Світової і національної історіографії
Так звані «оксамитові революції», повалення тоталітарних режимів у країнах Східної та Центральної Європи, об'єднання Німеччини, ліквідація залізної завіси між Сходом і Заходом, лібералізація внутріполітичного життя заклали нові підстави для долучення істориків УРСР до надбань національної та світової історіографії. У червні 1989 р. українські вчені з УРСР та діаспори неподалік від Неаполя заснували Міжнародну асоціацію україністів (МАУ), Асоціацію українознавців республіки очолив І. Дзюба. У тому ж році була відновлена у Львові діяльність Наукового товариства ім. Т. Шевченка, головою якого став відомий учений О. Романів. На першому конгресі МАУ (1990), що проходив у Києві, були історики з багатьох країн, зокрема з США (О. Пріцак, Г. Грабович, Т. Гунчак, В. Маркусь), з Канади (О. Субтельний, Б. Кравченко) та ін. Конгрес проголосив 1991 рік міжнародним роком М. Грушевського. В його рамках з нагоди 125-річчя від дня народження найвидатнішого історика відбулися міжнародні та загальноукраїнські наукові конференції в Києві, Львові та інших містах. Прилучення частини колишніх радянських істориків до національно-демократичного процесу, їх відмова від ідеологічних стереотипів у трактуванні української історії, підвищення інтересу до життя українців за кордоном, до співпраці супроводжувалися активізацією національно-наукового руху української діаспори. Зокрема, у США в 1988 р. був започаткований науковий проект створення багатотомної «Енциклопедії української діаспори» під керівництвом професора політології університету в Чикаго В. Маркуся. Активізували свою діяльність усі українознавчі осередки за кордоном: У ВАН, УВУ, НТШ, УІТ, Український науковий інститут при Гарвардському університеті. Канадський інститут українських студій Альбертського університету та ін. Своєю діяльністю вони намагалися підтримати ті паростки прогресивних перемін, що проросли в історіографічному процесі в Україні, поступово переносити її на українське поле. Із зміною політичної ситуації в Україні поширювалася діяльність Українського історичного товариства та його наукового органу - «Українського історика» («УІ»), Титанічну працю в цій царині провів Президент УІТ та головний редактор «У І» Л. Винар, завдяки якому осередки УІТ були створені у Львові, Києві, Дніпропетровську, Ужгороді, Чернівцях, Острозі, Черкасах, Харкові, Дрогобичі та інших містах. «Український історик» набував статусу спільного фахового журналу істориків України і діаспори, географія його видання дістала таку схему: Нью-Йорк - Торонто - Київ - Львів - Мюнхен. Співредактором «УІ» з 1993 р. став М. Брайчевський, а одним із заступників редактора І. Гирич. З нагоди 30-річчя журналу Інститут української археографії і джерелознавства НАН України оприлюднив покажчик змісту «УІ» за 1963-1992 рр.1, а колекції часопису були передані до провідних бібліотек України, в т. ч. до Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського. На сторінках «У І» дедалі частіше стали публікуватися й історики України М. Брайчевський, С. Білокінь, Я. Дашкевич, Я. Дзира та ін. Одним з головних напрямів діяльності УІТ та «У І» в Україні стало сприяння розвитку грушевськознавства на материковій Україні. За визначенням Л. Винара, з 1990-1991 рр. почався новітній період наукового грушевськознавства, який ув'язується з початком відродження української національної 1 Новий покажчик, оприлюднений в 1999 р., охоплює 1963-1998 рр. історіографії безпосередньо в Україні1. Ряд українських істориків, зокрема Я. Дашкевич, С. Білокінь, Я. Ісаєвич, І. Гирич, Я. Грицак, Л. Зашкільняк, Л. Решодько та інші вже на початку 1990-х рр. оприлюднили цікаві розвідки про видатного вченого і державного діяча. Праці П. Соханя, В. Ульяновського та С. Кіржаєва «М. С. Грушевський і Асаdemіа» (1993), Р. Пирога «Життя Михайла Грушевського. Останнє десятиліття» (1993), як і інших дослідників, сприяли поверненню імені Великого Українця до широкого загалу пострадянської України. Принципове значення для руйнації стереотипів комуністичної ідеології щодо особи лідера української національної історіографії Михайла Грушевського і повернення радянських істориків до його схеми українського історичного процесу мала вступна стаття до репринтного перевидання першого тому «Історії України-Руси»2 двох авторитетних істориків В. Смолія та П. Соханя під промовистою назвою «Видатний історик України». У ній наголошувалося, що М. Грушевський - «визначний історик і патріот свого народу, який створив перше найбільш повне, узагальнююче дослідження з історії України від найдавніших часів до другої половини XVII ст. »3. Хоч у цій статті ще фігурували рудименти старих підходів, на зразок: «визнав радянську владу», «висловив готовність служити їй», однак однозначно визнавалося, що узагальнюючий систематичний курс історії України був створений на основі розробленої М. Грушевським схеми і періодизації. Автори підкреслювали, що М. Грушевський категорично заперечив домагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, спадкоємцем якої вважав виключно «українсько-руську народність», а історія Київської держави належить українцям. Галицько-Волинську державу вчений розглядав як спадкоємицю і продовжувача історичних традицій, започаткованих у Київський період. Далі в статті говорилося, що М. Грушевський поставив і розв'язав фундаментальне питання про зародження і розвиток українського козацтва. Запорозької Січі як продукту всієї попередньої історії України, як вогнища ко- 1 Винар Л. Грушевськознавство: генеза й історичний розвиток. -Київ-Львів-Нью-Йорк-Торонто, 1998. - С. 25. 2 Видання підтримали Центр імені Петра Яцика при Канадському інституті українських студій Альбертського університету та Археографічна комісія АН України. 3 Грушевський М. Історія України-Руси. В 11 т., 12 кн. - Т. 1. - К., 1991. -С.УIII. зацької сили, солідарності, організованості у визвольній боротьбі, а згодом і війні українського народу під проводом Б. Хмельницького. В. Смолій та П. Сохань завершили презентацію першого тому «Історії України-Руси» висновком: М. Грушевський переконливо показав, що український народ пройшов довгий, складний і самобутній історичний шлях, вистраждав право на свою мову, етнічну культуру, власну державність, що творча спадщина вченого вражає надзвичайною актуальністю її повчального змісту для сьогодення. Не менш важливе значення для переосмислення радянськими істориками ролі М. Грушевського в українській історіографії мала друга вступна стаття до тому, підготовлена вже згадуваним американським істориком українського походження Омеляном Пріцаком «Історіософія Михайла Грушевського»1. Сама її назва реабілітувала в Україні поняття «історіософія», яке радянська пропаганда трактувала не інакше як «ворожу, буржуазну теорію». Самою постановкою проблеми української історіософії О. Пріцак підійшов до аналізу філософських засад української історіографії в контексті європейської історичної науки, вказавши на їх генетичний зв'язок з ідеями французьких просвітителів, німецьких романтиків, школи історії права Ф. Савіньї, позитивістської течії. Інтелектуальне зростання М. Грушевського оцінювалося як формування історика-позитивіста, прихильника ліберально-народницьких цінностей з культурно-національним забарвленням, еволюційного розвитку історичного процесу. О. Пріцак виокремив вплив паризької соціологічної школи на подальшу історіософію М. Грушевського, підвищення його інтересу до теорії факторів. Домінуючими термінами його «Історії України-Руси» були «народ», «держава» і «герой в історії». Нарешті, американський історик Френк Сисин у статті «Повернення Михайла Грушевського» оптимістично стверджував, що вихід багатотомника «Історії України-Руси» є для українців в Україні «другим відкриттям призабутих цінностей», а це дозволить зробити твір М. Грушевського доступним якомога ширшому колу читачів. Переоцінка особи М. Грушевського та його спадщини мала вирішальне значення для зміни історіографічної ситуації в Україні, для поступового повернення частини радянських істориків до наукової схеми історії України, опрацьованої видат- 1 У тому ж 1991 р. ця праця О. Пріцака була оприлюднена окремою брошурою. ним ученим. Паралельно радянські історики дедалі ширше опановували праці істориків української діаспори, особливо ті, що відбивали національно-державницький і консервативний напрями української історіографії. Ряд праць істориків діаспори на початку 1990-х рр. служив навчальними посібниками для учителів, викладачів, студентів та учнів. Зокрема, користувалися популярністю книга А. Жуковського та О. Субтельного «Нарис історії України» (Львів, 1991), О. Субтельного «Україна: Історія» (1991). Написані у популярній формі, вони на основі наукової схеми М. Грушевського, але з акцентом на етнодержавотворчі процеси, висвітлювали історію українського народу від найдавніших часів до другої половини 1980-х рр. У тому ж, 1991 р. видавництво «Світ» (Львів) у серії «Пам'ятки історичної думки України» оприлюднило двотомний «Нарис історії України» Д. Дорошенка однією книгою. Цей справжній синтез української історії відкривався оглядом української історичної думки й наукових історичних досліджень з кінця XIX до середини XX ст. Окремий розділ присвячувався схемі історії Східної Європи в зв'язку з історією України, з'ясуванню назв «Русь» і «Україна», містив характеристику джерельної бази. В усіх наступних розділах давався виклад конкретно-історичного матеріалу з аналізом джерел і літератури починаючи з доісторичних часів до початку XX ст. Великий резонанс викликали «Нариси з історії нової України» І. Лисяка-Рудницького (Львів, 1991). У 1992 р. був опублікований двотомник «Історія України» Н. Полонської-Василенко з ґрунтовною вступною статтею В. Ульяновського. Особливий інтерес до нього виявили викладачі історії України і студенти вузів, оскільки кожна його тема розпочиналася оглядом історіографії та джерел, давалися посилання на літературу. Цей європейський підхід до викладу історичного матеріалу був повчальним і з точки зору методики викладання. Важливе значення мала публікація в Україні фундаментальної праці професора Українського католицького університету в Римі, доктора їсидора Нагаєвського «Історія української держави двадцятого століття». Вона присвячувалась 1000-літтю хрещення Руси-У країни, була видана в Римі в 1989 р., а в Києві опублікована в 1993 р. У «Післяслові» автор наголошував, що «нація без держави є неповна і незакінчена», а «утворення й збереження держави було, є й буде найвищим ідеалом нації на землі», що лише сильна Україна як держава зможе Жити з Москвою і Варшавою в добросусідських взаєминах. Викладачі і студенти вузів України з інтересом знайомилися із літературою націоналістичного спрямування, яка почала пересилатися і видаватися в Україні, зокрема брошурою М. Міхновського «Самостійна Україна», працею Д. Донцова «Дух нашої давнини», творами С. Бандери, А. Мельника, Я. Стецька та ін. Прилучення радянських істориків до національно-державницької концепції української історії, що її обстоювала діаспорська історіографія, відіграло важливу роль у зміні їх поглядів на предмет історії України. Водночас вони знайомилися з пам'ятками історичної думки, створеними на материковій Україні, з працями М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, М. Драгоманова, М. Грушевського, М. Аркаса, І. Франка, О. Єфименко та ін. Було оприлюднено «Історію Русів» у літературному перекладі І. Драча. Винятково важливе значення мало повернення з спецхранів класичних праць з української історії. Багато з них перевидавалися масовими тиражами, зокрема було репринтно відтворено видання 1913 р. «Ілюстрованої історії України» М. Грушевського (1990), його «Очерки истории украинского народа». У 1990 р. «Вища школа» оприлюднила факсимільне видання «Історії України-Руси» М. Аркаса з вступним словом та коментарями В. Сарбея. Побачила світ книга О. Єфименко «Історія українського народу» (1990). Ці праці підготували до перевидання В. Смолій, Ф. Шевченко, Н. Яковенко, В. Ричка, О. Гуржій та інші історики. У 1990 р. було здійснене репринтне видання книги В. Вин-ниченка «Відродження нації» у 2-х частинах. У серії «Пам'ятки історичної думки України» вийшов тритомник Д. Яворниць-кого «Історія запорозьких козаків» (1990-1991), що мало важливе значення для дослідження і відродження українського козацтва. У таких умовах, коли переважна більшість праць радянської історіографії, особливо з нової та новітньої історії, втратили актуальність, поява пам'яток класичної української історичної думки, досліджень істориків з української діаспори заклала солідний фундамент для утвердження нової історіографічної ситуації в Україні, для засвоєння радянськими істориками надбань зарубіжної і національної науки. На пріоритетне місце висувалося завдання руйнації стереотипів та міфів, створених у імперські та радянські часи, які щонайменше протягом двох століть насаджувалися владою в суспільній свідомості. За обставин, коли відроджувалася Українська дер- жава, утверджувалася її самостійність, ці стереотипи виступали не тільки як гальмо державотворчих процесів, але й стримували відновлення національних традицій української історіографії. Ось чому, «реабілітація в правах» праць українських істориків національно-державницького спрямування, на які протягом тривалого часу було накладено «ідеологічне вето» ставало важливою умовою зміни парадигми історичного мислення. Велику роль у долученні істориків України до надбань світової та національної історіографії відігравала історична та суспільно-політична періодика. Йдеться, насамперед, про «Український історичний журнал», на сторінках якого на рубежі 1980-1990-х рр. було оприлюднено немало статей відомих радянських істориків, які засвідчували еволюцію їх поглядів, відхід від ідеологічних стереотипів минулого. Це був приклад для інших істориків. Важливі науково-популярні публікації з історичної тематики вміщувалися на сторінках журналів «Наука і суспільство», «Трибуна лектора», «Пам'ятки України», «Архіви України», «Людина і світ» та ін. Ці публікації з історії української державності, національної символіки, класичної антропології позитивно впливали на зміни в суспільній свідомості. До поширення історичних знань активно долучилися літературні видання: часописи «Київ», «Дзвін», «Дніпро», «Вітчизна», «Всесвіт» і, особливо, «Літературна Україна», яка тривалий час була лідером у пропаганді національно-державницької думки. Частина компартійної періодики була трансформована в громадянські або відомчі видання. Наприклад, на базі «Комуніста України» після заборони діяльності КПУ почав видаватися журнал «Віче» як видання Верховної Ради. Замість часопису «Під прапором ленінізму» став виходити журнал «Політика і час». З початку 1990-х рр. стали засновуватись нові видання, як, наприклад, «Київська старовина»1, «Політична думка» та ін. Новим явищем було створення регіональних часописів: «Бористен», «Кур'єр Кривбасу». Свіжий струмінь внесли діаспори! часописи, насамперед ті, які почали видаватися в Україні. Йдеться, зокрема, про професійний історичний журнал «Український історик», який став об'єднуючим друкованим органом істориків діаспори і ма- 1 За згодою частина його засновників на чолі з А. Денисенком створили історичний журнал «Пам'ять століть». терикової України. В Україну було перенесене видання «Сучасності», що традиційно приділяла увагу історичній тематиці. Патріотичні статті національно-державницького спрямування публікували новостворені часописи «Розбудова держави», «Українське військо» та ін. Звичайно, антиукраїнські сили як в Україні, так і за її межами намагалися загальванізувати позитивні зміни в історіографічній ситуації, чинили перешкоди, в т. ч. фінансові для прогресивних видань. Досвід перебудовних років засвідчив, що ніщо так не впливало на зміни в світогляді істориків, їх методологічні переорієнтації як особисті фахові контакти з вітчизняними та зарубіжними колегами. Як уже зазначалося, чимало українознавців з діаспори, в т. ч. й істориків, брали участь у наукових конференціях, виступали з публічними лекціями, читали курси для студентів. Зокрема професори О. Пріцак та Т. Гунчак читали курси з історіософії та джерелознавства історії України в Київському університеті ім. Т. Шевченка, професор О. Субтельний виступав з лекціями на семінарах істориків у Львові та Києві. Активну участь у поширенні здобутків Українського історичного товариства, досягнень грушевськознавства провадив редактор «Українського історика» Л. Винар. До формування нової парадигми української історії самовіддано долучилися Я. Пеленський, М. Плав'юк та інші вихідці з діаспори, що повернулися в Україну. У вересні 1990 р. у Славську, що на Львівщині, відбувся круглий стіл українських істориків з України та діаспори (Чехія, Словаччина, Польща, Франція, США, Канада) з вузлових проблем української історіографії: Київська Русь, історія української культури і релігійного життя, історія козаччини, нової доби і суспільно-політичного руху1. У доповідях Я. Дашкевича, О. Пріцака, О. Субтельного, А. Жуковського, М. Богачевської-Хом'як, С. Козака, В. Маркуся, Я. Грицака, А. Бойка, Я. Ісає-вича, Ф. Сисина, В. Грабовича, М. Мушинки, П. Соханя, О. Романіва, Б. Боцюрківа, Г. Швидько, О. Путрі, Л. Винара, І. Бу-тича, Ю. Сливки, О. Купчинського та інших викривалися деформації в українській історіографії, фальсифікації історії України радянською ідеологією, окреслювалися шляхи подолання спотворень і відновлення правдивої історії. Важливе значення для розвитку нового історичного мислення мали поїздки істориків України до західних країн, знайом- 1 Див. докладніше: Проблеми дослідження історії України. - Львів, 1993. ство з українознавчими центрами у Європі та США. На початку 1990-х рр. ряд науковців побував в Українському вільному університеті, в Українському дослідному інституті при Гарвардському університеті, в Канадському інституті українських студій та ін. Наприклад, у відповідь на перебування групи студентів і аспірантів Гарвардського університету на чолі з істориком Марком Снайдером в Києві група суспільствознавців з Київського університету ім. Т. Шевченка побувала в Гарварді. Вони мали можливість спілкуватися і слухати лекції Р. Пайп-са, О. Пріцака, Г. Грабовича, Ф. Сисина та ін. Майбутні історики були вражені науковим рівнем навчального процесу, організацією науково-дослідної роботи. Після повернення до Києва студенти згадували слова професора О. Пріцака про те, що у нас одна мати - Україна, а всі ми - її діти, то ж маємо дбати про неї, про її історію. Ефективною формою прилучення до надбань західної історіографії стало стажування українських істориків в університетах країн Західної Європи, США, Канади, в Українському вільному університеті, навчання у літніх школах тощо. Нового змісту набували контакти викладачів і студентів України з своїми колегами з постсоціалістичних країн та пострадянських республік: Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Болгарії, Литви, Латвії, Естонії та ін. Отже, на рубежі 1980-1990-х рр. в умовах потужного руху за суверенізацію і державну незалежність України почала складатися нова історіографічна ситуація, одним з проявів якої стало поступове долучення радянських істориків до надбань національної та світової історіографії. Це започаткувало трансформацію радянської історіографії в національну, її інтеграцію в світову. ©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|