Особливості повоєнного розвитку української історіографії
XIV. 1. Відновлення діяльності історичних установ в УРСР та в діаспорі XIV.2. Українська історична думка в умовах агонії сталінізму XIV.3. Міфологізація української історії з нагоди 300-річчя «возз'єднання» України з Росією
Мета: З'ясувати два протилежних напрями діяльності історичних установ в УРСР та в діаспорі в повоєнні роки, розкрити особливості рецидиву ідеологічних репресій щодо радянських істориків і новий спосіб міфологізації української історії на тлі відзначення 300-річчя Переяславської ради. Війна для українського народу не закінчилася ні в травні, ні у вересні 1945р. На українських землях ще впродовж 5-7 років йшла збройна національно-визвольна боротьба за унезалежнення України, тривав потужний рух опору сталінському режиму. Війна завдала катастрофічних втрат Україні, Її народу, економіці, культурі та науці, в т. ч. й історичній. Чимало істориків загинули на фронтах війни, в партизанських загонах, у гітлерівських і сталінських концтаборах, були змушені емігрувати за кордон. На розвитку історичної думки в УРСР негативно позначалися апогей культу особи Сталіна, агонізація режиму одноособової влади, розгортання воєнно-чекістських операцій та ідеологічних репресій, масований наступ на український національно-визвольний рух, заборона Української греко-католицької церкви, депортації західноукраїнського населення (членів сімей оунівців, повстанців та їх симпатиків, «куркулів»), повоєнний голод. Особливість «ждановщини» в Україні, провідником якої був Л. Каганович, полягала в тому, що цькування творчої інтелігенції провадилося під гаслом «остаточного викорінення буржуазно-націоналістичної ідеології», яка торкнулася ряду провідних українських істориків, звинувачених у «грубих політичних помилках і перекрученнях буржуазно-націоналістичного характеру». «Дискусії» з питань суспільних наук, а також кампанія супроти «низькопоклонства» та «космополітизму» спрямовувалися проти будь-якого інакомислення, мали сприяти утвердженню догматизму і партійного диктату в суспільствознавстві. Керуючись вказівками вождя, ЦК КП(б)У схвалив у 1946 р. постанови «Про підвищення пильності, посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях України», «Про журнал «Вітчизна» та ін., у яких піддавалися гострій критиці діячі української науки і культури за прояви «буржуазного націоналізму», «безідейності», «національної обмеженості», нагніталася атмосфера страху, погроз і підозри. Вершиною сталінського наступу на зростання національної свідомості і патріотичних почуттів українського народу стала розгнуздана критика поезії В. Сосюри «Любіть Україну», названу «ідейно порочним твором». Ця критика мала послужити попередженням тим українським історикам, які прагнули правдиво висвітлювати історію України. Смерть Й. Сталіна, арешт і розстріл його найближчого поплічника Л. Берії (1953), ліквідація деяких інструментів терору і репресій не означали ліквідації тоталітарної системи і відмови компартійного контролю за всіма сферами суспільного життя, за розвитком історичної науки. Свідченням цього стало схвалення ЦК КПРС «Тезів про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954 рр.)», у яких на найвищому офіційному рівні заперечувалася концепція історії України М. Грушевського, узаконювалися офіційні оцінки вузлових подій української історії, яких мали суворо дотримуватися радянські історики. За таких умов об'єктивна історія України могла створюватися тільки у західній діаспорі, історичні осередки якої поповнилися свіжими силами в ході третьої хвилі еміграції. ©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|