Главная | Обратная связь

ХVI.1. Хрущовська «відлига» і критика культу особи як шанс до відродження української історіографії

Під хрущовською «відлигою» розуміють деяке по­тепління суспільно-політичного клімату, яке настало в СРСР та його сателітах, розрядку міжнародної напруженості після сталінських «морозів» із середини 1950-х до початку 1960-х рр. Початок реабілітації жертв сталінських репресій, критика культу особи Сталіна, спроба аналізу його драматичних наслідків, перегляд окремих ідеологічних догм, часткове роз­ширення прав союзних республік - все це та інше торкнулося статусу, умов і завдань розвитку історичної науки, відкривало шанс для повернення їй дослідницьких функцій. Інтерес і звер­тання до історії живився новими формами українського руху опору режиму насамперед його русифікаторській політиці.

Провідними осередками розвитку історичних знань зали­шалися Інститути історії та археології АН УРСР, Інститут історії партії ЦК КП України - філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, історичні факультети і кафедри вузів, насамперед Київського, Харківського, Львівського,

Одеського, Чернівецького та Ужгородського університетів. У липні 1955 р. московський журнал «Вопросы истории» опублікував розлогу передову статтю «За глубокое научное изучение истории украинского народа», в якій наголошува­лось, що Інститут історії АН УРСР покликаний стати головним центром всієї науково-дослідної роботи з історії України. По­ява цієї статті у центральному журналі з оцінками роботи істо­риків України, окресленням завдань засвідчували, що Москва і далі розглядала їх як периферійних дослідників і намагалася диктувати їм свою волю. Вона показала, що концептуальні підходи до історичного процесу в Україні залишалися ті ж, які були визначені в постанові ЦК КП(б)У (1947) і в тезах ЦК КПРС до 300-річчя «возз'єднання» України з Росією, а в деяких питаннях вони ще більше міфологізувалися. Зокрема, ставилось завдання висвітлювати роль Російської держави в історичній долі України до її возз'єднання з Росією, а на перше місце висувалась проблематика радянської доби¹. Оскільки стаття погоджувалася в ідеологічних відділах ЦК КПРС, вона була сприйнята керівництвом Інституту історії як директив­ний документ, обговорювалася на засіданні вченої ради, її нас­танови були взяті до реалізації всіма істориками республіки.

Після XX з'їзду КПРС і постанови «Про культ особи і його наслідки» була проведена своєрідна «ревізія» доробку радян­ських істориків, він очищувався від славослів'я на адресу Сталіна, сталінських цитат, стали використовуватися стриманіші оцінки здобутків соціалізму під «мудрим керівництвом вождя». Головна увага зверталася на перероблення другого тому «Історії Української РСР» (головний редактор М. Супру-ненко), присвяченого радянському періоду. Були залучені деякі нові архівні документи, замовчувані матеріали періоди­ки, змінено періодизацію. Порівняння видань 1956 і 1957 рр. засвідчує, що автори поступово переходили від «лакування» радянської дійсності до її частково критичного пояснення, висвітлення прорахунків, допущених у колективізації сіль­ського господарства, в роки Великої Вітчизняної війни. Поверталися імена реабілітованих діячів М. Скрипника, П. Любченка, В. Чубаря, С. Косіора та ін., письменників В. Еллана (Блакитного), В. Чумака, І. Микитенка, кінорежи­сера О. Довженка. На короткий час було дозволено згадувати навіть М. Грушевського, а деякі його праці ще до 1965 р. пере-

¹ Див.: Вопросн истории. - 1955. - № 7. - С. 8-10.

бували у відкритих фондах. Але, як вдало висловився О. Субтельний, це була вибіркова реабілітація людей, а не тих ідей, з якими ув'язувалася їх протестна діяльність. Історія УРСР була просякнута «викриттям» ідейних збочень антипартійних угруповань, особливому остракізму піддавалися «українські буржуазні націоналісти».

Значна частина істориків УРСР була настільки залякана й закомплексована, що навіть у порівнянні зі своїми російськими колегами виглядала як консерватори і прихильники формул «Короткого курсу» історії ВКП(б). У республіці продовжували жорстко діяти спецслужби, державна цензура, пильно стежи­ла за «ідейно-політичним рівнем праць» партноменклатура.

Деяке послаблення партійного диктату сприяло появі ряду праць, які помітно відрізнялися від своїх аналогів першої половини 1950-х рр. Так, Вадим Дядиченко (1909-1973) -відомий історіограф, дослідник суспільно-політичної історії України ХVІІ-ХVIII ст., старший науковий співробітник, а згодом завідуючий відділом історії феодалізму Інституту історії в «Нарисах суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця ХVІІ-ХVIII ст.» (1959), яку О. Оглоблин відно­сив до найкращих монографій радянської історіографії, суттєво переглянув свої підходи до оцінки Гетьманщини, порівняно з працями середини 1950-х рр., особливо з статтею «Критика буржуазно-націоналістичної і фальсифікації історії України кінця XVII - першої чверті XVIII ст.» (1954). Гетьман­щина поставала як автономна частина Російської держави з ре­альними ознаками державності, з чітко окресленими правами і компетенцією гетьманського уряду. Однак цього не можна сказати про брошуру історика «250 років Полтавської битви» (1959). Варто також зазначити, що В. Дядиченко був один з перших радянських істориків УРСР, хто підготував розділ про українську історіографію для третього тому «Очерков истории исторической науки в СССР» (Москва, 1955), він співавтор брошури «Розвиток історичної науки в Українській РСР» (1970), посібника «Допоміжні історичні дисципліни» (1963) та інших праць.

Новими підходами до дослідження економічної історії ук­раїнського селянства і робітництва відзначалися праці Івана Гуржія (1915-1971) - відомого історика, члена-кореспондента АН УРСР, заступника директора Інституту історії в кінці 1950-1960-х рр., завідувача відділу історіографії та джерело­знавства. Його монографії «Зародження робітничого класу України (кінець XVIII - перша половина XIX ст.» (1958),

«Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпо­сницького гніту (з кінця XVIII ст. до 1861 р.)» (1962) та інші започаткували в українській історіографії принципово нову періодизацію історії робітничого класу, містили фактичні відо­мості про джерела його формування та українськість складу. Хоч автору не вдалося уникнути ряду традиційних цитат з арсеналу марксистської фразеології, все ж він дивився на еко­номічну історію України очима українського історика.

Характерною особливістю розвитку радянської історіо­графії цих років було її ще тісніше ув'язування з завданнями ідеологічно-пропагандистської діяльності партії, приурочення праць ювілейним датам. Наприклад, в 1955-1958 рр. доміную­че місце серед публікацій займали дослідження, присвячені історії революції 1905-1907 рр., 40-річчю Жовтневої рево­люції і встановлення радянської влади в Україні, 20-річчю пе­ремоги у Великій Вітчизняній війні.

Попри ідеологічну заангажованість і ювілейно-пропаганди­стське призначення чимало з досліджень цих років відіграли помітну роль у збагаченні історичних знань. Вирізнялися праці Федора Лося (1908-1980) - відомого українського істори­ка, заступника директора, а згодом завідуючого відділом історії капіталізму Інституту історії. Його докторська дисертація була присвячена історії робітничого класу України початку XX ст. (1953). У монографіях «Революція 1905-1907 років на Україні» (1955), «Рабочий класе Украиньї и его революционная борьба в конце XIX и в начале XX вв.» (1955), «Рабочий класе Украиньї в 1907-1913 гг.» (1962) та інших історик систе­матизував великий документальний матеріал про формування українського робітництва, зародження його революційного руху. Ф. Лось був у числі тих істориків, які в революції 1905-1907 рр. виокремлювали українське питання, наголошували на значенні національно-демократичного чинника в рево­люційному процесі. Тему революції 1905-1907 рр. опрацьову­вали також В. Астахов і Ю. Кондуфор (Харків), М. Гончарен­ко (Луганськ), О. Максимов (Донецьк), Є. Сизоненко (Одеса), І. Бондаренко, П. Лавров, М. Демченко, П. Шморгун, А. Ко­шик, Й. Щербина (Київ) та ін.

Ряд істориків досліджував проблеми українського селян­ства в умовах першої революції в Росії. Особливо виділялись праці Миколи Лещенка (1917-1991) - відомого фахівця з історії українського селянства, який більше 35 років працював в Інституті історії. Його праці «Селянський рух на Правобе-

режній Україні в період революції 1905-1907 рр.» (1955), «Се­лянський рух на Україні в роки першої російської революції» (1956); «Крестьянское движение на Украине в связи с прове-дением реформ 1861 г.» (1959), розділи в колективних мо­нографіях з історії селянства та інші - це вагомий внесок в історіографію українського селянства. Різні аспекти аграрної історії з акцентом на участь селянства в революційному русі досліджували А. Буцик, І. Рева, Л. Олійник (Київ), К. Живо­луп (Харків), Г. Жуков (Львів) та ін.

Серед численних публікацій, присвячених історії так званої соціалістичної революції і громадянської війни в Україні, можна виділити праці Степана Королівського (1904-1977) -відомого харківського історика, археографа, одного з укла­дачів документального збірника «Велика Жовтнева соціа­лістична революція на Україні» (1957). У працях «Допомога великого російського народу українському народові в боротьбі за встановлення радянської влади на Україні» (1952), «Перший з'їзд Рад України» (1957), «Червневі демонстрації 1917 року на Україні» (1961) та інших за характерною для радянської історіографії апологетикою проглядалася прихована думка про те, що більшовицька революція і радянська влада були принесені з Півночі і насаджені в Україні силою зброї, хоч це і трактувалося як «допомога великого російського народу». Не випадково, що С. Королівський, як й автори інших праць (М. Супруненко, І. Кулик, П. Загорський, С. Кіхтєв) акценту­вали увагу на подіях у Харкові, Донбасі, Криворіжжі, тобто в найбільш зросійщених тоді регіонах, де російські ліворадика-ли розраховували на підтримку.

Публікації другої половини 1950-х - початку 1960-х рр. привертали увагу до соціально-економічних і культурних експериментів міжвоєнних років, що традиційно героїзувалися і трактувалися як «соціалістична індустріалізація», «колекти­візація», «культурна революція».

За свіжими слідами досліджувалася драма Другої світової і Великої Вітчизняної воєн, їх трагічні наслідки для українсько­го народу. Від історії партизанського руху, радянського підпілля (Г. Кузовков, М. Кравчук, В. Клоков, І. Слинько, П. Тронько, Л. Кизя та ін.) історики переходили до створення значно ширших праць, аби масштабніше висвітлити внесок українського народу у розгром гітлерівців. У цьому відношенні вирізнялася монографія М. Супруненка «Украйна в Великой Отечественной войне Советского Союза» (1956), побудована на маловідомих джерельних матеріалах.

Поступово ця тема перехоплювалася істориками партії, для яких війна поставала як історичне тло для висвітлення керівної і спрямовуючої ролі Комуністичної партії у забезпе­ченні перемоги над ворогом (М. Данилюк, Є. Сазонова, М. Буцько, О. Масний та ін.). Історіографічна цінність їх праць у тому, що маючи ширший доступ до партійних архівів, вони залучили до наукового обігу багатий фактичний ма­теріал, у т. ч. й критичний.

Водночас це був період, коли, як засіб фальсифікації історії війни, продовжувалося формування образу ворога в особі учас­ників українсько-національного антигітлерівського руху опо­ру. Учасники підпілля ОУН, дії Української повстанської армії змальовувалися не інакше як колаборантські, як співпраця з гітлерівцями і оцінювались у руслі властивих ра­дянській історіографії штампів: «буржуазні націоналісти - зрадники, найлютіші вороги українського народу», «найманці фашизму», «спадкоємці петлюрівщини» та ін.

До пріоритетних напрямів дослідницької діяльності істо­риків була віднесена західноукраїнська проблематика: рево­люційний рух, боротьба за возз'єднання з радянською Україною, соціалістичні перетворення в краї. У монографіях Івана Компанійця (1921-1975) - відомого радянського істори­ка, керівника відділу Інституту історії, завідувача кафедри Київського університету ім. Т. Шевченка - «Боротьба за ра­дянську владу на Буковині» (1950), «Революційний рух в Га­личині, Буковині та Закарпатській Україні під впливом ідей Великого Жовтня (1917-1918)» (1957) і «Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини та Закарпаття на початку XX ст. (1900-1919 рр.)» (1960) та ін. висвітлювалися особли­вості визвольного руху на західноукраїнських землях. Штучно поширюючи «вплив Жовтневої революції» на суспільно-політичні процеси в цьому регіоні, автор все ж показав місцеве коріння руху опору іноземним колонізаторам, історичне тяжіння українців Галичини, Буковини і Закарпаття до єдності з Великою Україною.

Цій проблематиці були присвячені також дискурси Ф. Шев­ченка, І. Богодиста, Ю. Сливки, В. Варецького, Б. Бабія та ін.

Нарешті, слід зазначити, що суперечливий період хру-щовської «відлиги», непослідовність реформ, волюнтаризм зовнішньої і внутрішньої політики характеризуються посилен­ням партійного диктату, що «теоретично» обґрунтовувалося як «зростання керівної і спрямовуючої ролі КПРС». У свою чер­гу, це послужило аргументом для офіційного виокремлення в

структурі історичної науки історико-партійного компонента, який швидко зростав у зв'язку із запровадженням у вищій школі обов'язкової дисципліни - історії КПРС, розгорнулася підготовка науково-педагогічних кадрів істориків партії, відповідно були відкриті професійна і наукова спеціальності «історія КПРС».

Центральною науково-дослідною установою в галузі історії КПРС став Інститут історії партії ЦК КП України - філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС (назва з 1956 р.). Основні зусилля його невеликого колективу (директори М. Доній, І. Назаренко) були зосереджені на виданні україн­ською мовою творів класиків марксизму-ленінізму «Історії Комуністичної партії Радянського Союзу» (1963), тематичних збірників на зразок «В. І. Ленін про норми партійного життя і принципи партійного керівництва» (1958) та ін. Перед Інсти­тутом було поставлене завдання досліджувати історію більшо­вицьких організацій, створення і діяльність Компартії Ук­раїни. Доба хрущовської «відлиги», розширення доступу до партійних архівів, кооперація з істориками Вищої партійної школи при ЦК КПУ, вузів республіки дали змогу Інституту підготувати ряд монографічних досліджень: «Більшовицькі організації України в Жовтневій революції» (1958), «Партійне будівництво на Україні в 1926-1929 рр.» (1960), ряд докумен­тальних збірників, зокрема «Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів і конференцій. 1918-19 56» (1958), збірник спогадів «Незабутні роки» (1967) та ін.

До основних напрацювань Інституту відносять створення «Нарисів історії Комуністичної партії України» (1961, 1964). Утворення і діяльність Компартії України розглядалися в кон­тексті історії КПРС як одного з її «бойових загонів». Водночас розкривалися деякі особливості діяльності більшовиків Ук­раїни в добу визвольних змагань 1917-1920 рр., їх тактика що­до Української Центральної Ради, гетьманського перевороту, до Директорії, в інші періоди. З появою «Нарисів» як видання, схваленого ЦК КПУ, почалося часом механічне внесення їх по­ложень, оцінок і висновків у праці з історії українського суспільства, що вело до догматизації досліджень.

У світлі настанов XX з'їзду КПРС про підвищення ролі істо­ричної науки було засновано ряд нових періодичних союзних і республіканських видань. Поряд з московськими журналами «Вопросы истории КПСС», «История СССР», «Новая й новей-шая история» з другої половини 1957 р. почав видаватися «Ук­раїнський історичний журнал» (раз у два місяці) як науковий

орган Інституту історії АН УРСР та Інституту історії партії ЦК Компартії України. У статті «Від редакційної колегії» говори­лося, що одним з бойових завдань журналу є рішуча боротьба проти закостенілості, проти всього, що стоїть на шляху роз­витку історичної науки¹. У тому, що журнал швидко здобув популярність, велика заслуга Ф. Шевченка, який протягом 15 років був його головним редактором. На його сторінках публікувалися статті і повідомлення з різних періодів історії України, але здебільшого про радянські часи та діяльність КПРС. У часописі були рубрики «Історіографія та джерелозна­вство», «Хроніка та інформація», «Рецензії», друкувалися ма­теріали на допомогу викладачам історії, календар історичних дат. У 1960-х рр. було також започатковано ряд міжвідомчих наукових збірників із всесвітньої історії, історії СРСР, історії КПРС та ін.

Підсумовуючи сказане, слід наголосити, що реформи М. Хрущова, критика культу особи Сталіна, незважаючи на їх половинчатість, справили загалом позитивний вплив на розви­ток історичної науки в УРСР, частково сприяли очищенню від нашарувань сталінізму, але не звільнили її від невластивих ідеологічно-пропагандистських і коментаторських функцій. Вона й надалі залишалася під диктатом і контролем партії, свідченням чого стало складання і узгодження в ЦК КПУ республіканських планів науково-дослідної роботи в галузі історії. Перший з них був схвалений у 1958 р. і охоплював період 1959-1965 рр. (семирічка). Робилися спроби скоордину­вати подібні плани в межах СРСР. Дійовим стимулом розвитку історичних знань та їх поширення стало заснування «Ук­раїнського історичного журналу» та ряду міжвідомчих науко­вих збірників.