Главная | Обратная связь

XVIII.3. Соборність українських істориків

Мета:

З'ясувати особливості сучасного етапу розвитку української історіографії, зумовленого відновленням дер­жавної незалежності України і пов'язаного з відродженням національних традицій української історичної науки, повер­ненням Їй її природних функцій. Звернути увагу на методо­логічну переорієнтацію істориків України, їх співпрацю із зарубіжними ученими, зокрема української діаспори в ім'я створення наукової історії України, інтеграції української історіографії в європейську та світову.

Відновлення державного суверенітету і незалежності Ук­раїни, її міжнародне визнання, курс на демократизацію суспільного життя сприяли створенню нової історіографічної ситуації в і пострадянській Україні, поступовому очищенню істориків від ідеологічних догм минулого, осягненню цивілізаційного розу­міння історичного процесу. Відхід від партійно-класового трактування історії, звільнення істориків від кон'юнктурних стереотипів тоталітарної доби відбувається суперечливо і не­послідовно, наштовхується на спротив прокомуністичних і проімперських сил. Основна частина колишніх радянських істориків ще й на сьогодні залишається в полоні пристосуван­ства і конформізму, насаджуваних протягом десятиріч ко­муністичних догм і методологічних принципів, побудованих на пріоритеті партійно-класових та проімперських підходів до Історичних подій і явищ. Істориків, що звільнялися від стерео­типів радянської історіографії, нерідко звинувачують у «зрад­ництві», «перефарбуванні», «перелицюванні» та кон'юнктурі.

Розвиток історичної науки, реформування історичних уста­нов, системи підготовки кадрів істориків стримується об'єктив­но-суб'єктивними труднощами державотворення, економічною кризою, політичним протистоянням національно-демократич­них і консервативно-проросійських сил, прорахунками в ін­теграційних процесах на шляху України до європейських та трансатлантичних структур.

Розбудова України як незалежної правової і демократичної держави стала лише імпульсом для переходу до нового етапу в розвитку української історіографії, створення справді науко­вої історії українського народу. 1990-ті роки характеризуються як радикальними змінами у тематиці наукових досліджень, у змісті викладання історичних дисциплін у всіх ланках освіти, створенням принципово нового покоління підручників і навчальної літератури, так і певною стагнацією української історіографії, зумовленою тяжінням частини істориків до сте­реотипів минулого, застарілих оцінок, регіональним підходом до оцінок загальноукраїнських проблем, недостатньою увагою до історіософських, світоглядних і методологічних засад ук­раїнської історичної науки. Особливо суперечливо і непо­слідовно відбувається переорієнтація частини старшого по­коління пострадянських істориків, утвердження соборності української історичної думки. Соборність української історич­ної думки, її інтеграція у світове поле історіографії збіглися у часі з глобалізацією цивілізаційних процесів у сучасному світі, гармонізацією міждержавних і міжнаціональних відносин, що відкриває шанс українським історикам осягнути здобутки світової історичної науки, не загубивши при цьому самобут­ність національних традицій.