Главная | Обратная связь

Української історіографії

Історіографічна ситуація в українській діаспорі другої половини 1960-х - першої половини 1980-х рр. мала свої особливості, які зумовлювалися як специфічними умова­ми наукової діяльності в різних країнах, розбіжностями в пог­лядах на українську історію, появою нових українознавчих осередків, їх поповненням свіжими дослідницькими силами, так і новими завданнями щодо захисту національних традицій української історіографії, відстоюванням історичної правди на тлі масштабної фальсифікації історії в УРСР.

Якщо проаналізувати праці українських істориків, підго­товлені в ці роки в діаспорі, то неважко встановити, що їх авто­ри не стільки захищалися від радянської «контрпропаганди» і критики, скільки робили свою професійну справу: на основі різноманітних джерел досліджували актуальні проблеми історії України, намагалися якомога об'єктивніше оцінювати події, аргументувати наукові висновки. Працюючи в західно­му середовищі, українські історики опановували модерні мето­дики досліджень, тогочасні історіософські течії, насамперед постпозитивізму, соціологічної історії, конструктивізму, нео­романтизму та ін.

Провідна роль у нарощуванні знань, розв'язанні дискусійних проблем, координації досліджень залишалася за Українським історичним товариством та його друкованим органом - «Ук­раїнським істориком». Захищаючи національні традиції української історіографії, члени УІТ, редколегія УІ на чільне місце своєї діяльності ставили розвиток грушевськознавства. Плідно продовжував розвивати цю галузь знань її фундатор

Любомир Винар. Він у числі перших сформулював системне розуміння суті та ролі історичних шкіл М. Грушевського у Львові та Києві, розкрив їх основоположне значення для ук­раїнської національної історіографії. Підсумовуючий характер мала праця Л. Винара «Найвидатніший історик України Ми­хайло Грушевський (1866-1934)» (1986), що вийшла україн­ською, англійською, німецькою та французькою мовами. Роз­виток традицій школи М. Грушевського у Львівському НТШ досліджував Олександр Домбровський, а Анна Процик спів­ставила школи М. Грушевського та Д. Багалія як дві течії, успадковані від історіографії В. Антоновича.

Важливе значення для грушевськознавства мали розвідки Іллі Витановича про методологію та історіографію М. Гру­шевського, Миколи Андрусяка про поєднання народницького і державницького підходів в «Історії України-Руси» та інших працях. Омелян Пріцак досліджував історіософські погляди видатного історика.

Розкриваючи багатогранну науково-дослідну та органі­заційну діяльність М. Грушевського на ниві української історіографії, діаспори! історики водночас виокремлювали йо­го внесок у формування української національної ідеї, в ук­раїнський державотворчий процес 1917-1918 рр. Якраз ці ас­пекти замовчувалися або грубо фальсифікувалися і спотворю­валися у працях радянських істориків, які продовжували ство­рювати образ ворога, буржуазного націоналіста з особи вченого з світовим іменем. У посібнику з історіографії історії УРСР Л. Коваленка (1983) поряд з трафаретними інсинуаціями гово­рилося, що «Історія України-Руси» «прислужилася буржуаз­ним історикам для проповіді націоналізму» (с. 106). Водночас автор був змушений визнати, що значний фактичний матеріал багатотомника мав певне самостійне наукове значення, замов­чуючи при цьому, що цей фактичний матеріал широко запози­чували радянські плагіатори.

Поряд з грушевськознавством діаспорні історики збагачува­ли джерельну базу історії України, досліджуючи архіви та бібліотечні колекції західних держав. Плідно працював у цьому напрямі Теодор Мацьків - відомий український історик у США, дослідник Козацко-гетьманської держави в добу Б. Хмельницького та І. Мазепи, глибокий знавець західноєвро­пейських джерел з української історії. Найбільшу цінність мала монографія Т. Мацьківа «Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах: 1687-1709» (1988). Залучені автором архівні документи, наукова література і матеріали

західних газет дозволили йому сформувати новий погляд на гетьмана, очистити його образ від фальсифікацій і спотворень. І. Мазепа постав як талановитий дипломат, полководець, патріот України, поборник її незалежності та соборності. Укла­дення українсько-шведського договору оцінюється як логічне продовження стратегічного плану Б. Хмельницького щодо по­шуку надійних союзників для унезалежнення України.

Багато зробив для збагачення джерельної бази української історії Тарас Гунчак - відомий український історик у США, джерелознавець і археограф, з 1983 р. редактор журналу «Су­часність». Важливе значення з джерелознавчих праць історика мали дослідження «Студії про революцію 1917р.» (1979), «Дже­рела до новітньої історії України» (у 2-х тт.) (1980), «Українська революція. Документи 1919-1921 рр.» (1984). Вперше були оп­рилюднені унікальні документи С. Петлюри, ставки військового міністра УНР 1920 р. Джерела з історії українсько-російських та українсько-польських відносин були опубліковані у збірнику «Україна і Польща в документах 1918-1923 рр.». Т. Гунчак ра­зом з Р. Сольчаником упорядкував тритомник «Українська суспільно-політична думка в XX ст.» (1983), до якого увійшли замовчувані в УРСР документи українських політичних партій, об'єднань і рухів, різних сил українського руху опору. Історик брав участь у створенні багатотомного фундаментального археографічного видання «Літопис Української повстанської армії», яке нині перевидається в незалежній Україні.

До розширення джерел з історії України періоду Другої світо­вої війни долучився Володимир Косик - український історик у Франції, професор УВУ та Паризького університету, редактор франкомовного журналу «Європейський схід». Його ґрунтовні дослідження «Україна в Другій світовій війні», «Україна і Німеччина у Другій світовій війні» (1986) побудовані на унікальних джерелах, виявлених переважно в архівах західних держав, насамперед Німеччини, листування міністерства закор­донних справ Третього райху, матеріали окупаційного режиму в Україні. Спираючись на ці документи, автор опрацював хро­нографію бойових операцій УПА, провокаційних дій червоних партизанів і комуністичного підпілля, спрямованих на компро­метацію українських націоналістів. Історик підняв завісу над утаємниченими документами про формування і бойовий шлях дивізії «Галичина» та російської армії під командування генера­ла А. Власова.

Велике значення для збагачення знань з історії України ма­ла діяльність «Просвіти», НТШ, УВАН, УВУ, створення в діас-

порі нових українознавчих осередків, насамперед у США. При Іллінойському, Пенсільванському, Колумбійському універси­тетах сформувалися центри українознавства. Найпотужнішим осередком українських студій залишався Гарвардський університет, у рамках якого О. Пріцак створив Український науковий інститут і був його директором до 1989 р. Потім його очолював Г. Грабович. Було започатковано випуск наукових праць у збірнику «Вісті з Гарварда». Крім цього, у США діяли Український соціологічний інститут. Український документаційнйй центр. Українська асоціація університетських про­фесорів, Фундація кафедри українознавства та ін.

Серед вже згадуваних прізвищ американських істориків ук­раїнського походження, які плідно досліджували актуальні проблеми історії України, заслужено треба виділити Омеляна Пріцака - відомого історика, тюрколога-сходознавця, інозем­ного члена НАН України (1990), вихованця Львівського, Берлінського та Геттінгенського університетів. Він автор бага­тотомних англомовних праць «Походження хозар», плідно досліджує українське середньовіччя, проблеми історіософії та методології історичної науки. Важливе значення мала стаття О. Пріцака в «Українському історику» (1968, ч. 1-4) «Проект «Вступу до історії України», в якій окреслювались методо­логічні засади історії України як навчального предмета.

При Альбертському університеті з 1976 р. функціонує Ка­надський інститут українських студій, який очолював Р. Лу-пул, а згодом відомий історик, професор Б. Кравченко. Інсти­тут видає наукові праці з історії і права України, проводить українознавчі курси.

У 1980-х рр. на базі кафедри українознавства розгорнув діяльність Центр українознавства при університеті в Торонто. У ньому плідно працювали П. Магочий, О. Субтельний. Важливим здобутком центру стала англомовна Енциклопедія України за редакцією Д. Гусара-Струка. Серед українських істориків гідним доробком відзначалися також П. Потічний, М. Марунчак, І. Рудницький та ін.

Українській історіографії прислужилися своїми працями представники інших галузей українознавства: Ю. Шевельов, І. Марчук та І. Кошелівець, що протягом багатьох років був редактором журналу «Сучасність», та ін.

Українським історикам в діаспорі у 19 70-1980-х рр. довело­ся полемізувати не тільки з радянською офіційною історіо­графією, а й з частиною західних істориків. Річ у тому, що ряд американських і західноєвропейських дослідників послугову-

валися в своїх працях схемами російської дореволюційної історіографії, яка не розглядала Україну як окремий етнополітичний феномен. Київську і Галицько-волинську держави вони трактували як російські державні утворення. Початок української історії ув'язувався з XV ст., а сама вона оцінювала­ся як елемент російської. Фальсифікували українську історію і чимало представників польської еміграційної історіографії. Ось чому українським історикам треба було на різних науко­вих конференціях, на зібраннях Американської історичної асоціації, у науковій періодиці викривати помилковість і упе­редженість цих концепцій.

Точилися дискусії і в самому середовищі українських істо­риків. Одна з них виникла ще в 1963 р. між Омеляном Пріцаком та Іваном Лисяком-Рудницьким навколо періодизації ук­раїнського національного руху і його зв'язку з історіографією. І. Лисяк-Рудницький, будучи прихильником концепції «істо­ричних» та «неісторичних» народів, у статті в часописі «Slavic Review»¹ у межах історії України початку XX ст. виокремив три періоди: «шляхетський» (до 1840-х рр., тобто до появи Кирило-Мефодіївського товариства), «народницький» (40-80-і рр. XIX ст., в межах якого простежується два етапи: романтичний і пози­тивістський, представлені відповідно кирило-мефодіївцями та народниками Лівобережжя, хлопоманами Правобережжя і на­родовцями Галичини), «добу модернізму» (90-ті рр. XIX ст. до початку Першої світової війни, пов'язану з появою політичних партій, поширенням соціалістичних ідей, в історіографії це спроби наукового синтезу української історії). Аналізуючи роль еліти в кожному з цих періодів, автор відносив українців до «неісторичних» націй. Натомість О. Пріцак, взявши за ос­нову територіальний принцип періодизації («єдності місцевих історій») і критерії, що їх сповідувала французька школа Анналів, виділив у межах з кінця XVIII ст. п'ять періодів: а) Новгород-Сіверський (кінець XVIII - початок XIX ст., де бу­ла створена «Історія Русів»); б) Харківський (початок XIX - перша третина XIX ст., пов'язаний з створенням Харківського університету, творчістю П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, виходом у світ першої ук­раїнської граматики в 1819 р.); в) Київський (1840-1870 рр., представлений кирило-мефодіївцями, творчістю Т. Шевченка, діячами «Громад», журналом «Основа»); г) Женевський (70-

¹ Див: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. У 2 т. - Львів, 1994. -Т.1.-С. 145-171.

90-ті рр. XIX ст., пов'язаний з діяльністю М. Драгоманова в еміграції, часописом «Громада») і д) Галицький період (1890-1914 рр., коли була створена Українська радикальна партія (1890), почалася наукова і громадська діяльність М. Грушевського у Львові, засновані «Записки НТШ»). Історик дійшов вис­новку про «нормальність» української нації, формування якої цілком вписується в схему європейського націотворчого процесу.

Розвиток української історичної думки в діаспорі усклад­нювався її надмірною політизацією з боку націоналістичних інституцій та їх видань, полемікою, що точилася поміж при­хильниками мельниківців та бандерівців. Спроба ототожнити історію України лише з історією українського націоналістич­ного руху, що був хоч і потужною течією, але не міг характери­зувати всю палітру національно-визвольних змагань українсь­кого народу ХІХ-ХХ ст., наштовхувалася на спротив прихиль­ників інших осередків зарубіжного українознавства, які відстоювали своє розуміння української історії. Нерідко це протистояння вміло використовувала радянська пропаганда в боротьбі проти українського національного руху та зарубіжної історіографії взагалі.

Межі лекції не дають змоги докладніше висвітлити все роз­маїття тем, над якими працювали історики різних течій діас­пори в означений період. Тому обмежимося стислою характе­ристикою проблематики праць і назвемо імена провідних дослідників.

Давню історію України, її археологічні пам'ятки плідно оп­рацьовували Ярослав Пастернак, Олег Кандиба (Ольжич), Олександр Домбровський, Михайло Міллер та ін. Княжій добі української історії, боротьбі проти Золотої Орди, долі ук­раїнського народу в складі Великого князівства Литовського присвятили праці Михайло Ждан, Омелян Пріцак, Іриней Назарко та ін.

Чи не найширше у працях діаспорних істориків були пред­ставлені козацько-гетьманські часи. Дослідження Олександра Барана, Любомира Винара, Василя Дубровського, Теодора Мацьківа, Олександра Оглоблина та інших охоплюють широкий спектр проблем - від зародження українського козацтва, засну­вання Запорозької Січі, Визвольної війни українського народу і утворення держави Богдана Хмельницького до Гетьманщини і державницької діяльності гетьмана Івана Мазепи. Особливість досліджень з цієї проблематики, як і з нової та новітньої історії України, полягала в тому, що їх автори долучили до наукового обігу багато джерел із західних архівів та бібліотек.

До зацікавлення діаспорних дослідників входили питання з української воєнної історії, історії церкви, історіографії, ге­ральдики, генеалогії та ін. Ряд історіографічних та джерело­знавчих досліджень оприлюднили у ці роки Марко Антонович, Лев Биковський, Юрій Бойко.

Як виклик радянської історіографії можна розглядати вели­кий пласт досліджень, присвячених національно-визвольним змаганням 1917-1920 рр., експорту більшовицького режиму в Україну, репресіям і голодомору 1930-х рр., боротьбі націо­нально-демократичних сил проти радянського тоталітаризму. Історіографічну цінність мають праці Іллі Витановича, Олега Геруса, Михайла Єремеїва, Аркадія Жуковського, Ігоря Каме-нецького та ін.

У полі зору учених діаспори залишалися драматичні сторінки української історії періоду Другої світової війни, німецько-радянського воєнного конфлікту, націоналістичного підпілля. Української повстанської армії. Велике значення для збагачення джерельної бази з історії України періоду Дру­гої світової війни, аналізу україно-німецьких взаємовідносин, політики Франції щодо України мають згадувані праці Воло­димира Косика. Значну пошукову і дослідницьку роботу в ца­рині історії Організації українських націоналістів, утворення і діяльності Української повстанської армії провели Петро Мірчук, Лев Шанковський та ін. Діаспорні дослідники не оминали увагою й питання регіональної історії. Зокрема, Петро Стерчо (1919-1987) - уроженець Мукачівщини, профе­сор університету в Філадельфії (США) у працях «Національне відродження Карпатської України» (1955), «Карпатсько-русь­ка держава: До історії визвольної боротьби карпатських ук­раїнців у 1919-1939 рр.» (1965) та ін. Доводить невіддільність Закарпаття від України, спільність долі і визвольних змагань.

Одним з найголовніших підсумків діаспорної історіографії 1960-1980-х рр. є те, що вона знайшла свою нішу в європей­ській і світовій історичній науці як історична україністика. У багатьох університетах Європи, СІЛА і Канади були започат­ковані лекційні курси з історії України, до української історії зростав інтерес з боку провідних наукових історичних шкіл. Історики української діаспори зробили важливий крок для ут­вердження місця історії України у світовій історії і неупередженого осмислення цієї історії, обґрунтування її повноцінної схеми і такої наукової періодизації, яка б поєднувалася з того­часною періодизацією європейської і світової історії. Це не оз­начає, що українським історикам в діаспорі вдалося уникнути

ірраціональних конструкцій, світоглядної обмеженості, але, працюючи в умовах західних демократій, вони мали значно ширші можливості для правдивого і об'єктивного відтворення історії українського народу.

Українська історична наука в діаспорі у 1970-1980-х рр. заз­нала великих втрат. Пішли з життя Володимир Міяковський, Іван Винар, Осип Навроцький, Петро Курінний, Наталія Полонська-Василенко, Юліан Камінецький, Ілля Витанович, Михайло Ждан, Микола Чубатий, Олександр Домбровський та ін. На жаль, поповнення когорти діаспорних істориків молоди­ми силами помітно уповільнилося.

Підсумовуючи сказане про внесок українських істориків діаспори в оборону національних традицій української історіографії, слід ще раз наголосити, що Українське історич­не товариство, «Український історик». Український вільний університет, Українська вільна академія наук, осередки НТШ та українознавчі центри в країнах Західної Європи, США, Ка­нади захистили і розвинули наукову схему української історії, опрацьовану М. Грушевським, збагатили новий інтегрований напрям досліджень - грушевськознавство, створили ряд ґрун­товних узагальнюючих та монографічних праць з історії Ук­раїни, які спростовували ідеологічні домисли радянської історіографії, сприяли інтеграції правдивих знань про Україну у світовий науковий простір.