Главная | Обратная связь

XVII.3. Повернення до національно-державницької схеми української історії

Мета:

З'ясувати об'єктивні та суб'єктивні фактори формування нової історіографічної ситуації в УРСР під впливом курсу М. Горбачова на перебудову та гласність і кризи марксистської парадигми історичного процесу, пока­зати початок повернення радянських істориків до націо­нально-державницької схеми української історії. Їх долучення до надбань національної та світової історіографії, до відновлення державної незалежності України.

Нова історіографічна ситуація стала складатися під впли­вом могутнього опозиційного руху в Україні, республіках При­балтики, Закавказзя, виступів правозахисників і дисидентів у Москві та інших містах Російської Федерації, демократичних зрушень у деяких європейських країнах соціалізму, що пог­либлювало кризу авторитарного режиму в СРСР. Смерть Л. Брежнєва, короткочасні правління Ю. Андропова та К. Чер­ненка засвідчили необхідність радикальних змін у внутрішній І зовнішній політиці, які стали ув'язуватися з іменем Михайла Горбачова. обраного в березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС. Він заявив про необхідність реформ радянської систе­ми, перебудовних процесів, забезпечення гласності. Кінцевою метою реформування суспільства мала стати побудова «гуман­ного, демократичного соціалізму», що в свою чергу мав створи­ти сприятливі умови й для розвитку історичної науки.

Слід зазначити, що перебудовні процеси в УРСР наштовхну­лися на спротив консервативних сил, очолюваних В. Щербицьким. Україна ще продовжувала залишатися «заповідником застою», а перебудова, за влучним виразом історика Р. Івано­вої. зупинилася на хуторі Михайлівському. Як поштовх до пробудження українського суспільства, його національної свідомості стала аварія на Чорнобильській АЕС, що висвітлила весь спектр негативних процесів і подвійної моралі, властивих тоталітарному режиму. Під тиском громадськості у вересні 1989 р. пішов у відставку В. Щербицький.

Створення неформальних об'єднань, активізація дисиде­нтського і правозахисного руху, поява позацензурних видань супроводжувалися кризою самої КПРС, руйнацією її ідео­логічних догм, пошуком історичної правди, особливо щодо трагічних сторінок української історії, поверненням до народ­них традицій та національної символіки.

Перед історичною наукою постали такі питання, на які вона не могла дати відповіді з позицій старих ідеологічних пара­дигм. Відзначення 1000-ліття запровадження християнства, 500-річчя запорозького козацтва, «живий ланцюг» на честь роковин Акту Злуки УНР та ЗУНР, демонтаж пам'ятників В. Леніну, рух за реабілітацію ОУН, У ПА, учасників визвольних змагань - все це висвітлило багато «білих» плям української історії, вимагало нового історичного бачення.

Виборчі кампанії 1989-1990 рр. на основі часткової демо­кратизації законів про вибори, скасування статей Конституцій СРСР та УРСР про керівну роль КПРС, заснування Народного руху України і нових, альтернативних до КПРС політичних партій, створення опозиційної Народної Ради у Верховній Раді УРСР, потужний рух українського суспільства за сувере-нізацію України увінчалися схваленням Декларації про дер­жавний суверенітет УРСР (16 липня 1990 р.), а згодом і Акту проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.). В усіх цих процесах була присутня і зросла історична свідомість ук­раїнства. В ході цих перемін формувалася принципово нова історіографічна ситуація, що відкрила умови для відродження української національної історіографії, для повернення істо­риків до національно-державницької схеми історії України, їх долучення до надбань національної і світової історичної думки.