 |
|
XVI – БУДИНОК НАВПРОТИ
В дитинстві, Платеро, мене завжди заворожували будинки, що знаходилися навпроти нашого. Спершу по вулиці Береговій хатинка водовоза Арребурри з подвір’ям на південь, тож завжди золотим од сонця, і поза яким я бачив Вельву, здершися на паркан. Якось мені дозволили на трішки зайти до них, і донька Арребурри, що вже тоді видавалася мені жінкою, і з тих пір, в заміжжі, зовсім, як мені здається, не змінилася, пригощала мене цитринами й поцілунками… Пізніше по вулиці Новій – опісля проживання на вулицях Кановаса й Брата Хуана Переса – будинок Дона Хосе, кондитера із Севільї, котрий засліплював мене золотими чобітьми зі шкіри козлика. Агави у своїм саду він прикрашав шкаралупами з яєць, а сінешні двері розмалював канарково-жовтими та лазурово-морськими смугами; бувало, він заходив до нас, батько давав йому гроші, й він усе оповідав про свій оливковий сад… Скільки дитячих моїх мрій виколихало оте миртове дерево, видне з мого балкона й обсіле горобцями над черепичним дахом Дона Хосе! – Хоча насправді було два миртових дерева, бо ніколи вони мною не ототожнювалися: одне, виповнюване вітром чи сонцем, бачив я зі свого балкона, а інше – зі стовбуром і кроною – росло безпосередньо на подвір’ї Дона Хосе…
Я й досі дивуюся: чому погожими вечорами, а чи в дощове пообіддя було мені так захопливо слідкувати від своєї хвіртки, з веранди, з балкона за найдрібнішими щоденними, щохвилинними в тиші вулиці змінами у будинку навпроти.
XVII – ДУРНИК
Коли б не проходили ми вулицею Сан-Хосе, дурник завжди сидів на стільчику під дверима свого будинку і дивився на перехожих. Це був один з тих нещасних дітей, не здатних ні говорити, ні привабити; повсякчас радісне дитя, що викликає сум; все для матері й ніщо для інших.
Одного дня, як пройшовся білою вулицею той лихий чорний вітер, хлопчика біля дверей я не побачив. Над порожнім порогом співала пташка, і я згадав Курроса[4], радше як батька, ніж поета, що, втративши свого хлопчика, розпитував про нього у галісійського метелика:
Volvoreta d'aliñas douradas…[5]
І ось, коли прийшла весна, думається мені, що дурник з вулиці Сан-Хосе переселився на небеса. Серед небачених троянд сидить він на своєму стільчику і споглядає тими ж безтямно захопленими очима за пишною ходою благословенних.
XVIII – ПРИВИД
Улюбленого розвагою Анільї Ламантеки, чия пристрасна свіжа юність безперестань джерелилась-пашіла, було перевдягатися привидом. Загорнувшись у простирадло, вибіливши лице борошном, зубчиками часнику видовживши зуби, коли після вечері ми вже напівдрімали у вітальні, вона несподівано з’являлася на мармурових сходах і повільно, велично, мовчки ступала із запаленим ліхтарем. Годі було розібрати, чи в туніці то вона, а чи нага зовсім. Замогильним видивом з темної висі вона лякала, й водночас вабила та її одинока блідість довершеної чуттєвости…
Ніколи не забуду, Платеро, тої вересневої ночі. Другу годину, мов хворе серце, гримотіла гроза над містом, захлинаючись водою у відчайдушній настійливості блискавок і грому. Водозбір був уже повний по вінця, заливало подвір’я. Звичні звуки – дев’ятигодинна карета, дзвони до молитви, вигуки листоноші – давно втихли… Я тремтів, ідучи на кухню напитися, і в зеленавому спалахові блискавки побачив евкаліпт Веларда – зозулине дерево, як ми його називали, яке тої ночі впало й уже лежало на черепиці повітки…
Раптом моторошний пронизливий крик сяйнистою тінню, аж ми осліпли, впав на будинок. Коли отямились, виявилось, що всі ми знаходимося не там, де були раніше, й усі самі по собі, зовсім байдужі щодо інших, ніби їх і немає. Хто скаржився на голову, хто на очі, хто на серце… Поволі все устаткувалося.
Гроза віддалялася… В розколину між хмар на залите водою подвір’я полилося світло місяця. Ми вийшли все оглянути. Ґанковими сходами, невмовкно гавкаючи, мотався Лорд. Ми пішли за ним…
Платеро, – аж унизу, біля нічної квітки, вогкої й до блювання смердючої, бідолашна Анілья, вбрана привидом, лежала мертва, і в її чорній, обвугленій блискавкою руці ще горів ліхтар.