Главная | Обратная связь

XVII.1. Криза марксистської парадигми історії та формування нової історіографічної ситуації в УРСР

Перебудовні процеси, започатковані М. Горбачовим, безпо­середньо торкнулися історіографічної ситуації і в Україні. Марксистська парадигма історії, доведена до абсолюту сталінсько-брежнєвським режимом, не вписувалася у нові контури демократизації суспільства, гуманізації суспільних відносин, нового політичного мислення, хоча сам М. Горбачов ототож­нював СРСР з Росією і не уявляв собі її без союзу з Україною. Перед провідною верствою українського суспільства постало

завдання зупинити маховик його денаціоналізації та духовно­го спустошення, повернути йому історичну пам'ять у повному обсязі, поставити заслін її подальшій фальсифікації і спотво­ренню. Однак історична наука залишалася підконтрольною партноменклатурі і переживала кризу. Свідченням цього стало пишне відзначення у 1987 р. за традиційною схемою чергового ювілею Жовтневої революції. Опубліковані книги «Великий Жовтень і Україна», «Историография Великой Октябрьской революции на У крайнє», «Октябрьигражданскаявойнав Украине: страницн истории» та інші продовжували обстоювати застарілі міфи більшовицької ідеології. Деякі новації, більш критичний підхід до висвітлення подій суттєво не вплинули на загальну концепцію курсу лекцій з історії КПРС (керівник авторського колективу Я. Калакура) (1988), підготовленого за завданням Міністерства вищої освіти УРСР¹. На фоні дис­курсів, що викривали злочинну суть сталінізму, трагедії ре­пресій, голоду ці публікації демонстрували загострення кризи офіційної історіографії, поглиблення в ній розколу.

Як уже зазначалося, вибух на ЧАЕС, спроби влади прихова­ти від народу правду про масштаби аварії та її катастрофічні наслідки остаточно підірвали довір'я до комуністичної систе­ми навіть з боку частини проімперських кіл, додали енергії силам опору. Їх очолила творча інтелігенція, насамперед письменники, колишні шістдесятники, дисиденти і правоза­хисники. Опозиційний рух Української Гельсінкської спілки, її «Декларацію принципів» підтримала частина істориків, філософів, правників, літературознавців, студентська молодь. Зростанню національної та історичної свідомості українців сприяло відзначення в 1986 р. 130-річчя від дня народження І. Франка², 75-річчя від дня народження М. Шашкевича і 150-річчя виходу в світ альманаху «Русалка Дністрова», в 1987 р. в Україні святкували 100-річчя Леся Курбаса, одного з числен­них представників «розстріляного відродження» 1930-х рр.

Суспільствознавство зі сторінок «Літературної України», журналів «Вітчизна», «Жовтень» («Дзвін» з 1990 р.), «Київ» та інших дізнавалося про тотальне нищення української інтелі­генції, голодомор 1932-1933 рр., повертало заборонені імена.

Звичайно, з висоти сучасності автор усвідомлює, що видання цьо­го курсу лекцій було помилкою, але на той час навіть такі спроби переглянути деякі догми розглядалися як позитивні зрушення.

120-річчя від дня народження М. Грушевського в 1986 р. залиши­лося майже непоміченим з боку офіційної історіографії.

Журнал «Пам'ятки України» започаткував рубрику про реп­ресованих краєзнавців, опублікував проблемні статті істориків національно-демократичного спрямування М. Брайчевського, Я. Дашкевича, Я. Ісаєвича, Ф. Шевченка та ін.

У 1988 р. журнал «Київ» (редактор В. Дрозд) започаткував публікацію «Споминів» найвидатнішого українського історика М. Грушевського, підготовлених С. Білоконем. У тому ж році була відновлена Археографічна комісія АН УРСР, яка розгор­нула підготовку до видання багатотомної «Історії України-Руси» М. Грушевського, перший том якої фототипним спосо­бом вийшов у 1991 р. На сторінках часопису «Жовтень» («Дзвін») (редактор Р. Федорів) в 1988 р. почалася публікація тритомної праці Д. Яворницького «Історія запорозьких козаків», а з 1990 р. його читачі знайомилися із забороненою в тоталітарні часи «Історією України» І. Крип'якевича. У лютому 1989 р. в Києві постало Товариство української мови ім. Т. Шевченка, у Львові Товариство Лева започаткувало видання позацензурної газети «Поступ». З березня 1989 р. розгорнулася діяльність українського відділення Товариства «Меморіал».

Першим суттєвим завоюванням патріотичної української громадськості стало схвалення у жовтні 1989 р. «Закону про мо­ви в Українській РСР», який надав українській мові статус дер­жавної. Важливе значення для демократизації засобів масової інформації і заснування нових видань мало прийняття закону про свободу друку і заборону цензури. Розширення інформації давало деяку змогу викривати лженауковість марксистської па­радигми історії, її матеріалістичного тлумачення, концепції партійно-класового підходу до трактування подій і явищ.

Протягом 1988-1991 рр. загострилася полярність поглядів істориків на ключові проблеми української історії, яка знахо­дила відображення на сторінках періодики, у т. ч. й «Україн­ського історичного журналу». І. Хміль у статті «Петлюра і петлюрівщина» (УЇЖ, 1990, № 3) у традиційному для радянської ідеології продовжував таврувати провідників Української ре­волюції, інші автори все ще доводили «крах буржуазно-націоналістичної державності в ході утвердження Радянської влади на Україні». Натомість І. Рибалка у статті «Сталінщина і розселянювання країни» (УЇЖ, 1989, № 10, 11) аналізував трагічні наслідки політики цієї влади для українського наро­ду. С. Кульчицький висвітлював трагедію голоду 1930-х рр. («1933: трагедія голоду» (1989)), а Г. Касьянов підняв завісу над утаємниченими жертвами сталінських репресій у Донбасі в 1928 р. («Під прапором ленінізму», 1989, .№ 22).

На зміни в історіографічній ситуації в Україні глибокий вплив справляли спроби демократизації суспільства, зокрема утворення Народного Руху України (1989), поява нових політичних партій, заміна політичної монополії КПРС багато­партійністю. Рубіж 1980-1990-х рр. пов'язаний із новим ета­пом взаємодії суспільної, національної та історичної свідо­мості. Повернення до історичної правди, особливо до історії ук­раїнської державності, визвольних змагань за її утвердження ставало потужною моральною підтримкою тих сил українсько­го суспільства, які розгорнули рух за державний суверенітет і незалежність України. Водночас цей рух спонукав істориків до зміни історичної парадигми, до руйнування догм радянської історіографії. Проблеми української історії опинилися в епіцентрі ідеологічної і політичної боротьби між національно-визвольними та проімперськими силами.

Сміливим викликом партійно-ідеологічній історіографії стала стаття С. Білоконя у «Літературній Україні» (21 липня 1988 р.) про М. Грушевського, на яку накинувся сам перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький у доповіді на пленумі ЦК, звинувативши історика у спробах виправдати націоналістичні позиції М. Грушевського.

Тим часом на розвиток історичної думки благотворно впли­нули святкування 1000-ліття хрещення Русі, відновлення Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, утворення Київського патріархату Ук­раїнської православної церкви. Однак досить велика громада східних і південних регіонів України при підтримці Москов­ського патріархату та антиукраїнських сил зуміли розколоти православ'я, утворивши підлеглу йому УПЦ.

Під тиском незаперечних фактів КПУ для збереження своєї влади намагалася «відхреститися» від сталінізму і дала дозвіл на публікацію збірника «Голод 1932-1933 років на Україні:

очима істориків, мовою документів» (керівник авторського колективу Р. Пиріг, 1990). У червні 1990 р. ЦК КП України пішов навіть на скасування ряду своїх постанов 1940-х рр., в т. ч. «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР», визнавши, що вона «призвела до істотних суб'єктивістських перекручень у кри­тиці істориків С. Бєлоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Ф. Ястребова та ін.», що в ній переважали трафаретні звинувачення «у буржуазно-націоналістичному ха­рактері», космополітизмі, антинародності...». В умовах кризи

тоталітаризму та його ідеології Інститут історії партії при ЦК КПУ був реформований в Інститут політичних досліджень, на базі якого згодом постав нинішній Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (1991). Багато для його трансформації в українську національну інституцію зробив директор, нині академік НАН України Іван Курас -відомий український історик, провідний фахівець у галузі політичної історії України, національних відносин, автор ряду етнодержавознавчих досліджень. З його участю або під керів­ництвом уже на початку 1990-х рр. побачили світ такі праці як «Сучасні політичні партії і рухи на Україні» (1991), «Церква і національне відродження», «Українська державність: історія і сучасність», «Етнонаціональний розвиток України: терміни, визначення, персонали» (1993) таін.

Отже, формування нової історіографічної ситуації в УРСР носило дуже суперечливий характер. Прогресивні зрушення в середовищі радянських істориків, особливо молодшої гене­рації, наштовхувалися на рішучий спротив не тільки правлячої партноменклатури та чиновників історичних установ, а й представників старшого покоління істориків, що залишалися в полоні марксистських догм. Парадоксально, що навіть ті істо­рики, які цькувалися комуністичною системою, в новій обста­новці продовжували обстоювати старі методологічні схеми. Наприклад, у 1989 р. вийшла в світ монографія В. Сарбея «Очерки по методологии й историографии истории Украйни (период капитализма)», в якій і далі «викривався український буржуазний націоналізм В. Антоновича та М. Грушевського».

Перебудовні процеси в Інституті історії АН УРСР значною мірою стримувалися його керівництвом, очолюваним Ю. Кон-дуфором, якого називали «людиною Щербицького». Посаду директора, яку він обіймав 15 років, залишаючись на ній до 1993 р., поєднував з обов'язками головного редактора «Ук­раїнського історичного журналу». Оприлюднена в журналі «Республіканська програма розвитку історичних досліджень, поліпшення вивчення і пропаганди історії Української РСР» (1990, № 10, 12) фактично не міняла старих концептуальних підходів до української історії, що панували в тоталітарні часи, не орієнтувала на повернення до наукової схеми україн­ського історичного процесу, хоча й передбачала публікацію джерел, праць М. Грушевського, Д. Яворницького, М. Драгоманова та ін. До програми не було включено публікацію праць істориків діаспори.

Позитивно позначилося на роботі Інституту призначення в 1990 р. заступником директора відомого історика Станіслава Кульчицького - дослідника соціально-економічної і політичної історії України, який був у числі перших серед радянських істориків, котрі виступили з гострою критикою теорії і практи­ки сталінізму. Його праці «Демографічні наслідки голоду 1933 р. на Україні» (1989), «Сталінізм на Україні: 20-30-і рр.» (1991), «Ціна «великого перелому»» давали принципово нову, порівняно з радянською історіографією, оцінку подій 1920-1930-х рр., висвітлювали масові репресії та голодомор. Заслуга С. Кульчицького і в тому, що він взявся за наукове редагуван­ня україномовної праці канадського історика українського походження Ореста Субтельного «Україна: Історія», яка була опублікована в 1991 р.

У 1991 р. заступником директора з наукової роботи Інститу­ту став теж уже відомий тоді історик нової генерації Валерій Смолій (1950) - фахівець з історії українського середньовіччя і козацько-гетьманської доби, дослідник історії козацтва, вихо­ванець Ф. Шевченка. У 1985 р. він захистив докторську дисер­тацію «Соціальна свідомість учасників народних рухів на Ук­раїні (друга половина ХVІІ-ХVІІІ ст.)», яка своїми підходами не зовсім вписувалася у марксистську схему масових рухів. У 1992 р. В. Смолія було обрано членом-кореспондентом НАН України, а в 1993 р. - директором Інституту. У 1980-х рр. він брав участь у створенні другого тому «Історії Української РСР», двох томів «Истории Києва», монографії «Історичні передумови возз'єднання українських земель» (1989), «Ук­раїнська народність: Нариси соціально-економічної і етно-політичної історії» (1990). Принципове значення для утверд­ження нового розуміння етногенезу українського народу мала праця В. Смолія та О. Гуржія «Як і коли почала формуватися українська нація» (1991).

Зміни в керівництві Інституту, повернення йому назви і статусу Інституту історії України (1991), закладали основи для його поступового перетворення в головну інституцію ук­раїнської історіографії. Перебудовувалася діяльність Інституту археології, було створено нові академічні та вузівські осередки історичної науки, зокрема Інститут української архео­графії (1991) (згодом назва доповнилася: та джерелознавства ім. М. С. Грушевського), (директор - П. Сохань), Інститут су­спільних наук був реформований в Інститут українознавства ім. І. П. Крип'якевича (Львів, директор Я. Ісаєвич). У Київ-

ському університеті ім. Т. Шевченка було створено Інститут ук­раїнознавства (директор П. Кононенко)¹, а у Львівському універ­ситеті ім. І. Франка постав Інститут історичних досліджень (директор Я. Грицак) та ін. В усіх вузах (частина яких дістали статус університетів) створювалися кафедри історії України, ук­раїнознавства, гуманітарних наук, вносилися суттєві корективи до навчальних планів підготовки істориків. Назрівали зміни у змісті навчального процесу та науково-дослідної роботи.

Однією з перших ластівок нового трактування найбільш сфальсифікованих сторінок української історії став науковий збірник під промовистою назвою «Про минуле - заради май­бутнього» (1989) (упорядник Ю. Шаповал; редколегія: І. Курас та ін.). Головна увага була приділена переосмисленню супе­речливих подій української історії 1920-1930 рр. У статтях І. Кураса, С. Діброви, М. Панчука, П. Варгатюка, С. Спіріна та інших частково переглядалися усталені в історико-партійній науці оцінки внутріпартійної боротьби, проведення національ­ної політики, було поставлено під сумнів «правдивість» відоб­раження «досвіду» індустріалізації та колективізації, зачіпа­лися причини голоду 1932-1933 рр. Досить обережно, але на той час сміливо, автори порушили проблеми альтернативних підходів до аналізу однопартійної системи і поставили питання про винесення уроків з минулого. Було покладено початок за­лученню до наукового обігу нових архівних документів і відтворенню на цій основі історичної правди.

У 1990 р. побачив світ збірник статей «Маршрутами історії» (упорядник Ю. Шаповал, редколегія: Ф. Рудич та ін.). Поряд з аналітичними статтями П. Варгатюка і П. Шморгуна про ма­ловідомі сторінки політичної історії України 1898-1917 рр., І. Кураса та В. Солдатенка про соціально-політичні альтерна­тиви 1917 р., В. Верстюка «Воєнний комунізм» на Україні», С. Кульчицького «НЕП: уроки для сьогодення», М. Панчука про анатомію «націонал-українства», І. Кожукала про голод 1946-1947 рр. були оприлюднені розвідки Ю. Шаповала, Р. Пирога, О. Щусь, Л. Нагорної, І. Гошуляка, Д. Табачника, В. Лозицького та інших про політичних діячів України 1920-1930-х рр., які націлювали на нове бачення радянського періоду історії України.

¹ У 2000 р. він набув нового статусу: Науково-дослідний інститут українознавства Міністерства освіти і науки. В університеті функ­ціонує Центр українознавства (директор В. Сергійчук).

Може виникнути запитання, чому на пріоритетне місце нау­кових дискурсів на рубежі 1980-1990-х рр. висунулися проб­леми радянської історії? Очевидно, це зумовлювалося кілько­ма чинниками. По-перше, доба радянської історії виявилася найбільш спотвореною і міфологізованою в історичній науці та суспільній свідомості. По-друге, правлячій верстві, пов'язаній з комуністичною ідеологією, було вигідно вдатися до дозованої критики конкретних подій, явищ і осіб аби зберегти саму сис­тему чи частково її лібералізувати, зберегти контроль за ситу­ацією в суспільстві. По-третє, злам стереотипів у поглядах на події 1920-1980-х рр. міг стати вузловою ланкою довгого лан­цюга перегляду всіх фальсифікацій української історії з най­давніших часів. По-четверте, відтворення історичної правди про насадження тоталітарного режиму в Україні, його злочини проти українського народу, трагічні наслідки сталінських експериментів у сфері економіки і культури створювали фун­дамент для глибинних змін у суспільній свідомості, для її радикалізації, для національного пробудження, повалення чужого режиму і відновлення власної держави.

Серед піонерів подолання стереотипів сфальсифікованої ра­дянської історіографії поряд з опозиційними істориками М. Брайчевським, Я. Дашкевичем, С. Білоконем, Я. Дзирою, О. Апанович, Р. Івановою (Іванченко) та іншими було не мало й лояльних до режиму дослідників, зокрема С. Кульчицький, Ю. Шаповал, В. Сергійчук, Я. Ісаєвич та ін.

У 1989 р. С. Кульчицький у розвідці «Ціна «великого пере­лому» на основі власної методики розрахунків чисельності людських жертв у 1932-1933 рр. дійшов висновку, що в ре­зультаті демографічних втрат від репресій, голоду, депортацій і природної смертності Україна не дорахувалася щонайменше 3531 тис. чол. Своєрідним проривом для радянської історіо­графії був і аналітичний висновок С. Кульчицького про штуч­ний характер голоду 1932-1933 рр., мотиви якого мали не тільки економічний, а й політичний характер. Насильницька і форсована колективізація підірвала продуктивні сили сіль­ського господарства, остаточно знищила ринковий механізм, призвела до розселянювання українського села. Згодом С. Кульчицький, як і інші історики, переконливо доведе взаємозв'язок голодомору 1930-х рр. з голодом 1921-1922 рр., покаже, що спільною їх ознакою була насильницька політика експропріації більшовицького режиму щодо українських се­лян. На той час він все ще схилявся до думки про ігнорування Й. Сталіном застережень В. Леніна стосовно кооперації і рин-

кових відносин, вважав, що за інших умов трагедії можна було уникнути.

Публікації істориків перебудовних часів ніби продовжували перерваний історіографічний процес, започаткований хрущовською «відлигою», коли обстоювалася думка, що головним винуватцем трагічних репресій був Й. Сталін. Намагання відірвати Сталіна від партії і самої політичної системи було ма­невром, спрямованим на виправдання цієї системи, аргумен­том про можливість її перебудови і демократизації. Ця точка зору досить глибоко проникла в голови більшості істориків і мусив пройти певний час, щоб прийшло усвідомлення істини, що тоталітарні режими не піддаються реформуванню, що вони мають бути замінені демократичними системами.

Новим явищем радянської історіографії перехідної доби ста­ло вивчення опозиційного до більшовицького режиму руху, який в багатьох регіонах України набув характеру селянських повстань і збройної боротьби. Публікації з цієї проблематики, започатковані у місцевій періодиці, згодом появилися на сторінках «Українського історичного журналу» та інших ви­дань. Своєю фактографією вони ставили під сумнів міф офіційної історіографії про «тріумфальну ходу радянської вла­ди» і переконливо засвідчували активний спротив насадженню тоталітарного режиму в Україні з боку різних верств населення, в т. ч. й української інтелігенції. Традиційні терміни радянської історіографії «бандитизм» і «контрреволюція» уступали місце новому баченню як вияву повстанського руху та опору, що діста­ло відображення у монографії В. Верстюка «Махновщина: се­лянський повстанський рух на Україні (1918-1921)» (1991).

Принципове значення у цьому зв'язку мала також поява мо­нографії Г. Касьянова та В. Даниленка «Сталінізм і українсь­ка інтелігенція» (1991). Автори підвели читача до розуміння справжніх мотивів політики українізації як маневру правля­чої партії, водночас показали її реальні здобутки, роль інтелігенції у цьому процесі, обґрунтували відповідь на питан­ня, чому сталінський режим вдався до масового нищення ук­раїнської еліти.

Історики західноукраїнських областей на рубежі 1980— 1990-х рр. зосереджували свої зусилля здебільшого на двох те­матичних напрямах: перегляд оцінок історії революційного руху в Галичині, Буковині та Закарпатті, діяльності Ко­муністичної партії Західної України та на так званих соціалістичних перетвореннях у процесі встановлення ра­дянської влади в цьому регіоні. У червні 1991 р. у Львові

пройшла наукова конференція «Національно-визвольна бо­ротьба 20-50-х рр. XX ст. в Україні», учасники якої торкнули­ся трагічних сторінок української історії взагалі, включаючи особливості націоналістичного руху опору на західноукраїн­ських землях, діяльності ОУН.

Зроблені тут узагальнення щодо формування нової історіо­графічної ситуації в Україні під впливом горбачовської пере­будови і поглиблення кризи марксистської парадигми історії логічно підводять до висновку, що цей процес носив супереч­ливий, не послідовний і конфронтаційний характер. Незважа­ючи на так звану «гласність», в історичній науці залишалися «зони мовчання», орієнтири самоцензури, яких більшість істориків все ще дотримувалися. Дедалі гострішою ставала бо­ротьба між прихильниками демократичних перемін та консер­вативними силами, що намагалися загальмувати прогресивні перетворення в історичній науці, як одного з чинників зростан­ня національної свідомості українців, їх боротьби за суве­ренітет і незалежність України.