Главная | Обратная связь

XVI. 1. Українська історіографія в контексті ідеологічної боротьби і тотальної русифікації суспільного життя

Зміни в політичному курсі КПРС, ресталінізація суспільного життя, нові ідеологічні парадигми щодо побудови комунізму на кшталт злиття нації і формування нової над­національної спільності, конституційне узаконення монополії комуністичної партії та її ідеології, курс на тотальне російщення суспільства відбилися на історіографічній ситуації, за часом співпали з новим етапом у розвитку історичної науки. Його особливість полягала в тому, що здійснювався перехід до створення узагальнюючих багатотомних праць з історії України, історії міст і сіл, відбувалася енциклопедизація історичних знань. За таких умов історіографії нав'язувалися поряд з існуючими нові ідеологічні парадигми, в результаті чо­го вона втрачала наукову основу. Під жорсткий партійний і цензурний контроль була поставлена діяльність Інститутів історії і археології. Інституту історії партії ЦК КПУ, вузів­ських кафедр історії, редколегій «Українського історичного журналу», наукових збірників.

Ще в 1962 р. за рішенням ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР у Москві проходила Всесоюзна нарада щодо поліпшення підго­товки науково-педагогічних кадрів з історичних наук. За її ре­комендаціями була змінена структура Інституту історії, злиті відділи історії феодалізму і капіталізму, на базі відділів історії країн народної демократії, загальної історії і міжнародних відносин створювався відділ нової і новітньої історії зару­біжних країн, відділ допоміжних історичних дисциплін було реформовано у відділ історіографії та джерелознавства, а зго­дом засновані відділ історії міст і сіл УРСР та відділ дружби і співробітництва народів СРСР (1963). Оскільки перед історич­ною наукою ставилося завдання зміцнити зв'язки з життям, з практикою соціалістичного і комуністичного будівництва, за­безпечувати високу ідейність і «ленінську партійність дослід­жень», було створено два окремих відділи: історії комуністич­ного та історії соціалістичного будівництва, внаслідок чого основні штатні посади виділялися для дослідження радянської доби. Через рік було «зміцнено» керівництво Інституту. Замість О. Касименка директором став Кузьма Дубина (1906-1967) - дослідник теорії соціалістичної революції, історії Ве­ликої Вітчизняної війни, співавтор тритомника «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу» (1967-1969), науково-популярного посібника «Історія Української РСР» (1967). Невдовзі після його смерті в 1968 р. директором було призначено Андрія Скабу (1905-1986), який до цього був секретарем ЦК КПУ з ідеології, на час переходу в Інститут не мав жодної більш-менш солідної самостійної наукової праці, але роком раніше був обраний академіком АН УРСР. Тільки в 1971 р. появилася монографія А. Скаби «Парижская мирная конференция й иностранная интервенция в Стране Советов, январь 1919 г.».

Реорганізації відділів продовжувалися і в наступні роки. Часом нові структурні підрозділи створювалися під конкрет­них осіб або для виконання особливих завдань. Так, у 1968 р. було організовано під вивіскою відділу зарубіжної історіографії групу по викриттю буржуазних і буржуазно-націоналістичних фальсифікацій історії УРСР і СРСР.

Історична наука дедалі більше політизувалася і використо­вувалася в ідеологічній боротьбі, націлювалася на насадження комуністичної свідомості в суспільстві, його російщення. Неухильно зростала кількість російськомовних публікацій. У 1963-1964 рр. під виглядом виправлень і доповнень вийшлат російською мовою «История Києва» в двох томах, популярний

нарис «История Украинской ССР» О. Касименка(1965), поши­рилася практика двомовних видань, зокрема «Нарисів історії Комуністичної партії України». Активно втілювалася абсурд­на теорія І. Білодіда про «двомовність української соціалістич­ної нації». Нова програма КПРС (1961) обстоювала курс на сти­рання національних відмінностей, формування радянського народу як «нової історичної спільності людей», російська мова набула офіційного (державного) статусу як засіб міжнаціо­нального спілкування.

У публікаціях І. Кравцева, О. Кудлая, В. Панібудьласки, А. Лихолата, Ф. Горовського, В. Сульженка та інших як резуль­тат національної політики КПРС розглядався «розквіт націй», а її головне призначення - «зближення націй», аж до злиття. Абсурдність такого трактування маскувалася декларативними назвами праць на зразок: «Розквіт і зближення націй», «Ра­дянський народ - втілення принципів інтернаціоналізму», «Радянський народ - нова історична спільність» і т. п. Треба зазначити, що ці та інші ідеологеми наштовхнулися на спро­тив шістдесятників, національне свідомої інтелігенції, в т. ч. багатьох істориків.

Протестом новій хвилі російщення стали лист і праця літера­турознавця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», надіслані наприкінці 1965 р. керівникам республіки П. Шелес­ту і В. Щербицькому. У цій праці науково обґрунтовувалася невідповідність русифікаторської політики КПРС марксизму, доводився її відхід від вчення В. Леніна і власних рішень, вик­ривалися підступні і катастрофічні наслідки антиукраїнської політики. Праця І. Дзюби поширювалася шляхом самвидаву, була опублікована за кордоном, у т.ч. англійською мовою, ви­кликала великий політичний резонанс в українській діаспорі. Автора звільнили з роботи, вимагали публічного покаяння. За завданням ідеологічного відділу ЦК КПУ масовим тиражем була видана брошура «Що і як обстоює Іван Дзюба?» під псев­донімом Богдана Стенчука, на яку відгукнувся В'ячеслав Чорновіл самвидавівською брошурою «Що і як обстоює Б. Стенчук?». Під час репресій 1972 р. І. Дзюбу було заарештовано і відправлено за тюремні ґрати. Оборона національних прав, за­хист української мови, культури, історичної правди стали пріоритетним напрямом дисидентського руху, в якому брав участь і ряд істориків, зокрема М. Брайчевський, О. Апанович, О. Компан, Я. Дашкевич, Я. Дзира, В. Мороз, С. Білокінь та ін.

У 1969 р. побачила світ монографія Олени Апанович (1919-1999) - визначного українського історика, дослідника україн-

ського козацтва та Запорозької Січі, старшого наукового співробітника Інституту історії - «Збройні сили України пер­шої половини XVIII ст.», яка вкрай агресивно була зустрінута українофобами. Тільки втручання П. Шелеста за поданням секретаря ЦК з ідеології академіка Ф. Овчаренка тираж книги вдалося врятувати від знищення, але в період маланчуківських репресій (1972-1978) О. Апанович нагадали про її «націоналістичні збочення» в цій та деяких інших працях («Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії 50-70-х рр. XVII ст.» (1960), «Відображення суспільно-політичних поглядів українського народу проти соціального і національного гноблення в історичних піснях» (1968)) та ін. Її було звільнено з роботи. З 1972 по 1986 р. О. Апанович пра­цювала в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР ім. В. Вернадського, а на її праці було накладено табу.

За «скороченням штатів», а фактично «за пропаганду бур­жуазно-націоналістичних ідей і дружні взаємини з репресова­ними дисидентами» у 1972 р. після виходу в світ «Літопису Самовидця» (1971) було звільнено з посади наукового спів­робітника Інституту історії, його упорядника і перекладача Ярослава Дзиру - талановитого джерелознавця, палеографа, дослідника козацьких літописів. Його кандидатська дисер­тація «Літопис Величка і творчість Т. Шевченка» довго не ре­комендувалася до захисту і тільки в 1968 р. була захищена в Одеському університеті ім. Мечникова. Майже на 18 років історик Я. Дзира був позбавлений права на наукову працю, його дослідження не друкувалися до часів «гласності» і горба-човської перебудови.

Наведені факти засвідчують, що в радянській історіографії, незважаючи на тотальний наступ авторитаризму, паралельно з відкрито апологетичним напрямом, провідники якого орто­доксально вислужувалися перед правлячим режимом, присто­совувалися до його лінії, з конформістською течією, представ­леною здебільшого істориками національно-комуністичних орієнтацій, окремі історики продовжували професійно розвива­ти національні традиції української історичної науки, намага­лися правдиво висвітлювати історію України, чинили спротив перетворенню історії в служницю режиму. І в радянські часи було багато чесних, порядних і добросовісних істориків - про­фесіоналів, які залишили добрий слід у науці, чиї імена збере­жуться в анналах національної історіографії. До тих імен, що вже називалися, треба додати ім'я Костя Гуслистого (1902-1973) - видатного українського історика, етнографа, етнолога,

вихованця Д. Яворницького та Д. Багалія, прихильника істо­ричної концепції М. Грушевського, наукового співробітника та завідувача відділом Інституту історії України (1936-1945), директора Центрального державного історичного архіву (1944-1945), заступника директора та керівника відділу етно­графії Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії ім. М. Рильського (1954-1971), члена-кореспондента АН УРСР. Він першим у радянській історіографії, хоч і досить обережно, насмілився порушити проблему окремішності етнографічного розвитку українського народу в працях, за сукупністю яких захистив докторську дисертацію (1963). У 1959 р. вийшов дру­карський макет першого тому фундаментальної етнографічної монографії під редакцією К. Гуслистого «Українці», яка відкривалася епіграфом П. Тичини: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! - А сила знову розцвіла». За «буржуазно-націо­налістичне трактування історії України книга була заборонена і макет потрапив «під ніж», редактора суворо попередили. У 1972 р. за особистою вказівкою В. Маланчука було знищено увесь тираж монографії К. Гуслистого «Історичний розвиток української нації», зміст та спрямованість якої виглядали як дисонанс до пишного святкування 50-річчя утворення Союзу РСР «як торжества ленінської національної політики»¹. Нев­довзі після цькування історика не стало.

Повчальним і попереджувальним уроком для істориків, представників інших суспільних наук, для творчої інтелігенції мали послужити усунення П. Шелеста з посади першого секре­таря ЦК КПУ і брутально-вульгарна критика виданої ним у 1970 р. книги «Україно наша Радянська» та вилучення її з бібліотек. Редакційна стаття в журналі «Комуніст України» (квітень 1973) звинувачувала автора в націоналістичних збо­ченнях, в ідеалізації патріархальщини, історії козацтва. Запо­розької Січі, приписувала йому намагання розглядати історію українського народу у відриві від історії Російської держави, ігнорування «благотворного впливу» російської культури на українську, замовчування ролі дружби народів, допомоги со-

¹ Якраз у 1972 р. в Москві була видана монографія В. Маланчука «Исторический опьдт КПСС по решению национального вопроса й развитию национальньгх отношений в СССР», в якій на тлі прослав­ляння «успіхів національної політики», піддавалися жорсткій критиці прояви «національного егоїзму», «патріархальщина», говорилося про небезпеку реанімації націонал-комунізму.

юзних республік УРСР. Створювалося враження, що країна застигла на рівні сталінізму 1930-х рр., що не було критики культу особи, «відлиги». У такий спосіб влада продовжувала утримувати атмосферу страху і підозри, пошуку ворогів, давала сигнал науковцям про те, що будь-які відступи від партійних оцінок історичних подій і явищ будуть суворо каратися. Все це робило негативний відбиток на історіографічній ситуації в УРСР, на діяльності історичних установ та істориків.

Як і в попередні роки, основні зусилля науковців Інституту історії, вузівських істориків традиційно спрямовувалися на підготовку ювілейних праць, насамперед до 100-річчя від дня народження В. Леніна, 50-річчя (1967) та 60-річчя (1977) Жовтневої революції, 50-річчя утворення Союзу РСР, 30-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні та ін. У 1967 р. було оп­рилюднено двотомник «Перемога Великої Жовтневої соціа­лістичної революції на Україні», перший том якого присвячу­вався соціально-економічним передумовам революції, а другий - встановленню радянської влади на місцях. Ряд авторів цієї праці, перший том якої російською мовою вийшов у Москві, був удостоєний Державної премії УРСР (М. Рубач, М. Супруненко, О. Щусь). Серед публікацій з цієї проблематики виокремлюва­лись праці Миколи Супруненка (1900-1984) - визначного ук­раїнського історика, академіка АН УРСР, завідувача відділом історії Жовтневої революції та громадянської війни Інституту історії. Його докторська дисертація присвячувалася історії України періоду іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни (1918-1920) (1953). У двотомнику «Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні» (1967) йому належали основні розділи та загальне редагування.

Радянська історіографія продовжувала замовчувати, що події в 1917-1920 рр. в Україні визначали не більшовики, що були представниками Російської комуністичної партії, намага­лися експортувати радянську владу, вчинили пряму агресію проти законної Української Народної Республіки. Цей період уособлювали потужні національно-визвольні змагання за ук­раїнську незалежність і соборність. На партійно-державне за­мовлення зусиллями багатьох істориків формувався стерео­тип, ніби включення УСРР до складу СРСР було великим бла­гом для українського народу, а його дружба з російським та іншими народами - єдина умова існування України. При цьо­му замовчувалося, що Декларація і Договір про утворення Со­юзу РСР у 1922 р. були схвалені лише в основному і підлягали затвердженню на наступному II з'їзді Рад СРСР, що УСРР

штучно опинилося в складі Союзу і втратила будь-які ознаки суверенітету.

У часи В. Щербицького та В. Маланчука було офіційно за­боронено вживати термін «український народ», замість якого партноменклатура послуговувалася словосполученням «народ України» та «народи України». При цьому цей термін став обов'язковим для істориків, які поширювали його майже на всі періоди української історії починаючи з ХVІ-ХVІІ ст.

Радянським історикам не дозволялося торкатися таких тем, як голод 1921-1922 рр. (згадувалися лише продовольчі труднощі і всіляко перебільшувалися позитивні наслідки нової економіч­ної політики), голодомор 1932-1933 рр., голод 1946-1947 рр. Замовчувався і потужний український рух опору як у період насадження радянської влади в Україні, так і в наступні періоди, особливо в роки насильницької колективізації сіль­ського господарства, масових репресій і великого терору. Цей рух змальовувався не інакше як куркульський і націоналістич­ний бандитизм, що підтримувався зарубіжними центрами.

Збагаченню історичних знань і розширенню джерельних комплексів сприяли двотомники «Історія робітничого класу Ук­раїнської РСР» (1967, редактори Ф. Лось та І. Гуржій), «Історія селянства Української РСР» (1967, редактори В. Дядиченко, І. Компанієць), монографії «Розвиток української культури за роки радянської влади» (1967, редактор П. Гудзенко).

Найбільшим здобутком радянських істориків вважалося створення багатотомної історії Української РСР, яке почалося в 1969 р. Підготовлені макети томів були забраковані, а А. Скабу на посаді директора Інституту історії замінив Арнольд Шевелєв - історик партії, партійний функціонер, набли­жений до В. Маланчука.

До підготовки багатотомника (8 томів, 10 книг) було залучено і ряд московських істориків, зокрема І. Мінца, О. Нарочницького, Б. Рибакова. Перша книга першого тому, присвячена історії України від найдавніших часів до XIII ст., була створена в Інституті археології АН УРСР і разом з 5-м т., присвяченим перемозі Жовтневої революції на Україні, побачили світ у ювілейному 1977 р., а останній 8-й т. вийшов у 1979 р. уже під редакцією призначеного за рік до цього нового директора Інституту історії Юрія Кондуфора (1922-1997) - відомого ук­раїнського історика, академіка АН УРСР (1985), вихованця Харківського університету, декана історичного факультету Київського університету ім. Т. Шевченка, дослідника союзу робітничого класу і селянства в період громадянської війни

1918-1920 рр., співавтора колективних праць «Великий Жов­тень і громадянська війна на Україні» (1973), «Великое содружество народов-братьев» (1982) та ін. Під його редакцією в 1981-1985 рр. було опубліковано російськомовне видання історії Української РСР у 10 томах. За задумом видавців, деся­тий том охоплював події до 1985 р. і мав увіковічнити «здобутки розвинутого соціалізму» в УРСР під правлінням В. Щербиць­кого. Багатотомник доповнювався додатковим томом «Историография истории Украинской ССР» (1986), кожний розділ якого мав окремий параграф, присвячений критиці фальсифікацій буржуазних і буржуазно-націоналістичних авторів з усіх проб­лем історії України.

На жаль, замість наукової полеміки і дискусій з західними істориками, в т. ч. діаспорними, автори цієї праці обмежилися безпардонною лайкою на їх адресу. Водночас слід мати на увазі, що такого різновиду публікації мали й деяке позитивне значення, оскільки в умовах повної ізоляції українського суспільства від Заходу вони були мало не єдиним джерелом інформації про наукове життя в діаспорі та ставлення західних учених до радянської дійсності.

Важливе значення для збагачення знань з регіональної історії України, розвитку краєзнавчих досліджень мало ство­рення «Історії міст і сіл Української РСР» у 26 томах, яка по­бачила світ у 1967-1974 рр. Видання цієї унікальної праці значною мірою пов'язане з великою науково-організаційною діяльністю тогочасного заступника голови Ради міністрів УРСР Петра Тронька - визначного українського історика-краєзнавця, дослідника історії України періоду Другої світової війни, вихованця Київського університету ім. Т. Шевченка, академіка АН УРСР (1978), Героя України (2000), голови правління Всеукраїнської спілки краєзнавців, головного ре­дактора журналу «Краєзнавство». Будучи головою Головної редколегії багатотомного дослідження, він зумів долучити до його створення окрім професійних істориків Інституту історії і вузів майже 100 тисяч місцевих аматорів-краєзнавців, працівників архівів та музеїв, учителів, зусиллями яких за порівняно короткий час було підготовлено першу в світовій практиці краєзнавчу історію республіки, удостоєну Державної премії СРСР (1976). Поява цього двомовного видання мала важливе значення для зростання історичної свідомості насе­лення, формування місцевого патріотизму, активізації регіо­нальних і краєзнавчих досліджень, збагачення джерельної бази української історіографії.

Звичайно, видання носило науково-популярний, передусім пропагандистський характер, віддзеркалювало тогочасні супе­речності суспільного розвитку: з одного боку, зрослий інтерес громадськості, жителів міст і сіл до своєї історії, а з другого бо­ку - намагання партійно-державного керівництва законсерву­вати ідеологічні штампи та оцінки історичних подій, фактів та осіб на базовому рівні історичних знань, включаючи радянську топоніміку, ономастику та геральдику.

Нарешті, в 1960-1980-х рр. з участю істориків побачили світ важливі енциклопедичні видання «Українська Радянська Ен­циклопедія»¹ (УРЕ) в 17 томах (1959-1965), в 1977-1985 рр. було здійснено друге її видання в 12 томах українською і російською мовами. В 1969-1972 рр. вийшла «Радянська енциклопедія історії України» (РЕІУ) в чотирьох томах під редакцією тодішнього директора Інституту історії А. Скаби. Редакційні колегії цих видань мали пряме завдання утвердити офіційно-партійне тлумачення подій і фактів історії України, уніфікувати оцінки політичних і громадських діячах, ук­раїнських істориків. Свідченням ідеологічної заангажованості енциклопедичних видань було те, що за межами їх словників опинилися імена не тільки багатьох провідників визвольних змагань, але й українських істориків національно-демокра­тичного спрямування. У статтях про В. Антоновича (автор Л. Коваленко) та М. Грушевського (автор М. Рубач), вміщених у першому томі РЕІУ, наголошувалося, що вони були буржуазно-націоналістичними істориками, виходили з класових завдань української націоналістичної буржуазії, теорії «безкласовості» та «безбуржуазності» української нації. Стверджувалося, що буржуазно-націоналістична концепція Грушевського вико­ристовується за кордоном «реакційними буржуазними істо­риками і українськими націоналістами - агентами міжнарод­ного імперіалізму». Підміна наукових оцінок політичними, навішування ідеологічних ярликів були типовою ознакою ра­дянської історіографії в умовах її використання як інструмен­ту комуністичної контрпропаганди і фальсифікації історії. Водночас створення енциклопедичних видань засвідчувало

¹ Автору цих лекцій достеменно відомо, що поштовхом до прискоре­ного видання «УРЕ» послужила поява на Заході Енциклопедії Ук­раїнознавства. Це мала бути «відповідь на енциклопедичну діяль­ність «буржуазних націоналістів» з метою спростування і викриття їх фальсифікацій». Ідейною основою «УРЕ» мало стати «всеперемагаю-че вчення Маркса, Енгельса, Леніна...», «критика буржуазного націоналізму».

новий рівень розвитку знань, їх інтеграції, підготовки кадрів суспільствознавців, нагромадження досвіду, відігравало певну позитивну роль у формуванні історичної свідомості.

Таким чином, авторитарний режим Л. Брежнєва, його став­леники в Україні В. Щербицький та В. Маланчук продовжували експлуатувати історичну науку як засіб коментування і виправ­довування політики партії, у т. ч. щодо тотального російщення суспільства, боротьби з інакомисленням і правозахисним ру­хом в Україні та національно-демократичною історіографією української діаспори.