Здавалка
Главная | Обратная связь

ХІV.3. Міфологізація української історії з нагоди 300-річчя «возз'єднання» України з Росією



Спотворення та міфологізація історії України була започаткована польською та російською історіографіями у ХУІІІ-ХІХ ст. Після захоплення більшовиками влади і наса­дження монополії своєї ідеології почався новий етап її фаль­сифікації. Вже в 1920-х рр. появилися міфи про «демократич­ний» характер жовтневого перевороту і «тріумфальну ходу» радянської влади, про диктатуру пролетаріату і розв'язання національного питання, про добровільне входження України до складу Союзу РСР і т. д. Особливість повоєнної міфотвор­чості полягає в тому, що конструювання лженаукових «теорій», а вірніше, легенд, охопило весь історичний процес, завершува­лося їх узаконенням в офіційних партійних директивах, а відтак насадженням цих концепцій у науці та ідеології.

Приводом до нового спалаху міфологізації української історії стала підготовка і пишне святкування 300-річчя так званого «возз'єднання» України з Росією, яке само собою було ідеологічним міфом, оскільки не мало під собою ні реального підґрунтя, ні джерельного підтвердження. Підготовка до «ювілею» розгорнулася ще з початку 1950-х рр., тобто за жит­тя Й. Сталіна і мала традиційний характер. Смерть вождя, бо­ротьба за владу хоч і внесли деякі корективи, викликали певну розгубленість, але істотно не змінили підходів до відзначення

ювілейної дати як засобу у викривленому дзеркалі подати не тільки події історії, але й у такий спосіб «зомбувати» суспіль­ну думку, ослабити рух спротиву української інтелігенції, публічно закріпити за УРСР статус «другої» серед рівних рес­публік Союзу РСР.

Позитивне значення для історичної науки могла б мати археографічна робота щодо пошуку, виявлення і публікації джерел з історії Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, якби вона не носила чисто ідео­логічного, кампанійського і поспішливого характеру. Особливо плодотворно попрацювали в цій царині історики І. Крип'якевич, І. Бутич, Ф. Шевченко, П. Гуденко, О. Апанович, О. Компан та ін. У 1953 р. побачив світ тритомник документів і ма­теріалів «Возз'єднання України з Росією», виданий у Москві1. До збірника було включено близько 750 документів, чимало ілюстрацій та карт. Однак підбір документів, їх подача та ко­ментарі мали тенденційний характер.

До ювілею було заплановано оприлюднити рекордну кількість наукових, науково-популярних, публіцистичних, а ще більше чисто пропагандистських праць про віковічну друж­бу російського і українського народів, про Визвольну війну під проводом Б. Хмельницького, Переяславську раду та ін. Щоб покласти край різним тлумаченням цих подій, як і історії України в цілому, певні сили в Києві та Москві ініціювали розроблення та схвалення ЦК КПРС спеціального документа - «Тез про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954 рр.)». Його лейтмотивом було декларативно-пропаганди­стське твердження: «Навіки зв'язавши свою долю з братнім російським народом, український народ врятував себе від іно­земного поневолення і забезпечив можливість свого національ­ного розвитку»2. Цей партійний документ, що мав директив­ний характер для всіх партійних, державних органів, для уста­нов науки, культури, навчальних закладів, містив офіційні оцінки всього історичного розвитку України від найдавніших часів до сучасності. Суть викладеної «концепції» зводилася до

1 Воссоединение Украини с Россией. Документм й материали. –В 3-х т.-М.. 1953.

2 Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954 рр.). Схвалені Центральним Комітетом Комуністичної партії Радянського Союзу. - К., 1954. - С. 6-7.

декількох положень, на яких мала будуватися схема всього українського історичного процесу.

По-перше, стверджувалося, що російський, український і білоруський народи походять від єдиного кореня - давньорусь­кої народності, яка створила давньоруську державу - Київську Русь. Незважаючи на всі історичні знегоди і великі випробу­вання, російський, український і білоруський народи зберегли і пронесли через віки свідомість єдності походження, близь­кості мови і культури, свідомість спільності своєї долі. Звідси виводилася історична зумовленість подальшого зміцнення єдності і дружби народів СРСР як запоруки безпеки від внутрішніх і зовнішніх ворогів.

По-друге, говорилося, що український народ, борючись за національне визволення, прагнув до возз'єднання з російським народом, а Російська централізована держава стала його опо­рою в цій боротьбі. Російська держава розглядалася як центр притягання і опора всіх народів СРСР протягом всієї історії бо­ротьби проти іноземного ярма. Таке трактування фактично виправдовувало великодержавну агресивно-загарбницьку політику царизму.

По-третє, узаконювалася нова періодизація Визвольної війни українського народу середини XVII ст., яка обмежувала­ся 1648-1654 рр. «Тези» наголошували, що Переяславською радою була завершена тривала боротьба «волелюбного україн­ського народу проти іноземних поневолювачів, за возз'єднання з російським народом в єдиній Російській державі». Виходило, що мета війни зводилася не до визволення України і утвер­дження незалежної держави, а до приєднання до Росії, замовчу­валося, що воєнні дії українського козацтва з участю селянства тривали і після Переяславської ради, і після смерті Б. Хмель­ницького (1657) до Московського «вічного миру» (1686).

По-четверте, Переяславська рада оцінювалася як історич­ний акт возз'єднання України з Росією, яке мало велике про­гресивне значення для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку українського і російського народів, сприяло зміцненню Російської держави і піднесенню її міжна­родного авторитету. При цьому замовчувалося, що це вело до нищення Української держави. Не випадково, М. Грушевський вважав Переяслав помилкою. Міжнародне значення входжен­ня України до складу Росії, - говорилося в «Тезах», - завдало удару по агресивних устремліннях султанської Туреччини і

шляхетської Польщі. Високо оцінюючи розгром російською армією, до складу якої входили українські частини, швед­ських загарбників під Полтавою, документ декларативно твердив, ніби український народ одностайно виступив проти «підлого зрадника, єзуїтського виученика - гетьмана Мазепи, який намагався з допомогою шведських і польських загарб­ників відірвати Україну від Росії і відновити іноземний гніт»1.

По-п'яте, національно-визвольні змагання українського народу 1917-1920 рр. кваліфікувалися як «контрреволюція», а видатних діячів українського державотворення М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюру було названо «платними агентами іноземного імперіалізму», що прагнули повернути до влади поміщиків і капіталістів.

По-шосте, «Тези» наголошували, що в результаті спільної революційної боротьби українського і російського народів перемогла Велика Жовтнева соціалістична революція і було створено УРСР. Утворення Союзу РСР оцінювалося як доб­ровільне об'єднання республік і «тріумф ленінсько-сталінської національної політики», як перемога над буржуазним націо­налізмом. Всі здобутки УРСР ув'язувалися з керівною діяльністю Комуністичної партії.

По-сьоме, чи не вперше в партійній лексиці говорилося про те, що при братській допомозі російського народу український народ добився створення дійсно вільної, суверенної національ­ної держави. Це спекулятивне твердження мало чисто про­пагандистське призначення і супроводжувалося закликом до посилення боротьби проти «підступних спроб імперіалістів посіяти ворожнечу між народами СРСР», «оживити націо­налістичні забобони в свідомості окремих людей». Разом з тим, використання у партійному документі такого високого рівня поняття «вільна, суверенна національна держава» давало змо­гу радянським історикам націонал-комуністичного2 спряму-

1 Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954 рр.). Схвалені Центральним Комітетом Комуністичної партії Радянського Союзу.-К., 1954.-С. 11.

2 У середовищі радянських істориків існувало досить потужне, ор­ганізаційно не оформлене крило дослідників, які сприйняли ко­муністичні ідеали, але не поділяли політику русифікації України, Ущемлення національних прав українського народу. Вони підтриму­вали ідеї українського націонал-комунізму 1920-х рр., політику «ук­раїнізації», її провідників М. Скрипника, О. Шумського, М. Хвильо­вого та ін.

вання хоча б у завуальованій формі .порушувати тему національної радянської держави, суверенітету і таким чином утримувати у суспільній свідомості базові поняття національ­но-державницької ідеї.

Отже, партійний документ однозначно заперечував кон­цепцію історії України, опрацьовану М. Грушевським, його учнями, представниками державницького напряму україн­ської історіографії.

Тобто у «Тези» оцінювали Київську Русь не як державу ук­раїнського народу, а як загальноруську, як колиску трьох братніх народів. Переяславська рада розглядалася не як союз двох держав, а як акт об'єднання українського і російського на­родів у єдиній Російській централізованій державі, існування ко­зацько-гетьманської держави, форм української державності в добу визвольних змагань 1917-1920 рр. взагалі замовчувало­ся. Державність українського народу ув'язувалася з перемо­гою Жовтневої соціалістичної революції.

Сформульовані у партійному циркулярі оцінки мали стати обов'язковими для кожного дослідження з історії України. Особливо концентровано вони втілювалися в публікаціях сере­дини 1950-х рр., насамперед тих, що безпосередньо присвячу­валися ювілею Переяславської ради.

Якщо проаналізувати праці радянських істориків, присвя­чені 300-річчю «возз'єднання» України з Росією, можна поди­вуватися, з якою запопадливістю деякі їх автори намагалися не тільки дотримуватися оцінок партійних «Тез», але й іти ще далі в обґрунтуванні «благородної» місії старшого брата в долі українського народу.

Заідеологізованості й політичної упередженості не вдалося уникнути і таким відомим історикам з Москви і Києва, як Б. Греков, В. Голобуцький, К. Гуслистий, О. Касименко, В. Дядиченко, К. Стецюк, А. Ярошенко та ін. Свідченням цьо­го стали збірник статей «Воссоединение Украйни с россиєй. 1654-1954» (М., 1954) та колективна монографія «Освободительная война 1648-1654 гг. й воссоединение Украиньї с Россией» (К., 1954). У них не стільки досліджувалися проблеми, скільки підганялися історичні факти під визначені в «Тезах» схеми, популяризувалися положення партійного документа як взірець творчого розвитку марксизму-ленінізму. Однак було б не об'єктивним оцінювати публікації з цієї проблематики лише в похмурих тонах, заперечувати будь-яке їхнє значення

для науки. Тут треба мати на увазі, що «Тези» оприлюднюва­лися, коли першим секретарем ЦК КПРС став М. Хрущов, який шукав підтримки в Україні і робив деякі поступки національним почуттям українців.

Попри відому ідеологічну заданість ряд досліджень із цієї тематики збагатив українську історіографію не тільки новим фактологічним матеріалом, але й важливими узагальненнями. Зокрема, це стосується ґрунтовної монографії І. Крип'якевича «Богдан Хмельницький» (1954)1, науковим редактором якої був Ф. Шевченко. Таку нейтральну назву, яка влаштовувала режим, авторитетний український історик використав для то­го, щоб під її прикриттям поставити проблему значно ширшу і актуальнішу. Це проблема українського національного руху і національної держави. Автор запровадив термін «Хмельнич­чина», під яким розумів масштабне історичне явище, яке включало і Визвольну війну козацтва, і соціальну революцію широких народних мас, і державобудівний процес, і сотенно-полковий устрій козацько-гетьманської держави, її демокра­тизм. Він користувався такими поняттями, як «складання української державності», «Б. Хмельницький - видатний дер­жавний діяч», «державний апарат» та ін. Характеристика соціально-економічного і політичного життя в Україні, її дип­ломатичних зв'язків у період Визвольної війни і творення ко­зацько-гетьманської держави давалося в контексті тогочасних міжнародних відносин, що засвідчувало про намагання Б. Хмельницького системою різних союзів забезпечити Ук­раїні повну незалежність. Значення праці І. Крип'якевича полягало і в тому, що він виніс роль Б. Хмельницького за межі Переяславської ради.

Цінні узагальнення здійснив Іван Бойко (1899-1971) - відо­мий дослідник історії українського селянства у працях «Триста років возз'єднання України з Росією» (1953) і «Переяслав­ська рада та її історичне значення» (1954). Автору вдалося виділити як пріоритетні мотиви укладення Березневих статей ті чинники, які обумовлювали військову допомогу Б. Хмель­ницькому з боку Москви для боротьби за звільнення України з-під польського панування.

1 Ряд дослідників вважає, що вихід цієї книги сприяв певній «ре­абілітації» І. Крип'якевича, який залишився директором Львівського відділення Інституту суспільних наук АН УРСР, а невдовзі був обра­ний до Академії наук.

Переважна більшість ювілейних праць були підготовлені на замовлення ідеологічного відділу ЦК КПУ і носили пропаган­дистсько-апологетичний характер. Як згадував Федір Шевчен­ко (1914-1995) - визначний український історик, архівіст та археограф, фундатор архівознавчої кафедри в Київському університеті ім. Т. Шевченка (1944), член-кор. АН УРСР, ди­ректор Інституту археології в 1968-1972 рр., а тоді науковий співробітник Інституту історії, весною 1950 р. його викликали в ЦК КПУ. і поставили завдання терміново написати науково-популярну брошуру про дружбу народів, яка через рік вийшла під назвою «Історичне значення віковічної дружби українсько­го і російського народів» (1951). Її доопрацьований варіант побачив світ у 1953 р., а російськомовний у 1954 р. До честі історика, він паралельно з підготовкою цих брошур провадив ґрунтовне дослідження політичного, економічного розвитку України і Росії, добросовісно вивчав джерельні матеріали в архівах і на цій основі створив досить вагому і оригінальну працю «Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст.» (1959). Автор не обмежився трафаретними формулюваннями на кшталт «братерства» і «віковічної друж­би», але й показав тіньові сторони, зокрема, як складалася, утверджувалася і які мала наслідки колоніальна політика царизму для господарського життя України. На великому фактичному матеріалі історик розкрив пошук Б. Хмельниць­ким шляхів виходу із соціально-економічної кризи в Україні, породженої політикою польської шляхти. Скажемо прямо, тогочасні праці частини українських істориків треба було читати поміж рядками. Не випадково критика вказувала на недостатнє розкриття соціального розшарування класової боротьби.

Пізнавальне значення мали й інші публікації, наприклад, брошури О. Апанович «Історичні місця подій визвольної війни українського народу 1648-1654 рр.» (1954), О. Компан «Участь міського населення у визвольній війні українського народу 1648-1654 рр.» (1954), В. Голобуцького «Росія і виз­вольна війна українського народу: 1648-1654 рр.» (1954);

збірник «Переяслав-Хмельницький і його історичні пам'ят­ники» (1954) та ін. Вихід цих та інших праць був своєрідним проривом на шляху відновлення історико-краєзнавчих досліджень, залучення документальних пам'яток. Навіть чис­то пропагандистські публікації: «Віковічна дружба російсько-

го і українського народів» (1954), «Віковічна дружба народів-братів» (1954), «Історичне значення возз'єднання України з Росією» (1954) та інші знайомили громадськість республіки з новими іменами істориків. До їх видання долучалися жур­налісти, діячі літератури і мистецтва, партійні функціонери, керівники підприємств і колгоспів, новатори виробництва, що поглиблювало інтерес до історії.

До позитивних сторін ювілейного буму можна віднести розширення географії досліджень. До науково-популярних видань були залучені історики Харкова, Львова, Дніпропет­ровська, Одеси, Запоріжжя, Чернівців та інших міст. Чимало ювілейних збірників вийшли на місцях, зокрема в Харкові «Братерська співдружність російського і українського на­родів» (1954), Львові «300 років возз'єднання України з Росією» (1954) та ін.

За підрахунками історіографів А. Санцевича та Н. Комаренко, до ювілею співробітники Інституту історії опублікували 76 праць1, а всього в Україні вийшло понад 300 публікацій2. Умовою появи будь-якої статті, брошури, книги з історії України мала бути критика в ній «ідеології українського бур­жуазного націоналізму». Публікації з цієї тематики всіляко заохочувалися, про що свідчить поява брошури М. Рубача «Ре­акційна суть націоналістичних «теорій» безкласовості та «єдиного потоку» (1955), що мала за мету закреслити схему правдивої історії України, створену М. Грушевським, змінити її, за словами Я. Дашкевича, «сфальсифікованим сурогатом».

На розвиток української історичної думки справили вплив не тільки «Тези», але й саме святкування 300-річчя воз­з'єднання України з Росією, ювілейна сесія Верховної Ради УРСР, парад військ, демонстрації, приїзд поважних делегацій з Москви, союзних республік, різноманітні пропагандистські заходи в обласних і районних центрах, лекторії, вивчення офіційних документів у школах, технікумах, вузах. Широко­масштабна пропагандистська кампанія під гаслом «З Росією -навіки разом» супроводжувалася передачею Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР.

1 Див.: СанцевичА. В., Комаренко Н. В. Развитие исторической на­уки в Академии наук Украинской ССР. - К., 1986. - С. 69.

Див.: Санцевич А. В. Українська радянська історіографія. - К., 1984. - С. 36.

Спроби деяких сучасних російських політиків представити передачу Криму як «подарунок» М. Хрущова Україні мають спекулятивний характер з претензією на можливість його по­вернення Росії. Крим не був етнічною територією Росії, був насильно приєднаний до імперії не без участі українських козаків (1783). Історія Криму тісно пов'язана з Україною, по­чинаючи з старокняжої Київської держави. Він - природне і географічне продовження України, органічно влився в її на­родногосподарський комплекс.

З точки зору розвитку української історіографії, входження Криму в український адміністративно-етнічний і культурний простір мало суперечливі наслідки: історики Криму, зосе­реджені в тодішньому Сімферопольському педінституті, вузах Севастополя, в музеях і архівах були націлені здебільшого на дослідження російської історії. В українському етнічному і культурному середовищі збільшилася присутність росій­ського елемента, на плечі України звалилася важка спадщина, пов'язана з долею депортованих сталінським режимом кримських татар та представників інших народів (караїмів, німців, вірмен), які проживали в Криму до війни; перед ук­раїнськими істориками постало завдання долучити до сфери своїх наукових інтересів дослідження історії Криму, україн­сько-кримських історичних зв'язків тощо.

Вирішення цих та інших проблем у часі збігалося з деяким «потеплінням» суспільно-політичного клімату, викликаного хрущовською «відлигою», спробами подолати трагічну спад­щину сталінізму. Однак міфологізація української історії, закріплена в офіційних матеріалах святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією, продовжувалася.

Загальні висновки

Повоєнний розвиток української історіографії розгортався на тлі суттєвих змін, які відбувалися в Європі та у світі, розв'язуван­ня «холодної війни», а також в контексті завершення об'єднання переважної більшості українських земель у складі УРСР, вхо­дження її до 00Н, третьої хвилі української еміграції і створення нових осередків історичної науки в діаспорі. Водночас давало про себе знати й те, що Україна залишалася в епіцентрі гострого воєнного та ідеологічного протистояння. З одного боку, потужна збройна боротьба УПА та ОУН за унезалежнення і суверенітет республіки, наростаючий рух спротиву української інтелігенції

політиці русифікації і насилля, а з другого — агонізація то­талітарного режиму, насадження ідеології сталінізму і культу особи вождя, воєнно-каральні операції і посилення боротьби з будь-якими проявами інакомислення, застосування до його носіїв більш витончених форм репресій. Це протистояння зна­йшло відображення і в історичній науці. На зміну деякому по­слабленню партійного контролю за проблематикою і змістом досліджень істориків, навіть заохоченню національно-патріотич­них тем у роки війни, прийшли жорсткий партійний диктат, роз­гнуздана критика опублікованих праць за «сповзання до буржу­азно-націоналістичної ідеології» у висвітленні історії України. Найменший вияв національної свідомості трактувався не інакше як українсько-німецький націоналізм, бандерівщина, антирадянська пропаганда.

Так звана «ждановщина» означала справжню війну проти української інтелігенції, її національно-патріотичної творчості, у т. ч. проти національне свідомих істориків. Ініційована Л. Кагановичем постанова ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і неза­довільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР», заборона «Короткого курсу історії України», «Нарису історії України», першого тому «Історії України» та інших праць за «відродження буржуазно-націоналістичної схеми історії України Грушевського», перетрушування кадрів істориків нанесли великої шкоди історичній науці, яка продовжувала залишатися ідео­логічним знаряддям утвердження сталінізму і деформації істо­ричної свідомості людей.

Тоталітарний режим створював у кожній науковій установі, у кожному навчальному закладі свої опорні антиукраїнські групи, які своїм персональним складом не співпадали зі складом партійних і комсомольських організацій. Вони були покликані чинити заслін українському відродженню, створенню правдивої історії України.

За умов, коли в УРСР історична наука перетворилася у служ­ницю антиукраїнського режиму, єдиним острівцем національної історіографії залишалася українська діаспора, історичні осеред­ки якої поповнилися свіжими силами за рахунок емігрантів третьої хвилі. Заснування Української вільної академії наук, ак­тивізація роботи Українського вільного університету, створення «Енциклопедії українознавства», нові дослідження Д. Дорошен­ка, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, Б. Крупницького та інших були гідною відповіддю на фальсифікацію і спотворен­ня української історії, міфологізація якої особливо посилилася у зв'язку із схваленням ЦК КПРС «Тез до 300-річчя возз'єднання України з Росією». У директивному порядку узаконювалася нова

схема історії України, за якою український народ має спільне походження і спільну історію із своїм «старшим братом» росій­ським. Всі радянські дослідження з історії України ще більше ідеологізувалися і мали проводитися під гаслом: «Навіки разом!».

Запитання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте наслідки Другої світової війни для української історіографії.

2. Як вплинули на розвиток історичної думки агонія і нова парадигма сталінізму?

3. Як відновлювалась діяльність Інституту історії Ук­раїни АН УРСР після його реевакуації до Києва?

4. Розкрийте роль Інституту історії України у розвит­ку історичних досліджень.

5. Які особливості повоєнного розвитку української історичної науки в еміграції?

6. Висвітліть внесок істориків української діаспори в розвиток історичних знань.

7. Чим зумовлювалося ухвалення постанови ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР»?

8. Перерахуйте основні «політичні помилки», які ЦК КП(б)У інкримінував Інституту історії України.

9. Які особливості нового етапу міфологізації україн­ської Історії у зв'язку з відзначенням 300-річчя воз­з'єднання України з Росією? 10. Вкажіть на мотиви насадження нової схеми історії України, викладеної у «Тезах до 300-річчя возз'єд­нання України з Росією (1654-1954)».

 


ЛЕКЦІЯ XV







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.