Здавалка
Главная | Обратная связь

Світової і національної історіографії



Так звані «оксамитові революції», повалення то­талітарних режимів у країнах Східної та Центральної Європи, об'єднання Німеччини, ліквідація залізної завіси між Сходом і Заходом, лібералізація внутріполітичного життя заклали нові підстави для долучення істориків УРСР до надбань національ­ної та світової історіографії. У червні 1989 р. українські вчені з УРСР та діаспори неподалік від Неаполя заснували Міжна­родну асоціацію україністів (МАУ), Асоціацію українознавців республіки очолив І. Дзюба. У тому ж році була відновлена у Львові діяльність Наукового товариства ім. Т. Шевченка, голо­вою якого став відомий учений О. Романів. На першому конг­ресі МАУ (1990), що проходив у Києві, були історики з бага­тьох країн, зокрема з США (О. Пріцак, Г. Грабович, Т. Гунчак, В. Маркусь), з Канади (О. Субтельний, Б. Кравченко) та ін. Конгрес проголосив 1991 рік міжнародним роком М. Грушевського. В його рамках з нагоди 125-річчя від дня народження найвидатнішого історика відбулися міжнародні та загальноук­раїнські наукові конференції в Києві, Львові та інших містах.

Прилучення частини колишніх радянських істориків до національно-демократичного процесу, їх відмова від ідео­логічних стереотипів у трактуванні української історії, підви­щення інтересу до життя українців за кордоном, до співпраці супроводжувалися активізацією національно-наукового руху української діаспори. Зокрема, у США в 1988 р. був започатко­ваний науковий проект створення багатотомної «Енциклопедії української діаспори» під керівництвом професора політології університету в Чикаго В. Маркуся.

Активізували свою діяльність усі українознавчі осередки за кордоном: У ВАН, УВУ, НТШ, УІТ, Український науковий інститут при Гарвардському університеті. Канадський інсти­тут українських студій Альбертського університету та ін. Своєю діяльністю вони намагалися підтримати ті паростки прогресивних перемін, що проросли в історіографічному про­цесі в Україні, поступово переносити її на українське поле.

Із зміною політичної ситуації в Україні поширювалася діяльність Українського історичного товариства та його науко­вого органу - «Українського історика» («УІ»), Титанічну працю в цій царині провів Президент УІТ та головний редактор «У І» Л. Винар, завдяки якому осередки УІТ були створені у Львові, Києві, Дніпропетровську, Ужгороді, Чернівцях, Острозі, Чер­касах, Харкові, Дрогобичі та інших містах. «Український істо­рик» набував статусу спільного фахового журналу істориків України і діаспори, географія його видання дістала таку схему: Нью-Йорк - Торонто - Київ - Львів - Мюнхен. Співредактором «УІ» з 1993 р. став М. Брайчевський, а одним із заступників редактора І. Гирич. З нагоди 30-річчя журналу Інститут ук­раїнської археографії і джерелознавства НАН України опри­люднив покажчик змісту «УІ» за 1963-1992 рр.1, а колекції часопису були передані до провідних бібліотек України, в т. ч. до Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського. На сторін­ках «У І» дедалі частіше стали публікуватися й історики України М. Брайчевський, С. Білокінь, Я. Дашкевич, Я. Дзира та ін.

Одним з головних напрямів діяльності УІТ та «У І» в Україні стало сприяння розвитку грушевськознавства на материковій Україні. За визначенням Л. Винара, з 1990-1991 рр. почався новітній період наукового грушевськознавства, який ув'язу­ється з початком відродження української національної

1 Новий покажчик, оприлюднений в 1999 р., охоплює 1963-1998 рр.

історіографії безпосередньо в Україні1. Ряд українських істо­риків, зокрема Я. Дашкевич, С. Білокінь, Я. Ісаєвич, І. Гирич, Я. Грицак, Л. Зашкільняк, Л. Решодько та інші вже на почат­ку 1990-х рр. оприлюднили цікаві розвідки про видатного вченого і державного діяча. Праці П. Соханя, В. Ульяновського та С. Кіржаєва «М. С. Грушевський і Асаdemіа» (1993), Р. Пи­рога «Життя Михайла Грушевського. Останнє десятиліття» (1993), як і інших дослідників, сприяли поверненню імені Ве­ликого Українця до широкого загалу пострадянської України.

Принципове значення для руйнації стереотипів комуністич­ної ідеології щодо особи лідера української національної історіографії Михайла Грушевського і повернення радянських істориків до його схеми українського історичного процесу ма­ла вступна стаття до репринтного перевидання першого тому «Історії України-Руси»2 двох авторитетних істориків В. Смолія та П. Соханя під промовистою назвою «Видатний історик Ук­раїни». У ній наголошувалося, що М. Грушевський - «визнач­ний історик і патріот свого народу, який створив перше найбільш повне, узагальнююче дослідження з історії України від найдавніших часів до другої половини XVII ст. »3. Хоч у цій статті ще фігурували рудименти старих підходів, на зразок:

«визнав радянську владу», «висловив готовність служити їй», однак однозначно визнавалося, що узагальнюючий система­тичний курс історії України був створений на основі розробле­ної М. Грушевським схеми і періодизації. Автори підкреслю­вали, що М. Грушевський категорично заперечив домагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, спад­коємцем якої вважав виключно «українсько-руську народ­ність», а історія Київської держави належить українцям. Галицько-Волинську державу вчений розглядав як спадкоємицю і продовжувача історичних традицій, започаткованих у Київський період. Далі в статті говорилося, що М. Грушевсь­кий поставив і розв'язав фундаментальне питання про зарод­ження і розвиток українського козацтва. Запорозької Січі як продукту всієї попередньої історії України, як вогнища ко-

1 Винар Л. Грушевськознавство: генеза й історичний розвиток. -Київ-Львів-Нью-Йорк-Торонто, 1998. - С. 25.

2 Видання підтримали Центр імені Петра Яцика при Канадському інституті українських студій Альбертського університету та Архео­графічна комісія АН України.

3 Грушевський М. Історія України-Руси. В 11 т., 12 кн. - Т. 1. - К., 1991. -С.УIII.

зацької сили, солідарності, організованості у визвольній бо­ротьбі, а згодом і війні українського народу під проводом Б. Хмель­ницького. В. Смолій та П. Сохань завершили презентацію пер­шого тому «Історії України-Руси» висновком: М. Грушевський переконливо показав, що український народ пройшов довгий, складний і самобутній історичний шлях, вистраждав право на свою мову, етнічну культуру, власну державність, що творча спадщина вченого вражає надзвичайною актуальністю її пов­чального змісту для сьогодення.

Не менш важливе значення для переосмислення радянськи­ми істориками ролі М. Грушевського в українській історіо­графії мала друга вступна стаття до тому, підготовлена вже зга­дуваним американським істориком українського походження Омеляном Пріцаком «Історіософія Михайла Грушевського»1. Сама її назва реабілітувала в Україні поняття «історіософія», яке радянська пропаганда трактувала не інакше як «ворожу, буржуазну теорію». Самою постановкою проблеми української історіософії О. Пріцак підійшов до аналізу філософських засад української історіографії в контексті європейської історичної науки, вказавши на їх генетичний зв'язок з ідеями французь­ких просвітителів, німецьких романтиків, школи історії права Ф. Савіньї, позитивістської течії. Інтелектуальне зростання М. Грушевського оцінювалося як формування історика-пози­тивіста, прихильника ліберально-народницьких цінностей з культурно-національним забарвленням, еволюційного розвит­ку історичного процесу. О. Пріцак виокремив вплив паризької соціологічної школи на подальшу історіософію М. Грушев­ського, підвищення його інтересу до теорії факторів. Доміную­чими термінами його «Історії України-Руси» були «народ», «держава» і «герой в історії».

Нарешті, американський історик Френк Сисин у статті «По­вернення Михайла Грушевського» оптимістично стверджував, що вихід багатотомника «Історії України-Руси» є для україн­ців в Україні «другим відкриттям призабутих цінностей», а це дозволить зробити твір М. Грушевського доступним якомога ширшому колу читачів.

Переоцінка особи М. Грушевського та його спадщини мала вирішальне значення для зміни історіографічної ситуації в Ук­раїні, для поступового повернення частини радянських істо­риків до наукової схеми історії України, опрацьованої видат-

1 У тому ж 1991 р. ця праця О. Пріцака була оприлюднена окремою брошурою.

ним ученим. Паралельно радянські історики дедалі ширше опановували праці істориків української діаспори, особливо ті, що відбивали національно-державницький і консервативний напрями української історіографії. Ряд праць істориків діаспо­ри на початку 1990-х рр. служив навчальними посібниками для учителів, викладачів, студентів та учнів. Зокрема, корис­тувалися популярністю книга А. Жуковського та О. Субтельного «Нарис історії України» (Львів, 1991), О. Субтельного «Україна: Історія» (1991). Написані у популярній формі, вони на основі наукової схеми М. Грушевського, але з акцентом на етнодержавотворчі процеси, висвітлювали історію українсько­го народу від найдавніших часів до другої половини 1980-х рр. У тому ж, 1991 р. видавництво «Світ» (Львів) у серії «Пам'ят­ки історичної думки України» оприлюднило двотомний «Нарис історії України» Д. Дорошенка однією книгою. Цей справжній синтез української історії відкривався оглядом ук­раїнської історичної думки й наукових історичних досліджень з кінця XIX до середини XX ст. Окремий розділ присвячувався схемі історії Східної Європи в зв'язку з історією України, з'ясуванню назв «Русь» і «Україна», містив характеристику джерельної бази. В усіх наступних розділах давався виклад конкретно-історичного матеріалу з аналізом джерел і літерату­ри починаючи з доісторичних часів до початку XX ст. Великий резонанс викликали «Нариси з історії нової України» І. Лисяка-Рудницького (Львів, 1991).

У 1992 р. був опублікований двотомник «Історія України» Н. Полонської-Василенко з ґрунтовною вступною статтею В. Ульяновського. Особливий інтерес до нього виявили викла­дачі історії України і студенти вузів, оскільки кожна його тема розпочиналася оглядом історіографії та джерел, давалися по­силання на літературу. Цей європейський підхід до викладу історичного матеріалу був повчальним і з точки зору методики викладання.

Важливе значення мала публікація в Україні фундаменталь­ної праці професора Українського католицького університету в Римі, доктора їсидора Нагаєвського «Історія української дер­жави двадцятого століття». Вона присвячувалась 1000-літтю хрещення Руси-У країни, була видана в Римі в 1989 р., а в Києві опублікована в 1993 р. У «Післяслові» автор наголошу­вав, що «нація без держави є неповна і незакінчена», а «утво­рення й збереження держави було, є й буде найвищим ідеалом нації на землі», що лише сильна Україна як держава зможе Жити з Москвою і Варшавою в добросусідських взаєминах.

Викладачі і студенти вузів України з інтересом знайомили­ся із літературою націоналістичного спрямування, яка почала пересилатися і видаватися в Україні, зокрема брошурою М. Міхновського «Самостійна Україна», працею Д. Донцова «Дух нашої давнини», творами С. Бандери, А. Мельника, Я. Стецька та ін.

Прилучення радянських істориків до національно-держав­ницької концепції української історії, що її обстоювала діаспорська історіографія, відіграло важливу роль у зміні їх пог­лядів на предмет історії України. Водночас вони знайомилися з пам'ятками історичної думки, створеними на материковій Україні, з працями М. Костомарова, П. Куліша, В. Антонови­ча, М. Драгоманова, М. Грушевського, М. Аркаса, І. Франка, О. Єфименко та ін. Було оприлюднено «Історію Русів» у літе­ратурному перекладі І. Драча.

Винятково важливе значення мало повернення з спецхранів класичних праць з української історії. Багато з них перевида­валися масовими тиражами, зокрема було репринтно відтворе­но видання 1913 р. «Ілюстрованої історії України» М. Гру­шевського (1990), його «Очерки истории украинского народа». У 1990 р. «Вища школа» оприлюднила факсимільне видання «Історії України-Руси» М. Аркаса з вступним словом та комен­тарями В. Сарбея. Побачила світ книга О. Єфименко «Історія українського народу» (1990). Ці праці підготували до переви­дання В. Смолій, Ф. Шевченко, Н. Яковенко, В. Ричка, О. Гуржій та інші історики.

У 1990 р. було здійснене репринтне видання книги В. Вин-ниченка «Відродження нації» у 2-х частинах. У серії «Пам'ятки історичної думки України» вийшов тритомник Д. Яворниць-кого «Історія запорозьких козаків» (1990-1991), що мало важ­ливе значення для дослідження і відродження українського козацтва.

У таких умовах, коли переважна більшість праць радян­ської історіографії, особливо з нової та новітньої історії, втра­тили актуальність, поява пам'яток класичної української істо­ричної думки, досліджень істориків з української діаспори заклала солідний фундамент для утвердження нової історіо­графічної ситуації в Україні, для засвоєння радянськими істориками надбань зарубіжної і національної науки. На пріоритетне місце висувалося завдання руйнації стереотипів та міфів, створених у імперські та радянські часи, які щонаймен­ше протягом двох століть насаджувалися владою в суспільній свідомості. За обставин, коли відроджувалася Українська дер-

жава, утверджувалася її самостійність, ці стереотипи виступа­ли не тільки як гальмо державотворчих процесів, але й стри­мували відновлення національних традицій української історіографії. Ось чому, «реабілітація в правах» праць ук­раїнських істориків національно-державницького спрямуван­ня, на які протягом тривалого часу було накладено «ідео­логічне вето» ставало важливою умовою зміни парадигми істо­ричного мислення.

Велику роль у долученні істориків України до надбань світової та національної історіографії відігравала історична та суспільно-політична періодика. Йдеться, насамперед, про «Український історичний журнал», на сторінках якого на рубежі 1980-1990-х рр. було оприлюднено немало статей відо­мих радянських істориків, які засвідчували еволюцію їх пог­лядів, відхід від ідеологічних стереотипів минулого. Це був приклад для інших істориків. Важливі науково-популярні публікації з історичної тематики вміщувалися на сторінках журналів «Наука і суспільство», «Трибуна лектора», «Пам'ят­ки України», «Архіви України», «Людина і світ» та ін. Ці публікації з історії української державності, національної символіки, класичної антропології позитивно впливали на зміни в суспільній свідомості.

До поширення історичних знань активно долучилися літера­турні видання: часописи «Київ», «Дзвін», «Дніпро», «Вітчиз­на», «Всесвіт» і, особливо, «Літературна Україна», яка трива­лий час була лідером у пропаганді національно-державницької думки.

Частина компартійної періодики була трансформована в громадянські або відомчі видання. Наприклад, на базі «Ко­муніста України» після заборони діяльності КПУ почав вида­ватися журнал «Віче» як видання Верховної Ради. Замість ча­сопису «Під прапором ленінізму» став виходити журнал «Політика і час». З початку 1990-х рр. стали засновуватись нові видання, як, наприклад, «Київська старовина»1, «Полі­тична думка» та ін. Новим явищем було створення регіональ­них часописів: «Бористен», «Кур'єр Кривбасу».

Свіжий струмінь внесли діаспори! часописи, насамперед ті, які почали видаватися в Україні. Йдеться, зокрема, про про­фесійний історичний журнал «Український історик», який став об'єднуючим друкованим органом істориків діаспори і ма-

1 За згодою частина його засновників на чолі з А. Денисенком ство­рили історичний журнал «Пам'ять століть».

терикової України. В Україну було перенесене видання «Сучас­ності», що традиційно приділяла увагу історичній тематиці. Патріотичні статті національно-державницького спрямування публікували новостворені часописи «Розбудова держави», «Ук­раїнське військо» та ін. Звичайно, антиукраїнські сили як в Україні, так і за її межами намагалися загальванізувати пози­тивні зміни в історіографічній ситуації, чинили перешкоди, в т. ч. фінансові для прогресивних видань.

Досвід перебудовних років засвідчив, що ніщо так не впли­вало на зміни в світогляді істориків, їх методологічні пере­орієнтації як особисті фахові контакти з вітчизняними та за­рубіжними колегами. Як уже зазначалося, чимало українознавців з діаспори, в т. ч. й істориків, брали участь у наукових конференціях, виступали з публічними лекціями, читали кур­си для студентів. Зокрема професори О. Пріцак та Т. Гунчак читали курси з історіософії та джерелознавства історії України в Київському університеті ім. Т. Шевченка, професор О. Субтельний виступав з лекціями на семінарах істориків у Львові та Києві. Активну участь у поширенні здобутків Українського історичного товариства, досягнень грушевськознавства прова­див редактор «Українського історика» Л. Винар. До форму­вання нової парадигми української історії самовіддано долучи­лися Я. Пеленський, М. Плав'юк та інші вихідці з діаспори, що повернулися в Україну.

У вересні 1990 р. у Славську, що на Львівщині, відбувся круг­лий стіл українських істориків з України та діаспори (Чехія, Словаччина, Польща, Франція, США, Канада) з вузлових проб­лем української історіографії: Київська Русь, історія україн­ської культури і релігійного життя, історія козаччини, нової до­би і суспільно-політичного руху1. У доповідях Я. Дашкевича, О. Пріцака, О. Субтельного, А. Жуковського, М. Богачевської-Хом'як, С. Козака, В. Маркуся, Я. Грицака, А. Бойка, Я. Ісає-вича, Ф. Сисина, В. Грабовича, М. Мушинки, П. Соханя, О. Романіва, Б. Боцюрківа, Г. Швидько, О. Путрі, Л. Винара, І. Бу-тича, Ю. Сливки, О. Купчинського та інших викривалися деформації в українській історіографії, фальсифікації історії України радянською ідеологією, окреслювалися шляхи подо­лання спотворень і відновлення правдивої історії.

Важливе значення для розвитку нового історичного мислен­ня мали поїздки істориків України до західних країн, знайом-

1 Див. докладніше: Проблеми дослідження історії України. - Львів, 1993.

ство з українознавчими центрами у Європі та США. На почат­ку 1990-х рр. ряд науковців побував в Українському вільному університеті, в Українському дослідному інституті при Гарва­рдському університеті, в Канадському інституті українських студій та ін. Наприклад, у відповідь на перебування групи сту­дентів і аспірантів Гарвардського університету на чолі з істори­ком Марком Снайдером в Києві група суспільствознавців з Київського університету ім. Т. Шевченка побувала в Гарварді. Вони мали можливість спілкуватися і слухати лекції Р. Пайп-са, О. Пріцака, Г. Грабовича, Ф. Сисина та ін. Майбутні історики були вражені науковим рівнем навчального процесу, організацією науково-дослідної роботи. Після повернення до Києва студенти згадували слова професора О. Пріцака про те, що у нас одна мати - Україна, а всі ми - її діти, то ж маємо дба­ти про неї, про її історію.

Ефективною формою прилучення до надбань західної історіографії стало стажування українських істориків в універ­ситетах країн Західної Європи, США, Канади, в Українському вільному університеті, навчання у літніх школах тощо.

Нового змісту набували контакти викладачів і студентів Ук­раїни з своїми колегами з постсоціалістичних країн та постра­дянських республік: Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Болгарії, Литви, Латвії, Естонії та ін.

Отже, на рубежі 1980-1990-х рр. в умовах потужного руху за суверенізацію і державну незалежність України почала складатися нова історіографічна ситуація, одним з проявів якої стало поступове долучення радянських істориків до над­бань національної та світової історіографії. Це започаткувало трансформацію радянської історіографії в національну, її інтеграцію в світову.







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.