Главная | Обратная связь

ХV.2. Вплив шістдесятництва на розвиток історичної думки

З хрущовською «відлигою» і новою хвилею україн­ського руху опору ув'язують появу «шістдесятників» - предс­тавників тієї генерації творчої молоді, яка розглядала критику культу особи Сталіна як крок на шляху до повного розриву з сталінізмом і демократизації суспільного життя. Особливість українського шістдесятництва, провідниками якого були пое-

¹ Див.: Український історичний журнал. - 1957. - № 1. - С. 9.

ти В. Симоненко, М. Вінграновський, Л. Костенко, І. Драч, літературознавці І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний, худож­ники І. Заливаха, А. Горська, кінорежисер Ю. Ільєнко, компо­зитор Л. Ященко, журналіст В. Чорновіл та ін., полягала в тому, що на чільне місце своєї діяльності вони ставили оборону національних прав українців, їх правдивої історії, розвиток ук­раїнської мови і культури, зупинення політики русифікації, яка набувала небезпечних обертів після схвалення шкільного закону 1959 р.

До діяльності клубів творчої молоді: «Сучасник» у Києві (керівник Л. Танюк), «Пролісок» у Львові (М. Косів), які були осередками шістдесятників, долучилися й філософи, історики, філологи, правники, представники інших наук. Подібні клуби були в Харкові, Дніпропетровську, Одесі та інших містах. У Київському клубі на творчих дискусіях спілкували­ся І. Дзюба і О. Апанович, Д. Павличко і Я. Дзира, В. Стус і О. Компан, С. Плачинда і Є. Сверстюк, І. Світличний і М. Брайчевський¹, І. Миколайчук та І. Гончар і ін. Історична проблематика завжди була домінуючою, оскільки йшлося про національно-культурне відродження українського народу, його самобутність і традиції.

Є всі підстави стверджувати, що рух шістдесятників справив помітний вплив на розвиток національної історичної думки, оскільки його учасники докопувалися правди, шукали в ук­раїнській історії відповіді на гострі й болісні тогочасні питання. Особливий інтерес молодь виявляла до «білих» плям нашої історії, до голодомору 1930-х рр., до негативних явищ сталін­ської доби, поширювала заборонені тоді твори Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, М. Грушевського, П. Куліша, М. Аркаса та ін. Саме в ці роки набувають розвитку позацен-зурна література, український самвидав і шухлядна творчість.

Під впливом ідей шістдесятників національне свідомі істо­рики робили спроби переглянути ідеологічні міфологеми, наки­нуті царизмом і більшовицько-сталінською історіографією на український історіографічний процес, відновити історичну правду, активізувати історичні дослідження. Якраз у ці роки народилася ідея створити багатотомні праці з історії України, багатотомну історію міст і сіл України, почалася підготовка Української Радянської Енциклопедії, Радянської енциклопедії історії України, започатковувалися міжвідомчі збірники з

¹ Іван Світличний присвятив Михайлу Брайчевському вірш «Нос­тальгія».

історіографії та джерелознавства. Шляхом створення енцикло­педій влада хотіла законсервувати ідеологічні штампи в трак­туванні української історії.

На рубежі 1950-1960-х рр. в історичній науці УРСР тихо співіснували протилежні погляди на історію українського на­роду, особливо козацько-гетьманської доби. В першому томі «Історії Української СРСР» Іван Виговський та Іван Мазепа фігурували як «підлі зрадники», Павло Тетеря - «слухняний агент польських панів», Петро Дорошенко - «турецький став­леник», Кость Гордієнко - «зрадник і демагог» і т. д. Головний мотив таких оцінок пояснювався тим, що ці діячі в тій чи іншій мірі не орієнтувалися на союз з Росією, виступали побор­никами українського автономізму.

Натомість у працях М. Марченка «Визвольна війна ук­раїнського народу 1648-1654» (1953), І. Крип'якевича «Богдан Хмельницький» (1954), В. Голобуцького «Запорізьке козацтво» (1957), О. Апанович «Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії 50-70-х рр. XVII ст.» (1960) українське козацтво і його старшинська верства змальовувалися як прог­ресивна і свідома сила українського народу, що виступала за його національне і соціальне звільнення, за свою державність.

Особливо слід звернути увагу на праці з історії українського козацтва і Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького Володимира Голобуцького (1903-1993) -відомого українського історика, завідуючого відділом історії феодалізму Інституту історії. Його кандидатська і докторська дисертації були присвячені козацько-гетьманській добі: дипло­матичним зносинам Московського уряду з Б. Хмельницьким та соціальній історії Чорноморського козацтва. Хоч на працях В. Голобуцького «Богдан Хмельницький - великий син україн­ського народу» (1954), «Запорізька Січ в останні часи свого існування. 1734-1775 рр.» (1961), «Дипломатическая история Освободительной войнн украинского народа» (1962) та інших серйозно відбилися штампи офіційної ідеології, особливо кон­цепція «старшого брата», вони відіграли важливу роль у фор­муванні суспільного погляду на самобутність і окремішність козацької історії українського народу. Не випадково його праці не раз піддавалися критиці і цькуванню в періодиці, а прихильники українського відродження та шістдесятники зверталися до них за моральною підтримкою. До речі, у 1994 р., уже після смерті історика, побачило світ його «Запорізьке ко­зацтво», очищене від ідеологічних спотворень тоталітарних часів.

Поступово у суспільній свідомості уживалися дві «історії»: офіційна - здебільшого фальшива і спотворена, і неофіційна, що побутувала в середовищі передової інтелігенції, зорієнтова­на на пошук істини. Звідси - подвійна мораль, роздвоєність особистості. Бунт шістдесятників і був зумовлений протестом проти подвійної моралі, неправди і лицемірства.

Пробудження інтересу до історії, ріст національної свідо­мості спонукали ряд істориків відмежуватися від офіційної історіографії. Одним з перших серед них був Михайло Брай-чевський (1924-2001) - визначний український історик, архе­олог, вихованець Київського університету ім. Т. Шевченка (1948), дослідник історії слов'янських народів, заснування Києва, етногенезу українського народу. Історик долучився до створення «Нарисів стародавньої історії УРСР», «Історії Киє­ва», «Історії українського мистецтва» та ін. З 1960 по 1968 р. він працював в Інституті історії, досліджував українське се­редньовіччя. Публічним викликом насадженню в історичній свідомості лженаукових концепцій стала монографія М. Брай-чевського «Коли і як виник Київ». Це науковий синтез відо­мостей, почерпнутих з писемних і археологічних джерел, який дозволив ученому запропонувати принципово нову схему за­снування Києва, передісторія якого бере свій початок з часів палеоліту. На його думку, найдавніші сліди існування посе­лень на території Києва пов'язані з Кирилівською стоянкою (15-20 тис. років тому), з стоянкою у Протасовому яру поблизу Байкового кладовища. Важливим рубежем розвитку древнього поселення історик вважав неолітичні стоянки по всій долині і узбережжі Дніпра: на Лисій горі, Солом'янці, на Микільській Слобідці, у Вигурівщині. Кінець неолітичної епохи був епіло­гом пам'яток блискучої трипільської культури, культури епо­хи бронзи і залізного віку. Археологія докиївських поселень дала підстави ученому зробити висновок, що до III ст., тобто до початку його слов'янського періоду, були закладені основи для виникнення міста. Він окреслив межі території, на якій фор­мувався град Кия (укріплене поселення, «замок», фортеця), у другій половині VI - на початку VII ст. на Старокиївській і Замковій горах, на Подолі, Печорську. Поступово Київ виріс у значний політичний, економічний та культурний центр Се­реднього Подніпров'я, столицю найбільшої і найсильнішої держави в середньовічній Європі. Таким чином, початок історії Києва М. Брайчевський ув'язав з рубежем старої і нової ери, визначаючи йому вік у 2 тис. років.

Логічним продовженням монографії з історії Києва стали дослідження М. Брайчевського «Біля джерел слов'янської державності» (1964), «Походження Русі», в яких науково обґрунтував наступність основних ланок етногенезу процесів слов'ян, консолідації східнослов'янських племен, довів то­тожність антів і полян, які склали серцевину формування Київської держави. Київська Русь розглядається не як моно­національна держава, оскільки в ній жили пращури трьох су­часних східнослов'янських народів: білоруського, українсько­го і російського, а також інші племена. В такий спосіб учений поставив під сумнів існування спільної їх колиски - давньо­руської народності.

Справжнім викликом радянській історіографії стала праця М. Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання? Критичні замітки з приводу однієї концепції» (1966), яка поширювалася самвидавом, а вперше була надрукована лише в 1972 р. в Ка­наді. Автор піддав науковій експертизі партійні «Тези до 300-річчя возз'єднання України з Росією. 1654-1954 рр.», критично проаналізував з «марксистських позицій» і перекон­ливо довів повну невідповідність їх положень історичним фак­там і джерельним свідченням. Він спростував офіційну версію про «возз'єднання», викрив її фальш і показав, що обіцяний Москвою союз і допомога фактично означали приєднання Ук­раїни до Росії. Возз'єднатися може один народ, а якщо визна­вати український і російський народи як окремі, то вони аж ніяк не могли возз'єднатися. Договір з Москвою, - вказував історик, - означав, що Б. Хмельницький визнавав протекто­рат Московської держави, тобто приєднання до неї. За ці ви­словлювання, до яких ми ще повернемось у наступній лекції, М. Брайчевський поплатився роботою: у 1968 р. його було звільнено з посади наукового співробітника Інституту історії начебто «через скорочення штатів».

Потужними осередками «шістдесятництва» в історичній науці були західноукраїнські міста, насамперед Львів, Луцьк та Івано-Франківськ (до 1962 р. Станіслав). Ряд істориків Інституту суспільних наук. Львівського університету, Івано-Франківського педінституту, аналізуючи трагічні наслідки культу особи Сталіна та ігнорування ним законності, став ак­центувати увагу на порушеннях задекларованої КПРС національної політики, русифікації, на продовженні репресій щодо учасників визвольної боротьби, вояків УПА, підпіль­ників ОУН, переслідування членів їх родин, активно пропагу­вав самостійницькі ідеї та вихід УРСР з СРСР. Альтернативне

до офіційного бачення історії України висловлювали історики Ярослав Дашкевич, Валентин Мороз, Петро Арсенич, Дмитро Іващенко, студент історичного факультету Львівського універ­ситету Іван Гель та ін. Усі вони були покарані режимом.

Розчарувавшись у політиці М. Хрущова та його ставлеників в Україні, яка, починаючи з 1960-х рр., набувала дедалі реакційно-репресивнішого характеру, послідовники шістдесятників пішли далі. Вони стали створювати підпільні групи і органі­зації, які критикували існуючий режим, вели пропагандистську роботу і закликали до боротьби за суверенізацію України. У 1959 р. на Львівщині була створена Українська робітничо-селянська спілка, в програмі якої гостро критикувалися став­лення влади до голоду 1932-1933 рр., репресії, бюрократичні методи управління економікою і культурою, національна політика. Спілка ставила своїм завданням боротьбу за вихід Ук­раїни з СРСР шляхом референдуму. Її лідер Левко Лук'яненко (нині народний депутат України) був засуджений до розстрілу.

Члени іншої підпільної організації на Івано-Франківщині та в Донбасі - Український національний фронт (Д. Квецко, 3. Красівський) - поширювали заборонені праці з історії України, публікували самвидавом у журналі «Воля і Бать­ківщина» матеріали, що викривали злочинну діяльність режи­му, розповсюджували старі видання ОУН та УПА, національну символіку. Всі провідники фронту згодом були заарештовані й засуджені.

З погляду історіографії, рух українського опору важливий тим, що його учасники були борцями за правдиву історію сво­го народу, проти фальші і перекручень, показували приклад нескореності, будили суспільний інтерес до історичних знань. Він справляв позитивний вплив на формування молодої гене­рації істориків. Як згадує С. Білокінь, спілкування з шістде­сятниками утверджувало у молодих істориків усвідомлення того, що поряд з офіційною, спотвореною історією існує істо­рична правда, яку треба пізнати. Він вважає, що їх погляди сповідувало багато викладачів історії вузів України. Наприк­лад, коли в часи брежнєвщини О. Кудлай у лекційному курсі з історіографії у Київському університеті ім. Т. Шевченка одну з лекцій цілком присвятив М. Грушевському, то це було приємною несподіванкою для студентів і виявом громадянської позиції викладача.

Новим явищем у розвитку історичної науки в УРСР, яке за часом співпало з рухом шістдесятників, було розширення міжнародних зв'язків істориків, щоправда, в межах так званої

соціалістичної співдружності. Ряд науковців Інституту історії, зокрема Ф. Шевченко, І. Бойко, П. Калениченко, О. Компан та інші побували у зарубіжних відрядженнях. І. Кулінич та М. Кошик опублікували в 1961 р. у Німецькій Демократичній Республіці монографію «Революційна діяльність німецької ко­муністичної групи «Спартак» на Україні (1918-1919 рр.)», В. Клоков видав у Братиславі монографію «Боротьба народів слов'янських країн проти фашистських поневолювачів (1939-1945 рр.)».

Учені Інституту ширше долучалися до дослідження історії зарубіжних країн. П. Калениченко опрацьовував актуальні проблеми історії Польщі, П. Сохань-Болгарії, С. Пархомчук-Румунії, І. Мельникова - Чехословаччини. Цією проблемати­кою переймалися й історики університетів. Зокрема, у Харків­ському університеті склалася своєрідна школа болгаристики, представлена Б. Сідельниковим, Г. Поповим та ін. Однак дослідження з історії соціалістичних країн, підготовлені в УРСР, мали дуже серйозну хибу: їхні автори намагалися меха­нічно перенести радянську схему соціалістичного будівництва на країни Європи і в такий спосіб виводити його «загальні закономірності». Радянські історики замовчували або тенден­ційно оцінювали рух опору сталінізації європейських країн «народної демократії», зокрема події кінця 1940-х рр. у Польщі, НДР та Чехословаччині, збройне придушення висту­пу демократичних сил у Польщі та Угорщині восени 1956 р.

Марксистські історики УРСР, інших радянських республік, країн-сателітів СРСР продовжували залишатися в ізоляції від західної історіографії, були втягнуті в орбіту ідеологічного протистояння, що негативно позначалося на тематиці та рівні науковості їх досліджень.

Отже, історична думка в УРСР доби хрущовської «відлиги» зазнала впливу нових громадських рухів, насамперед шістде­сятництва, яке стало прообразом майбутнього дисидентства. Заклик до правдивого і об'єктивного висвітлення історії Ук­раїни, зацікавленість замовчуваними проблемами (голодомор, розстріляне відродження та ін.) були стимулом для перегляду пануючих у радянській історіографії ідеологем, відтворення історичної правди і заповнення прогалин. Однак реалізація Цих завдань наштовхувалась на спротив з боку комуністичної партії, владних структур і карально-репресивних органів, які за будь-яку ціну намагалися зберегти існуючу систему, трима­ти під своїм контролем історичну науку як інструмент ідео­логічної обробки населення.

12 ^4-183 353