 |
|
XLIV – КОЛИСАЛЬНИЦЯ
Донька вугляра, гарна й брудна, мов монета, з чорними блискучими очима й порепаними од сажі закривавленими вустами, сидить на порозі халупки і колисає братика.
Коливається марево травневої пори, розпечене і прозоре, із сонцем в середині. В сяйливому спокої чути, як кипить рагу, готоване в полі, як іржуть на випасі коні, як радісно продирається морський вітер крізь евкаліптові хащі.
Лагідно й стиха вуглярка співає:
Очки, милий, закривай,
В ласці Божій засинай…
Пауза. Легіт у верховітті…
А дитятко як засне –
Й колисальниця здрімне…
Вітер… Обережно ступаючи поміж обгорілих сосон, Платеро поволі підходить ближче… Потім лягає на сіру в попелі землю і під звуки колисанки засинає разом з дитям.
XLV – ДЕРЕВО ОБІЙСТЯ
Це дерево, Платеро, ця акація, яку я сам посадив, що росла крізь весни зеленим полум’ям, і яка оце зараз окриває нас пишним листом, наскрізь пройнятим призахідним сонцем, була, коли я жив у цім будинку, тепер зачиненому, самою кроною моєї поезії. Кожною своєю гілочкою, смарагдовою в квітні чи визолоченою жовтнем, відсвіжувала, щойно згадував я про неї, вона мені чоло, ніби долоня справжнісінької музи. Якою тихою, поставною й красивою вона була!
Тепер, Платеро, вона, вважай, господиня цього обійстя. Така стала поважна! Чи й пам’ята про мене. Я й сам не певен, чи це вона. Увесь цей час, коли не згадував я про неї, ніби не було її зовсім, весна із року в рік вибудовувала її на свій розсуд, така байдужа до моїх уподобань.
Вона вже нічого мені не каже, вже просто – дерево, хай навіть і посаджене мною. Будь-яке дерево, що бодай раз його торкнувся, виповнює, Платеро, нам серце чуттями. А дерево, яке я так любив, так знав, нічого мені не мовить, коли я ось вернувся до нього, Платеро. Це сумно, і годі про це говорити… Але ж таки сумно, – бо вже не бачу в місиві листя й сонця повішеної там моєї ліри. Свіжа галузка не навіює мені вірша, проблиск у кроні не спалахує в мені думкою. Й отут, де я стільки разів хмелів життям від дзвінкої своєї, легітної й духмяної, самотности, – мені зараз кепсько, мені зимно, і хочеться бігти звідси, як тікав я колись із казино, з аптеки чи з театру, Платеро.
XLVI – СУХОТНИЦЯ
Бліда й виснажена, мов зів’яла тубероза, вона рівнесенько сиділа на хисткому табуреті посеред біленої й холодної кімнати. Лікар велів їй прогулюватися в поле, більше бувати на сонці цього прохолодного травня, та бідолашна не мала сил.
– Лише дійду до тего мосту, – казала, – то й задихаюсь, хоч це й так близько, зеньоре…
Дитячий голос, тихий та уривчастий, утомлено зникав, як ото буває десь губиться літній легіт.
Я запропонував їй для прогулянки Платеро. Коли вона вмостилася на нього, як усміхнулося її висохле неживе лице, суціль чорні очі та білі зуби!
…Жінки виходили на ґанки побачити, як ми йдемо. Ступав Платеро повільно, ніби знаючи, що несе на собі кришталево-крихку лілію. Дівчина, в білій з червоним поясом сукні послушниць, випрозорена гарячкою й надією, здавалася янголом, що минає містечко, прямуючи до неба південним шляхом.
XLVII – РОСІО[8]
Платеро, зачекаймо на підводи. Везуть вони гомін далекого доньянського лісу, таємницю соснових душ, прадавню свіжість і пахощ Росіни… Я вловив його, приємний і розкішний, розважаючи компліментами дівчат біля Фонтана, під низьким біленим дашком якого загасала рожева смуга од непевного надвечірнього сонця. І ми позалазили на паркан пекарні, звідки відкривався весь шлях на Льянос.
Підводи саме завидніли на пагорбі. Над виноградником тихо мжичило з набіглої бузкової хмарини. Та на те геть не зважалося.
Першими на віслюках, мулах та конях, прибраних по-мавританському, з заплетеними гривами, проїхала весела молодь – радісні кавалери, гордівливі наречені.
Люд сунув, повертав, знову напливав незбагненним божевільним юрмищем. Проїхав, галасливо й безладно, повіз із п’яними.
За ним у завішених білою вуаллю балдахінах сиділи дівчата, смагляві й заквітчані, вибиваючи в бубон і голосно співаючи.
І знову коні, іще осли…
– Слава Діві дель Росіо! Слааава! – гукав маршалок, лисий, худий і розчервонілий, з крислатим капелюхом за плечима і золотими шпорами в стременах.
Нарешті, поволі волочений двома величезними рябими волами, що нагадували єпископів барвистістю й дзеркальністю покрову, з якого розсипало вологе сонце навсібіч іскрини, виїхав, похитуючись у нерівній ході, запряг Невинности, блакитно-фіолетової й срібної, з білою каретою, що вся потопала в квітах, мов розквітлий сад.
Музика уже не чулася, заглушена дзвонами, петардами і цокотом копит об бруківку…
І Платеро, зігнувши ноги, з жіночою граційністю опустився на коліна, тихий, простий і сумирний.
XLVIII – РОНСАР
Знявши обротьку і відпустивши Платеро пастись на лужку між маргариток, я ліг під сосною, дістав із мавританської при боці торби маленьку книжку, розгорнув її на закладці й уголос почав читати: