 |
|
XXIII – ЗАМКНЕНА ХВІРТКА
Щоразу, як ішли ми до Десятинної винарні, попід її стінами завертав я на вулицю святого Антонія й підходив до зачиненої хвіртки, що вела в поле. Я припадав обличчям до пруття і роззирався направо й наліво, вбираючи пожадливо очима все, до чого сягав мій погляд. Стежина від початку була вузенькою й скоро губилася серед кропиви та мальв, спускаючись до Лас-Ангустіас. Й аж ген за фортечними насипами виднівся широкий битий шлях, яким я ніколи не ходив…
Обрамлені залізяччям, якими чарівними видавалися обрій та небо, хоча й були точно такими ж, що й посейбіч хвіртки! Мов учинилося закляття, щоб отой пейзаж поставав винятково крізь пруття… І там: уздовж дороги, що бігла до містка, росли тополі; між пагорбів Палоса прозирала цегельня; на Вельві диміли пароплави, а ввечері світилася пристань Ріотінто й біля гирла самотньо височів могутній евкаліпт на тлі вже фіолетового заходу…
В магазині жартували, що до хвіртки не зробили ключа… У моїх снах, так прихильних до оман, хвіртка приводила до найрозкішніших садів, у найчудовіші поля… І довірившися якось нічному маренню, надалі вже тисячу разів злітав я вранці мармуровими сходами й опинявся перед хвірткою, певен знайти там те, що моя фантазія – вільно а чи невільно – плутала з дійсністю…
XXIV – ДОН ХОСЕ, КЮРЕ
Його висвятили, Платеро, й тепер він буде медоточити. Але хто й справді завжди був янголом, то це його ослиця.
Либонь, ти пам’ятаєш, як у себе в саду в широких штанях і крислатім капелюсі, лаючись, кидав він каміння в дітей, що крали в нього мандарини. І сотню разів ти бачив, як бідолашний Бальтасар, його служник, щоп’ятниці волік по дорозі свою грижу, завбільшки в циркову кулю, аби в містечку продати вбогі віники чи помолитися разом з біднотою за померлих багатіїв…
Ніколи не чув я, щоби отак гудили людину чи щоб отак голосно слали небу свої прокляття. А втім, він, без сумніву, знає, бо говорить про те у своїх проповідях, якою є тут кожна річ… Дерево, земля, вода, вітер, вогонь – усе, що є таким граційним, таким м’яким, таким свіжим, таким чистим, таким живим, постає взірцем безладу, жорстокости, холоду, насилля, загибелі. Кожен камінь у його саду вмощується на ніч відпочити щоразу в іншому місці, кинутий із лютою ненавистю в птаха, дитину чи квітку.
З наближенням вечірньої відправи – все змінюється. І мовчання Дона Хосе переходить у тишу поля. В сутані, мантії, священицькому капелюсі й, приплющивши очі, верхи на своїй повільній ослиці, входить він до темного містечка, ніби Ісус у смерть.
XXV – ВЕСНА
Ах, скільки сяйва й паху!
Ах, як сміються луки!
Ах, як співа світанок!
Народний романс
В уранішню мою напівдрімоту зненацька увірвався несамовитий дитячий вереск. Не в змозі більше спати, роздратований, схоплююся з ліжка й, поглянувши крізь розчинене в поле вікно, зрештою розумію, що той ґвалт учиняють птахи.
Виходжу в сад і теж дякую Господу за цей блакитний день. Безкоштовний і просто неба нескінченний концерт для дзьобів! Щебетливо капризує в криниці ластівка; дрізд висвистує на поваленім помаранчевім дереві; перемовляються вивільги, спалахуючи поміж дубками; протяжним сміхом озивається юрок з верхівки евкаліпта й на високій сосні невтомно сваряться горобці…
Яке порання! Сонце заливає землю срібною й золотою радістю; повсюдно: перед будинком і в ньому, серед квітів, біля джерела – сотнею кольорів виграють метелики; і вся околиця повниться кипучими вибухами і тріскотнявою нового життя.
Здається, знаходимося ми у величезнім сяйнистім стільнику, в серцевині безмежної необпікально-розжареної троянди.
XXVI – ВОДОЗБІР
Зазирни в нього – він переповнений останніми зливами, Платеро. Змовкла луна і згасла веселка, що виблискує на плесі, коли вода низько, в промінні сонця од різнобарвних шибок дашку.
Ти ніколи не спускався до водозбору, Платеро. Я сходив. Коли його чистили, багато років тому. Отож: у кінці довгого коридору – малесенька кімнатка. Коли я ввійшов до неї, свічка згасла й на мою руку сіла саламандра. Огидний холод проник мені в груди, ніби схрестилися там два мечі, що оті кістки під черепом… Все наше містечко змережане під землею водозборами й галереями поміж ними, Платеро. Найбільший водозбір – це той, що побіля Вовчого Яру, на місці давньої цитаделі. А найгарніший – наш, цямрина котрого, як бачиш, різьблена з цільного шматка білого мармуру. Монастирські галереї тягнуться аж до виноградників і біля річки виходять на поверхню. І ніхто не зважувався пройти до кінця галереями попід лікарнею, бо загалом вони не закінчуються…
Пам’ятаю ще хлопчиком ті довгі дощові ночі, коли не міг я заснути від плюскоту води, що ридма лилася ринвами до водозбору… А вранці, мов оглашенні, бігли ми подивитися, куди піднялася вода. Коли аж через край, як оце сьогодні, скільки захопленого вереску й сміху!
…Ну зараз, Платеро, зараз. Вже набираю тобі цеберко цієї чистої прохолодної води. Таке цеберко одним духом спорожняв Вільєгас, бідака Вільєгас, тіло котрого геть було випалене коньяком та горілкою…