 |
|
Інформаційні права журналіста
1. Доступ до інформації: фактичні можливості громадян та ЗМІ.
2. Основні елементи свободи ЗМІ. Зловживання свободою ЗМІ.
3. Кримінальний захист права українських журналістів на професійну діяльність.
4. Інформація з обмеженим доступом.
5. Акредитація та інформаційний запит як форми доступу журналіста до інформації.
6. Стосунки журналіста із своїм джерелом інформації.
7. Звільнення журналіста та ЗМІ від відповідальності за розповсюдження недостовірної інформації: друковане видання, телерадіоорганізація, інформаційне агентство.
1. Вперше в Україні право на інформацію було законодавчо закріплене 1992 р. в ст. 9 Закону України «Про інформацію», за якою «всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій».
З прийняттям у червні 1996 р. нової Конституції України коло суб’єктів даного права і його суть значно розширено і викладено у такій термінологічній формулі: «Коженмає право вільно збирати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір» (ст. 34). Однак встановлені у ч. 3 цієї статті обмеження стосуються й наданого права.
Слід відзначити, що за режимом доступу інформація є відкритою і з обмеженим доступом (ст. 28 Закону «Про інформацію»). Доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом систематичних публікацій її в офіційних друкованих виданнях, поширення її засобами масової комунікації, безпосереднього надання її зацікавленим громадянам, державним органам та юридичним особам (ст. 29 Закону).
За українським законодавством привілеїв щодо отримання інформації з обмеженим доступом журналісти не мають, тобто така інформація не надається за самого лише пред’явлення журналістського посвідчення. Але переважним правом на отримання відкритої за режимом доступу інформації користуються громадяни, яким така інформація необхідна для виконання їхніх професійних обов’язків (названа стаття). Безперечно, журналісти тут є одними з перших.
Права журналіста в частині доступу до інформації викладені у ст. 26 Закону України «Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні» - «Права та обов’язки журналіста редакції», а також у ст. 58 Закону «Про телебачення і радіомовлення» - «Права творчого колективу та телерадіожурналістів». Інформаційні запити журналістів задовольняються безкоштовно. Журналістам законом гарантовано вільний доступ до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, за деякими обмеженнями, зумовленими специфікою цінностей та особливими умовами їхньої схоронності (ст. 26 Закону «Про друковані ЗМІ...»). При пред’явленні редакційного посвідчення чи іншого відповідного документа, що засвідчує його належність до друкованого ЗМІ, журналіст може перебувати в районі стихійного лиха, катастроф, у місцях аварій, масових безпорядків, на мітингах і демонстраціях, на територіях, де оголошено надзвичайний стан (там само).
Право доступу журналістів до урядової інформації втілено у ст. 2 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», де зазначено: «ЗМІ України відповідно до законодавства України мають право висвітлювати всі аспекти діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов’язані надавати ЗМІ повну інформацію про свою діяльність через відповідні інформаційні служби органів державної влади та органів місцевого самоврядування, забезпечувати журналістам вільний доступ до неї, крім випадків, передбачених Законом України «Про державну таємницю», не чинити на них будь-якого тиску і не втручатися в їх виробничий процес». Крім того, право на доступ до урядової інформації відображене у ст. 26, пп. 1–2 Закону «Про друковані ЗМІ...», де зазначено, що журналіст має право: «відвідувати державні органи влади, органи місцевого і регіонального самоврядування, а також підприємства, установи і організації та бути прийнятим їхніми посадовими особами», а також «відкрито здійснювати записи, в тому числі із застосуванням будь-яких технічних засобів, за винятком випадків, передбачених законом».
Серед переважних інформаційних прав журналіста можна назвати також право на акредитацію.
2. Основними елементами свободи ЗМІ є право шукати, отримувати, зберігати та розповсюджувати інформацію. Разом з тим законом чітко визначено, що є зловживаннями при реалізації права на інформацію, особливо в частині її поширення.
Зловживання правом на інформацію неприпустимо (ст. 46 Закону «Про інформацію»).
Це означає, що «інформація не може бути використана для закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини. Не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну або іншу передбачену законом таємницю, стосуються лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення (удочеріння), листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, крім випадків, передбачених законом».
Так само неприпустимо зловживати свободою ЗМІ (ст. 3 Закону «Про друковані ЗМІ...»):
«Друковані ЗМІ в Україні не можуть бути використані для:
поширення відомостей, розголошення яких забороняється статтею 46 Закону України «Про інформацію»;
закликів до захоплення влади, насильницької зміни конституційного ладу або територіальної цілісності України;
пропаганди війни, насильства і жорстокості;
розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі;
розповсюдження порнографії, а також з метою вчинення терористичних актів та інших кримінально караних діянь.
Забороняється використання друкованих ЗМІ для:
втручання в особисте життя громадян, посягання на їх честь і гідність;
розголошення будь-якої інформації, яка може призвести до вказання на особу неповнолітнього правопорушника без його згоди і згоди його представника».
3. Ст. 171 Кримінального кодексу України «Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів» містить дві частини:
«1. Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів – карається штрафом до п’ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.
2. Переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику, здійснюване службовою особою або групою осіб за попередньою змовою, – карається штрафом до двохсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до п’яти років, або позбавленням права обіймати певні посади на строк до трьох років».
4. Інформація з обмеженим доступом може бути конфіденційною або таємною (ст. 30 Закону України «Про інформацію»).
Конфіденційноюінформацією є/можуть бути відомості, що знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і можуть поширюватися за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.
Конфіденційна інформація має два підвиди – інформація як об’єкт власності та інформація про особу. До першого типу належить інформація професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, яку фізичні/юридичні особи створили власними силами і на свій кошт або отримали в інший законний спосіб, володіють нею і самостійно визначають режим доступу до неї згідно з ст. 38 Закону «Про інформацію» – «Право власності на інформацію». До категорії інформації про особу відносяться персональні дані, коло яких визначено ст. 23 Закону «Про інформацію».
Обмеження доступу до відкритої інформації заборонено (ст. 29 названого Закону). Необґрунтована відмова у наданні інформації і необґрунтоване віднесення окремих видів інформації до категорії інформації з обмеженим доступом визнається як порушення, і винні в цьому особи можуть притягатися до відповідальності.
Ст. 43 Закону «Про інформацію» уточнює: «Кожний учасник інформаційних відносин для забезпечення його прав, свобод і законних інтересів має право на одержання інформації про:
· діяльність органів державної влади;
· діяльність народних депутатів;
· діяльність органів місцевого і регіонального самоврядування;
· те, що стосується його особисто»,
тобто така інформація не може бути віднесена до категорії інформації з обмеженим доступом.
Конституцією України (ст. 50) заборонено засекречення інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту, гарантовано право на поширення такої інформації. Це обумовлено правом кожного на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Окрім того, до конфіденційної інформації не можуть бути віднесені відомості (ст. 30 Закону «Про інформацію»):
· про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян;
· про стан здоров’я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;
· стосовно стану справ із свободами людини і громадянина, а також фактів їх порушень;
· про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб».
У свою чергутаємною є інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає чи може завдати шкоди особі, державі, суспільству.
Критерії віднесення інформації до розряду таємної, порядок її обігу та захисту регулюється Законом України «Про державну таємницю».
5. Однією із форм доступу журналістів до інформації про діяльність державних органів є акредитація.
Редакції друкованих ЗМІ та телерадіоорганізації мають право за погодженням з державними органами та органами управління громадських об’єднань безоплатно акредитувати при них своїх журналістів на визначений або на невизначений строк.
Порядок акредитації детально врегульовано Законом України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації».
Як викладено в статті 3 Закону, акредитація журналістів і технічних працівників ЗМІ при цих органах здійснюється шляхом їх реєстрації на підставі:
1) офіційного подання ЗМІ до відповідного органу влади чи місцевого самоврядування або
2) заяви журналіста (технічного працівника) з пред’явленням ними відповідних документів, що підтверджують їх професійний фах, або рекомендацій професійного об’єднання, до якого належать журналіст чи техпрацівник.
Органи, при яких акредитовано журналістів, повинні забезпечити їм необхідні умови для виконання професійних обов’язків з урахуванням специфіки підготовки теле- і радіоматеріалів, попередньо повідомляти про час і місце проведення нарад та інших заходів, надавати стенограми, протоколи та інші матеріали (ст. 27 Закону «Про друковані ЗМІ...»).
При цьому не допускається будь-який тиск чи втручання у виробничий процес ЗМІ.
Журналістам забезпечено право проводити власне дослідження і аналіз діяльності органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, давати цій діяльності оцінку, коментувати її.
Припинення акредитації може відбутися лише за рішенням органу (а не, скажімо, його прес-служби), який журналіста акредитував (ст. 27 Закону «Про друковані ЗМІ...», ст. 3 Закону «Про порядок висвітлення...»). Підставою для цього може стати невиконання журналістом його обов’язків, перевищення прав чи інші порушення інформаційних відносин (див. ст. 25 Закону «Про порядок висвітлення...»).
Про факт і причину припинення акредитації журналісту видається письмове повідомлення, яке одночасно надсилається редакції, до якої він належить. Підстави припинення акредитації, зазначені в такому повідомленні, можуть бути оскаржені в судовому порядку відповідно до ст. 3 Закону «Про порядок висвітлення...». Також ЗМІ, якому було відмовлено в акредитації журналіста, має право затребувати письмово викладену причину відмови, а потім оскаржити її у встановленому законом порядку.
На відміну від державних органів, приватні установи, підприємницькі структури тощо не зобов’язані інформувати суспільство про свою діяльність через ЗМІ.
Іншим, поряд з акредитацією, способом отримання інформації є інформаційний запит. Його процедура докладно викладена у ст. ст. 32–37 Закону України «Про інформацію».
Ст. 32 Закону визначено два види таких запитів:
щодо доступу до офіційних документів – це вимога надання будь-якого офіційного документа незалежно від того, стосується цей документ даної особи чи ні;
щодо надання письмової або усної інформації – вимога надання інформації про діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадових осіб з окремих конкретних питань.
Слід знати, що за законом не підлягають обов’язковому наданню для ознайомлення за інформаційними запитами офіційні документи, що містять у собі (ст. 37):
· інформацію, визнану у встановленому порядку державною таємницею;
· конфіденційну інформацію;
· інформацію про оперативну і слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, органів дізнання та суду у випадках, коли її розголошення може зашкодити оперативним заходам, порушити право людини на справедливий та об’єктивний судовий розгляд її справи, створити загрозу життю чи здоров’ю будь-якої особи;
· інформацію, що стосується особистого життя громадян;
· документи, що становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію (доповідні записки, листування між підрозділами), якщо вони пов’язані з розробкою напряму діяльності установи, процесом прийняття рішень і передують їх прийняттю;
· інформацію фінансових установ, підготовлену для контрольно-фінансових відомств.
Ст. 33 Закону «Про інформацію» відводить на вивчення інформаційного запиту 10 календарних днів. Протягом цього терміну державна установа зобов’язана довести до відома запитувача, буде його запит задоволено чи ні.
У разі позитивного рішення відповідь на запит повинна бути підготовлена і надіслана у місячний термін.
Хоча, як уже було сказано вище, інформаційні запити журналістів задовольняються безкоштовно, однак і вимога надавача інформації відшкодувати витрати, пов’язані з виконанням запиту (виготовлення копій, переклад тощо) є правомірною (ст. 36).
Відмова (ст. 34) у задоволенні запиту доводиться до відома запитувача інформації у письмовій формі з роз’ясненням порядку оскарження прийнятого рішення. У відмовімають бути зазначені:
а) посадова особа державної установи, яка відмовляє у задоволенні запиту;
б) дата відмови;
в) мотивована підстава відмови.
Відстрочка задоволення запиту допускається у разі, якщо запитуваний документ не може бути наданий для ознайомлення у місячний термін.
Повідомлення про відстрочку (там само) у задоволенні запиту також доводиться до запитувача інформації у письмовій формі з роз’ясненням порядку оскарження прийнятого рішення. У такому повідомленні має бути зазначено:
а) посадова особа, що відмовляє у задоволенні запиту у визначений законом місячний термін;
б) дата надсилання повідомлення про відстрочку;
в) причини, з яких запитуваний документ не може бути наданий у встановлений законом термін;
г) термін, у який буде задоволено запит.
Ст. 35 Закону передбачає можливість оскарження відмови чи відстрочки у задоволенні інформаційного запиту – спочатку в органі вищого рівня, а згодом і в суді. Обов’язок доводити законність чи обґрунтованість відмови чи відстрочки у задоволенні запиту покладається на відповідача – державну установу, яку суд може зобов’язати виконати запит і надати інформацію. Відповідальність за достовірність інформації, наданої за інформаційним запитом, несуть посадові особи, що надали її. Несвоєчасне надання інформації, необґрунтована відмова у її наданні, безпідставне засекречування інформації, приховування інформації чи надання інформації, що не відповідає дійсності, є порушеннями законодавства України про інформацію, за яке передбачається зокрема адміністративна відповідальність за ознаками ст. ст. 212-2, 212-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
6. В Україні журналіст зобов’язаний назвати своє джерело на першу вимогу суду (ст. 26 Закону «Про друковані ЗМІ...»). В інших випадках слід зберігати конфіденційність джерела інформації відповідно до вимог ст. 26 Закону України «Про друковані ЗМІ...», ст. 59 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» - «Обов’язки телерадіоорганізації».
Також журналіст у стосунках зі своїм джерелом інформації повинен:
· використовувати виключно гідні й законні методи для отримання відомостей (методи нелегального отримання документів, підслуховування, прихованої камери, прихованого запису тощо використовуються лише у виняткових випадках, коли виникає загроза стабільності суспільства або життю людей);
· поважати право фізичних і юридичних осіб на відмову надавати відомості (за винятком ситуацій, коли обов’язок надавати інформацію встановлено законом);
· зазначати у матеріалах джерела інформації (за відсутності серйозних підстав тримати їх у таємниці).
Найпоширенішим є такий поділ наданих матеріалів за рівнем конфіденційності:
· «Не для запису» – інформація надається журналістові лише для того, щоб він краще зорієнтувався у проблемі. Її не можна публікувати.
· «Без згадки про ім’я» – дані оприлюднюються, але посилатися на джерело інформації не можна.
· «Часткова згадка» – можна дати загальну характеристику джерела: «Як стало відомо з урядових джерел...» тощо;
· «Для запису» – можна не тільки оприлюднювати інформацію, а й посилатися на конкретне джерело.
Разом із тим завжди варто поцікавитися причинами, з яких інформатор воліє зберегти своє інкогніто.
7. Законом чітко врегульовано, коли журналісти та ЗМІ звільняються від відповідальності за розповсюдження недостовірної інформації, навіть якщо вона принизила честь, гідність чи ділову репутацію громадян, порушила їх права та охоронювані законом інтереси.
Основні випадки такого звільнення співпадають для різних видів ЗМІ, хоч і мають деякі відмінності відповідно до специфічних умов їхньої роботи. Для друкованого ЗМІ це може мати місце у випадках, якщо поширені відомості:
«було одержано з інформаційних агентств або від засновника (співзасновників);
містилися у відповіді на інформаційний запит щодо доступу до офіційних документів і запит щодо надання письмової або усної інформації;
вони є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій і громадських об’єднань;
є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим ЗМІ з посиланням на нього» (ст. 42 Закону «Про друковані ЗМІ...»).
Телерадіоорганізації та телерадіопрацівники не несуть відповідальності за розповсюдження по телебаченню та радіо даних, що не відповідають дійсності, якщо:
«ця інформація містилася в офіційних повідомленнях або одержана від органів державної влади, органів місцевого самоврядування у письмовій формі;
якщо ця інформація є дослівним цитуванням заяв і виступів (усних і письмових) посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, народних депутатів України, кандидатів на пост Президента України, кандидатів у народні депутати України та у депутати рад усіх рівнів, кандидатів на посади сільських, селищних і міських голів;
якщо ця інформація розповсюджувалася без попереднього запису та містилася у виступах осіб, які не є працівниками телерадіоорганізації;
якщо вона є дослівним відтворенням матеріалів, поширених іншим ЗМІ або інформаційним агентством, з посиланням на нього» (ст. 67 Закону «Про телебачення і радіомовлення»).
Відповідно для інформаційного агентства «страховкою» є норма ст. 35 Закону «Про інформаційні агентства»: «інформаційне агентство, суб’єкти діяльності інформаційних агентств не несуть відповідальності за розповсюдження інформації, яка не відповідає дійсності, якщо ця інформація:
одержана від інших інформаційних агентств або ЗМІ і є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих цими агентствами чи ЗМІ, якщо вони були спростовані;
міститься в офіційній відповіді на інформаційний запит;
є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій і об’єднань громадян;
є результатом внесення змін, скорочень чи редагування продукції інформаційних агентств, здійснених без їх відома розповсюджувачем чи споживачем інформації».
У всіх вищезазначених випадках відповідальність покладається на джерело інформації. Тому варто знати, що у разі виникнення справи за позовом це першоджерело може і повинно бути відповідачем по справі.
Справа підлягає розгляду по суті в суді за звичайною процедурою, в ході якої відповідачі - автор матеріалу чи сам ЗМІ - повинні надати належні докази того, що визначені законом обставини мали місце (копія відповіді на інформаційний запит, повідомлення інформаційного агентства, лист засновника з вимогою поширити інформацію тощо). Суд дає оцінку обставинам справи і за наявності підстав звільняє ЗМІ від цивільно-правової відповідальності за поширення недостовірної інформації, покладаючи її (відповідальність) на інших відповідачів.
Література
1. Іванов В. Ф. Журналістська етика / В. Ф. Іванов, В. Є. Сердюк. – К. : Вища шк., 2007. – С. 120–133.
2. Петрова Н. Медіа право / Н. Петрова, В. Якубенко. – К., 2007. – С. 29–118.
3. Приступенко Т. О. Теорія журналістики: етичні та правові засади діяльності засобів масової інформації / Т. О. Приступенко. – К. : Ін-т журналістики, 2004. – С. 141–195.
МОДУЛЬ ДРУГИЙ