Главная | Обратная связь

ХVІІІ.3. Соборність українських істориків

Аналізуючи розвиток української історіографії впродовж 90-х рр. XX ст. - початку XXI ст., не важко поміти­ти одну дуже важливу тенденцію - об'єднання зусиль і кон­солідацію більшості істориків материкової України та укра-

їнської діаспори навколо національно-державницької ідеї, формування своєрідної соборності національної історичної думки, її інтеграція у європейський та світовий історіо­графічний простір. Українська історична наука повертає собі втрачену соборність, замовчувані або забуті імена істориків, їхні праці, долається ворожнеча і відчуженість істориків радян­ського вишколу та істориків української діаспори. Після ба­гатьох десятиріч ідеологічної конфронтації і протистояння наступив. період порозуміння і співпраці істориків різних течій, наукових шкіл, політичних уподобань, незалежно від місця їхнього проживання, віку, історіософської орієнтації, творчих методів. Все це стало можливим завдяки новим реаліям, насамперед, відновленню державної незалежності України, її курсу на трансформацію від авторитаризму до демократії, корінним змінам на світовій арені.

Що ми розуміємо під поняттям соборності українських істо­риків, наскільки правомірно застосовувати його до оцінки тен­денцій історіографічного процесу?

Поняття соборності української історіографії є похідним від соборності України, під якою розуміють збирання в одній дер­жаві не тільки етнічних земель, всього українського народу, але і його суспільно-політичної, світоглядної та історичної думки. Як зазначав І. Курас, визначним досягненням україн­ської суспільно-політичної думки кінця XIX - початку XX ст. було те, що саме тоді дістала чітке обґрунтування ідея собор­ності земель України в самостійній державі¹.

Українська соборність не має нічого спільного з ідеями «Ве-ликопольщі», московським рухом збирання «исконно русских» земель. Це внутрішній рух за відродження поневоленої української нації, об'єднання її визвольних сил, збирання етнічних земель українського народу в одній державі, усвідом­лення української ідентичності в світовому вимірі. В історич­ному минулому провідниками соборного руху були визначні українські інтелектуали, діячі науки, літератури, мистецтва. Домінуючу роль у цьому русі займали історики, осередки української історичної науки в Києві, Львові, Харкові, Чер­нівцях, Одесі, Ужгороді, Чернігові, Полтаві, Катеринославі, Ніжині та інших містах. Історична і національна свідомість українського народу традиційно формувалася як соборна, а во-

¹ Див.: Курас І. Ф. Ідея соборності України: історія і сьогодення // Українська соборність: Ідея, досвід, проблеми. - К., 1999. - С. 4.

роги української державності завжди намагалися і намагають­ся (і не без успіху) завдати нищівного удару насамперед по со­борності України. На наш погляд, соборність національної історіографії - це такий її стан, коли в єдиний потік зли­ваються провідні течії і напрями історичної думки, консолі­дуються її представники навколо високих ідеалів української національної та державницької ідеї з метою глибокого, об'єк­тивного, всебічного й правдивого дослідження і висвітлення історії України, коли солідаризуються і акумулюються здобут­ки різних поколінь української історіографії, синтезуються їх наукові праці. Соборність - не арифметична сума істориків і їх здобутків, а нова ціннісна категорія, нова якість націо­нальної історичної науки.

Проблема повернення до соборності національної історіо­графії не є сугубо українським явищем. У тій чи іншій мірі наприкінці XX ст. з нею зіткнулися й історики багатьох інших держав як на пострадянському просторі, так і в країнах Східної і Центральної Європи, Азії. Можна згадати Німеччи­ну, Польщу, Чехію, Словаччину, Румунію, Болгарію, Угорщи­ну, Югославію, Хорватію, В'єтнам та ін. Однак для України ця проблема особливо гостра і болісна, оскільки вона зумовле­на історично, підігрівалася штучно і має свою специфіку сьо­годні. Довгим і тернистим був шлях українського народу до відновлення незалежної, соборної держави, але не менш склад­ним виявився і шлях до соборності національної історіографії. Найважче завдання полягало в тому, аби їй вивільнитися з-під чужого диктату, виокремитися, усамостійнитися, не пориваю­чи при цьому зв'язків з розвитком світової історичної науки.

Має рацію директор Канадського інституту українських студій 3. Когут, наголошуючи, що модерна українська історіо­графія від початку XX ст. формувалася у взаємодії з більш розвиненими історіографіями Східної Європи - польською та російською. Але заслуга учнів В. Антоновича і, насамперед, М. Грушевського в тому, що вони зробили «останній крок у звільненні логіки українського історичного процесу з-під інте­лектуального ярма російських і польських імперських візій», запропонували принципово відмінну схему української історії¹. Утвердження цієї схеми дещо в модернізованому вигляді в су­часній історіографії є важливим чинником її соборності.

¹ Когут 3. Формування української національної історіографії // Чет­вертий міжнародний конгрес україністів. Історія.- Ч. II. - С. 3,5-6.

Як зазначалося в попередніх лекціях, українська історична думка зародилася як соборна, формувалася, збагачувалася як соборний погляд української нації, її еліти на історію свого народу. В силу історичних обставин, коли єдине тіло України було штучно і силоміць розірване, розділене між Литвою і Польщею, а згодом - між Московським царством і Річчю Пос­политою, а ще пізніше між Російською та Австро-Угорською імперіями, між Радянським Союзом, Польщею, Румунією та Угорщиною, українські історики опинилися фізично роз'єдна­ними, чужинці намагалися накинути свої схеми історії україн­ського народу, нав'язати своє трактування подій, свої ідео­логічні доктрини, посіяти розбрат у середовищі українських істориків. Внаслідок цього українська історична наука знач­ною мірою втратила національну ідентичність та соборність.

У добу Української революції на основі Акта Злуки УНР та ЗУНР закладається ґрунт для політичної та етнічної собор­ності України і української історичної науки. Однак доля розпорядилася по-іншому: агресивна ескалація російського більшовизму, геополітичні зазіхання польських шовіністів, байдужість західних держав призвели не тільки до втрати національної державності, до нового поділу українських зе­мель, але й до того, що значні сили наших істориків і духовних пасторів опинилися в еміграції, а ті, хто залишився на підрадянській Україні, стали заручниками тоталітарної системи. Українська історіографія майже сімдесят років виявилася конфронтаційною, розірваною ніби на два ворогуючі табори:

так званий буржуазно-націоналістичний, представлений здебільшого істориками національно-державницької орієн­тації та української діаспори і марксистський - в СРСР-УРСР. Переломним рубежем на шляху до порозуміння, зближення і соборності української історичної думки стали політичні чин­ники; криза і крах тоталітарної системи, опозиційний рух за суверенізацію і незалежність України, розпад Союзу РСР, відновлення національної державності українців.

Нагадаємо, що означали ці події для української історичної думки?

По-перше, із спецхранів, спецфондів до нас повернулися заборонені, замовчувані, понищені, сфальсифіковані праці Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова, Володимира Антоновича, Ми­хайла Грушевського, Олександри Єфименко, Миколи Аркаса, Дмитра Багалія, Івана Крип'якевича, Сергія Єфремова, Воло­димира Винниченка, Симона Петлюри та ін.

По-друге, в Україну надійшли праці істориків, створені в діаспорі. Йдеться про дослідження Дмитра Дорошенка, Івана Лисяка-Рудницького, В'ячеслава Липинського, Олександра Оглоблина, Наталії Полонської-Василенко, Теодора Мацьківа, Любомира Винара, Петра Мірчука, Ореста Субтельного, Аркадія Жуковського, Омеляна Пріцака, Тараса Гунчака, Воло­димира Косика та ін. Особливо важливу роль у зміні парадиг­ми української історіографії, в переході радянських істориків на національно-демократичні засади трактування історії ук­раїнського народу відіграло кілька видань масовим тиражем книги О. Субтельного «Україна: Історія».

По-третє, під впливом політичних перемін переважна більшість радянських істориків, у тому числі й колишніх істо­риків КПРС, насамперед тих, що сповідували ідеали націонал-комунізму або були не байдужі до національно-державниць­ких інтересів України, відреклися від комуністичної ідеології, розірвали з теорією і практикою тоталітаризму, стали на дер­жавницькі позиції, зуміли переосмислити оцінки вузлових подій, фактів, процесів, явищ і персоналій української історії, активно долучилися як до науково-дослідної роботи, так і до викладання історії України. За короткий час були видані нові шкільні підручники, курси лекцій з історії України, із всесвітньої історії, налагодилася підготовка нової генерації наукових кадрів, захист кандидатських і докторських дисер­тацій. Велику допомогу в цій справі надали історики україн­ської діаспори.

Все це стало запорукою поступового відновлення соборності української історичної думки. Звичайно, це не механічний про­цес, він проходить суперечливо, часом наштовхується на труд­нощі, опір консерваторів. Дає про себе знати строкатість самого складу українських пострадянських істориків. За словами Я. Дашкевича, серед них: старша генерація, що вчилася ще за сталінськими підручниками, середня, яка формувалася в добу застою, і молодша генерація - це «діти перебудови», які досить активно входять у науку. Автор виділив ще одну групу істо­риків - «сучасних міфотворців», що ідеологічно закомплексо­вані в дусі націоналізму, або комунізму чи клерикалізму¹.1 все ж, на зміну критеріям географічним (хто з істориків де жив і працював), ідеологічним приходить розуміння української

¹ Дашкевич Я. Дорогами української Кліо: про стан історичної на­уки в Україні. - К., 1993.

національної ідеї, національно-державницького підходу, по­треба прислужитися Україні, її сучасному і майбутньому.

Соборність відкриває якісно новий етап у розвитку україн­ської історіографії. Українське історичне товариство стає все­українським об'єднанням науковців-істориків, розгортається діяльність Академії історичних наук, Товариства Нестора Літописця. Часописи «Український історик», «Український історичний журнал» «Пам'ять століть», деякі інші трансфор­муються у нові наукові видання. Водночас назріває потреба в загальноукраїнських виданнях, які б виходили українською та іноземними мовами.

Важливими осередками соборності української історичної думки стають Інститут історії України, Інститут української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського, Інсти­тут українознавства ім. І. Крип'якевича, Інститут археології, інші установи НАН України, університетські кафедри історії та історичні факультети, насамперед, класичних, нині національ­них університетів: Київського, Львівського, Харківського, Одеського, Чернівецького, Дніпропетровського, Ужгородського, національних університетів «Києво-Могилянська академія» та «Острозька академія».

Висловлені міркування аж ніяк не означають, що україн­ська історична думка вже досягла соборності. Очевидно, пра­вильно говорити про поступове повернення їй соборності у пов­ному розумінні цього слова.

Слід мати на увазі, що історики діаспори, українознавчі центри, осередки НТШ, УВУ, УВАН, Українське історичне то­вариство, Український дослідний інститут Гарвардського університету, очолюваний професором Романом Шпорлюком, його кафедра історії. Канадський інститут українських студій, українознавчі кафедри Колумбійського, Каліфорнійського, Іллінойського та інших університетів США, а також універси­тетів Канади, Італії, Франції та інших країн після проголо­шення незалежності України не згорнули, а навпаки, активі­зували свою діяльність. Вони продовжують надавати допомогу в підготовці нового покоління українських істориків шляхом читання лекцій, стажування, інвестицій у наукові програми, видання навчальної літератури. У 1998 р. 19 студентів з Києва, Львова, Харкова, Тернополя, Луганська, Полтави, Вінниці, Дрогобича, Кіровограда та Чернівців навчалися у Гарвард­ській літній школі українознавства, прослухали інтенсивні курси з української історії, політології, які читали професори американських університетів.

Українську дослідну програму під егідою Іллінойського університету очолює професор Дмитро Штогрин, проводячи українознавчі конференції, диспути, наукові читання. У 1998 р. конференція розглядала «Проблеми української західної діас­пори», а в 2001 р. присвячувалася десятиріччю відновлення самостійності України, в якій брали участь учені з України В. Брюховецький, Б. Лановик, О. Романів, В. Сергійчук таін.

Велику роботу провадить Українська вільна академія наук (президент Олекса Біланюк) з штаб-квартирою у Мангетені (США). При Академії функціонує Музей-архів ім. Д. Антоно­вича (керівник В. Міяковська), що налічує майже 370 особових фондів, частина яких комп'ютеризовані (Ф. Вовка, В. Петрова, Є. Маланюка, В. Чехівського та ін.). УВАН тісно співпрацює з Науково-дослідним інститутом українознавства Міністерства освіти і науки України (директор Петро Кононенко).

Провідною українознавчою установою в Канаді протягом останніх двадцяти п'яти років залишається Інститут україн­ських студій (КІУС) при Альбертському університеті. Він ви­дає «Журнал українських студій» (редактор Роман Сенькус), у співпраці з НТШ у Сарселі (Франція) видав п'ятитомну анг­ломовну «Енциклопедію України» - найповнішу на сьогодні англомовну працю про Україну, її народ, історію і культуру. Науковці Центру досліджень історії України ім. Петра Яцика (з 1989 р.) взяли на себе переклад і англомовне видання «Історії України-Руси» М. Грушевського. Виступаючи на пре­зентації його сьомого тому в українському посольстві у Ваши­нгтоні (квітень 2000 р.), головний бібліотекар Конгресу США Джеймс Біллінгтон, знавець історії Східної Європи, назвав М. Грушевського «видатним науковцем, який за важких умов відбудував втрачену історію України». Історики КІУСу беруть участь в усіх міжнародних українознавчих акціях, у міжна­родних конгресах українознавців, у заходах по лінії УІТ.

У травні 2000 р. у Чернівцях проходив Міжнародний науко­вий конгрес Українського історичного товариства «Українська історична наука на порозі XXI століття». Взяли участь науковці з Інституту історії України, Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, Інституту україно­знавства ім. І. Крип'якевича, НТШ у Львові, Канаді, Європі, Польської асоціації україністів та ін. Доповіді Л. Винара, Ю. Макара, В. Вериги, О. Домбровського, Л. Зашкільняка, О. Добржанського, В. Масненка, Ю. Мицика, І. Гирича, О. Рубльова та інших охоплювали широкий спектр проблем української історії.

Виповнюється 40 років найавторитетнішому професійному об'єднанню істориків діаспори і України - Українському історичному товаристві (президент Любомир Винар) та його друкованому органу «Український історик». Після здобуття Україною незалежності почався новий етап в діяльності УІТ та УІ, коли їх осередки почали створюватися безпосередньо в Україні. На початок 2000 р. тут діє більше 10 осередків УІТ, у т. ч. у Києві (два), Львові, Дрогобичі, Чернівцях, Дніпропет­ровську, Черкасах, Запоріжжі, Острозі, Кам'янці-Поділь-ському, Тернополі, Івано-Франківську.

Найбільш впливовим способом підтримки наукових дослі­джень з боку УІТ є інвестиції у видання праць. Тільки за останнє п'ятиріччя при підтримці УІТ побачили світ праці Василя Вериги «Нариси історії України (кінець XIII - поч. XX ст.)» - Львів, 1996, Владислава Верстюка «Українська Центральна Рада», Київ, 1997, Любомира Винара «Грушевськознавство. Генеза й історичний розвиток» (1998), Олександра Домбровського «Студії з ранньої історії України» (1998), вибрані твори Михай­ла Брайчевського (1999), Олександра Оглоблина (1998) та ін.¹

Праці заокеанських істориків цікаві і повчальні як своїм змістом, так і формою та методикою викладу матеріалу. На­приклад, книга Тараса Гунчака «Україна: перша половина XX століття. Нариси політичної історії» (1993) уже тривалий час служить навчальним посібником для студентів. Вона відкривається аналізом громадсько-політичного життя на ру­бежі ХІХ-ХХ ст., у науково-популярній формі з'ясовуються особливості українського питання в роки Першої світової війни і його розв'язання в ході Української революції, відновлення Української держави. Автор подав нетрадиційне трактування таких проблем, як експорт більшовицької влади і «велике народовбивство» 1930-х рр., Україна в Другій світовій війні та ін. Закінчується книга розділом «Український некрополь», в якому аналізуються втрати України на фронтах війни, у пар­тизанських загонах, у полоні, на примусових роботах, у гітле­рівських і сталінських застінках. За його підрахунками, за роки війни Україна недорахувалася 14,5 млн чол. Важливо й те, що автор подав тексти деяких джерельних матеріалів, зок­рема чотирьох Універсалів УЦР, Статуту Генерального Секре­таріату, Конституції УНР, короткий виклад Постанови III Ве-

¹ Див.: докладніше Лановик Б., Матейко Р. та ін. Роль та місце ук­раїнської діаспори в становленні Української держави. — Тернопіль, 2001.

ликого Збору ОУН, Першої конференції поневолення народів Сходу Європи й Азії та ін.

Особисті контакти і співпраця пострадянських істориків та істориків української діаспори благотворно впливають на зміни в поглядах обох сторін, сприяють утвердженню довіри й взаємоповаги, виробленню узгоджених підходів до оцінки подій та явищ історії України. Співставлення поглядів постра­дянських та діаспорних істориків дозволяє синтезувати думки навколо дискусійних проблем, зокрема голодомору 1932— 1933 рр. С. Кульчицький вважає, що він став не стільки на­слідком комуністичного будівництва, скільки його інструмен­том. Голод був засобом терору для досягнення програмної мети РКП(б), визначеної ще в 1919 р. В. Косик вбачає причину голо­ду в тому, що сталінське керівництво штучно гіпертрофувало загрозу з боку західних держав, зокрема Великобританії, і, бо­ячись втратити Україну, намагалося «умиротворити» її з допо­могою голоду. Д. Мейс вбачає у голодоморі засіб тиску на селян з метою провести повну колективізацію сільського господар­ства. Ця політика не тільки мала економічне забарвлення, але й ув'язувалася з політичним курсом, національною політикою, спрямовувалася проти українізації. Синтез цих оцінок дозво­ляє максимально наблизитися до істини і наукового трактуван­ня мотивів і наслідків штучного голодомору 1930-х рр.

Ряд зарубіжних вчених українського походження обрані до складу Національної академії наук України, зокрема історики Аркадій Жуковський, Омелян Пріцак, етнограф Микола Му-шинка, долучені до підготовки енциклопедичних видань та інших наукових і педагогічних проектів.

Розпад СРСР, утворення незалежних держав мають своїм наслідком появу так званої східної української діаспори. Ве­ликі анклави українців, серед яких немало учених, прожива­ють у Російській Федерації, Казахстані, Білорусі, Молдові та інших державах. Цілком природним є формування у них ук­раїнознавчих та національно-культурних товариств, зростан­ня інтересу до української історії та культури, поява перших наукових осередків. Зокрема, при Московському державному відкритому педагогічному університеті створено Український університет (ректори Я. Ваграненко, В. Ідзьо), у Москві пра­цює Український історичний клуб. До речі, В. Ідзьо плідно досліджує княжу добу української державності, оприлюднив цікаву монографію під сміливою назвою «Українська держава у XIII ст.» (2001), книгу про українську діаспору в Росії (2002).

Ряд істориків українського походження працює також у С.-Пе­тербурзі, Воронежі, Курську, Ставрополі, Бєлгороді та інших містах, однак в Україні ще мало відомостей про їхню дослід­ницьку діяльність, особливо з точки зору їхнього внеску у зба­гачення української історичної думки.

Хочеться вірити, що поступово сформується світова корпо­рація українських істориків, консолідуючим стержнем якої стане високий моральний ідеал служіння своїй матері -Україні, її історичній пам'яті.

Таким чином, 90-ті рр. XX ст. - початок XXI ст. пов'язані не тільки з відновленням державної незалежності України, але й з відродженням національних традицій і формуванням собор­ності української історичної думки. Соборність історіографії не має нічого спільного з одноманітністю, монополією якоїсь однієї методології чи ідеології. Вона не заперечує розмаїття наукових напрямів і шкіл, широких наукових дискусій, плю­ралізму поглядів тощо. Українська історіографія вступила у нове тисячоліття в новій соборній якості. Вона представлена різними потоками наукових сил, дослідницьких напрямів, ха­рактеризується розмаїтістю наукових методів, але домінуючою простежується тенденція до консолідації істориків материкової України, західної і східної діаспори українців до соборності ук­раїнської історичної думки. Мотивація соборності зумовлюєть­ся прагненням українських істориків створити ґрунтовну, правдиву і об'єктивну наукову історію свого народу, сформува­ти національний погляд на зарубіжну історію, прискорити інтеграцію української історіографії в загальноєвропейський і світовий інтелектуальний простір.

Загальні висновки

Період 90-х рр. XX ст. — початок XXI ст. - це доба трансфор­мації українського суспільства, в т. ч. української історіографії від умов авторитарного режиму до демократії, відмови від руди­ментів ідеології тоталітаризму і осягнення національних та загальнолюдських цінностей. Визначальними тенденціями розвитку української історичної науки стали методологічна пере­орієнтація пострадянських істориків, засвоєння досвіду націо­нальної і зарубіжної історіографії, об'єднання зусиль учених материкової України та діаспори навколо вироблення нової концепції і створення справді наукової історії українського наро­ду. Вихід у світ «Історії України: Нове бачення», п'ятнадцятитом-

ника «Україна крізь віки», тритомника «Давня історія Ук­раїни», перших томів «Енциклопедії сучасної України», «Історії української культури», «Політичної історії України. XX сто­ліття», ряду ґрунтовних монографій з різних проблем і періодів української історії засвідчують, що відбувається поворот пост­радянських істориків до національно-державницької історіо­софії, до наукового осмислення етногенезу українського народу, його державотворчих зусиль у контексті європейської і світової науки.

Стримуючим чинником методологічного переозброєння части­ни істориків виступають системна криза, в якій опинилася Україна, повільність, непослідовність і затягування реформ, відсутність політичної стабільності і середнього класу, слабкість нової генерації істориків, що мають стимулювати трансфор­мацію суспільства від авторитаризму до демократії, інтеграцію української історіографії у європейський і світовий історіо­графічний простір.

Корінна ознака сучасного етапу розвитку української історич­ної науки - це тенденція до відновлення соборності, органічної цілісності національної історичної думки, сформованої за тися­чолітню історію.

Дванадцять років тому український історик С. Білокінь поста­вив на сторінках «Літературної України» риторичне запитання: «Чи маємо ми історичну науку?» і одночасно відповідав: «Її не­ма». За радянських часів тяглість її розвитку було перервано, цілу генерацію фахівців винищено, офіційна радянська історіо­графія деформувала і спотворювала масову суспільну свідомість. І ось тепер є всі підстави стверджувати: українська історична на­ука відроджується, саморозвивається, вона відтворює історичну правду, очищає суспільство від міфів та фальсифікацій, сприяє зміцненню української ідентичності, розбудові незалежної і де­мократичної України.

На зміну розколу українських істориків за географічно-регіональними, релігійними, методологічними відмінностями, ідеологічній конфронтації та протистоянню, відчуженості і во­рожнечі, що тривали протягом багатьох десятиріч і навіть століть, наступив період «збирання каміння», консолідації їх зусиль. Стрижнем соборності українських істориків стає усвідом­лення ними незалежності України, їх самоідентифікація з ук­раїнською ідеєю, об'єднання творчого потенціалу для створення наукової історії України, вироблення українського бачення світо­вого історичного процесу.

Запитання для самоконтролю

1. Що розуміють під методологічною переорієнтацією пострадянських істориків?

2. Які чинники відіграли домінуючу роль у зміні пара­дигми пострадянської історіографії?

3. Хто з сучасних українських істориків опрацьовує питання методології історії?

4. Яка роль історіографії в розвитку теоретико-методологічних проблем історичної науки?

5. Над яким пріоритетним завданням працює Інститут історії України НАН України?

6. Назвіть найважливіші узагальнюючі праці 90-х рр. XX ст. з історії України.

7. Які фактори, на вашу думку, стримують створення наукової історії українського народу?

8. Як ви розумієте нову концепцію історії України?

9. Що означає поняття «соборність української історіо­графії»?

10. Дайте стислу характеристику основних компонен­тів української соборної історіографії як чинників консолідації українських істориків.

ПІСЛЯМОВА

Український народ, як один з найдавніших та найбільших європейських етносів, за багатовікову історію ви­робив власну історичну думку, сформував свою систему науко­вих поглядів на історію України і світу. Прочитані лекції засвідчують, що витоки історичної думки на землях України сягають глибокої давнини, доісторичних часів, коли ще не існувало писемності. Наші пращури засобами усної творчості: міфів, легенд, оповідей, казок, пісень та дум намагалися пояс­нити навколишній світ, зафіксувати найважливіші події свого історичного буття і передати їх наступним поколінням. З ви­никненням писемності появився могутній інструментарій створення писемної історії. Поряд з писемними пам'ятками, літописами, хроніками, переказами, літературними творами відомості та знання з історії від покоління до покоління пере­давалися й усно, як жива історія. Потужний вплив на розвиток історичної думки справило прийняття і поширення християн­ства, зародження і розвиток друкарства.

Українська, як і світова історична думка, пройшла шлях від найпростіших уявлень до системи знань з історії, тобто до рівня наукового аналізу та узагальнення історичного процесу. Історією зародження і розвитку історичних знань займається історіо­графія. Українська історіографія - це спеціальна галузь історич­ної науки, яка вивчає історію, провідні тенденції і зако­номірності розвитку української історичної думки. Вона узагаль­нює досвід і результати діяльності істориків, наукових шкіл, історичних установ і видань, аналізує появу нових наукових ідей, концепцій, течій і напрямів, процес формування історичної свідомості суспільства, повноту і достовірність висвітлення істо­ричних подій і явищ, складання кадрового потенціалу про­фесійних істориків, виносить уроки з минулого досвіду розвитку історичних знань. Історіографія - це концентрований скарб істо­ричної пам'яті нації, завдяки якому український народ усупереч

імперській політиці асиміляції, політичного, соціального і ду­ховного пригноблення витримав усі випробування, самоідентифікувався, зберіг свою національну гідність, усвідомив силу своєї соборності, своєї історичної місії, активно долає комплекс «малоросійства», не допустив перетворення України в інтелекту­альну провінцію, а нині розбудовує незалежну державу.

Які висновки і повчальні уроки подає сучасному поколінню істориків досвід української історіографії? По-перше, розвиток історичної, науки зумовлюється загальними закономірно­стями суспільного буття. З одного боку, вона перебуває під впливом політичного, ідеологічного, соціального, національ­ного, економічного, культурного, релігійного життя суспіль­ства, правової системи держави, її політики у галузі науки і освіти, повноти забезпечення прав і свобод громадян, фінансової підтримки історичних досліджень, архівної та археографічної справи тощо. З другого - історична наука активно впливає на суспільний прогрес, формує науковий світогляд, історичну куль­туру, національну і державницьку свідомість громадян, їхні цінності й орієнтири. Українська історіографія засвідчує, що значною мірою завдяки збереженню історичної пам'яті, прим­ноженню історичних знань український народ вистояв під пре­сом насильницької асиміляції, репресій та ідеологічних інсину-ацій, відродив свою національну свідомість і державність.

По-друге, вивчення історії історичної науки дозволяє про­стежити зародження і розвиток її основних концепцій, осмис­лити її здобутки, повніше опанувати методологію історичного пізнання, його філософські засади, досвід і дослідницьку лабо­раторію провідних істориків. На прикладі старших генерацій формується сучасне покоління українських істориків, засвою­ючи повчальні зразки чесного і самовідданого служіння науці, любові до свого народу, жертовності в ім'я України, вірності принципам об'єктивності та правди. Твори київських і галиць­ко-волинських літописців, мислителів Острозької і Києво-Могилянської академій, провідників українського козацтва, учених Львівського, Харківського, Київського, Одеського, Чернівецького університетів заклали солідне підґрунтя для розвитку української історичної науки в XX ст., для створення наукової історії українського народу.

По-третє, українська історична думка за свою багатовікову історію була не тільки свідком, але й учасником перемог і по­разок свого народу, багатьох воєн, революційних потрясінь і визвольних змагань, перманентної окупації з боку чужих країн, репресій і голодоморів, втрати і будівництва національної

держави. Нашу історичну науку впродовж XX ст. розривали дер­жавні кордони, ідеологічне протистояння, боротьба методологій. Незважаючи на все це, українські історики ціною титанічних зусиль, а нерідко й самого життя, моральних тортур і пересліду­вань, компромісів опрацювали наукову схему історії України, сформували своє бачення світової історії, створили унікальну українську історіографію на кращих європейських зразках.

Українська історична наука вступила у третє тисячоліття як соборна національна думка, поступово звільняється від нашару­вань минулого, від поділів за ідеологічними критеріями - на ма­терикову і діаспорну. Історіографія дозволяє все краще, що було створене різними поколіннями істориків на Сході і Заході, на Півдні і Півночі, в Центрі України і за її межами, інтегрувати в єдину, соборну і неподільну національну історичну науку, зро­бити її надбанням всього українського народу. Дуже важливо, аби не втратити жодного міфу, легенди, літопису, хроніки, нау­кової розвідки, монографії, статті, жодної історичної праці, не забути жодного імені історика, його біографії і внеску в науку. Звичайно, маємо при цьому враховувати, в яких конкретно-історичних умовах жили і творили історики різних поколінь, до яких течій, напрямів, наукових шкіл, політичних партій, ідео­логічних угруповань вони належали, але головним критерієм їхньої оцінки має стати цінність для науки і нації створених ни­ми праць. Історіографія дозволяє осмислити українську істо­ричну думку від часів язичництва до сьогодення як цілісність, як надбання українського народу, його пам'ять, без якої не сформувалася б і не вижила українська нація.

По-четверте, українська історіографія закладає надійний ґрунт для того, щоб сучасне і наступні покоління істориків відчували себе спадкоємцями національних традицій історич­ної думки, повніше усвідомлювали своє місце в естафеті роз­витку історичних знань, свою високу місію і відповідальність не тільки перед сучасниками, але й попередниками. Винятко­во важливе значення у зв'язку з цим має осмислення цілісності української історіографії, її соборності, синтез знань, здобутих як на материковій Україні, так і в діаспорі.

Історіографія виступає потужним інструментом самоіден-тифікації української нації, зростання її національної і дер­жавницької самосвідомості, засобом історичної тяглості тра­дицій українського народу, його історичної думки. Наукові історичні школи В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Багалія, І. Крип'якевича, Ф. Шевченка, М. Ковальського, осередки Д. Дорошенка, В. Липинського, О. Оглоблина, Л. Винара в

діаспорі нагромадили колосальний досвід організації історич­них досліджень, який є невичерпним джерелом для науково-дослідних робіт в умовах незалежної України. Опора на цей досвід - важлива передумова виходу з кризи, яку переживає історична наука на пострадянському просторі, успадкувавши немало негативних нашарувань методологічного, кадрового та організаційного характеру від тоталітарного минулого ра­дянської доби, подолання рудиментів імперського мислення, комплексу. меншовартості.

По-п'яте, засвоєння уроків української історіографії за­стерігає нас від самоізоляції, самолюбування, відгородження від надбань світової історичної думки. Українська історична думка з княжих часів розвивалася і розвивається в контексті євро­пейської і світової історичної думки. Творчо засвоюючи досвід зарубіжних наукових шкіл, зокрема соціальної історії, історич­ного синтезу, історіософських течій гуманізму, просвітництва, позитивізму, кантіанства та ін., українська історична наука навіть за умов радянського тоталітаризму, завдяки науковим осередкам у діаспорі, не втратила своєї національної самобут­ності, свого романтично-народницького і подвижницького духу, національно-державницьких устремлінь.

Сучасний етап розвитку української історіографії характери­зується не тільки очищенням від стереотипів тоталітаризму, але й переосмисленням концептуальних підходів до вітчизняної і зарубіжної історії, засвоєнням новітніх методів дослідження.

Автор свідомий того, що вироблені за тисячу років україн­ським народом, його елітою, професійними істориками історичні знання настільки багаті і вагомі, що їх не можна докладно ви­класти в такому короткому курсі (за навчальним планом 36 год.). Лекції - це лише ключ до засвоєння багатющої скарбниці ук­раїнської історичної думки, путівник для орієнтації в її лабірин­тах. За ними має йти копітка самостійна робота, спрямована на опанування творчої спадщини наших учителів і попередників. У наступних посібниках і підручниках з історіографії більше ува­ги буде звернуто на історію наукових течій, поглядів істориків.

На завершення хочеться звернутися до читачів із словами: ми прагнули, аби якомога більше імен українських істориків, талановитих історичних праць не були забуті, щоб українська історіографія осмислювалася по-новому, через призму націо­нальних інтересів України, щоб вона повніше служила само­ствердженню української нації, її возвеличенню, реалізації української національної ідеї. Тож долучіться і Ви до цієї вели­кої, почесної та благородної місії української історіографії.