Здавалка
Главная | Обратная связь

XVI.3. Основні напрями історичних досліджень в УРСР в умовах загострення кризи авторитарного режиму



Характеризуючи основні напрями історичних до­сліджень в УРСР другої половини 1970-х рр., слід мати на увазі, що радянське суспільство опинилося у системній кризі: втрати­ла динамізм економіка, скоротилося виробництво продуктів сільського господарства, знизилися темпи науково-технічного прогресу, поглиблювалася деградація культури і духовності. Глибока суспільна криза торкнулася і радянської історіографії. По-перше, вона ще більше дрейфувала у фарватері комуністич­ної пропаганди, концепції «розвинутого соціалізму», яка всту­пила в пряму суперечність з реаліями суспільного життя, зни­женням життєвого рівня. По-друге, історична наука виявилася неспроможною пояснити наростання спротиву комуністичній системі в СРСР і в країнах так званої соціалістичної співдруж-

ності. По-третє, зазнавала банкрутства практика контрпропа­ганди, в якій історичній науці відводилась ключова роль. Нова хвиля репресій і арештів дисидентів, діячів правозахисного ру­ху засвідчувала агонію авторитарного режиму.

Програмовий характер для історичної науки носила поста­нова ЦК КПРС «Про заходи по дальшому розвитку суспільних наук і підвищенню їх ролі в комуністичному будівництві» (1967). В ній говорилося про необхідність посилити увагу до розвитку теорії, тісно ув'язувати суспільні науки з практикою партійної і державної роботи, з завданнями будівництва ко­мунізму. Перед офіційними істориками ставилося завдання всіляко затушовувати кризові явища, уникати негативних оцінок радянської дійсності, доводити переваги радянської системи порівняно з західними демократіями, посилювати наступ на буржуазну ідеологію. Збереження за історичною на­укою ідеологічних функцій віддзеркалювала ювілейна спря­мованість переважної більшості публікацій, планова тематика досліджень, яка визначалася і нав'язувалася зверху.

Формально історичні дослідження в УРСР охоплювали всі періоди історії України від найдавніших часів до сучасності, важливі проблеми європейської і світової історичної науки, питання історіографії, джерелознавства, деяких спеціальних історичних дисциплін. Однак кидалися у вічі величезні пере­коси, диспропорції в розподілі досліджень як за хронологіч­ною рубрикацією, так і за їх проблематикою.

За спостереженнями історіографів лише невелика кількість праць присвячувалися давній історії України. Дописемний період плодотворно досліджували науковці Інституту архео­логії АН УРСР (в період 1968-1972 рр. його директором був Ф. Шевченко), вузівські археологи, зокрема Київського, Львівського, Одеського, Чернівецького університетів. Сімфе­ропольського, Кам'янець-Подільського, Івано-Франківського педінститутів. Здобутки українських археологів досить об'єк­тивно оцінені у тритомнику «Археологія Української РСР» (1971-1975). Його автори справедливо дали високу оцінку «Нарисів стародавньої історії Української РСР» (1965), які охоплювали історичні процеси на українських землях від за­родження людського життя до Київської Русі включно. Вони були побудовані як на археологічних пам'ятках, так і на літо­писних джерелах. Хронологічно-тематична структура дослід­ження нагадувала схему М. Грушевського і залучені ним істо­ричні факти, але ім'я історика замовчувалося, як і багатьох Українських археологів. Автори висвітлили особливості життя

людей в добу палеоліту, неоліту, мідного і бронзового віку, історію племен скіфсько-сарматського періоду, розкрили сліди грецьких міст-колоній на Північному Причорномор'ї (Ольвія, Херсонес, Тіра та ін.)

Ранньослов'янський і слов'янський періоди історії України викладалися за прийнятою в радянській історіографії фор­маційною схемою, яка підпорядковувалася пануючій в ній концепції формування давньоруської народності як спільного кореня російського, українського та білоруського народів. Київська Русь оцінювалася як їх спільна ранньофеодальна дер­жава. Це була одна з останніх праць, автори якої послуговува­лися терміном «Київська Русь», на зміну якому в 1970-х рр. буде запроваджено термін «Давньоруська держава» з акцентом на її російське обличчя.

Вагомий внесок у розвиток української археології внесли В. Даниленко, який досліджував неоліт та енеоліт України, В. Гладілін, Д. Телєгін. Новий археологічний матеріал долу­чили до наукового обігу І. Артеменко, В. Лапін, І. Свєшников, П. Єфименко, І. Шовкопляс, М. Гладких та ін. Цінні дослід­ження про походження слов'ян здійснили В. Баран, О. Тере-ножкін, В. Петров та ін.

Українська радянська історіографія поповнилася рядом праць з історії Києва і Київської Русі. Цікавими розвідками як дослідник давнього Києва заявив про себе Петро Толочко -відомий український історик, археолог, згодом директор Інституту археології, академік НАН України. Його монографії «Історична топографія стародавнього Києва» (1972), «Древний Киев» (1976), «Киев й Киевская земля в зпоху феодальной раздробленности» (1980) та інші - помітний внесок в історіо­графію давнього Києва. Підсумовуючий характер мав мати тритомник «История Києва», перший том якого вийшов у 1982 р. І. Шекера плідно досліджував зовнішню політику Київської держави. Його монографії «Міжнародні зв'язки Київської Русі» (1966), «Київська Русь XI ст. в міжнародних відносинах» (1971) з інтересом були зустрінуті науковою гро­мадськістю. Історики стали більше уваги приділяти історії культури і духовності Давньої Русі. З цієї проблематики пози­тивну оцінку дістали праці С. Висоцького, О. Замалєєва, В. Зоца, Г. Івакіна та ін.

У працях українських дослідників утверджувалася правдо­подібна думка російського історика Дмитра Ліхачова про те, що задовго до прийняття християнства на Русі існувала місцева пи­семність, яка поєднувала два алфавіти: кирилицю і глаголицю.

Ряд праць був присвячений історії Галицько-волинського князівства1. М. Котляр опублікував історико-нумізматичне дослідження «Галицька Русь у другій половині XIV - першій чверті XV ст.» (1968), В. Грабовецький досліджував селян­ський і опришківський рухи на Прикарпатті наприкінці XV ст. - XIX ст. Він підготував перше в українській історіографії дослідження «Гуцульщина в ХІІІ-ХІХ столітті. Історіо­графічний нарис»(1982).

Основна вада праць із стародавньої та середньовічної історії України полягала в тому, що вона досліджувалася за союзною схемою, яка вимагала навіть ці часи української історії розгля­дати з класових позицій, трактувати як частину російської історії, замовчуючи окремішність етногенезу українського народу, націотворчі процеси.

Накладене партійно-державними структурами табу на козаць­ко-гетьманську проблематику призвело до того, що в період другої половини 1960-х - першій половині 1980-х рр. в рес­публіці не було видано майже жодної більш-менш вагомої праці з історії українського козацтва, Визвольної війни ук­раїнського народу. Навіть возз'єднанню України з Росією була присвячена тільки одна монографія В. Смолія «Возз'єднання Правобережної України з Росією» (1978).

Натомість історики стали більше уваги приділяти історії ук­раїнської культури пізнього середньовіччя і нової доби. Гли­бокі дослідження з цієї проблематики оприлюднив Ярослав Ісаєвич - відомий український історик, вихованець школи І. Крип'якевича, нині академік, директор Інституту україно­знавства імені І. Крип'якевича НАН України. Його монографії «Братства та їх роль в розвитку української культури» про Юрія Дрогобича (1972), «Джерела з історії української культу­ри доби феодалізму» (1972), «Першодрукар Іван Федоров і ви­никнення друкарства на Україні» (1975), дослідження «Пре-емники первопечатника», видане в 1981 р. у Москві, помітно збагатили українську історіографію не тільки книгодрукуван­ня, але й всієї національної культури. Цю тему розвивали праці Я. Запаска «Мистецтво книги на Україні в ХVІ-ХVІІІ ст.» (1971), Д. Степовика «Українська графіка ХVІ-ХVІІІ ст.: ево­люція, образ, системи» (1982).

З інтересом зустріла наукова громадськість монографію 3. Хижняк «Києво-Могилянська академія» (1970), друге допов-

1 У ці роки було заборонено вживати поняття «Галицько-волинська держава».

нене видання якої побачило світ у 1981 р. Автор однозначно розглядала академію як перший вищий навчальний заклад на українських землях, що не поступався за рівнем освіти західноєвропейським університетам. Водночас ідеологічні «на­глядачі» дорікали автору за недостатнє висвітлення на прикладі Академії віковічної дружби російського і українського народів.

Серед досліджень з економічної історії України вирізнялися високим рівнем узагальнень монографія львівського історика Ярослава Кіся «Промисловість Львова в період феодалізму (ХІІІ-ХІХ ст.)» (1971), праці київських дослідників Л. Мельни­ка «Технічний переворот на Україні з XIX ст.» (1972) та Т. Дерев'янкіна «Промисловий переворот на Україні» (1975) та ін.

В радянській історіографії продовжувалася міфологізація образу Т. Шевченка як революціонера-демократа, поборника братерства українського і російського народів. І все ж з-поміж численних праць чисто апологетичного характеру виокремлю­валися дослідження М. Марченка про історичні погляди Т. Шевченка, В. Сарбея про місце Т. Шевченка в українсько­му революційно-визвольному русі, оприлюднені у двотомнику «Шевченківський словник» (1976, 1977).

Традиційно у полі зору радянської історіографії залишалися проблеми історії суспільно-політичних рухів. Вирізнялися з цієї тематики праці Григорія Сергієнка «Декабристи та їх рево­люційні традиції на Україні» (1975), «Декабристи і Шевченко» (1980), «Т. Г. Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство» (1983) та ін. Питання декабристського руху в Україні також досліджували М. Лисенко, В. Котов, Г. Казьмирчук та ін.

Осмислюючи падіння кріпосного права на підросійській Ук­раїні, більшість радянських істориків спиралася на маркси­стське трактування класів і класової боротьби, акцентували увагу на значенні реформи 1861 р. для розвитку капіталізму і формування робітничого класу. Цінні узагальнення з цієї проблематики зробили М. Лещенко, Д. Пойда, О. Нестеренко, Ю. Лавров, Г. Січкар та ін. Зверталася увага на особливості аг­рарних відносин в Західній Україні, на Буковині та Закарпатті після скасування кріпосництва. Цю тематику опрацьовували В. Курило, М. Ліщенко, М. Кравець, І. Коломієць, І. Грицен­ко, С. Трусевич, С. Макарчук та ін.

Значно більше досліджень присвячувалося історії України періоду капіталізму. В узагальнюючих працях ця доба розгля­далася через стадійність розвитку: домонополістична стадія (60-90-ті рр. XIX ст.) і монополістична, або імперіалізм (1900-1917). Така періодизація засвідчувала механічне пере­несення хронологічної схеми історії Росії на Україну, не врахо-

вувала особливостей західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської монархії. Власне, більшість авторів торка­лися капіталізму з метою його «проклинання», приділяючи го­ловну увагу загостренню класових протиріч, формуванню робітничого класу, розвитку страйкової боротьби, наростанню селянського руху. Без достатніх аргументів (брак статистично­го матеріалу і відсутність соціологічних спостережень) істори­ки декларативно стверджували, що робітничий клас України складався переважно з росіян і на цій основі конструювався висновок про єдність робітничого і революційного руху в Україні та Росії. Разом з тим у дослідженнях Ф. Лося, О. Парасунька, М. Рудька, І. Шевченка приводилися важливі відомості про умови побуту робітників, організацію праці (тривалість робочого дня, заробітна плата, житлові умови), але головна увага зосереджувалася на формуванні так званої «революційної свідомості» промислових і сільськогосподар­ських робітників, на виникненні і діяльності робітничих організацій, поширенні марксистських ідей. Замовчуючи діяльність українських громадських об'єднань і організацій, зокрема громадівський рух, «Братства тарасівців», утворення перших українських політичних партій, радянські історики, зокрема Г. Марахов, М. Гончаренко та інші, всіляко пере­більшували вплив соціал-демократичних організацій, насам­перед більшовицьких, в українському русі. Частково ці питан­ня були висвітлені у працях А. Волощенко, Л. Корнійчук, А. Катренка, І. Кураса. Останній, хоч і акцентував вимушено увагу на «крах» дрібнобуржуазних партій, але один з перших в радянській історіографії висвітлив програмові засади ук­раїнських політичних партій. Окремо слід виділити праці, присвячені громадівському руху, діяльності одного з його чіль­них провідників М. Драгоманова. Поспіль за публікаціями доби «відлиги», присвяченими суспільно-політичним, філо­софським та історичним поглядам П. Грабовського, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, С. Подолинського (автори: Ю. Бухалов, І. Куликов, Н. Калениченко, О. Лисенко, А. Брагінець, А. Пашук, В. Дмитриченко та ін.), появилися праці про М. Драгоманова, чиє ім'я через ленінське клеймо «ліберал» замовчувалося. Спробою змінити ситуацію була праця В. Лукаренка «Світогляд М. Драгоманова» (1965), але справжнім проривом у дослідженні постаті видатного вченого і громадсь­кого діяча стала ґрунтовна монографія «Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України (друга половина XIX ст.)» (1971) Рейси Іванової (Іванченко) - нині відомого ук­раїнського історика, письменниці, автора ряду узагальнюючих

13 4-183 385

праць і навчальних посібників з історії України, блискучих істо­ричних романів1. Книга була затримана за прямою вказівкою тодішнього заступника міністра вищої та середньої спеціальної освіти УРСР В. Маланчука і тільки після втручання секретаря ЦК КПУ Ф. Овчаренка вона побачила світ з деякими коректива­ми. Що ж не влаштовувало «оборонців чистоти марксизму» у дослідженні Р. Іванової? Наприклад те, що вона цитувала слова М. Драгоманова про шовінізм російських народників, його дум­ку, що «общинна» теорія Герцена приховувала в собі зерна вели­кодержавного шовінізму, доводила, що український народ не одержував від російських революціонерів належної політичної освіти і мусів розраховувати на власні сили.

Перепало від В. Маланчука і Юрію Пінчуку - відомому ук­раїнському історіографу, згодом завідувачеві відділом україн­ської історіографії Інституту історії України, за його статтю в «Українському історичному журналі» (1971, №2),в якій погля­ди М. Костомарова були названі прогресивними, а його історіо­софія ув'язувалася з визнанням народу рушійною силою історії.

І все ж найбільша питома вага опублікованих досліджень (до 80 %) були присвячені радянській добі української історії. Така диспропорція пояснювалася не тільки ідеологічними орієнтирами, а й великим відсотком серед дослідників істо­риків партії. На середину 1970-х рр. у наукових установах і ву­зах республіки працювало понад 2 тис. істориків партії, серед яких було 152 доктори і 1083 кандидати наук2. Це у 2,5 раза більше, ніж так званих громадянських істориків, оскільки навчальний курс історії КПРС був обов'язковим в усіх вузах і середніх спеціальних навчальних закладах. Центральним зав­данням істориків партії та громадянських істориків було виз­начено розробку проблеми «Ленін і Україна», яка мала прохо­дити як наскрізна всієї історії України. Під цим кутом зору розглядалася історія робітничого і селянського руху, рево­люційні події 1905-1907 та 1917-1920 рр., утворення більшо­вицьких організацій в Україні і КП(б)У, встановлення ра­дянської влади і утворення СРСР, торжество так званої «ленінської національної політики». Цю тему розробляли А. Лихолат, І. Коломійченко, С. Гутянський та ін.

У працях, присвячених історії соціалістичного будівництва, обґрунтовувалася закономірність включення економіки УРСР в єдиний, так званий народногосподарський комплекс СРСР,

1 М. Драгоманову Р. Іванова присвятила роман «Клятва».

2 Український історичний журнал. - 1975. - № 2. - С. 10.

який трактувався як «велике благо» для українського народу, доводилося, що тільки завдяки керівній і спрямовуючій ролі КПРС Україна перетворилася в індустріальну республіку. Разом з тим публікації М. Черненка, П. Бакуменка, Г. Діденка, В. Самофалова, П. Гудзенка, С. Кульчицького, Ю. Бабка насичені великою конкретикою про самовіддану працю українського на­роду на новобудовах перших п'ятирічок, його внесок у створен­ня індустріальних підприємств, реконструкцію промисловості.

Багато уваги приділяли історики партії соціалістичним пе­ретворенням на селі, колективізації сільського господарства. М. Березовчук, П. Панченко, І. Слинько, М. Куц, О. Крикунен-ко, В. Петренко та інші були досить стримані в оцінках колек­тивізації, вказували на прояви насилля, порушення принципу добровільності у створенні колгоспів. Як і вся офіційна історіо­графія, вони замовчували голодомор 1932-1933 рр., обмежую­чись загальними фразами про продовольчі труднощі.

Теоретичне обґрунтування в Програмі КПРС і юридичне закріплення в Конституції СРСР положення про посилення керівної і спрямовуючої ролі комуністичної партії стало обов'язковим орієнтиром для кожного історика, незалежно від того, яку проблему він досліджував. У 1960-ті - першій поло­вині 1980-х рр. появилися тисячі публікацій, присвячених цій проблематиці. Вони, звичайно, мали пропагандистське приз­начення, але залучений авторами фактичний матеріал давав відомості як про вузлові питання партійного будівництва (склад партії, її структура, ріст рядів, виховна робота), так і про діяльність партійних організацій в різних сферах госпо­дарського і культурного життя. Було б ненауково відкинути весь цей доробок, оскільки його критичне осмислення дозво­ляє глибше зрозуміти причини системної кризи авторитарного суспільства, об'єктивний процес його самознищення. Серед численних авторів праць з цієї тематики можна назвати ряд імен, які в умовах горбачовської перебудови рішуче виступили за реформування і демократизацію системи, за суверенітет України. Серед них І. Курас, В. Хижняк, М. Панчук, С. Клап-чук, Р. Пиріг, Ю. Горбань, В. Романцов, А. Слюсаренко, М. Матвійчук, В. Шевчук, П. Федорчак, Л. Гайдуков, В. Хо-менко, В. Червінський, І. Ніколаєнко, В. Остафійчук, А. Чер­ненко, І. Шульга, Г. Марискевич, О. Семків, В. Танцюра, В. Плисюк, Б. Корольов та ін.

У 1977-1982 рр. було видано нариси історії всіх 25 обласних і Київської міської партійних організацій, десятки нарисів історії фабрик і заводів, що також відіграло певну роль у роз-

витку регіональних та краєзнавчих досліджень, підвищувало інтерес до місцевої історії.

І все ж виділення історико-партійних досліджень в окремий розділ мало негативні наслідки для розвитку історичної науки. Пріоритетна підтримка праць з історії КПРС і КПУ, претензії їх авторів на особливе місце в ієрархії науковців, зверхність і по­вчальний тон, заполітизованість публікацій служили поганим прикладом для інших істориків. Сама ж історико-партійна наука шляхом підготовки нових видань «Нарисів історії Комуністичної партії України», нарисів історії обласних партійних організацій утверджувала периферійність не тільки партійної організації УРСР, а й самої історичної науки.

Характеризуючи основні напрями досліджень істориків УРСР, слід окремо виділити праці, присвячені теорії та мето­дології історії, історіографії та джерелознавству. Йдеться, на­самперед, про колективну монографію « Метод ологические проблеми историко-партийной науки» (1976), «Вопросьг методологии историко-партийной науки» (1980), дослідження В. Косолапова «Метод ология й логика исторического исследования» (1977), Л. Мельника «Предмет і методологія історич­ної науки» (1977), В. Стрельського «Основьінаучно-исследовательской работьі студентов» (1981), А. Санцевича «Українська радянська історіографія» (1984) та ін. Підсумовуючий харак­тер мала колективна монографія «Историография истории Украинской ССР» (1986), що вийшла як додатковий том до десятитомника «История Украинской ССР» (1981-1985).

Звичайно, всі ці праці не виходили за рамки марксистської методології, проповідували принцип партійно-класового під­ходу в історичному дослідженні, разом з тим, сам факт звер­тання до теоретико-методологічних аспектів історичної науки до історіографії, до методики науково-дослідної роботи засвід­чував суспільну потребу в подібних розробках.

Ряд важливих проблем з історії української історичної нау­ки були порушені в ці роки у працях В. Сарбея, П. Маркова, К. Гурницького, М. Кравця, Л. Коваленка, Ю. Пінчука, А. Санцевича, Н. Комаренко, Я. Калакури та ін. Плідно до­сліджували питання джерелознавства М. Варшавчик, В. Замлинський, В. Стрельський, М. Ковальський, М. Дмитрієнко, П. Шморгун, М. Литвиненко та ін.

Отже, за умов брежнєвського авторитаризму, загострення ідеологічної боротьби і тотального російщення українського суспільства історична наука продовжувала залишатися інстру­ментом ідеологічного протистояння, сама зазнала русифікації, дедалі більше скочувалась у нову фазу загальної кризи.

Під колесами тотального російщення України, насадження принципу партійності науки справжні історичні дослідження зазнавали руйнації і нищення. За їх оборону висловлювалися дисиденти і правозахисники. На захист правдивого слова ви­ступив активний учасник руху опору Юрій Бадзьо, опубліку­вавши в «Українському історику» серію статей під рубрикою «Знищення і русифікація української історії в совєтській Ук­раїні» (1981-1982).

Загальні висновки

Доба брежнєвщини характеризується загостренням ідео­логічної боротьби на світовій арені, в т. ч. і в сфері історичної науки. Нового злету набуло протистояння істориків УРСР та ук­раїнської діаспори. Радянська історіографія майже остаточно втратила український характер і розірвала з національними тра­диціями. За невеликим винятком праць київських істориків давньої історії України, козацько-гетьманських часів, львівської історичної школи І. Крип'якевича переважна більшість публі­кацій виявилися на маргінесі справжньої історичної науки.

В означений період ще більшою стала прірва між українською в діаспорі та радянської в УРСР історіографіями, контроверсії між якими набули такого характеру, який виключав можливість будь-якого наукового діалогу між її представниками. Водночас в УРСР, поряд з офіційною історіографією, творилася неофіційна, предс­тавлена рядом істориків з Києва, Львова, Дніпропетровська, Луцька, Івано-Франківська, інших міст, що сповідували ідеї ради­кального шістдесятництва, підтримували або й брали участь в опозиційному русі, зокрема в дисидентському та правозахисному. За підрахунками Б. Кравченка, в період 60—80-х рр. XX ст. Західна Україна дала понад 70 відсотків усіх дисидентів1, що засвідчувало провідну роль цього регіону в опозиційному до тоталітаризму русі, його потужний вплив на всі інші регіони України.

І все ж, створення багатотомників з історії УРСР, історії міст і сіл України, з історії робітничого класу і селянства, нарисів історії Компартії України та ії обласних організацій, Української Радян­ської Енциклопедії, Радянської енциклопедії історії України, ряду монографічних досліджень з важливих проблем української історії сприяло нарощуванню історичних знань, хоча нерідко в спотворе­ному вигляді. Переважна більшість публікацій радянських істо-

1 Кrawchenko B. Social Change and National Consciousness in Twentieth Century Ukraine. - Еdmonton, 1987. - Р. 251.

риків мали пропагандистське призначення, хибували на «лакуван­ня» дійсності, відхід від історичної правди. Натомість історики ук­раїнської діаспори плодотворно розвивали грушевськознавство, боронили національні традиції української історіографії, збагачу­вали джерельну базу історії України за рахунок документів і ма­теріалів зарубіжних архівів та бібліотечних колекцій.

В історіографії української діаспори поряд з традиційними консервативною та національно-державницькою течіями проби­вав собі дорогу націоналістичний напрям, прихильники якого вва­жали, що рушієм історичного процесу виступає нація. Домінантою їхніх праць була ідеологія українського націоналізму, історія націоналістичних рухів, діяльність ОУН та УПА.

Заслуга української діаспорної історіографії, основні центри якої в 1960—1980-х рр. зосередилися на американському конти­ненті, у тому, що вона зберегла національні традиції української історичної науки, модернізовувала їх у контексті розвитку новітньої західної історіографії, закладала підґрунтя для наступ­них інтеграційних процесів.

Запитання для самоконтролю

1. З'ясуйте наслідки авторитаризму і тотальної руси­фікації для розвитку історичної науки в УРСР.

2. Як відбивалася парадигма інтернаціоналізму та нової спільності радянських людей на тематиці та змісті досліджень радянських істориків?

3. Наведіть приклади опору української інтелігенції, в т. ч. істориків, новій хвилі сталінізапії та русифіка­ції суспільства.

4. Висвітліть роль істориків діаспори в обороні націо­нальних традицій української історіографи.

5. Окресліть головні здобутки української діаспори в розвитку української історичної науки другої поло­вини 1960-х - першої половини 1980-х рр.

6. Чому грушевськознавству відводилось пріоритетне місце в дослідженнях істориків діаспори?

7. Чим пояснити разючі диспропорції в проблематиці досліджень істориків в УРСР?

8. Назвіть найважливіші праці радянських істориків з давньої історії України і вкажіть головний їх недолік.

9. Що нового простежувалося в радянській історіогра­фії соціалістичного будівництва в УРСР? 10. Як відбилося на історіографічній ситуації виокрем­лення історико-партійних досліджень?

 


ЛЕКЦІЯ XVII







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.