 |
|
XXIX – КВІТНЕВА ІДИЛІЯ
Діти з Платеро ходили до Тополиного струмка і тепер, пустуючи і без угаву сміючись, підганяють його, заваленого жовтими квітами. Десь у долині їх захопив дощ, коли з набіглої хмаринки, окриваючи серпанком зелену луку, повисли срібні та золоті струни, що на них сльозою поезії тремтіла веселка. І з намоклих дзвіночків ще струшуються краплини на ослину шерсть.
Свіжа, радісна, чутлива ідилія! Навіть голос Платеро пом’якшав під невагомістю дощу! Раз у раз поверта він голову й висмикує квіти, до яких дотягується губами. Сніжно-білі й жовті дзвіночки якусь мить виснуть поміж зеленавою слиною, а далі відправляються до стягнутого підпругою живота. Кому ж бо, як не тобі, Платеро, харчуватися квітами, й …без найменшої од того шкоди!
Мінливе квітневе надвечір’я… І в блискучих очах Платеро відбивається ця пора сонця та злив, коли на заході над полем Сан-Хуана розплітається дощем ще одна рожева хмарка.
XXX – КАНАРОК ЛІТАЄ
Якимось чином, було, випурхнув зеленавий канарок із клітки. Він жив у нас давно як сумне нагадування про загиблу; я не випускав його на волю, боячись, що помре він від голоду чи холоду та що з’їдять його коти.
Цілий ранок літав він по гранатовому саду, до сосни біля брами, між бузку. Й увесь ранок просиділи діти на ґанку, заворожені перельотами жовтенької пташинки. А Платеро, всіма забутий, привільно походжав серед троянд і бавився з метеликом.
Як уже звечоріло, опустився канарок на дах головного будинку і довго там скубався у теплім призахіднім сонці. Раптом – ніхто й не зауважив, коли і як – опинився він у клітці, позавждньо веселий.
Що ж бо учинилося в саду! Діти стрибали, плескали в долоні, розчервонілі в сміхові, мов зоряниця; Діана, на них дивлячись, казилася, дзявкотом силячись дорівнятися до розсміяного свого дзвіночка; а Платеро, підхоплений настроєм, вихилявся сріблистим тілом, робив реверанси навсібіч, звівшись дибки, кружеляв вайлувато у вальсі, а ставши на передні лапи, хвицався задніми в повітрі прозорому й лагідному…
XXXI – ЗЛИЙ ДУХ
Бруднющий, ще й запилюжучись курявою, здійнятою одиноким клусом, раптом постав з-поза рогу Казематів осел. Услід за ним озброєна палицями й каміння вилетіла засапана дітлашня, підтягуючи штани й осмикуючи лахміття на засмаглих животах.
Здоровезний, чорнющий, старезний, справжній тобі пресвітер, він такий був худющий, аж здавалося, облізлу шкіру ось-ось почнуть проштрикувати ребра. Зупинившись і виставляючи жовті, мов боби, зуби, він заревів з такою силою, якої годі було сподіватися од його занедбаної старости… Мо’ він заблукав? Ти його знаєш, Платеро? Чого він хоче? Й від кого утікає в тому шаленому невірному бігові?
Побачивши його, Платеро спершу наставляє вуха рогом, звівши їх до купи, далі залиша одне сторчма, а інше опускає, й не знає, що робити: бігти до мене, сховатися в рові чи тікати? Чорнющий проходить повз нього впритул, чіпляє боком, стягує з нього сідло, обнюхує і, попід мурами монастиря заревівши знову, іде вниз до Казематів…
…І враз серед спеки опала – мене? Платеро? – дивна хвиля дрижаків, ніби низька тінь від темного сукна окрила раптом убезпорадливою пусткою завулок, де в повітрі несподівано схолола задуха… Поволі поверталася здалеку до нас реальність. Згори від Рибної площі долинули вигуки продавців, що вихваляли щойно отриманих з надбережжя окунів, кефаль, сардини, тунців, крабів; озвалися дзвони, скликаючи на ранкову відправу; захурчало у гострильника ножів…
Платеро, ще здригаючися з переляку, позира на мене в понурій німоті, що в ній ми обидва, не знати чому, немов заціпеніли…
– Платеро, то був, можливо, й зовсім не осел…
І Платеро, похмурий, знову весь здригається нервово й поривається бігти до глибокого рову…
XXXII – ВОЛЯ
Милуючись квітами на стежці, не відразу звернув я увагу на залиту сяйвом пташину, що ніяк не могла, полонена, злетіти над росяним зеленим лугом. Неспішно підходимо, я попереду, Платеро за мною. Тут у затінку, куди пташки злітаються пити воду, підступні хлопчаки прилаштували на них сіть. Бідолашний вабець, болісно пориваючись злетіти, мимоволі скликав своїх братів по небу.
Ясний світанок прозорився блакиттю. З поближніх сосон легким концертом линув радісний щебет, то наближаючись, то віддаляючись, проте не гублячись за лагідним злотистим вітром з моря, що колихав вершини. Невинні наївні співи понад самісінькою пасткою!
Я стрибнув на Платеро, пришпорив його п’ятами, й ми помчали до лісу. Опинившись під густим тінявим шатром, я почав ляскати в долоні, співати, кричати. Платеро і собі заревів грубезно раз і вдруге. Й озвалася луна, дзвінка й глибока, наче з колодязя. Пташки, співаючи, подались до іншого ліска.
На далекі прокльони роздратованих хлопчаків Платеро так у вдячності притис свою кудлату голову до моїх грудей, аж було мені боляче.
XXXIII – УГОРЦІ
Поглянь на них, Платеро, що розляглись навсюдовж, як ото зморений пес простягає хвоста, на розпеченім тротуарі.
Жінка, ніби виліплена, являючи з-поза червоного й зеленого шерстяного лахміття свою пишну наготу, висмикує сухі билинки, до яких-но може дотягнутися руками, чорними, мов дно чугунця. Дівчинка, чи коли розчісувана, малює на стіні вуглиною сороміцьке. Хлопчик влаштував фонтанчик, пісяючи собі в пупок, і радісно плаче. Чоловік і мавпа чухаються: він, муркочучи, шкребе горло, вона – ребра, ніби перебираючи на гітарі струни.
Іноді чоловік підводить голову, поволі встає, виходить на середину вулиці і знехотя б’є в бубон, озираючи балкони. Жінка поміж прокльонами копливому дитяті співає монотонно і не в лад. А мавпа на ланцюгу, що важчий од неї, безцільно кружеля на місці, дзвінко перевернеться в повітрі, та й знову вишукує у смітті щось їстівне.
Третя… Новою вулицею прогуркотіла вгору поштова карета. Й лиш сонне сонце.
– Оце нам, Платеро, зразок ідеальної родини… Чоловік, міцний і шумливий, мов дуб; дружина, що розрослася, мов виноградна лоза; двійко діток, вона і він, на продовження роду; і мавпеня, мале і безпорадне, мов світ, яке їх годує, душачи бліх…
XXXIV – ПОВАБА
Свіжкий вітер з моря здерся червоним схилом, пробігся нагорі лукою, сміючись серед ніжних білих квітів, та й загубився межи стовбуристих сосон, вигойдуючись, ніби в гамаку, на повислих між них павутинах, блакитних, рожевих, злотистих… В цім надвечір’ї все вже виповнилося морським вітром. Й од сонця й вітру так розм’якає серце!
Платеро несе мене вільно, жваво, радісно. Мовби я невагомий, ніби не піднімаємося ми схилом, а сходимо з нього. Зблиснуло вдалині безбарвне море з-поза останніх, мовби острівних, сосен. А там, унизу, на зеленій луці, кружеляють довкола кущів стриножені віслюки.
Чуттєвий повів пробіг між пагорбів. Платеро наставляє вуха, задерши голову, роздимає аж до очей ніздрі й вишкірюється величезними бобинами жовтих зубів. Вдихає глибоко, від усіх чотирьох вітрів, вишукуючи той дивний легіт, що проник йому в саме серце. Знайшов. О-но, на сусіднім пагорку граційним сірим силуетом на тлі блакитного неба постала йому любов. І суголосний рев, дзвінкий і протяжний, порушив трубним гулом цю світлу годину, поволі западаючи подвійною луною.
Мушу протидіяти любовним намірам бідолашного мого Платеро. Красуня з поля, як і він, засмучена, розчаровано дивиться, що ми відходимо… Намарний таємний поклику, як ґвалтовно ти налітаєш, неначе й справді інстинкти звільняють плоть!
І Платеро неохоче біжить, прагне щомить повернутися, немов докоряючи за повстримність такою повільністю:
– Чого ж бо воно так! Чого ж бо воно так…
XXXV – П’ЯВКА
Стривай-но. Що сталося, Платеро? Що з тобою?
У Платеро з рота бризка кров. Він кашляє і щокрок повільніше ступає. Я вмить про все здогадуюся. Минаючи вранці Соснове джерельце, Платеро спинявся напитися з нього. І хоч п’є він завжди, де найчистіше, і крізь зціплені зуби, вочевидь, якась п’явка вчепилася йому до язика, а чи до піднебіння…
– Зажди, хлопче. Зараз погляну.
Гукаю на допомогу Лиса, стельмаха, що сходить від Мигдалевого гаю, й ми разом намагаємося відкрити Платерового рота. Та щелепи, неначе зцементовані. Зі смутком переконуюсь, що бідолашний мій Платеро, не такий уже й розумний, як мені гадалося… Лис бере чималу тичку, начетверо її ламає й намагається уламком протиснутися між Платерових зубів… Справа не з легких. Платеро смикається, задира голову, стає дибки, хоче втекти… Нарешті, момент вловлено, і дрючок проходить крізь Платерового рота. Лис сіда на віслюка й тягне обома руками дрючок на себе, аби розчепірилася Платерова пащека.
Так і є: там, усередині, – розбухла чорна п’явка. Двома виноградними гілками, ніби ножицями, я вириваю її відти. Вона виглядає, мов тюбик вохри чи бурдючок червоного вина, а проти сонця звисає шмарклею роздратованого індика. Щоби ніколи вже не пила вона з віслюків крови, я розтинаю її понад струмком, і маленький вирóк забарвлюється на мить Платеровою кров’ю.
XXXVI – ТРИ БАБЦІ
Відступімо, Платеро. Ще трохи. Даймо пройти цим трьом бабцям…
Йдуть вони з узбережжя, а, може, з гір. Поглянь, одна з них сліпа, тож дві інших ведуть її під руки. Ідуть вони до Дона Луїса, лікаря, або й до шпиталю. Завваж, як повільно ті дві ступають, скільки в тому турботи до подруги. Здається, й смерти вони бояться одної на трьох. Ти помітив, як витягуються вперед руки і в надмірній обережності прибирають з дороги й уявну небезпеку, навіть найлегусіньку розквітлу галузку, Платеро?
Постіймо ще, любий… Послухай, як жалісливо вони говорять. Це цигани. Яке пишне і яскраве вбрання на них, бачиш? Ідуть вони прямо, не втративши попри вік свій постави. І – в почорнілих, спітнілих, брудних, покинутих на пилюку цього спекотного полудня – ще вгадується в них колишня краса…
Запам’ятаймо їх, Платеро. Як довірчо ведуть вони свою старість по життю, всуціль просякнутому весною з уже розквітлим жовтаво будяком у ніжному тремі кипучого сонця!
XXXVII – ВОЗИК
Серед струмка, що розлився після дощів аж до виноградників, трапився нам загрузлий старий возик, ледь видний за вантажем трави й апельсинів. В забруднених лахах дівчина плакала біля високого колеса, тужачись поштовхом ще нерозквітлих грудей допомогти ослику, куди меншому й слабшому від Платеро. І, спонукуваний риданням дівчати, ослик завзято тужився вирвати воза з багнюки. Але зусилля його були марними, відчайдушно дитячими, як повів цього стомленого літнього леготу, що млосно опадає поміж квітів.
Погладивши Платеро, я припріг його, як зумів, до возика поперед знесиленого віслючка. І ніжно підохотлений Платеро одним ривком витяг з болота возик і сірого свого брата на сухе.
Як усміхнулася дівчинка! Мовби надвечірнє невисоке сонце, визирнувши з-поза дощових хмар і заламуючись у жовтім кришталі, спалахнуло зорею серед брудних сліз.
В заплаканій радості простягла вона мені два добірних апельсини, тугих, важенних, круглих. Я з удячністю взяв їх і розділив між віслюків: кволому – в утіху, а Платеро – в нагороду.
XXXVIII – ХЛІБ
Казав я тобі, Платеро, що душа Могера – вино, чи не так? Але ні: душа Могера – то хліб. Могер – неначе паляниця: білий м’якуш в середині, а зовні золотава – засмагле сонце! – м’яка шкуринка.
Опівдні, коли сонце щонайпалючіше, містечко наше починає парувати й пахнути сосною й теплим хлібом. І ніби відкриває рота. І, здається, величезний рот їсть величезну хлібину.
Хліб їсться з усім: з олією, із салатом, із сиром та виноградом, щоби надати їм смаку поцілунку, з вином, з бульйоном, з шинкою, навіть із самим собою – хліб із хлібом. Й один він – мов надія, а чи ілюзія…
Пекарі з’являються верхи на конях, зупиняються перед кожними напівпрочиненими ворітьми, плещуть у долоні й кричать: «Свіжий хліііб!» І чути, як із духмяним хрускотом падають до підставлених оголеними руками корзин буханці, булки та пиріжки…
Й одразу голодні діти жебраків дзвонять у двері, а чи стукають молоточком у хвіртку, протяжно гукаючи до середини: – Шматооочок хліііба!..
XXXIX – АГЛАЯ
Ото вже красунчик ти сьогодні, Платеро! Ходи-но сюди… Добряче вранці попоралася коло тебе Макарія! Усе, що є в тобі білого, й усе, що є чорного, увиразнено виблискує, мов день і ніч після зливи. Який же ти гарненький, Платеро!
Засоромлений Платеро поволі підходить до мене, ще непросохлий після купання і такий чистий, аж здається нагим дівчам. Його писок прояснів, мов світанок, а великі очі спалахнули так, ніби це наймолодша з Грацій вдихнула в них горіння й блиску.
Кажу те йому і в ґвалтовнім братерськім пориві хапаю в обійми його голову, лагідно стискаю, лоскочу його… Опустивши очі, він мляво захищається вухами й не тікає; а звільнений, на крок відстрибує і, вже просохлий, завмира, немов грайливе цуценя.
– Який же ти гарний, хлопче! – кажу йому знов.
І, наче вбоге дитя в обновці, Платеро сором’язливо відбігає, вдоволено дослухаючись і озираючись на мене, а зупиняється аж біля стайні, нібито поїсти червонястих дзвіночків.
Аглая, дарувальниця моці й пишноти, обпершись на грушу в потрійній кроні листя, грушок та горобців, усміхнено споглядає цю сцену, майже непримітна в прозорості сонячного ранку.
XL – СОСНА НА ГОРІ
Де б не опинявся я, Платеро, мені все здається, ніби я під сосною на горі. До чого б не йшов я – до міста, кохання чи слави, – мені все здається, що прагну я її зелених простих щедрот під безмежним блакитним небом з білими хмаринами. Неначе для могерських моряків у бурях, надійний вона маяк у важких моїх снах і єдиний прихисток у гіркі мої дні – та сосна на вершечку червоного схилу, котрим здираються жебраки, прямуючи до Сан-Лукара.
Як виповнююсь я завжди наснагою, коли відпочиваю під нею у спомині! Вона єдине, що зосталося великим, доки я ріс, єдине, що зробилося ще більшим. Коли їй відрізали зламану в бурю гілку, здалося, що це відтяли мені руку; а коли часом спадає зненацька на мене який біль, здається мені, це болить сосні на горі.
Означення «велика» так до неї прилучне, як злилося воно з морем, із небом та з моїм серцем. В її затінку, споглядаючи хмари, впродовж віків відпочивали племена й народи, як і над водою, під небом й у моїм тужнім серці. Коли, занехаявши свої думки, дозволяю я випадковим видінням поводитися, як їм хочеться, або в ті моменти, коли речі сприймаються ніби не з того боку, – сосна на горі постає переді мною втіленням вічности, ще більш шумлива й велична, й гукає мене, розколихана, спочити в її покоях, де й справді колись я знайду свій довічний спокій.
XLI – ДАРБОН
Дарбон, Платерів лікар, – величезний, мов яблукастий віл, і червоний, мов кавун. Заледь не півтора в ньому центнери. І дві третини віку, за його словами, йому літ.
Він ковтає склади, коли говорить, як ото в розбитого піаніно западають звуки, а то – замість слова вилітає з його грудей одне повітря. Та ці прогалини в розмові сповна компенсуються киваннями голови, бурхливою жестикуляцією, сіпанням плечей, клекотами в горлі й утиранням слини. Невеличкий сімейний концерт перед вечерею.
У нього зовсім не залишилось зубів, тож їсть він винятково хлібний м’якуш, який спершу старанно виминає пальцями. Скачає кульку, та й до рота! Й трима її там мало не годину. Потім ще одна кулька й іще одна. Жує він яснами, й підборіддя підстрибує йому до звислого носа.
Атож, – величезний він, мов віл. Сидячи на лавці перед будинком, він майже затуля його собою. Одначе з Платеро розчулюється, мов дитина. А коли забачить квітку чи пташку, починає сміятися, навсюшир розкриваючи рота, не контрольованим ні в гучності ні в тривалості сміхом, який завжди закінчується слізьми. Потому, вже заспокоєний, довго дивиться він у бік старого кладовища:
– Дівчинка моя, нещасненька моя дівчинка…
XLII – ДИТЯ Й ВОДА
Серед випаленого сонцем на порох подвір’я, де, як би обережно ти не ступав, за кожним кроком окриває тебе з голови до ніг білим пилом, дитя і джерельце, кожен зі своєю душею, витворюють щиру і радісну цілість. Хоча довкола немає жодного дерева, в серці оживає слово, яке бачили очі написаним на лазурнім небі Пруссії осяйними великими літерами: Оаза.
Вже зранку стоїть пообідня спека, і на подвір’ї Святого Франциска пиляє цикада свою оливу. Сонце хлопчині пече в голову, та він у завороженості водою того не відчуває. Лежачи біля джерельця, він немовби хоче взяти рукою живий фонтанчик, і вода вибудовує на його долоні переливний палацик свіжости і благодаті, за яким його темні очі споглядають так захоплено. Він щось шепоче собі під носа, чухаючи то тут, то там попід лахміттям іншою рукою. Палацик коливається, щомиті змінюється й водночас залишається тим самим. І хлопча напружується все, зіщулюється, завмирає, щоб не дихнути навіть і не злякати бодай пульсуванням крови той раптом зловлений в рухливім кристалі чутливого калейдоскопу первісний образ води.
– Платеро, не знаю, зрозумієш ти чи ні, що я тобі скажу, але це дитя тримає на своїй долоні мою душу.
XLIII – ПРИЯЗНЬ
Так ми відчуваємо одне одного, що хоч я не тримаю віжок, він завжди відвозить мене туди, куди я хочу.
Знає Платеро, що біля Сосни на горі я щоразу спішуюся, люблю підійти до неї, погладити її по стовбуру, подивитися на небо крізь розлогу прозору крону; знає, як тішить мене ледь примітна в густій траві стежина, що веде до Старого Джерела; знає, яке то для мене свято споглядати річку із пригірка сосон, де між їх височезностей мимоволі згадується античність. Часом мені дрімається в сідлі, й коли я прокидаюся, неодмінно постає переді мною одна з тих милих місцин.
Поводжуся з Платеро, мов із дитиною. Коли дорога стає кам’янистою, я сплигую, аби йому легше було йти. Я цілую його, бавлюся з ним, дражнюся… Він розуміє, що я його люблю, й не ображається. Він так на мене схожий і настільки різниться від інших, аж мені здається, навіть сни бачить він ті ж самі, що і я.
Платеро слухається мене, мов уперше закохана дівчина. Ні проти чого не протестує. Знає, що я його щастя. І цурається, як ослів, так і людей…