Главная | Обратная связь

ХІVЛ. Відновлення діяльності історичних установ в УРСР та в діаспорі

Вже в ході звільнення українських земель від гітлерівців до Києва, Харкова, Одеси, а згодом Львова, Чернівців та інших міст поверталися з евакуації наукові уста­нови та навчальні заклади, що стало передумовою відновлення діяльності осередків історичної науки та підготовки кадрів істориків. У липні 1944 р. у Києві була відновлена діяльність Інституту історії України та Інституту археології України АН УРСР, а з липня того ж року почав роботу Відділ Інституту

історії України у Львові, програмою для якого мала стати пос­танова ЦК ВКП(б) «Про недоліки в політичній роботі серед на­селення західних областей УРСР» (вересень 1944).

В Інституті історії України функціонували відділи історії феодалізму, історії капіталізму, історії радянського періоду, археографії. Основні зусилля співробітників зосереджувалися на підготовці 2, 3 і 4 томів підручника з історії України для вузів. Нарисів історії України, а також збірників документів і матеріалів з української історії. На чільне місце ставилося зав­дання зібрати за свіжими слідами матеріали з історії Великої Вітчизняної війни, про злочини гітлерівського окупаційного режиму. З цією метою у травні 1944 р. було створено спеціаль­ну Комісію по історії Вітчизняної війни, яка займалася збиран­ням документальних джерел, спогадів, фотографій та інших матеріалів про внесок українського народу в розгром гітле­рівців, про червоних партизанів і комуністичний підпільний рух. Її очолювали секретарі ЦК КП(б)У К. Литвин, а потім І. Назаренко. У 1950 р. Комісія була ліквідована і реформова­на у воєнно-історичний відділ Інституту історії України. Нау­ковці Львівського відділу мали досліджувати утвердження західних кордонів України, історію Галицько-волинського князівства, «боротьбу» трудящих Західної України за возз'є­днання з УРСР. Прикладом опрацювання цієї теми мала стати опублікована у Москві брошура директора Інституту історії України М. Петровського «Воссоединение украинского народа в едином Украинском Советском государстве» (1944). Ця тема набувала актуальності ще й у зв'язку з включенням до складу СРСР та УРСР Закарпатської України і утворенням Закар­патської області (1945).

У 1944 р. за спеціальністю «Історія України» академіком АН УРСР був обраний секретар ЦК КП(б)У Д. Мануїльський, що мало посилити вплив партії на академію, а членом-корес­пондентом став М. Петровський - директор Інституту історії України. На початок 1945 р. в Інституті працювало 13 науко­вих співробітників, у т. ч. З доктори і 7 кандидатів історичних наук, 7 осіб навчалися в аспірантурі.

Відновлення діяльності установ історичної науки, історич­них факультетів в університетах та педінститутах відбувалося на тлі подальшого утвердження сталінізму як останнього слова марксизму і методологічної основи суспільних наук, «чистки» наукових і науково-педагогічних кадрів від «небла-

гонадійних», здебільшого національне свідомих фахівців. Закінчення війни, перемога СРСР і країн антигітлерівської коаліції над нацистською Німеччиною, капітуляція Японії супроводжувалися ще більшим насадженням культу особи Сталіна, частковою зміною акцентів у національній політиці центру. Те, що в роки війни заохочувалося з пропагандист­ською метою, видавалося героїчним і позитивним в історично­му минулому українського народу (Київ - осередок Руської держави, героїзм і нескореність українського козацтва, воєнно-дипломатичний і державницький хист Б. Хмельниць­кого), тепер розцінювалося як спроби буржуазно-націо­налістичної ідеалізації «патріархальщини», рецидиви школи Грушевського, мазепинства, хвильовизму, петлюрівщини. Водночас новий курс супроводжувався глорифікацією (пе­ребільшенням) ролі російського чинника в історії народів СРСР, у т. ч. й українців.

Уроком для українських істориків мала послужити крити­ка в Кремлі у січні 1944 р. видатного кінорежисера і сценарис­та О. Довженка за його прагнення правдиво змалювати долю українського народу в роки воєнного лихоліття. Й. Сталін назвав його кіносценарій «Україна в огні» ревізією ленінізму, вилазкою проти партії і радянської влади. Очевидно, не ви­падково О. Довженко занотував у щоденнику: «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контр­революційним, - це Україна... Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знали, ...що історія - це паспорт на загибель. А що таке історія? Історія є рівнодіюча всіх духовних сил і здібностей народу. Народ, що не знає своєї історії, - підсумовував письменник, -є народ сліпців»¹. За таких умов частина істориків запопа­дливо демонстрували свою відданість ідеології сталінізму, відмежовувались від національних традицій української історіографії. Це засвідчила нарада в ЦК КП(б)У з питань історії у березні 1945 р. Директор Інституту історії України М. Петровський, наприклад, критикував Київський універси­тет ім. Т. Г. Шевченка за те, що там, мовляв, возвеличують

¹ Довженко О. Україна в огні. Щоденник. - К., 1990. - С. 135-136,162.

В. Антоновича¹. З цим не погодився проф. М. Рубач, який за­являв, що не можна перетворювати В. Антоновича в агента австрійського імперіалізму. Антонович, говорив він, дав багато цінного, документального для історії України, хоча ряд його поглядів невірний².

Водночас треба підкреслити, що на нараді були порушені й деякі дискусійні питання: походження української народ­ності, характер державності Київської Русі, роль особи в історії, доба Б. Хмельницького як поворотний пункт в історії України, мотиви возз'єднання України з Росією, встановлення радянської влади і громадянська війна в Україні та ін. Досить сміливо прозвучала думка того ж М. Рубача про те, що не мож­на під кутом зору возз'єднання українського народу з росій­ським розглядати всю історію України, від найдавніших часів до теперішнього часу. «Для марксиста, ленінця, сталінця, -говорив він, - постає ряд теоретичних питань. Невже трудящі України або взагалі український народ десь у XVI, XVII або XVIII ст. тільки думав про возз'єднання і в нього не було більш корінних проблем його соціального і політичного розвитку?» Історик М. Супруненко порушував питання, пов'язані з дослідженням боротьби українського народу за свою державну незалежність³.

На нараді наголошувалося на необхідності дотримуватися марксистської методології, не раз цитувалися слова Сталіна про те, що історична наука не може зводитися до історії суспільного розвитку, до дій королів, полководців, до дій за­войовників, підкорювачів держав. Вона повинна передусім зайнятися історією виробників матеріальних благ, історією трудящих мас, історією народів. Цей декларативний заклик мав на меті відвернути увагу істориків від створення націо­нальної історії народів.

¹ До речі, у 1944 р., коли громадськість пропонувала відзначити 125-річчя від для народження П. Куліша, М. Петровський заявив, що з «точки зору місця П. Куліша в українській історіографії треба пам'ятати, що в більшості своїх робіт, до останніх робіт включно, Куліш був трубадуром польської націоналістичної історіографії в оцінці ролі політики польських загарбників на Україні... Тому я, як історик, вважаю недоцільним відзначати ювілей Куліша» (У лещатах тоталітаризму... - Ч. П. - К., 1996. - С. 3).

² Див.: У лещатах тоталітаризму... - Ч. П. - К., 1996. - С. 18.

³ Там само. - С. 20.

Не випадково у постанові ЦК КП(б)У «Про науково-тема­тичні плани Відділення суспільних наук АН УРСР та їх вико­нання» (1946) найближчим і головним завданням Інституту історії України визначалися підготовка і видання «Короткого курсу історії України», який давав би марксистсько-ленінське висвітлення історії України, збірника критичних статей проти буржуазно-націоналістичних концепцій Грушевського та його школи, праць, які б висвітлювали історію України радянсько­го періоду¹.

Якщо проаналізувати тематику досліджень науковців Інституту історії України, історичних факультетів вузів 1946-1953 рр., то стає очевидним, що вона була нав'язана зверху і мала здебільшого ідеологічно-пропагандистське призначення. Основний лейтмотив публікацій цих літ - спільна історія ук­раїнського, російського, а також білоруського народів, корін­ня якої виводилося із слов'янської доби і утворення Київської Русі. С. Юшков оприлюднив у 1949 р. у Москві книгу «Общественно-политический строй и право Киевского государства», в якій Київська держава трактувалася фактично як російська. Брошура М. Петровського (1946) про визвольну війну ук­раїнського і білоруського народів проти польських загарбників була проникнута ідеєю благотворного впливу «старшого брата» на український визвольний процес. Формування робітничого класу в Україні, селянський рух, революція 1905-1907 рр., жовтнева революція і встановлення радянської влади та інші події оцінювалися як вияв спільної історії України і Росії. Ця думка превалює також у тогочасних працях В. Дядиченка, Ф. Лося, М. Супруненка.

Відповідно до цієї концепції добиралися або й фальсифіку­валися джерельні матеріали, свідченням чого стали збірники документів «Україна перед Визвольною війною 1648-1654 рр.» (1946), «Возз'єднання українського народу в єдиній Ук­раїнській Радянській державі (1939-1949 рр.)» (1949), «Рево-люция 1905-1907 гг. на Украине» (1955) та ін.

У повоєнні роки діяльність історичних установ України ще більше ув'язувалася і узгоджувалася з союзним Інститутом історії АН СРСР. У грудні 1947 - лютому 1948 рр. на спільних засіданнях учених обох інститутів у Москві під головуванням Б. Грекова опрацьовувалася єдина методологія і схема курсу історії України, була узгоджена уніфікована періодизація на

¹ Див.: У лещатах тоталітаризму... - Ч. II. - К., 1996. - С. 28.

основі формаційного підходу для історії всіх народів СРСР. Вона лягла в основу двотомника «Історія Української РСР», перший том якого побачив світ у 1953 р. російською та ук­раїнською мовами¹. Етногенез російського, українського і білоруського народів автори розглядали як результат політич­ної, економічної і культурної консолідації східних слов'ян, складання давньоруської народності, що стала спільною етнічною основою для трьох братніх народів. Так утверджува­лася концепція Давньоруської держави як спільної «колиски» трьох слов'янських народів.

Перед істориками УРСР ставилося завдання розвивати співробітництво з істориками союзних республік і країнами так званої народної демократії Польщі, Чехословаччини, Бол­гарії, Угорщини та ін. У 1949 р. в Інституті історії України були створені нові відділи: історії країн народної демократії, загальної історії і міжнародних відносин. Перед ними ставило­ся завдання дати марксистське трактування «історії соціаліс­тичних країн»: Польщі, Болгарії, Чехословаччини.

У повоєнні роки помітно активізувалися археологічні дослідження, координацію яких здійснював Інститут архео­логії АН УРСР. Увага його науковців зосереджувалася на вивченні історії первісного та феодального суспільств на тери­торії України, на підготовці «Нарисів історії УРСР», робота над якими затягнулася до середини 1960-х рр. У 1947 р. було започатковано міжвідомчий збірник «Археологія», а з 1949 почала видаватися наукова серія «Археологічні пам'ятки УРСР», у 1950 р. В. Довженок опублікував дослідження «Військова справа в Київській Русі», а у 1953 р. побачила світ праця П. Єфименка «Первобьлтное общество».

Була відновлена також діяльність Українського філіалу Інституту Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна при ЦК ВКП(б). Зусилля його працівників зосереджувалися на перекладі та ви­данні українською мовою творів К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, Й. Сталіна, збірників документів з історії рево­люційного руху та більшовицьких організацій України. При Інституті формувався партійний архів ЦК КП(б)У. Інститут розглядався головною історико-ідеологічною установою ко­муністичної партії, яка мала впливати на забезпечення

¹ За наполяганням ідеологічного відділу ЦК КПУ книга була суттєво перероблена, доповнена та перевидана в 1955 р.

партійності всієї історичної науки в Україні, її ідейно-політич­ну спрямованість і боротьбу з буржуазною історіографією.

Винятково велику і благородну роботу щодо повернення, збирання, опрацювання і зберігання архівних документів, відбудови архівних установ України провели архівісти Ук­раїни. Однак доступ до архівних фондів залишався вкрай обме­женим, що негативно відбивалося на рівні наукових публікацій.

Повоєнні роки характеризуються рядом нових явищ у роз­витку української історіографії в діаспорі. Як відомо, в роки війни сотні тисяч українців, шукаючи порятунку від Сталін -сько-беріївських опричників, знайшли притулок у країнах Західної Європи, США, Канаді та ін. Частина українських гро­мадян потрапила в полон, були вивезені на примусові роботи до Німеччини та її союзників, були інтерновані провідники ОУН, вояки УПА, дивізії «Галичина». Особливістю третьої хвилі еміграції було те, що вона носила масовий характер, великий прошарок серед біженців складала інтелігенція, люди з вищою освітою, учені, в т. ч. й історики.

Головні осередки українського наукового життя були зосе­реджені спочатку в Чехословаччині, а потім у Західній Німеч­чині: Наукове товариство імені Шевченка, Українська вільна академія наук, Український вільний університет, Українська економічна вища школа. Богословсько-педагогічна академія та ін. Визначну роль у діяльності цих зарубіжних центрів відігравали такі відомі дослідники, як Д. Дорошенко, В. Кубійович, 3. Кузеля, Б. Крупницький, І. Раковський та ін. До них приєдналися українські історики О. Оглоблин, М. Полонська-Василенко та ін., які, опинившись в еміграції, творили праці, альтернативні до радянської історіографії.

Центральною постаттю в середовищі українських істориків в еміграції залишався Д. Дорошенко як найбільш знаний історик у західному світі. Славу принесла йому англомовна «Історія України», видана в США у 1939 р. Вона проникнута оптимізмом, глибокою вірою у державне майбутнє українсько­го народу. Учений став одним з фундаторів і президентом Української вільної академії наук (1945-1951), продовжував викладацьку роботу в УВУ, готував до другого видання «Огляд української історіографії», яке побачило світ уже після смерті Д. Дорошенка (1951) за редакцією О. Оглоблина.

Найвизначнішим науковим проектом учених української діаспори повоєнних років стало створення Енциклопедії

Українознавства, започатковане 3. Кузелею та В. Кубійовичем у 1948 р. в Німеччині. Редактором історичного відділу Енциклопедії був О. Оглоблин, який склав перелік гасел з істо­ричної проблематики і написав цілу низку наукових статей.

Нагадаємо, що О. Оглоблин емігрував зі Львова у березні 1944 р. до Праги, де долучився до викладацької роботи в Українському вільному університеті. Він читав курси з історії України ХVII-ХVIII ст., історіографії, джерелознавства. У 1946 р. став директором Науково-дослідного інституту україн­ської мартирологи, створеного Лігою українських політичних в'язнів. Учений опрацював програму досліджень Інституту, що мав збирати і досліджувати матеріали національно-визвольної боротьби та мартирологію українського народу від найдавніших часів. Ця програма була викладена в брошурі О. Оглоблина «Завдання української мартирологи» (1947). В 1947 р. історик очолив Історично-археографічний інститут У ВАН, а також відділ генеалогії Українського наукового дослідного інституту родознавства. Серед доробку вченого пер­ших повоєнних літ великий інтерес становлять його історіо­графічні висліди: «Як большевики руйнували українську науку» (Прага, 1945), «Українська історична наука в 1920рр.» (1948), «Олександер Лазаревський (1834-1902) і українське родознавство» (1947), «Нарбут - мазепинець. Нові матеріали до біографії Юрія Нарбута» (1948), «Ханенки» (1949) та ін. Центральною ідеєю наукової творчості історика на еміграції стає національно-державна самостійність України. У 1951 р. О. Оглоблин переїхав з родиною до США, де продовжувалася його подвижницька праця на ниві української національної історіографії.

Складним і суперечливим, але продуктивним був емігра­ційний шлях Наталії Полонської-Василенко. Він починався з Праги, де вона викладала в УВУ, продовжувався у Мюнхені, куди перемістився УВУ. Тут вона читала курс історії України. Серед її студентів були відомі в майбутньому історики Л. Ви­нар, О. Пріцак, А. Жуковський. Тут у 1972 р. за рік до смерті побачив світ перший том її фундаментальної «Історії Ук­раїни» . Вже в 1944 р. вона публікує у Чорноморському збірни­ку (Варшава) дискурс «Заселення Південної України в сере­дині XVIII ст. (1734-1775 рр.)», брошуру «Київ часів Володи­мира та Ярослава» (Прага) та статтю «Українське козацтво» в часописі «Українська дійсність», що видавався у Празі.

Переселившись до Західної Німеччини, Н. Полонська-Василенко впродовж 1946-1950 рр. оприлюднила цікаві дослі­дження про митрополита Київського їларіона. Палія і Мазепу, з історії Української церкви, Хмельниччину та ін. Вона уклала бібліографічний збірник «Видання Всеукраїнської Академії Наук, знищені большевицькою владою» (1948).

Ряд нових розвідок опрацював у повоєнні роки Борис Крупницький (1894-1956) - видатний український історик, гро­мадсько-політичний діяч. Виходець із Чигиринщини, він вчився у Київському, Варшавському і Берлінському університе­тах, учень Д. Дорошенка в Українському науковому інституті в Берліні, а згодом науковий співробітник у ньому, професор УВУ, член У ВАН і голова її історичної секції. Б. Крупницький - знавець німецьких і шведських архівів, автор низки праць з історії України доби І. Мазепи та П. Орлика. Поспіль за праця­ми «Гетьман Пилип Орлик» (1938), «Гетьман Мазепа і його час» (1942) у 1948 р. вийшла праця історика «Гетьман Данило Апостол і його доба», яка вперше в українській історіографії ґрунтовно розкривала державницьку діяльність гетьмана. Він автор унікального історіографічного дослідження «Українська історична наука під совєтами» (1957). Б. Крупницький один з перших, хто познайомив громадськість Європи з німецькомов-ним курсом історії України, який витримав два видання в Ляйпцигу (1939, 1943). Має рацію В. Потульницький, твердя­чи, що Б. Крупницький вперше в українській повоєнній історіографії порушив проблему впливів на формування ук­раїнського національно-державного життя Сходу і Заходу. Це дозволило йому дійти висновку, що Україна була завжди ближчою до Європи за ритмом історичного процесу, що ук­раїнська ментальність сформувалася на європейському ґрунті, а створені Україною типи культури і характеру органічно вли­лися в євроукраїнську ментальність.

Отже, у повоєнні роки була відновлена діяльність історич­них установ в УРСР та в діаспорі на якісно новій основі. Однак за тематикою, науковим рівнем, об'єктивністю та ідейною спрямованістю дослідження в підрадянській Україні та в діаспорі докорінно відрізнялися. Радянські історики й далі за­лишалися в полоні сталінських стереотипів, перебували під потужним ідеологічним пресом, що стримувало розвиток нау­кових знань. Натомість осередки української історіографії за рубежем поповнилися новими силами в ході третьої хвилі

еміграції, продовжували розвивати національні традиції, спростовувати фальсифікації більшовицької пропаганди.