Главная | Обратная связь

ХІV.2. Українська історична думка в умовах агонії сталінізму

У попередніх лекціях говорилося, що насадження теорії і практики сталінізму в історичній науці призвело до її повної ідеологізації та догматизації. Будь-які відхилення від офіційної точки зору розглядалися як ревізіонізм і кваліфікувалися як антирадянська пропаганда. Догматизм і вульгаризація трактування суспільних процесів набули особ­ливо небезпечного характеру в другій половині 1940-х рр., пов'язаних із глибокою кризою режиму одноособової влади, агонією (передсмертними конвульсіями) сталінізму, що нанес­ло великої шкоди історичній науці, деформувало історичну свідомість значної частини українського суспільства. Публіч­на критика науковців, що насмілювалися відступити від офіційних оцінок, переслідування і звільнення з роботи, ре­пресії, вилучення праць нагнітали атмосферу страху і непев­ності, породжували конформізм і пристосування частини істориків, вели до зрощування радянської історіографії з ідеологією тоталітаризму.

Ось чому вважаємо за доцільне зупинитися на ідеологічних репресіях сталінського режиму щодо української історіографії з метою остаточного знищення її національної та державно-патріотичної спрямованості. Влада добре розуміла, що націо­нальна культура, національна історіографія живили націо­нально-патріотичну свідомість учасників українського руху опору радянській системі. Тому воєнно-каральні операції про­ти УПА та націоналістичного підпілля у західних регіонах поєднувалися з ідеологічними репресіями проти української інтелігенції, духовенства, національне свідомої молоді в усій Україні.

Особливо драматичні дні для української науки і культури настали з весни 1947 р., коли Сталін відрядив до України для розправи з націоналістичним підпіллям та провідниками національно-культурного відродження свого вірного соратни­ка Л. Кагановича на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У. Цілком очевидно, що в умовах нового спалаху руху опору і національного пробудження був потрібен «досвід» організато-

ра розгрому «хвильовізму» і «шумськізму», гальмування політики «українізації» у 1920-х рр. З прибуттям до Києва Л. Каганович ініціював цілу низку «викривальних» заходів щодо діяльності творчої інтелігенції та істориків. За його вказівкою були підготовлені матеріали про «націоналістичні прояви» у творчості ряду українських письменників, зокрема М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка, А. Малишка та ін., підготовлено постанову про роботу Спілки письменників, в якій українські літератори звинувачувалися в тому, що «опи­нилися на позиціях обивателів, не бачили гострих і різних ухилів націоналістичного характеру».

Як каральну акцію супроти істориків можна розглядати постанову ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР» (серпень 1947 р.). На перший погляд може видаватися парадоксальним, що в ній були піддані остракізму праці, створені в роки війни, «Короткий нарис історії України» під редакцією С. Бєлоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Ф. Ястребова, «Нарис історії України» під редакцією К. Гуслистого, Л. Славіна, Ф. Ястребова та перший том «Історії України» під редакцією М. Петровського, «за спроби відродження бур­жуазно-націоналістичної схеми історії України Грушевського». У постанові зазначалося, що ці праці складені в антимарксистському дусі і містять грубі політичні помилки та перекручення буржуазно-націоналістичного характеру.

Як основна політична помилка авторів кваліфікувалося те, що вони замість того, щоб викладати історію України у тісно­му зв'язку з історією російського, білоруського та інших на­родів СРСР, пішли по шляху українських націоналістів, роз­глядаючи історію України ізольовано від історії інших народів. Далі вказувалося, що Грушевський та інші націоналісти нама­галися довести, що Київська Русь була українською державою, а радянські історики не викрили цю фальсифікацію, а також теорію безкласовості і безбуржуазності українського народу в минулому¹.

Нищівна критика «старих» праць відбивала відмову від старого курсу і «утвердження нових акцентів в ідеологічній діяльності партії, її ставленні до національного питання та історичного минулого українського народу. Річ у тому, що більшість авторів розкритикованих праць продовжували пра-

¹ Див.: У лещатах тоталітаризму... - Ч. II. - К.. 1996. - С. 80-83.

цювати в Інституті, були залучені до підготовки нових досліджень. Різка критика і «чистка» колективу Інституту мала стати застереженням від дотримання старих підходів до оцінки подій, явищ і осіб української історії, засобом утвер­дження її нової схеми.

Постанова ЦК КП(б)У, узгоджена з ідеологічним відділом ЦК ВКП(б), мала відверто директивний характер і безпардонно нав'язувала історикам, що треба досліджувати і як оцінювати. «Необхідно було показати, - вказував циркуляр, - що в період Великої Жовтневої соціалістичної революції і громадянської війни українська буржуазно-націоналістична контрреволюція разом з російськими поміщиками і капіталістами, при ак­тивній підтримці інтервентів прагнули повалити радянську владу на Україні, а український народ перетворити на рабів німецьких імперіалістів»¹. Далі ще конкретніше: «показати, що партія більшовиків і її вожді Ленін і Сталін викрили і сила­ми українських робітників та селян, при допомозі робітничого класу всіх народів Радянського Союзу, розгромили україн­ських націоналістів і забезпечили встановлення і зміцнення радянської влади на Україні...»².

Партійна директива намагалася дати відповідь на питання, які причини серйозних помилок і грубих перекручень у пра­цях з історії України. Версія була така: слабкість марксист­сько-ленінської підготовки, наявність залишків буржуазно-націоналістичних поглядів у цілого ряду наукових праців­ників Інституту історії України (на 28-му році більшовицького режиму. - Я.К.) і зокрема його директора М. Петровського, який в минулому мав серйозні помилки буржуазно-націо­налістичного характеру, не забезпечив боротьби з проявами українського буржуазного націоналізму в історичній науці, і керівника науково-дослідною роботою по створенню маркси­стсько-ленінського курсу історії України.

Ми так розлого зупинилися на зловісній постанові ЦК КП(б)У для того, щоб був зрозумілішим механізм партійного диктату по відношенню до істориків, контролю їх діяльності, безпардонного втручання у науково-дослідну роботу, у зміст наукової праці, нав'язування політичних орієнтирів та оцінок. До речі, ЦК КП(б)У вимагав при підготовці марксистсько-ленінського «Короткого курсу історії України» керуватися

¹ Див.: У лещатах тоталітаризму... Ч.II.-К., 1996.-С. 83.

² Там само... - С. 84.

 

11 ^4-183 321

сталінським підручником з історії ВКП(б) та зауваженнями Сталіна, Кірова і Жданова з питань історії, тобто відновлюва­лася практика 1930-х рр.

На виконання цієї директиви ЦК КП(б)У було увільнено від обов'язків директора Інституту М. Петровського і призначено на цю посаду Олександра Касименка (1905-1971) - згодом відомого українського історика, дослідника середньовічної історії України, який за рік до цього захистив кандидатську дисертацію «Панська Польща - плацдарм боротьби Антанти проти Радянської Росії». Його докторська дисертація (1959) була присвячена російсько-українським взаємовідносинам у 1648-1651 рр., опублікована в 1955 р. як монографія. Крім того, О. Касименко - автор науково-популярної праці «Воз­з'єднання України з Росією і його історичне значення» (1954). На посаді директора Інституту історії України він перебував 17 років, чимало зробивши як для розвитку Інституту, так і радянської історіографії. При ньому було змінено назву про­відної установи історичної науки на Інститут історії (1953)¹, побачила світ багатотомна «Історія міст і сіл Української РСР», за яке він у числі інших істориків був посмертно удостоєний Державної премії СРСР (1976).

Провівши «чистку» колективу Інституту, ідеологічну «проробку» деяких його працівників, для роботи в ньому були залу­чені вузівські історики: А. Введенський, В. Голобуцький, В. Жебокрицький, С. Королівський, П. Лавров та ін. Головні зусилля відділів Інституту зосереджувалися на першочергову підготовку праць з історії соціалістичного будівництва, взаємозв'язків російського, українського та інших народів СРСР, історії робітничого класу, боротьби проти націоналістич­них перекручень історії України. Пріоритетним напрямом ро­боти стало написання «Короткого курсу історії України» як еталону для всіх інших праць і нормативного підручника для системи освіти. Він мав «викрити антинаукову реакційну те­орію українських націоналістів про безкласовість і безбуржуазність українського народу в минулому». Протягом року під керівництвом відділу пропаганди і агітації ЦК КП(б)У було підготовлено рукопис короткого курсу, його текст обговорю­вався на ряді нарад у Москві і Києві із запрошенням науковців

¹ Перейменування Інституту означало, що акцент у науковій роботі був зміщений з історії України на історію взагалі.

з Білорусі й Молдови, передавався на багатократне рецензу­вання. Про хід підготовки рукопису О. Касименко регулярно інформував ЦК КП(б)У, його перших секретарів М. Хрущова (1948), Л. Мельникова (1951). Останній у доповіді на пленумі ЦК у листопаді 1950 р. говорив, що в макеті «Курсу історії Української РСР» виявлені грубі помилки, деякі факти, що відносяться до історії У РСР, подаються у відриві від історії СРСР, автори не врахували «геніальні праці Сталіна з питань мовознавства», зокрема його вказівок про «полтавсько-київ­ський діалект як основу української національної мови», не показали, що ці області були тісто зв'язані з Росією і російсь­кою культурою¹. Далі лідер КП(б)У заявив, що за підручник «Історія Української РСР» відповідає партійна організація Ук­раїни. Отже, тут все ставилося з ніг на голову: відповідальність за наукову працю брала на себе не науково-дослідна установа, а партійна організація, що було характерним для радянського тоталітаризму.

Оскільки рукопис досягнув розмірів двотомника, перший його том вийшов з друку в рік смерті Сталіна (1953) і одразу «морально застарів». До головних «здобутків» «Курсу історії УРСР» автори і рецензенти відносили: марксистсько-ленін­ську періодизацію історії України, розкриття класових протиріч всередині українського народу; висвітлення зв'язків україн­ського і російського народів та їх спільної боротьби проти кла­сових ворогів та іноземних загарбників; показ ролі «великих вождів трудящих Леніна і Сталіна, партії більшовиків у рево­люційній боротьбі українського народу» і т. ін. Отже, замість справжнього наукового аналізу українського історичного процесу книга міфологізувала його партійно-класові оцінки та ідеологічні штампи, які мали стати обов'язковим стандартом для всіх інших досліджень.

Подібний сценарій партійно-ідеологічного контролю за про­ходженням рукописів був притаманний для переважної біль­шості праць істориків. Щодо проблематики досліджень, які готувалися в Інституті у 1948-1953 рр., то про неї красномов­но говорять самі назви тем: «Перемога ленінсько-сталінської національної політики і утворення української соціалістичної нації», «Боротьба українського народу проти американо-англо-французьких інтервентів у роки громадянської війни»,

¹ Див.: У лещатах тоталітаризму... - Ч. II. - С. 153-154.

«Інтервенціоністська політика американського імперіалізму на Україні в період підготовки і проведення Великої Жовтне­вої соціалістичної революції», «Боротьба Радянського Союзу проти використання 00Н в якості засобу американської аг­ресії» і т. д. Навіть формулювання самих тем не містили проб­леми дослідження, а радше нагадували ідеологічні гасла партійної пропаганди. Таким був і їх зміст.

Комуністичною апологетикою були проникнуті публікації, присвячені «віковій дружбі російського і українського народу та їх зв'язків з іншими народами». Концептуально ці праці об'єднувалися навколо ідеї «старшого брата», яка випливала з тези Й. Сталіна про особливі заслуги російського народу не тільки у Вітчизняній війні, але й в усій історії. У травні 1945-го «вождь» назвав російський народ найвизначнішим народом СРСР і проголосив тост за великий російський народ. Однією з перших цю ідею реалізувала А. Панкратова в розлогій брошурі «Русский народ - руководящая й вдохновляющая сила советского общества» (1947). Сама постановка такого питання за умов багатонаціонального СРСР провокувала спротив не­російських народів, а тому ідеологи сталінізму намагалися «аргументувати» роль старшого брата. Ця думка пронизувала брошури К. Стецюк «Віковічна дружба українського і росій­ського народів» (1950), С. Бєлоусова «Велика співдружність народів СРСР - джерело сили і могутності радянської соціа­лістичної держави» (1952), Ф. Шерстюка «Дружба народів СРСР - джерело сили і могутності Радянської держави» (1953) та ін. Під цим кутом зору оцінювалися всі події історії Укра­їни і Росії, починаючи з княжих часів і особливо з XVII ст. У публікаціях А. Маркевича «Розгром Карла XII» (1946), В. Дядиченка «Мазепа - зрадник українського народу» (1946), «Розгром шведських загарбників на початку XVIII ст.» (1950), А. Козаченка «Полтавська битва» (1949) та інших всіляко про­славлялася сила російської зброї, велич допомоги російського народу Україні, геніальність Петра І, викривалося «зрадницт­во» І. Мазепи і його прихильників.

Всіляко заохочувалися публікації, присвячені критиці «буржуазного націоналізму». З «легкої руки» Д. Мануїльського до терміна «українські націоналісти» додавалося клеймо: «німецькі, фашистські, гітлерівські». Такими «епітетами» бу­ла проникнута книга В. Варецького «Українські буржуазні націоналісти - найлютіші вороги українського народу» (1952),

В. Руднєва «Українські буржуазні націоналісти - агентура міжнародної реакції» (1955) та ін. Ця тема супроводжувала всі публікації, присвячені «возз'єднанню» західних областей України, Буковини та Закарпаття з Радянською Україною. Вирізнялися в цьому відношенні монографії І. Богодиста «Рево­люційна боротьба трудящих Західної України (1917-1939 рр.)», «Боротьба трудящих Галичини за радянську владу в 1918-1920 рр.», Ф. Шевченка «Боротьба за радянську владу на Закарпатській Україні» (1950) та ін.

Великих фізичних і моральних втрат зазнала західноук­раїнська інтелігенція, в т. ч. й чимало істориків, які піддава­лися ідеологічним і адміністративним гонінням. Партократія влаштовувала справжні судилища над І. Крип'якевичем, М. Кордубою, В. Щуратом та ін., вимагаючи від них «покаян­ня» за перебування на окупованій території і «співробітництво» з гітлерівцями.

Історична наука використовувалася не тільки як рупор ідео­логічної боротьби проти сил українського руху опору під девізом викриття «буржуазно-націоналістичної ідеології», але й проти «безрідного космополітизму», низькопоклонства пе­ред буржуазною культурою та іноземщиною. Космополітизм (відсутність радянського патріотизму) ув'язувався з єврей­ським відродженням, яке розгорталося на тлі відновлення держави Ізраїль, шкідництвом кремлівських лікарів, поши­ренням сіонізму.

Можна було б не зупинятися так докладно на питаннях, пов'язаних з агонією сталінізму в історіографії, якби опубліко­вані «праці» і «підручники» цих літ не деформували історичну свідомість українського суспільства, особливо молоді. Адже в руслі виконання постанови ЦК ВКП(б) «Про політичні помил­ки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР»¹ в усіх ланках освіти здійснювався перехід на нові навчальні програми з історії, які орієнтували учителів і викла­дачів не на формування системи наукових знань з української історії, а на ідеологічне викриття «буржуазно-націоналістич­них фальсифікацій історії України». На реалізацію цього зав­дання націлювалися колективи вузівських кафедр історії,

¹ Постанова була скасована за місяць до прийняття Декларації про Державний суверенітет України у червні 1990 р. спеціальною ухвалою ЦК КПУ.

марксизму-ленінізму та інших суспільних наук, вносилися відповідні корективи у плани їх науково-дослідної роботи, що в кінцевому підсумку вело до профанації історичної науки.

Підсумовуючи викладене, слід наголосити, що агонія сталінізму, будучи виявом загальної кризи політичної системи тоталітарного суспільства, поглибила кризу історичної науки, яка ще в більшій мірі стала виконувати ідеологічні завдання. Директивне втручання компартійних структур у визначення тематики досліджень, у їх зміст, каральні акції щодо Інститу­ту історії України, перетрушування його керівних і наукових кадрів віддзеркалювало загальні тенденції стагнації системи одноособової влади. Атмосфера страху, доносів створювала сприятливий ґрунт для конформізму і міфологізації історії.