УРСР та в діаспорі

XIV.2. Українська історична думка в умовах агонії сталінізму

XIV.3. Міфологізація української історії з нагоди 300-річчя «возз'єднання» України з Росією

 

Мета:

З'ясувати два протилежних напрями діяльності історичних установ в УРСР та в діаспорі в повоєнні роки, розкрити особливості рецидиву ідеологічних репресій щодо радянських істориків і новий спосіб міфологізації української історії на тлі відзначення 300-річчя Переяславської ради.

Війна для українського народу не закінчилася ні в травні, ні у вересні 1945р. На українських землях ще впродовж 5-7 років йшла збройна національно-визвольна боротьба за унезалежнення України, тривав потужний рух опору сталінському ре­жиму. Війна завдала катастрофічних втрат Україні, Її народу, економіці, культурі та науці, в т. ч. й історичній. Чимало істо­риків загинули на фронтах війни, в партизанських загонах, у гітлерівських і сталінських концтаборах, були змушені емігрувати за кордон.

На розвитку історичної думки в УРСР негативно позначали­ся апогей культу особи Сталіна, агонізація режиму одно­особової влади, розгортання воєнно-чекістських операцій та ідеологічних репресій, масований наступ на український національно-визвольний рух, заборона Української греко-католицької церкви, депортації західноукраїнського населення (членів сімей оунівців, повстанців та їх симпатиків, «курку­лів»), повоєнний голод. Особливість «ждановщини» в Україні, провідником якої був Л. Каганович, полягала в тому, що цьку­вання творчої інтелігенції провадилося під гаслом «остаточного викорінення буржуазно-націоналістичної ідеології», яка торк­нулася ряду провідних українських істориків, звинувачених у «грубих політичних помилках і перекрученнях буржуазно-націоналістичного характеру».

«Дискусії» з питань суспільних наук, а також кампанія су­проти «низькопоклонства» та «космополітизму» спрямовувалися проти будь-якого інакомислення, мали сприяти утвердженню

догматизму і партійного диктату в суспільствознавстві. Керую­чись вказівками вождя, ЦК КП(б)У схвалив у 1946 р. постанови «Про підвищення пильності, посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях України», «Про журнал «Вітчизна» та ін., у яких піддавалися гострій критиці діячі української науки і культури за прояви «бур­жуазного націоналізму», «безідейності», «національної обме­женості», нагніталася атмосфера страху, погроз і підозри. Вершиною сталінського наступу на зростання національної свідомості і патріотичних почуттів українського народу стала розгнуздана критика поезії В. Сосюри «Любіть Україну», на­звану «ідейно порочним твором». Ця критика мала послужити попередженням тим українським історикам, які прагнули правдиво висвітлювати історію України.

Смерть Й. Сталіна, арешт і розстріл його найближчого поплічника Л. Берії (1953), ліквідація деяких інструментів те­рору і репресій не означали ліквідації тоталітарної системи і відмови компартійного контролю за всіма сферами суспільного життя, за розвитком історичної науки. Свідченням цього стало схвалення ЦК КПРС «Тезів про 300-річчя возз'єднання Ук­раїни з Росією (1654-1954 рр.)», у яких на найвищому офіційному рівні заперечувалася концепція історії України М. Грушевського, узаконювалися офіційні оцінки вузлових подій української історії, яких мали суворо дотримуватися ра­дянські історики. За таких умов об'єктивна історія України могла створюватися тільки у західній діаспорі, історичні осе­редки якої поповнилися свіжими силами в ході третьої хвилі еміграції.







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.