Главная | Обратная связь

XVI.3. Основні напрями історичних досліджень в УРСР в умовах загострення кризи авторитарного режиму

Мета:

Висвітлити негативні наслідки авторитариз­му, політики русифікації для розвитку історичної науки, її застій і кризу, загострення ідеологічної боротьби, з'ясувати вплив дисидентського і правозахисного руху на історіо­графічну ситуацію, зміни в тематиці та змісті досліджень, показати роль істориків діаспори у відстоюванні націо­нальних традицій української історіографії та їі творчому збагаченні.

На розвитку історичної науки в УРСР нового двадцятиріччя позначились події, започатковані у жовтні 1964 р., коли внаслідок закулісної змови у вищому компартійному керів­ництві та верхівкового перевороту було усунено від політичної діяльності М. Хрущова, що призвело до згортання реформ і переходу до нового курсу та авторитаризму. Нове керівництво на чолі з Л. Брежнєвим припинило реабілітацію, критику наслідків культу особи і злочинів Сталіна, розгорнуло наступ на шістдесятників, відновило практику політичних репресій, зокрема щодо інакодумців і правозахисників. На зміну частко­вої лібералізації культурно-національного життя, зростання інтересу до української історії партійно-державне керівництво вдалося до тотальної русифікації України, накидання на українську історіографію нових ідеологічних парадигм під прикриттям інтернаціоналізації суспільних відносин. На зміну хрущовській «відлизі» прийшли «заморозки» брежнєвщини, утвердження авторитаризму, посилення партійного диктату.

В історичній літературі 1970-ті - першу половину 1980-х рр. називають «періодом застою», при цьому замовчується, що СРСР сповзав до системної кризи, яка не обминула й історичну науку. І все ж розвиток історичної думки в УРСР мав деяку специфіку, зумовлену особливим статусом П. Шелеста в пар­тійній номенклатурі та його ставленням до національної

історії, культури і мови. Після його увільнення з посади пер­шого секретаря ЦК КПУ і затвердження на ній В. Щербицького історіографічна ситуація погіршилася, особливо внаслідок призначення В. Маланчука головним ідеологом КПУ, що зарекомендував себе новітнім Валуєвим, «безкомпромісним борцем проти українського націоналізму». Його безпардонне втручання в діяльність гуманітарних інституцій АН УРСР, на­самперед Інститутів історії, археології, мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського, історичних кафедр вузів, видавництв і періодичних видань супроводжувалося ка­ральними акціями і судилищами, що їх проводили органи КДБ щодо тієї частини української інтелігенції, яка обстоювала право українців на свою правдиву історію, рідну мову, націо­нальну культуру та державність. Як доказ цього можуть служи­ти цькування видатного українського письменника Олеся Гончара за його гостросюжетний роман «Собор», кримінальне переслідування дисидентів та правозахисників, дискримі­наційні та репресивні заходи щодо І. Дзюби, М. Брайчевського, О. Апанович, Я. Дзири, О. Компан, К. Стецюк, О. Карпен-ка, В. Мороза та ін.