 |
|
Журналіст і суспільна безпека
1. Загальні вимоги при роботі з інформацією.
2. Висвітлення надзвичайних ситуацій і виняткових випадків.
3. Етико-правові норми судової журналістики.
4. Захист суспільної моралі у мас-медіа.
1. При роботі з фактами та джерелами інформації журналіст зобов’язаний уникати щонайменшої заангажованості з боку політичних, економічних та інших структур. Діяльність політика чи підприємця також мало сумісні із журналістською роботою. Представник ЗМІ не є ані агітатором, ані рекламним агентом, ані тим менше суддею або оракулом. Згідно зі ст. 26 Закону України «Про друковані ЗМІ...», журналіст має право «відмовлятися від публікації матеріалу за власним підписом, якщо його зміст після редакційної правки суперечить особистим переконанням автора» і зобов’язаний «відмовлятися від доручення редактора (головного редактора) чи редакції, якщо воно не може бути виконано без порушення Закону».
У науці існує декілька класифікацій тих стандартів, що висуваються до журналіста щодо його діяльності в галузі роботи з інформацією. Найбільш стрункою і місткою нам здається класифікація, запропонована В. Ф. Івановим:
· точність фактів;
· збалансованість подання різних позицій;
· достовірність відомостей;
· повнота інформації.
Точність фактівпередбачає ретельну перевіркусамого існування усього,про що сповіщається друком або в ефірі. Грубим порушенням етичних стандартів і норм закону є зумисне викривлення фактів, їх тенденційний відбір, поширення неправдивої інформації, довільне трактування сказаного іншою особою, отримування матеріального заохочення від третіх осіб за публікацію. Недопустимо наводити «усічені», «підігнані» цитати. Стандарт точності передбачає також оперативність надання інформації і вкладення її у просту, доступну форму (так, для новинарної журналістики неприпустимим є нагромадження цифр, імен, спеціальних термінів, іноземних і маловідомих діалектних і застарілих слів, що є ознакою неповаги до аудиторії).
Збалансованість подання різних позицій вимагає уникання журналістом т. зв. «конфлікту інтересів». Це можливо за дотримання трьох умов:
· має бути наведена та проаналізована вся інформація, зібрана при підготовці матеріалу;
· журналіст має наводити всі основні існуючі думки щодо об’єкта свого матеріалу;
· має бути чітко розмежований виклад фактів і власних думок журналіста. Нейтральність є абсолютною вимогою стосовно інформаційних жанрів. Лише в аналітичному та художньо-публіцистичному творі журналіст має право на виклад своєї позиції, однак і цей виклад не повинен перетворюватися на відверту пропаганду.
Слід уникати також методів нейролінгвістичного програмування аудиторії. Часто зовні нейтральні слова – «шпигун», «бойовик», «революція», «замір», «об’єктивний», «так званий», «відомий», «наш», «рідний», «вітчизняний», «толерантний» тощо – насправді конотовані, тобто несуть у собі заздалегідь визначену оцінку. Коментарі до події також краще залишити незалежним експертам, у крайньому разі – очевидцям.
Достовірність відомостей досяжна за переконання журналіста у надійності джерел інформації. Відповідає міжнародним стандартам норма перевірки інформації мінімум із двох (хоча краще трьох) незалежних джерел. При виборі джерел інформації слід звертати увагу на такі моменти:
· близькість джерела до події, процесу чи явища;
· компетентність джерела у проблемі, що розглядається;
· кількість джерел (що їх більше, то більше гарантії достовірності);
· відсутність у джерела особистої зацікавленості у висвітленні проблеми під певним кутом зору.
Посилання на джерело інформації є обов’язковим, якщо йдеться про коментар, оцінку тієї чи іншої особи або події. Міжнародна журналістська етика допускає анонімність (за наявності поважних причин для неї) лише в разі сповіщення про факт.
Важливо пам’ятати, що відповідно до українського законодавства (Закон України «Про друковані ЗМІ...», ст. 26) журналіст «має право звертатися до спеціалістів при перевірці одержаних ним інформаційних матеріалів».
Стандартповноти (вичерпності) інформації досягається, якщо медіа не тільки сповіщають інформацію, але і вказують на її «родовід». Інформаційний «каркас» для всякого журналістського матеріалу – дати відповіді на питання: Що сталося? Хто зробив (сказав)? Десталося? Коли сталося? Як сталося? Для жанру журналістського розслідування, крім того, додаються «якірці» – Чому сталося і Якими будуть наслідки?
2. Названі принципи особливо актуальні при висвітленні надзвичайних ситуацій, як-от: актів громадської непокори, етнічних конфліктів, терористичних актів, воєнних дій, природних і техногенних катастроф, злочинів й актів самогубства.
У всіх цих випадках слід пам’ятати про одвічний конфлікт між правом аудиторії на інформацію і правом на безпеку. Особливо серйозні етичні і законодавчі обмеження діють щодо інформування про терористичні акти, які в сучасних умовах за великим рахунком і здійснюються заради широкого висвітлення їх у мас-медіа і наступного нагнітання суспільної істерії. Саме через це неприпустиме «надавання терористам трибуни» у будь-яких формах. Журналістська етика забороняє навіть пускати в ефір безпосередні інтерв’ю терористів: сказане ними має бути передане через посередництво журналіста і тільки в тій частині, яка має відношення до кількості заручників, їх імен, стану і т. д. Абсолютно виключений натуралізм, «смакування жахів» в описах, всяка героїзація тероризму, плекання у громадській думці культу «відчайдушного хлопця» (так же, як романтизація кілерства, блатного світу, добровільної проституції тощо). З другого боку, слід чітко усвідомлювати, що погляди етнічних екстремістів не можна автоматично переносити на всіх представників певної національності. Не дозволяється апелювати до фольклорно-побутових стереотипів, використовуючи негативно конотовану образливу для представників тієї чи іншої національності лексику, яка часто є застарілою й історичні корені походження якої для більшості аудиторії невідомі.
В якісній журналістиці склалася також певна традиція висвітлення воєнних дій. Журналіст має пам’ятати, що його основна задача – оперативно подати точну, достовірну і збалансовану інформацію, яка перешкодить виникненню і розповсюдженню чуток і припущень, що викликають у суспільстві паніку, а не перетворюватися на рупор ідей тієї чи іншої сторони. Журналіст повинен уникати прийомів, що посилюють емоційний вплив на аудиторію та підсвідомо формують певну думку: наприклад, героїзувати одну сторону і демонізувати іншу. Інформація має подаватися без жодних ознак пропаганди і цензурування, без купюр, за винятком передбачених законом та нормами етики випадків (неназивання населених пунктів заради збереження військової таємниці, показ крупним планом поранених або мертвих, наведення імен загиблих та полонених до перевірки відомостей тощо).
Висвітлюючи катастрофи, говорячи про проблеми самогубства, евтаназії тощо, журналіст має насамперед уникати натуралізму і водночас естетизації цих явищ, не потурати зіпсованим смакам та нездоровому інтересу до сенсацій. Інформація про катастрофу або злочин не повинна створювати в аудиторії апокаліптичні відчуття; не годиться також спішити назвати винуватців трагедії. Вкрай неетичним є «вибивати» інтерв’ю у родичів загиблих або потерпілих, користуючись стресовим станом перших. Говорячи про евтаназію, неприпустимо нав’язувати свої погляди, «філософствувати», ображати релігійні переконання реципієнтів, тим паче допускати «чорний гумор». Самогубство можна аналізувати лише як соціально-психологічне явище, щоб з’ясувати його причини та можливість їх уникнення, а не як конкретний випадок. Не варто детально описувати самогубства і їх причини, щоб не створити прецедент («синдром Вертера» у психіатрії). У жодному випадку не дозволяється оприлюднювати прізвища неповнолітніх суїдцидентів або подавати таку інформацію, за якою їх можна ідентифікувати, без дозволу їхніх батьків або опікунів.
3. Відповідно до чинного українського законодавства однією із засад здійснення правосуддя є гласність судового процесу (див. ст. 129 Конституції України, ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод, ст. 20 Кримінально-процесуального кодексу України, ст. 6 Цивільного процесуального кодексу України, ст. 9 Закону України «Про судоустрій» тощо).
Це означає, що судові слухання, як правило, відкриті для преси і громадськості. Судові засідання в Україні проводяться відкрито та гласно, за винятком обмеженої кількості випадків. Журналісти мають право бути присутніми на судових засіданнях нарівні з іншими громадянами; якихось переважних прав представники ЗМІ у цьому не мають. Тобто, якщо всякий громадянин має доступ до зали судових засідань, то таке право матиме і журналіст; при цьому він не зобов’язаний представлятися журналістом чи обґрунтовувати свій інтерес до конкретної справи, але повинен мати при собі документ, який посвідчує особу.
Підстави для суду оголосити засідання закритим залежать від виду процесу і є такими:
· кримінальний процес: коли відкрите слухання суперечить інтересам охорони державної або іншої передбаченої законом таємниці або йдеться про злочини осіб, які не досягли 16-річного віку, у справах про статеві злочини, а також в інших справах з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимне життя осіб, які беруть участь у справі, та коли цього вимагають інтереси безпеки осіб, узятих під захист (ст. 20 КПКУ);
· цивільний процес: у разі можливості розголошення державної або іншої таємниці; за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, чи відомостей, які принижують їх честь і гідність (ст. 6 ЦПКУ);
· господарський процес:коли це суперечить вимогам охорони державної, комерційної або банківської таємниці, або коли сторона (сторони) обґрунтовано вимагають конфіденційного розгляду справи і подають відповідне клопотання до початку її розгляду (ст. 44 Господарсько-процесуального кодексу України);
· адміністративний процес: з метою нерозголошення державної чи іншої таємниці, захисту особистого та сімейного життя людини, в інтересах неповнолітньої особи (ст. 12 Кодексу адміністративного судочинства України).
Згідно із ст. 6 ЦПКУ та ст. 9 Закону «Про судоустрій» всі присутні на відкритому судовому засіданні особи мають право робити записи (від руки або на портативний комп’ютер), а також використовувати портативні аудіотехнічні пристрої (диктофони, мобільні телефони). Однак проведення у залі судового засідання фото- і кінозйомки, відео- та звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і телебаченню допускається лише з дозволу суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі (там само).
Право вільного доступу до судових рішень, створення їхнього єдиного державного електронного реєстру тощо забезпечується Законом України «Про доступ до судових рішень» (див. зокрема ст. ст. 2-4, 7 Закону).
Згідно із ст. 296 Цивільного кодексу України «ім’я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише у разі набуття законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення.
Ім’я потерпілого від правопорушення може бути обнародуване лише за його згодою.
Ім’я учасника цивільного спору, який стосується особистого життя сторін, може бути використане іншими особами лише за його згодою.
Використання початкової літери прізвища фізичної особи у ЗМІ, літературних творах не є порушенням її права».
Висвітлюючи слідчу справу чи судовий процес, журналіст має повсякчас пам’ятати про презумпцію невинуватості. Не варто надмірно деталізувати опис справи, ходу процесу, подавати коментарі подій та поведінки учасників процесу, самостійно робити висновки, замість подати об’єктивну інформацію і залишити її на розсуд реципієнтів. Слід усіляко уникати самого слова «злочинець» і замість нього завжди використовувати відповідну юридичну термінологію: підозрюваний, затриманий, арештований, обвинувачений, підслідний, підсудний, визнаний винним тощо. Адже визнаний винним може бути виправданим через апеляцію і касацію (див. додаток 2, а також ст. ст. 291–352 Цивільно-процесуального і ст. ст. 347–400-3 Кримінально-процесуального кодексів України); крім того, закон передбачає винесення реабілітаційного рішення через невизначений строк. Тому найкраще не висувати самому стверджувальних висловлювань, а до слів інших не забувати робити відповідні ремарки: «як стверджує прокурор», «за словами свідка», «слідство встановило...» тощо.
4. Одним з випадків, коли необхідне втручання суспільства у справи ЗМІ, є захист суспільної моралі.
Як уже було сказано, відповідні уточнення містять нормиЗагальної декларації прав людини, Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. В Україні громадська моральність охороняється також і нормами національних законодавчих актів. Цей законодавчий захист має два основні напрямки – протидія культу насильства і жорстокості та боротьба з порнографією. Зокрема, у Кримінальному кодексі України існує ст. 300, що має назву «Ввезення, вивезення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості», і ст. 301 – «Ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів». Особливо суворо карається підрив моральності неповнолітніх.
2003 р. був прийнятий Закон України, що мав спеціальну назву «Про захист суспільної моралі». Ще раніше Закон України «Про інформацію» присвятив даній проблемі ст. 46 («Неприпустимість зловживання правом на інформацію»), а Закон «Про друковані ЗМІ...» ст. 3 – «Неприпустимість зловживання свободою діяльності друкованих ЗМІ». Крім того, ст. 4 останнього Закону «Мова друкованих ЗМІ» говорить про те, що «стиль і лексика друкованих ЗМІ мусять відповідати загальновизнаним етично-моральним нормам. Вживання лайливих і брутальних слів не допускається».
Подібні норми фіксують і закони, що регулюють діяльність інших ЗМІ. Наприклад, Закон України «Про телебачення і радіомовлення» містить ст. 6 «Неприпустимість зловживання свободою діяльності телерадіоорганізацій», яка детально розписує існуючі у цій сфері заборони.
Є відповідна стаття (2-га) і в Законі України «Про інформаційні агентства»: «Інформаційні агентства не мають права у своїх матеріалах вести пропаганду війни, насильства і жорстокості, розповсюджувати порнографію або іншу інформацію, яка підриває суспільну мораль або підбурює до правопорушень».
При цьому слід розуміти, що сучасна інформаційна ситуація залишає людині можливості вибору: так, Закон України «Про захист суспільної моралі» відрізняє порнографію від продукції еротичного та сексуального характеру, які зорієнтовані на повнолітнє населення і розповсюдження яких у визначений спосіб законом не карається. Проблема виникає, коли порушуються встановлені законодавством правила розповсюдження такої продукції (відсутня індексація фільмів відповідно до категорії або віку аудиторії, відповідна передача з’являється не на спеціалізованому каналі або поза лімітованим часом, реклама певних товарів вміщена не в спеціалізованому ЗМІ тощо).
Література
1. Іванов В. Ф. Журналістська етика / В. Ф. Іванов, В. Є. Сердюк. – К. : Вища шк., 2007. – С. 66–95, 120–133, 134–141, 212–217.
2. Іванов В. Ф. Стандарти новинної журналістики : навч. пос. – К. : Акад. Укр. Преси, Центр Вільної преси, 2007. – 72 с.
3. Куляс І. Ефективне виробництво теленовин : практ. пос. для журналістів І. Куляс, О. Макаренко. – К. : ХББ, 2006. – 120 с.
4. Потятиник Б. Патогенний текст / Б. Потятинник, М. Лозинський. – Львів : Світ, 1996. – 296 с.
5. Путівник ретельного журналіста : практ. пос.- К., 2007. – 173 с.
6. Фінклер Ю. Мас-медіа і влада: технологія взаємин / Ю. Фінклер. – Львів : Аз-Арт, 2003. – 212 с.
Тема 5