ХV.3. Заснування Українського історичного товариства як відповідь на виклик радянської історіографії
1950-ті - перша половина 1960-х рр. - важливий етап розвитку української історичної думки в діаспорі як частини української історіографії взагалі. Незважаючи на деяке ослаблення міжнародної напруженості, так звану розрядку, «холодна війна» продовжувалася, залізна завіса роз'єднувала істориків СРСР і західні країни. В умовах, коли історичні дослідження після смерті Сталіна і під впливом суспільної критики наслідків його культу помітно пожвавилися, залишаючись водночас ідеологічною служницею тоталітарного режиму, коли на історію України були накинуті концептуальні пута «Тезами до 300-річчя возз'єднання України з Росією», прірва між істориками в УРСР і у вільному світі стала ще більшою. Перед українськими істориками в еміграції постав ряд принципово нових і важливих завдань. Вони були чітко викладені у статтях О. Оглоблина «Думки про сучасну українську совєтську історіографію» (1963) та «Завдання української історіографії на еміграції» (1963). Мова йшла про те, що український історик, перебуваючи на еміграції, має охороняти права і честь української історичної думки і науки, зберігати її кращі традиції, підтримувати зв'язок із світовою історичною наукою, створювати нові наукові праці з найважливіших проблем історії України із широким залученням зарубіжних джерел та літератури. Історики діаспори бачили своє покликання в рішучих виступах проти офіційної радянської схеми і концепцій історії України, в об'єктивній критиці сфальсифікованих праць радянських істориків, підготовлених на замовлення влади, а також помилкових іноземних концепцій історії України, визначати реальні здобутки історичної науки на материковій Україні1. Власне, над реалізацією цих завдань історики діаспори плодотворно працювали ще з міжвоєнних часів і досягли вагомих успіхів. Однак у міру витіснення наукової історіографії в УРСР на узбіччя, підміни її партійною, перетворення в інструмент ідеології комуністичної влади значно зростала роль і відповідальність істориків діаспори за долю української національної історіографії. 1 Див.: Оглоблин О. Завдання української історіографії на еміграції // Оглоблин О. Студії з історії України. Статті і джерельні матеріали. - Нью-Йорк - Київ - Торонто, 1995. - С. 288-289. Наприкінці 1950-х рр. на Заході активно працювали близько 40 професійних істориків. Головними осередками української історіографії в діаспорі залишалися УВАЛ, НТШ та УВУ, однак основні сили істориків з об'єктивних причин поступово перемістилися з країн Західної Європи до США і Канади, виникали напружені, а часом і конфліктні ситуації у взаємовідносинах існуючих інституцій та істориків різних методологічних орієнтацій. Історична наука в еміграції зазнала великих втрат, найбільшою з них була смерть Д. Дорошенка (1951) - президента У ВАН, професора кафедри історії УВУ. Не стало Б. Круп-ницького, В. Щербаківського, А. Яковліва, П. Грицака та ін. Одне з чільних місць у зарубіжній українській історіографії з 1950-х рр. посів Олександр Оглоблин - голова історичної секції, аз 1970 р. - президент УВАЛ. У 1960 р. побачила світ його монографія «Гетьман Мазепа та його доба», що була продовженням його ґрунтовної розвідки «Гетьман Іван Мазепа і Москва» (1959). Вона побудована на великому архівному матеріалі, який він опрацював свого часу в Києві та Москві, почерпнув у бібліотеках і архівах західних країн. Це був виклик радянській історіографії, яка або проклинала Мазепу, або замовчувала його ім'я. Особливу увагу історик приділяв творчому розвитку поглядів М. Грушевського на наукову схему української історії, яка, як відомо, закінчувалась XVIII ст. У підготовленій ним праці «Проблема схеми історії України ХІХ-ХХ століття (до 1917 року)» була продовжена наукова схема М. Грушевського і поширена на все XIX та початок XX ст. О. Оглоблин виклав критерії цієї схеми, окресливши серед них: а) процес формування українського територіального масиву; б) складання єдиного національно-господарського організму; в) державно-правовий і політичний статус України; г) консолідація української провідної верстви; д) соціальна структура українського суспільства; є) культурний процес; ж) формування модерної української нації. З урахуванням цих критеріїв учений запропонував макет періодизації історії України ХІХ-ХХ ст., яка суттєво відрізнялася від радянської періодизації, що не сповідувала самостійність українського історичного процесу. Плідно працювали в царині історії України Н. Полонська-Василенко, В. Дубровський, І. Борщак, М. Ждан, Р. Климке-вич, І. Каменецький, Л. Винар, активно долучалася молода генерація істориків, що сформувалася в еміграції. За таких умов перед українськими істориками в діаспорі нагально постало завдання консолідації наукових сил, формування організаційних засад співпраці науковців, розкиданих по різних країнах Європи і Америки, координації їх праці. Ставала зро- зумілою потреба створення наукового товариства незалежних українських істориків, яке б мало свій власний друкований орган. Група істориків, чільними постатями в якій були О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, В. Дубровський, М. Ждан, М. Антонович, Л. Винар, О. Домбровський та ін., у 1963 р. започаткували видання наукового журналу «Український історик». Це було саме в той період, коли в СРСР згорталися реформи М. Хрущова, верх брали консервативні сили, а «Український історичний журнал» перетворювався в звичайний рупор комуністичної пропаганди і не був виразником української національної історіографії. Вже в першому числі «Український історик» задекларував, що має за мету стати правдивим дзеркалом здобутків української історичної науки, сприяти її подальшому розвитку на кращих традиціях, боронити українську історіографію від фальсифікацій. Журнал мав представляти національну історіографію світової історичної науки. Його перше число побачило світ у Денвері (СІЛА) завдяки великій організаційній роботі ще тоді молодого, але дуже здібного і перспективного дослідника Любомира Винара, який з 1964 р. став його головним редактором і залишається на цій високій посаді ось уже майже 40 років. Перу історика вже тоді належали оригінальні розвідки з історії козацько-гетьманської України, в т. ч. джерелознавчих, про українсько-молдавські відносини, козацькі зв'язки з Австрією і Ватиканом. Він зарекомендував себе талановитим майстром історичного портрета, свідченням чого були нариси «Іван Підкова» (1957), «Андрій Войнаровський» (1962), «Князь Дмитро Вишневецький» (1964) та ін. Привернули увагу історіографічні дискурси Л. Винара «Історичні праці Івана Франка» (1957), про творчу спадщину М. Грушевського. Цей доробок молодого вченого, широка ерудиція, об'єктивно створювали йому необхідний для редактора часопису авторитет. Видання журналу викликало зацікавленість до нього з боку української (і не лише) громади в багатьох країнах світу і тільки в УРСР було оцінено як ще одна спроба «буржуазно-націоналістичної пропаганди» та «фальсифікації минулого і сучасного українського народу». Навколо редколегії «Українського історика» формувався авторський актив, який підтримав ідею створення самостійної асоціації дослідників історії України, що працюють поза материковою Україною. У четвертому числі «Українського історика» за 1964 р. було оприлюднене звернення Ініціативної групи про створення Українського історичного товариства. У 1965 р. воно було засноване, а його першим президентом став О. Ог- лоблин, заступником Н. Полонська-Василенко, яка водночас очолила Європейський відділ Товариства. До участі в роботі товариства, окрім уже згаданих, членами редколегії «Українського історика» стали археологи П. Курінний та Я. Пастернак, М. Міллер, етнограф Є. Онацький, історики церкви М. Чубатий, І. Назаренко та ін. Товариство репрезентували дійсні члени-дослідники та члени-прихильники (аматори історії). Були створені осередки і відділи Товариства в Німеччині, СІЛА, Франції, Великій Британії, Канаді, Австралії та інших країнах. Товариство поставило перед собою такі завдання, як об'єднання істориків для наукового дослідження історії України та сприяння виданню їхніх праць, оборона інтересів та традицій вільної української історичної науки, спростування фальшивих і тенденційних інтерпретацій історії українського народу, виявлення і публікація джерельних матеріалів з української історії, що відклалися у закордонних архівах і бібліотеках, співпраця з українськими науковими установами у вільному світі. Реалізуючи ці завдання, Українське історичне товариство (далі - УІТ) та «Український історик» (далі - УІ) визначили пріоритети, до яких було віднесено вивчення спадщини найви-датнішого українського історика, будівничого української державності в 1917-1918 рр. Михайла Грушевського, ім'я і твори якого були заборонені в УРСР, а в західному світі навколо його особи точилися гострі дискусії. До того ж у 1966 р. виповнювалося 100 років від дня народження вченого. Так завдяки діяльності УІТ, У І і особистому подвижництву Л. Винара в середині 1960-х рр. зароджується нова галузь історичних знань - гру-шевськознавство. Характеризуючи його розвиток, Л. Винар наголосив на міждисциплінарність грушевськознавства, яке інтегрувало зусилля істориків, архівістів, літературознавців, філософів, політологів, правників, соціологів, представників інших галузей знань, бо тільки в такий спосіб можна було всебічно і комплексно дослідити різні сторони діяльності М. Грушевського, як людини, ученого, громадсько-політичного і державного діяча. Навколо «Українського історика» сконсолідувалася творча група дослідників, переважно членів УІТ, які вже в 1960-х рр. оприлюднили цілу низку наукових розвідок про життя і спадщину Великого Українця. Серед них Л. Винар, О. Оглоблин, М. Антонович, І. Борщак, І. Витанович, О. Домбровський, М. Ждан, Т. Мацьків, І. Каменецький, Я. Пеленський, О. Пріцак, Н. Полонська-Василенко, М. Чубатий, М. Андру- сяк, Є. Онацький та ін. На сторінках УІ, крім досліджень, публікувалися джерельні матеріали з грушевськознавства, огляди наукових конференцій. Тон об'єктивного і виваженого підходу до аналізу ролі М. Грушевського в українській історіографії та в національному відродженні задав О. Оглоблин у статті «Михайло Грушев-ський і українське національне відродження» (УІ, 1964, ч. 2-3). Це було і покаяння історика за свою участь у «викриваннях» М. Грушевського в 1920-х рр. За умов замовчення і паплюження в УРСР імені найвидатнішого історика українська наукова і культурна громадськість широко відзначила в 1966 р. його 100-річний ювілей1. З нагоди цієї дати Українське історичне товариство оприлюднило спеціальне звернення, в якому наголошувалося, що «совєтська влада вважає М. Грушевського за найбільшого ворога комуністичного режиму в Україні. Його твори фактично заборонені, його ім'я стало символом т. зв. «буржуазного націоналізму». Боротьба проти дій М. Грушевського в поневоленій Україні набуває ще більшої гостроти»2. А відтак окреслювалися завдання українства у вільному світі осмислити повчальні уроки М. Грушевського, очистити його ім'я і спадщину від фальсифікацій і спотворень як у СРСР, так і на Заході3. Винятково важливе значення мало й те, що багато праць істориків діаспори в ці роки побачили світ англійською, німецькою і французькою мовами, що дало змогу західній історіографії повніше зрозуміти місце і роль М. Грушевського у розвитку української історичної думки. Розвиток грушевськознавства засвідчував, що у західних країнах знайшли продовження наукові традиції історичної школи М. Грушевського, які з кінця 1930-х рр. (після включення Західної України до УРСР) викорінювалися в Радянському Союзі. Таким чином, у період 1950-х - першої половини і середини 1960-х рр. вагомий внесок у розвиток української історичної науки внесли історики діаспори. Рубіжне значення для 1 У 1966 р. Ф. Шевченко опублікував в «Українському історичному журналі» статтю «Чому М. Грушевський повернувся на Радянську Україну», яка була негативно сприйнята в партійних інстанціях. 2 Український історик. - 1966. - Ч. 3. - С. 9-10. 3 Ряд зарубіжних політичних формацій, зокрема Товариство ім. М. Міхновського, деякі осередки ОУН дорікали М. Грушевському за його «соціалістичні» орієнтири, а повернення до України оцінювали як «національну зраду». національної історіографії мало заснування наукового журналу «Український історик» (1963) та Українського історичного товариства, навколо яких сконсолідувалися основні сили українських істориків та українознавців. Заслуга Л. Винара, О. Оглоблина та інших учених і в тому, що вони започаткували в західному світі новий напрям міждисциплінарних досліджень - грушевськознавство. Загальні висновки Друга половина 1950-х — початок 1960-х рр. — важливий період у розвитку української історичної науки, як з точки зору змін у радянській історіографії під впливом розвінчування культу особи Сталіна, хрущовської «відлиги», руху шістдесятників, так і нових явищ в історичній думці української діаспори. Були частково ослаблені ідеологічні репресії і переслідування істориків, що займалися українознавством, розширено доступ до архівів, засновано «Український історичний журнал», збільшено прийом студентів на історичні факультети, відкрито цільову підготовку істориків партії, створено систему координації і планування історичних досліджень. Однак подолання «шкідливих наслідків культу особи» в радянській історичній науці України зводилося фактично до викреслювання цитат і посилань на твори Й. Сталіна, що не зачепило глибших шарів, тобто тих концепцій, які були накинуті правлячим режимом історіографії. Положення і оцінки, вироблені істориками після зловісної постанови ЦК КП(б)У 1947 р., що звинувачувала праці Інституту історії України в «рецидивах буржуазного націоналізму», залишалися без суттєвих змін. Продовжували відігравати роль методологічних орієнтирів «Тези до 300-річчя возз'єднання України з Росією» як директивний документ КПРС. Основні зусилля радянських істориків продовжували зосереджуватися на історії революційного руху, робітничого класу і селянства, дослідженні революції 1905—1907 рр., Жовтневої революції і встановлення радянської влади в Україні. Водночас їх увага дедалі більше переносилася на вивчення соціалістичних перетворень, узагальнення досвіду індустріалізації та колективізації, культурної революції. В історичній науці під впливом концепції керівної ролі КПРС на пріоритетне місце висувалися історико-партійні дослідження, що координувалися головною науково-дослідною установою в цій сфері знань — Інститутом історії партії ЦК КПУ — філіалам Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. Характерною ознакою розвитку радянської історіографії була також орієнтація на підготовку колективних праць, теми яких визначалися зверху. Це вело до того, що творча праця істориків як дослідників нівелювалася, набувала чисто виконавського характеру, губилася індивідуальність науковця, натомість зростала адміністративна роль керівника колективу. В цей період започатковується підготовка багатотомних історії України, історії міст і сіл, Української Радянської Енциклопедії, Радянської енциклопедії історії України, документальних збірників. Фундатором і оборонцем національних традицій української історіографії залишалися осередки історичної науки УВАН, НТШ, що діяли в діаспорі, які, незважаючи на втрати і суперечності, залишалися її опорними центрами. Особливість еміграційної історіографії періоду 1950—1960-х рр. полягала в тому, що, по-перше, значна частина її сил перемістилася з країн Західної Європи до СПІА і Канади, по-друге, необхідність консолідації українських істориків в еміграції, координації їх наукової діяльності продиктувала утворення Українського історичного товариства та його друкованого органу — журналу «Український історик», по-третє, зусилля істориків діаспори зосереджувались на пріоритетних дослідженнях тих проблем історії України, які або замовчувались, або фальсифікувались у радянській історіографії. Запитання для самоконтролю 1. Що розуміють під хрущовською «відлигою» і як вона вплинула на розвиток історичної науки? 2. Висвітліть значення критики культу особи Сталіна та його наслідків для української історіографії. 3. Які зміни сталися в тематиці та спрямованості праць з історії України в другій половині 1950-х - на початку 1960-х рр. і яка роль у цьому «Українського історичного журналу»? 4. Чому не відродилися національні традиції історичної науки в УРСР? 5. Як Ви розумієте значення руху шістдесятників для історичної науки? 6. У чому виявилася участь українських Істориків у русі шістдесятників? 7. Чому праці М. Брайчевського були викликом тоталітарній історіографії? 8. Які особливості характерні для розвитку історичної думки в українській діаспорі? 9. Яке значення для української історіографії мало заснування часопису «Український історик»? 10. Коли було створене Українське історичне товариство і які його програмові завдання? ЛЕКЦІЯ XVI ©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|