 |
|
XIX – БАГРЯНИЙ ОКІЛ
Ми на верхів’ї. І перед нами захід – весь пурпуровий, ніби зранений власними скалками, звідусіль сочиться кров’ю. Відблисками його червоніючи, дичавіє сосняк; а трави й квіти, вогненно-прозорі, щойно зрошені, пронизливими вогкими ароматами аж світяться.
Я блаженно розчиняюся в цих сутінках. Платеро, з бордовими полисками в чорних очах, поволі підходить до калюжі з червоною, рожевою, бузковою водою; обережно торкається до дзеркала губами, від того робиться воно плитким, й уже піднімається широчезним його горлом темна кервавістю рідина.
Знайома місцина постає о цій порі чужим безмежним руйновищем. Здається, будь-якої миті побачимо перед собою залишений палац… Вечір немовби зупинився і, прикликаний вічністю, мабуть, не закінчиться ніколи, тихий і незглибимий…
– Рушай, Платеро…
XX – ПАПУГА
Ми бавилися з Платеро й папугою в саду мого приятеля, лікаря-француза, коли якась молода жінка, розхристана й схвильована, збігла до нас схилом. Ще спускаючись, забачила вона мене чорними сумними очима і тепер запитувала благально:
– Зеньоріто, туд жифе лікар?
За нею прибігли замурзані й захекані діти, що весь час озиралися вгору на дорогу, зрештою, кілька чоловіків знесли іншого, блідого й ослаблого. Це був один з тих браконьєрів, що в заповіднику Доньяна б’ють оленів. Стара рушниця, недбало зв’язана мотузкою, під час пострілу розлетілася й поранила мисливця в передпліччя.
Мій друг турботливо підійшов до пораненого, зняв з нього лахи, якими той був накритий, змив з рани кров й, обмацуючи кістки й м’язи, пояснив мені:
– Ce n’est rien…[6]
Вечоріло. Від Вельви тхнуло трясовиною, дьогтем, рибою… Апельсинові дерева на тлі помаранчевого заходу виокруглювалися густим смарагдовим оксамитом. В бузку, квітучому й зеленому, з гілки на гілку перелітав червоний та зелений папуга, зацікавлено розглядаючи нас круглими очима.
Нещасному мисливцю набігли сльози, виповнені сонцем; часом не стримував він крику. Й папуга:
– Ce n’est rien…
Мій приятель забинтовував рану й накладав шину…
Чоловік стогнав:
– Аааай!
А папуга з бузку:
– Ce n’est rien… Ce n’est rien…
XXI – ПЛАСКІ ДАХИ
Ніколи, Платеро, не піднімався ти на наш плаский дах. Не відомо тобі, як перехоплює подих, коли з темряви дерев’яних сходів раптом виходиш на жароту опівденного сонця, поринаючи в синь такого близького неба й сліпнучи від білости крейди, що нею ми, як ти знаєш, шмаруємо крівлі, щоби чистою стікала до водозбору дощова вода.
Як заворожливо тут, на даху! Над усім горуєш. Хіба дзвони на вежі урівень серцю, і на його звуки міцніше воно б’ється в грудях. А внизу: іскринами срібла й золота виблискують мотики на далеких виноградниках; інші дахи й садиби, де кожен пильнує свого, лимарюючи, малюючи, бондарюючи; плями садів із припнутим биком чи козою; цвинтар, куди часом тягнуться куці бідняцькі похорони; вікно з дівчиною в сорочці, що, безтурботна, розчісується й співає; річка з застиглим у безвітрі вітрильником; клуні, де самотній музика вправляється на корнеті чи де нестямиться кохання в шаленій сліпій пристрасті…
Будинок ніби перетворився на підвал. Яким на диво вбогим крізь піддашні шибки видається долішнє життя: слова, гамір, сад, такий препишний ізсередини, і ти, Платеро, коли п’єш, мене не бачачи, з басейну або дурникуєш, бавлячись із горобцями чи черепахою!
XXII – ПОВЕРНЕННЯ
Спускалися ми з гір обидва не впорожні: Платеро нав’ючений майораном, я ніс жовті півники. Западав квітневий вечір. Золото заходу поволі перетворювалося на срібло в простій і світлій алегорії згасаючого світла. І прозорий сапфір безмежного неба непомітно переходив у смарагд. Я повертався в смутку…
Вже з долу містечкова вежа, висвічуючи у приверху кахлем, немовби коронована цією світлою годиною, виглядала направду велично. А зблизька нагадала вона мені далеку севільську Хіральду, й моя туга за великим містом, весною загострена, знайшла собі в тому журну втіху.
Повернення… Звідки? Куди? Навіщо?.. Одначе несені мною іриси чим дужче пахли в теплій свіжості надійшлої ночі ароматом дедалі проникливішим й водночас ледь вловним, ароматом, що плинув із квітки, якої вже не видно, тобто ніби з квітки самого аромату, і так п’янив тіло й душу в самотинній темені.
– Душа моя – півники в темені! – мовив я й ураз згадав про Платеро, що про нього, хоча й мав його під собою, забув я, ніби був він моїм тілом.