 |
|
Історіографічний факт
Історики-позитивісти визначають історичний факт як «рештки старовини», об'єктивну данність, фрагмент історичної дійсності, який знаходить відображення у відповідних джерелах.
На думку Р.Дж. Коллінгвуда, історичний факт - це результат пізнавальної діяльності історика. «Концепція історії, що має справу з фактами й нічим іншим, окрім фактів, може видатися досить безневинною, але ж що таке факт? Згідно із позитивістською теорією пізнання, факт є чимось, безпосередньо даним у сприйнятті. Коли говориться, що наука складається із визначення напочатку фактів, а потім - із відкривання законів, то тут факти є фактами, що їх безпосередньо спостерігає вчений... В історії ж слово «факт» має відмінне значення. Той факт, що в II сторіччі рекрутів до легіонів почали набирати повністю поза межами Італії, не дається в безпосередньому сприйнятті. До нього добираються через висновки, з допомогою процесу інтерпретації даних згідно із складною системою правил і припущень». З огляду на це, історіографічний факт слід розуміти як доробок пізнавальної діяльності історика науки. Той факт, що наприкінці XIX - на початку XX ст. українська історична наука остаточно відмежовується від російської та польської історичної науки і набуває статусу національної з незалежними науковими інституціями та розвинутим ідейно-концептуальним апаратом, - це підсумок ґрунтовних досліджень не одного покоління дослідників історії української історичної науки.
4. Сучасні іст. концепції укр. вчених та узагальнення в них досягнень світової іст.науки…
«Золотою добою» української історичної науки стали 1920-ті роки, коли українська історична думка досягла світового рівня як в Україні, так і в еміграції. Запропонована М. Грушевським нова ідеологія української історичної науки проголошувала принципи вивчення історії України у контексті загальної історії культури та соціального розвитку. Саме Михайло Грушевський та очолена ним київська школа істориків були, на думку сучасників, у центрі українського історіографічного ренесансу 1920-х років.
На зламі 20-30-х років українська історична наука пережила один з найдраматичніших етапів своєї історії. Повний організаційний та ідейний розгром школи Грушевського в Рад.Укр. супроводжувався наростаючою загрозою політизації історичної науки в еміграції під впливом ідеології інтегрального націоналізму. Йдеться про штучний розподіл наукового простору на радянську та діаспорну історичну науку. Якщо радянська система знеособлювала науку, нехтувала національними відмінностями та специфікою регіональних історіографічних процесів, то діаспорний варіант української історичної науки здебільшого культивував дух та схему Грушевського, не піддаючи їх радикальному оновленню та переусвідомленню.
Ситуація різко змінюється у зв'язку із розпадом тоталітарної політичної системи та крахом ідеології «інтелектуального Імперіалізму». У спадщину від колишнього СРСР Україна одержала досить розвинену структуру Історичної науки. Організаційні засади історичної науки в Укр. зберігають певну тяглість щодо радянської організації науки, хоча і набувають ознак новизни. З радянських часів зберігається розподіл науки на академічну та вузівську, центр та регіони, інтелектуальну еліту та звичайних істориків. Типовою рисою сучасної української історичної науки стала її «університеталізація».
Німецький дослідник науки А. Дімер нараховує три «хвороби» сучасної науки - політизація, педагогізація та адміністрування. На жаль, цих вад не уникла і українська історична наука.
Ще одна особливість нинішнього стану історичної науки в Україні - це її «регіоналізація».
Більша частина українських істориків віддає перевагу заняттям вітчизняною історією. Подібно до того, як у французькій історіографії чільне місце посідає історія Великої французької революції XVIII ст., у радянській - Велика Жовтнева соціалістична революція, в українській - події доби Хмельниччини, пов'язані з державотворчими процесами в українській історії. Цікаво, що дніпропетровська школа джерелознавців на чолі з професором М. Ковальським тематично оформилася довкола центральної проблеми української історії - визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Дана проблема студіювалася школою М. Ковальського у різних ракурсах – джерелознавчому, історіографічному, археографічному, а точки зору конкретної історії, історії релігійних рухів, соціальної історії тощо.
Новітні тенденції розвитку української історичної думки пов’язані із подальшою регіоналізацією історичних досліджень, зростанням уваги до локальної, місцевої історії, що цілком відповідає настановам неоромантизму та місцевого патріотизму, які кристалізуються в історичній свідомості сучасного суспільства, а також авторитету серед сучасних істориків студій з регіональної історії та мікроісторії.
Показником сучасного стану української історичної науки є розбудова її джерельної бази. Активна діяльність на ниві видання численних матеріалів, документів, джерел з української історії, праць дореволюційних та зарубіжних істориків - все це цілком природно вписується у сучасну культурну ситуацію «повернення спадщини».
Стиль мислення сучасного українського історика можна охарактеризувати як перехідний, який поєднує риси колишнього радянського стилю мислення та нового, що репрезентує новітнє розуміння змісту діяльності історика.
Сучасний стан історичної науки в Україні зумовлює подальші шляхи її розвитку. Формування нового стилю мислення, усвідомлення проблем історичного синтезу, створення підручників нового типу - все це завдання одного ряду, спрямовані на сприйняття української історичної науки у загальному контексті сучасного історичного пізнання. Одним із засобів розв'язання згаданої низки проблем сучасної історичної науки в Україні є історіографія.